Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич 2 стр.


Я проклав курс, здав командування Лому, постояв ще хвилинку на палубі й пішов униз, в каюту, подрімати годинку-другу перед вахтою. Недаром у нас, у моряків, говорять: «Не виспатися завжди встигнеш».

Спустився, випив на сон грядущий чарочку рому, ліг на койку й заснув, як убитий.

А через дві години, бадьорий і свіжий, підіймаюсь на палубу. Подивився кругом, глянув уперед… і світ мені потьмарився.

На перший погляд — нічого, звичайно, особливого: те ж саме море кругом, ті ж самі чайки, й Лом у повному порядку, тримає штурвал, але спереду, просто перед носом «Біди», — ледве помітна, як сіра ниточка, встає над горизонтом смужка берега.

А ви знаєте, що це значить, коли берегу належить бути ліворуч за тридцять миль, а він у вас прямо по носу? Це повний скандал. Неподобство… Ганьба і сором вам! Я був приголомшений, обурений і наляканий. Що робити? Ви повірите, я вирішив покласти судно на зворотний курс і з ганьбою повернутися до причалу, поки не пізно. Адже з таким помічником плавати — то так заїдеш, що не виберешся, — особливо вночі.

Я вже зібрався подати відповідну команду, вже й повітря в груди набрав, щоб солідніше це вийшло, але тут, на щастя, все прояснилося. Лома видав ніс. Мій старший помічник увесь час повертав ніс вліво, жадібно втягував повітря й сам тягнувся туди ж.

Ну, тоді я все зрозумів: у моїй каюті по лівому борту лишилась незакоркована пляшка чудового рому. А в Лома рідкісний нюх на спиртне й, зрозуміло, його тягло до пляшки. Це буває.

Ну звичайно, можна було б здерти з білок шкурки й здати в будь-якому порту. Хутро цінне, добротне. Не без вигоди можна б провести операцію. Але це якось негаразд: вони нас врятували, принаймні вказали шлях до порятунку, а ми з них останні шкурки! Не в моїх це правилах. А з іншого боку, везти з собою всю цю компанію кругом світу — теж приємного мало. Адже це значить годувати, поїти, доглядати. Аякже — це закон: прийняв пасажирів — створи умови. Тут, знаєте, клопоту не позбудешся.

Ну, я вирішив так: вдома розберемось. А в нас, у моряків, де той дім? У морі. Макаров, адмірал, пам'ятаєте, що сказав: «У морі — значить, вдома». Ось і я так. Гаразд, думаю, вийдемо в море, а там подумаємо. Запитаємо в крайньому разі інструкції у порту відправлення. Авжеж.

От і пішли. Йдемо. Зустрічаємось з рибалками, з пароплавами. Хороше! А надвечір вітерець подужчав, почався справжній шторм — балів десять. Море бушує. Як підніме нашу «Біду», як кине вниз! Снасті стогнуть, щогла скрипить. Білок в трюмі закачало з незвички, а я радію: «Біда» моя тримається молодчиною, на п'ять з плюсом складає штормовий екзамен. І Лом — героєм: надів зюйдвестку, стоїть, як влитий, біля керма й твердою рукою тримає штурвал. Ну, я постояв ще, подивився, полюбувався стихією і пішов до себе в каюту. Сів до столу, ввімкнув приймач, надів навушники й слухаю, що там в ефірі твориться.

Чудесна ця штука — радіо. Натиснеш кнопку, покрутиш ручку — й на тобі, все до твоїх послуг: музика, погода на завтра, останні новини. Інші, знаєте, «боліють» на футболі — теж, прошу: «Удар! Ще удар!.. І воротар виймає м'яч із сітки…» Одне слово, не мені вам розказувати: радіо — велика річ! Але я того разу якось невдало потрапив. Спіймав Москву, настроївся, чую: «Іван, Роман, Костянтин, Уляна, Тетяна, Семен, Кирило…» — наче в гості прийшов і знайомишся. Просто хоч не слухай. А в мене ще зуб був з дуплом, розболівся чомусь… мабуть, після купання — так розболівся, що хоч плач.

Назад Дальше