У каністрі лишалося не більше ніж два літри води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, поминаючи вже те, що вмиваюся тільки в морі. Але ця приємна важкість, що побулькувала в каністрі, створювала впевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А важкість у рюкзаку створювала впевненість у ситості, нехай і одноманітній.
Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з'їм іще п'ять-шість банок консервів, він влізе до рюкзака цілком.
Загалом, мій рух уздовж Каспійського берега був нібито і стихійним, і запланованим водночас. Крім того, якась віра у випадок — звісно, в щасливий випадок, — віра, що межувала з упевненістю, теж підбадьорювала і уяву, і тіло. Адже знайдений одномісний намет теж належав до категорії щасливих випадків. Хтозна, що я ще знайду?
І так я простував, доки спека не зробилася нестерпною. Коли відчув легенями посушливу силу розпеченого сонцем повітря, припинив свій шлях і спустився на берег. Відшукав зручний камінь, застелив його наметом і влаштувався на ньому поважно, наче бувалий мандрівник.
Автоматично кинув погляд на годинник, але час він не показував. Завмерлі стрілки тільки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавнє минуле.
Спершу я охолодив у каспійській воді свій обід: банку каспійського оселедця. Опустив у воду і пластмасову каністру. Почекав із півгодини, потім, коли поїв, приліг на цьому ж таки камені, насолоджуючись вологою каспійською прохолодою. Задрімав у затінку, слухаючи неголосні сплески хвиль. Крізь дрімоту ловив шкірою обличчя подуви каспійського вітерцю і подумки намагався затримувати їх доторки, наче це були пальці жінки, лагідні, ніжні, легкі.
А час непомітно спливав, підштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрімоті я відчув вечір, що наближався, хоча до нього було ще далеко — просто морський вітерець став сміливіший, і поверхня Каспію блищала на не видному мені з грота сонці не так яскраво, як кілька годин тому.
Треба було знову вирушати в путь. Я вибрався на плато і попрямував далі.
Коли сонце вже червоніло, зависнувши над морем, попереду з'явилися обриси невисоких чи то гір, чи то пагорбів. Щось усередині мене стрепенулося. Незважаючи на втому, я наддав ходи, наче збирався цього ж вечора досягнути їх. Але ривок мій був радше душевного походження. Тіло його не підтримало. Дуже скімлили плечі, й у ногах через прискорений крок я відчув вагу. Тож зовсім скоро я зупинився, усвідомлюючи, що мій сьогоднішній перехід скінчився і настав час привалу.
З боку моря долинав шум — хвилі здіймалися вище, ніж зазвичай. Солонуватий прохолодний вітерець виносив їхній запах на плато. Мені здалося, що разом із шумом моря я чую шепіт піску, який невпинно сповзає. Поглянув уважно собі під ноги й начебто справді побачив якийсь рух, але від утоми й від недавньої яскравості сонця очі мої не змогли гостріше вдивитися у стан піску. Я присів навпочіпки. Подивився на свої ноги і з цієї невеличкої відстані побачив, як осипаються біля ніг малесенькі барханчики. Вітер тут, здається, був ні до чого, просто кожен мій крок примушував пісок рухатися, вчавлюватися, осипатися в мої сліди-ямки.
Але вітер посилювався, на морі збирався шторм. Не знаючи, чого більше боятися — самого шторму чи вітру, який цей шторм здіймає, я вирішив відійти подалі вглиб і вже там зупинитися на ніч. Подолав метрів вісімсот, знайшов у піску невеличку улоговину, наче не до кінця засипаний слід якогось гіганта. Побачив, що вітер пролітає над цим місцем, не торкаючись піску. Мені здалося, що вітер із кожним своїм поривом стає дедалі холоднішим, і тому я, коли влаштовувався на ночівлю, просто заліз усередину намету, наче в спальник. Усі речі теж затягнув під брезент і тільки голову вистромив, лежачи на спині. Глядів у небо, але зірок не бачив. Узагалі нічого не бачив. Там, де зовсім недавно синіло небо, тепер нічого не було.
Вітер шумів рівно, інколи раптом прискорюючись і перетворюючись на шиплячий свист. Я відчув тривогу. Вітер приносив звуки моря, ці звуки долітали уривками, але з кожним таким уривком у мені народжувався страх, і здавалося, що пісок під моїм наметом-спальником починає похитуватися, гойдатися. Тіло згадало шторм, який я пережив на плавучому рибзаводі. Я перевернувся на живіт і вліз глибше під брезент намету. Ліворуч від мене лежав рюкзак, праворуч — каністра з водою.
Я не знав, що брезент має здатність поглинати звуки. Щойно я заліз до намету — вітер майже вщух, а темнота і тепло заспокоїли тіло. Я закинув руку на рюкзак, що лежав поруч. Долоня пройшлася по його боку і знайшла рівне і м'яке місце. Лишилася там. Я і задрімав. Але дрімати довелося мені недовго — вже хвилин за двадцять вітер, що посилився, засвистів наді мною і кинув на брезент пригорщу піску. Я здригнувся. І знову відчув страх. Мені стало зрозуміло, як цей намет опинився під купою піску. Але залишалося невідомим — куди подівся його колишній власник. Може, кинув його до біса, коли втомився боротися з піском. Кинув і кудись пішов. Може, його помітили з моря рибалки і забрали?
А вітер, якому було байдуже до моїх роздумів, знову ляснув невидимим вітрилом, і від цього удару нова хвиля піску хлюпнула на намет. Я висунув із-під брезенту голову, тоді вибрався повністю і подивився навколо. Було не так уже й темно. Я потрусив верхній брезент, скинув з нього пісок. Піску там виявилося зовсім небагато, просто коли лежиш, сторожко вслухуючись цілим тілом у те, що відбувається, будь-який звук, будь-який рух проходить крізь тебе, як крізь підсилювач.
Коли я побачив, що від вітру більше шуму, ніж небезпеки, трошки заспокоївся і вдруге заліз у намет.
Знову мене потягнуло в дрімоту. Я знову обійняв рюкзак і заснув під неритмічний шум вітру.
Години за дві мене збудила якась вага. На моїй спині, згори на брезенті, який мене вкривав, щось лежало.
Переляк скував мене, і поки минав сон, я лежав нерухомо. Потім поворушився і почув якесь шипіння. Повільно повернувся на бік і відчув, як зменшується вага, що тиснула на мене. Вже сміливіше я підвівся на ліктях, не вибираючись із-під брезенту, і вага кудись скотилася. Я збагнув, що вітер мало не заніс мене піском. Я виліз назовні, витріпав поверхню намету і знову заліз досередини.
Спати вже не хотілося. Я дослухався до вітру, бив знизу по брезенту, скидаючи невидимий пісок. І думати вже ні про що не міг. Я був на чатах, оберігаючи своє життя і свою мандрівку від небезпек, які ніс із собою до пустелі каспійський вітер.
А буревій усе посилювався. У мене заломило спину — чи то від незручної пози, чи то від постійного вертіння. І руки заболіли. Якось непомітно я геть вибився з сил. Здалося, що мої зусилля для боротьби з цим піском, який наносив вітер, надмірні. Здалося, що можна скидати з брезенту пісок, просто перевертаючись раз на півгодини з боку на бік. І я застигнув нерухомо, даючи відпочити виснаженому тілу.
Лежав, слухав вітер. Намагався здогадатися, котра година, але швидко втомився від цього — вже подумки.
І раптом чи то ситуація, чи то мій стан нагадали мені про політ у невидимий космос там, на складі «дитячого харчування», де я працював нічним охоронцем. Згадав ці дивовижні відчуття польоту, які мені подарувало «прострочене сухе молоко», додане до розчинної кави. Відчуття польоту, отримане в обмін на тодішнє відчуття страху. Обмін був явно нерівноцінним, але на мою користь. Я потягнувся до рюкзака, знайшов там банку порошку, відкупорив. Запхнув туди два пальці та злизав із них цей порошок, а потому перевернувся на інший бік, до каністри з прісною водою, і зробив кілька ковтків. Спочатку здалося, що дійсно в моєму роті від поєднання цих двох складників виникло тепле молоко. Але вже за півхвилини язик відчув незрозумілу солодкість, потім вона попливла вниз, розлилася по всьому тілу. Тіло почало втрачати вагу. Несподівана легкість водночас виводила його з-під контролю. Я не міг поворушити ні рукою, ні ногою, хоча все ще відчував їх. Я спробував відновити бодай якийсь фізичний зв'язок із кінцівками, не намагаючись поворухнутися. Я хотів просто по черзі відчути спочатку руки, потім ноги. З правою рукою мені, здавалося, це вдалося. Я навіть відчув пучки пальців нібито зсередини. Але тут моя вага стала від'ємною, я почав підніматися над землею. Я був легший за повітря, — так і не збагнувши, куди ж подівся брезент намету, який накривав мене, злітав дедалі вище. Мене ніс уже знайомий мені і силою, і запахом каспійський вітер, піднімав мене вище й вище. Я бачив піщинки, що пролітали поруч, але вони були важчі за мене, і щойно порив вітру слабнув, вони провалювалися вниз, наче з-під них вибивали невидимі підпорки. А я усе летів, усе піднімався. І якоїсь миті збагнув, що вже піднявся вище за вітер. Тепер моє вознесіння минало плавно і вертикально. Я вже розрізняв зірки, що наближалися, а отже, проникнув за ту чорну пелену, якою вкрило себе небо на час шторму. Навколо мене метушилися якісь небесні комахи, інколи зачіпаючи мене то колючою лапкою, то вусиком. Але страху я не відчував, чомусь заздалегідь упевнений у їхній повній безпечності й дружелюбності. Одна комаха якийсь час піднімалася поруч зі мною напроти мого обличчя, розглядаючи мене з неприхованою цікавістю. Вона чимось нагадувала рака, тільки клешень у неї не було, а було безліч довгих павучих лапок. Мені закортіло потиснути одну з них, і я спробував простягнути руку. Незважаючи на те, що рука не послухалася, комаха, певно, вловивши моє бажання, злякалась і зникла в синій густині неба, яке затягувало мене всередину себе.
24
Час розтягувався, наче жувальна гумка. Знову зминався в один згусток, змінював форму, водночас лишаючись нерухомим і застиглим. Я з ним грався, як якийсь пустотливий космонавт бавиться з краплею води в стані невагомості. Мій політ перейшов у вільне ширяння, руки й ноги вже слухалися мене, і я з їхньою допомогою далі плавно рухався, при цьому почуваючись більше повільним птахом, ніж людиною.
У густій синяві, яка була підвладна оку тільки на метрів десять-п'ятнадцять довкола, я плив, час від часу озираючись і помічаючи, як у зону видимості потрапляли дивні істоти та предмети. Вони неспішно пролітати повз і знову втікали в густу синяву, ніжну й звабливу, наче вона приховувала від мого погляду якісь солодкі таємниці або браму раю.
Якоїсь миті я помітив, що повз мене пролітає чоловік у дивному старомодному одязі, в сорочці, підперезаній мотузкою, з високою лисиною і сивими вусами. На його обличчі була щаслива усмішка, й погляд його теж здавався усміхненим, але воднораз нерухомим, як об'єктив кінокамери. Він ковзнув цим поглядом по мені, й у мить зіткнення наших очей я відчув, як мене обдало теплом, наче перед обличчям відчинився заслін сільської печі. Він уже зник у густій темряві, а тепло лишалося в мені й наче жило власним життям. Воно турботливо огортало мене, а коли я трохи невдоволено подумав, що ось-ось мені стане занадто жарко — тепло відпустило мене, невидиме, відійшло на невидиму відстань і гріло мене звідти, ніжно й трошки нав'язливо.
Хтось іще, оточений напівпрозорою сферою, пролетів незабаром повз мене, помахуючи рукою. Пролетів повільно, і я встиг розгледіти, що сфера, яка оточувала його, була різнорідною, й всередині неї, крім цієї людини, плавали або кружляли якісь дрібні округлі предмети. «Людина-планета», — збагнув я, і раптом у грудях замлоїло. Перед очима виник образ планети Земля, ніжно огорнутий такою ж сферою. Через її напівпрозору блакить виднілись упізнавані обриси материків і морів, і я раптом зрозумів, що вона виринула з моєї уяви, матеріалізувалася в невелику м'яку кульку-глобус і під мерехтіння власної сфери поступово віддалялася від мене. Мені закортіло наздогнати її, і я кролем поплив уперед, наче по воді. Земля, нібито помітивши переслідування, прискорила свій рух і при цьому почала втікати вниз. Я й далі плив за нею. Так розігнався, що з мене злетіло подароване мені тепло, а потому швидкість моя збільшилася, та водночас стало холодно. І Землі теж стало холодно — я помітив, як загусла її сфера, як під її зненацька помутнілим молоком зникли всі знайомі з уроків географії обриси і тепер попереду летіла просто якась молочна куля. Але я ж бо знав, що це була Земля, і тому далі переслідував її, доки раптом не вдарився об невидиму перепону. Вдарився, відчув біль у шиї. У горлі почало дерти, потім перехопило подих, забракло повітря. Я розтулив рот, розтягнув губи до болю, але це не допомогло. В очах помутніло. Руки й ноги обм’якли, і раптом хтось міцно схопив мене за ноги й потягнув назад. «Куди назад?» — устиг подумати я, непритомніючи.
25
Джамшед, худорлявий невисокий казах із повсякчас усміхненими очима, жив у юрті з двома доньками — Гулею і Наташею. Гуля була неймовірно вродливою, довгоногою, з вражаюче чистим обличчям, що особливо впадало в око, коли поруч стояла Наташа, обличчя якої було жорстоко побите віспою. Обидві були на голову вищі за батька.
Я повільно приходив до тями, лежачи в юрті на якійсь купі дрантя і косуючи оком на яскраве сонячне світло, що пробивало собі шлях крізь трикутник відгорнутої запони.
Лежав я вже другий день, усе ще відчуваючи скутість м'язів і суглобів. Але це був другий день притомності. Скільки я лежав до того — мені поки що було невідомо. Господарі юрти хоч і доглядали мене, але мовчки, наче боялися, що говорити мені ще небезпечно. Мушу зізнатися, що й у мене не було впевненості, що я можу говорити. Язик мій важким каменем лежав у роті, й сама його кисло-гірка нерухомість викликала час від часу нудоту. Кортіло прополоскати рота якимось зубним еліксиром.
Підійшла Гуля в довгій зеленій сорочці-сукні й білих штанах. У руці — велике горня. Нахилилася наді мною, піднесла горнятко до вуст. Я розтулив рота, й у нього влилася кислувато-молочна рідина — не зовсім те, чого б мені зараз хотілося. Але я випив, тим більше що губи пересохли й доторк прохолодного фаянсу горнятка виявився приємнішим за напій. Так само мовчки Гуля відійшла від мене, порилася в картонному ящику, який стояв на землі, й вийшла.
Я лежав один десь півгодини, а біля юрти голосно й красиво звучала казахська мова — Джамшед про щось сперечався зі своїми доньками. Потім стало тихо. Я заснув.
Мене збудила прохолода. Здивований, я розплющив очі й одразу поглянув на відгорнуту запону. Надворі було ще ясно, але вже не сонячно. Потріскувало вогнище, якого видно не було, але те, що воно було поруч, праворуч від входу до юрти, підтверджували відблиски вогню на лівому боці відкинутої запони. Я звівся на ліктях. Тіло було ще важким, але вже починало слухатися. Принаймні руки вже повністю мені підкорялися, і я, спираючись на них, піднявся, сів і, спустивши ноги на килим, завмер. Посидів так хвилин десять, потім підвівся і, похитуючись на ще не цілком підконтрольних ногах, підійшов до виходу. Визирнув.
Біля вогнища сидів Джамшед, ліворуч від нього височіла купа сухої ковили і якогось чагарнику. Перед ним, до мене спинами, сиділи його доньки, а за ним, метрів за десять, стояла пара верблюдів. Верблюди стояли нерухомо, і через це спочатку здалися мені одним довгим багатогорбим верблюдом, що затулив частину вечірнього обрію та неба. Але один із них раптом труснув головою, і одразу ж моє видіння перетворилося на реальність. Потім другий верблюд зробив крок назад і нахилив морду до піску.
— А! Підходь! — гукнув до мене Джамшед.
Я підійшов, усівся між ним і доньками.
— Ноги не болять? — запитав він гарною російською мовою.
— Ні, вже не болять...
— Пощастило тобі, — вів далі Джамшед. — Якби не Хатема — так би й загинув зовсім.
— Яка Хатема? — запитав я, озирнувшись на дівчат, імена яких уже знав.
Джамшед кивнув у бік верблюдів.
— Хатема шмат брезенту помітила, підійшла й почала тягнути... Ми їй кричали-кричали, потім наблизились і теж побачили. От, витягнули тебе... Не всім так щастить...
— Дякую, — сказав я і кинув погляд на верблюдів, одному, а точніше, одній із яких я завдячував життям.
— Ішов куди? — запитав Джамшед.
— Форт-Шевченко.
— А нащо пішки?
Я знизав плечима.
— Мандрівник? — знову запитав Джамшед. Я зітхнув.
— Хріновий із мене мандрівник, — щиро промовив я після недовгої паузи.
— Чому, — не погодився Джамшед. — Сюди дійшов, значить, уже мандрівник. А чого один, без жінки?
— Немає в мене жінки...
Джамшед замислився, потім озирнувся і подивився на своїх верблюдів.
— А навіщо тобі Форт-Шевченко?
Потріскувало багаття, з'їдало все нові й нові покручені гілочки чагарнику, який Джамшед наосліп згодовував йому. І доньки його сиділи тихо й нерухомо, наче й не слухали розмови.
— Я з Києва, — почав я повільно говорити, намагаючись відповісти так, щоб не обманювати, але й не розкривати геть-чисто мету своєї мандрівки. — Хотів подивитися на місця, де Шевченко служив...
— Ти українець? — здивувався Джамшед.
— Ні, росіянин. Але живу в Києві, все життя...
Джамшед закивав.
— Добре було би тобі з Акирбаєм зустрітися, — промовив він і водночас задумливо кивав головою. — Акирбай про акина Шевченка багато знає. Він із його ріднею приятелював...
— З якою ріднею? — здивувався я.
— З казахською ріднею... З прапраправнуком, поки той не загубився в Каратау. Там наче й губитися нема де, а пішов і пропав...
— Та не було в нього ні синів, ні онуків, — сказав я досить різко.
— Ну, одружуватися він, ясна річ, не міг. Солдатам не дозволяли. Але сина йому одна казашка, дочка чередника, народила... З того часу рід продовжувався, і в ньому всі чоловіки хорошими акинами були. І останній, який в Каратау пропав, теж славний акин був. Дуже гарний був акин... Ще в радянський час міг на ходу будь-яку статтю із «Правди» віршами переказати. Ось який був акин! Я такого ні до, ні після не чув!