Ну, знаєте, як воно завжди на гонках: щогли, паруси, вимпели, на березі глядачі. Обстановка хвилююча. Я вже до чого спокійна людина, а теж трохи нервуюся. Вийшли на старт. Ждемо сигналу. Пішли! Паруси наповнилися вітром, яхти помчали. І мушу вам без похвальби сказати: старт я взяв блискуче. Усіх залишив позаду. Іду, розсікаю воду, передчуваю перемогу.
Майже всю дистанцію так і пройшов лідером. Але біля самого фінішу ми сплохували: не розрахували трошки, зайшли під бережок, потрапили у смугу безвітря, заштиліли. Паруси обвисли, бовтаються, негарно так, хоч ніздрею піддувай. Лом щогли скребе, закликає вітер, Фукс свистить з цією ж метою, але все це, знаєте, забобони, дурниці. Не вірю я в це. А «Біда» стоїть, конкуренти підпирають, і попереду — містер Болдуїн на своїй посудині.
Містер Денді подивився за корму й засумував: вилаявся, зірвав кришку з ящика, дістав пляшку — й лясь у денце!
Пробка вилетіла, як з гармати. При цьому «Біда» дістала такий поштовх, що помітно подалася вперед.
А я, дарма, що мені було прикро, врахував це й зробив відповідні висновки. Поки містер Денді заливав своє горе, я пригадав стару нашу приказку. Знаєте, кажуть: «Нема поганих суден; нема поганих вітрів, є погані капітани».
Але мене вже аж ніяк не можна віднести до цього останнього розряду. Не хвалючись, скажу — я капітан хороший. Ех, думаю, будь що буде. Пояснив завдання, дав команду…
Ми всі троє стали на кормі й одну за одною почали вибивати пробки.
Тут і містер Денді трохи підбадьорився. Дістав з кишені хустинку, взявся командувати. І, знаєте, з командою пішло ще краще.
— Кормова башта, вогонь! — кричить він.
Три пробки залпом вилітають з громоподібним звуком, падають у море підбиті чайки, содова ллється, вода за кормою кипить. Містер Денді махає хустинкою все частіше, все голосніше кричить:
— Кормова, вогонь! Вогонь!
Просто Трафальгарська битва. Куди там…
А «Біда» тимчасом просувається вперед за ракетним принципом, набирає хід.
Ось уже й мисок позаду, паруси взяли вітер, снасті натяглися, задзвеніли.
Про методи астрономічних визначень, про військову хитрість й про два значення слова «фараон»
В Атлантичному океані в нас була одна незначна пригода, про яку, власне, й розповідати не варто було б. Але для збереження істини я і цього не втаю.
Ви знаєте, звичайно, що у відкритому морі, далеко від видимих берегів, судноводій визначає свій шлях за небесними світилами й за хронометром. Світила — це Сонце, Місяць, планети й нерухомі зірки. Вони нам дані, так би мовити, самою природою. Ну, а хронометр — це інша справа. Хронометр — це плід невтомної праці багатьох поколінь людства, і, як показує сама назва, служить він для вимірювання часу.
Складне це діло — вимірювання часу. Он на Заході, в тій-таки Англії, наприклад, досі ще академіки сперечаються: є він, той час, чи нема його зовсім, а тільки здається, що є. А якщо нема, то й вимірювати начебто нічого, та й ні для чого. А, по-моєму, тут діло ясне: коли на такі суперечки вистачає часу, то, значить, є він і навіть з гаком. А от щодо вимірювання — згоден, складне це питання. І не зразу, звичайно, досягли тут належної досконалості.
В минулому для цієї мети використовували пісочні склянки. Потім з'являлися ходики, будильники, кишенькові годинники.
За будильниками в наш час не плавають — вважають, що це не точно, а, на мою думку, в гіршому разі й будильник підійде.
Он мій тезко Колумб зовсім без годинника плавав, однак відкрив Америку.
Ну, ходиками, я згоден, на судні користуватися не зручно: там, знаєте, треба підвішувати до гир підкови, цеглини, утюги… Ану, як шторм підніметься? Тут до них і не підступишся. А будильник… Чому ж?
Але якщо вже не заведено за будильниками плавати — нічого не поробиш. І я, коли готував похід, спеціально придбав собі чудовий ручний хронометр.
Придбав і поклав у каюті. Користуватися ним не доводилось: ішли весь час поблизу берегів. А тут — хочеш не хочеш — треба зорієнтуватись. Ну, спускаюся в каюту, беру свій хронометр і виявляю дивну зміну в його характері: був прилад, як я казав, ручний, а тут, знаєте, полежав без догляду й здичавів зовсім, чорт знає, що показує: сонце сходить, а на ньому полудень, сонце на полудень, а на ньому шоста година. Вже я по ньому й стукав, і тряс, і крутив — ніщо не допомогло.
Бачу, кепська справа: йдемо, а куди — невідомо. Так, знаєте, й заблудитися можна.
Але тут порятунок прийшов сам собою і прийшов звідти, звідки я його зовсім не ждав.
Ми, коли були в Англії, добре запаслися продовольством. Набрали сухих продуктів, консервів, живності. Між іншим, був у нас ящик курей з Грініча.
Так. Ну, звичайно, в дорозі ми їх поїли й на той час в ящику тільки й лишилось два молодих півники — чорний і білий.
І ось я стою з секстантом в руках, обдумую методи астрономічних спостережень, — раптом, розумієте, обоє мої півники хором:
— Кукуріку!..
Я моментально зробив спостереження; ну, а далі вже неважко зрозуміти: раз грінічські півники заспівали, значить, зараз у Грінічі світанок, сонце сходить. Ось вам і точний час. А знаючи час, і зорієнтуватись неважко. Отак-то!
Я, однак, зробив і перевірку: ввечері знову вийшов з секстантом, і саме опівночі за Грінічем мої півники знову дуетом:
— Кукуріку!
Так можна було й далі з допомогою півників плавати, але тут я ще й інший спосіб знайшов.
Чудовий спосіб! Я навіть думаю якось на дозвіллі дисертацію написати на цю тему й збагатити таким чином науку.
Коротко мій спосіб зводиться ось до чого: ви берете годинник, який завгодно, хоч стінний, хоч баштовий, можна навіть іграшковий, це все одно. Аби тільки в нього були стрілки й циферблат. Причому зовсім не обов'язково, щоб стрілки рухались: навпаки, цілком необхідно, щоб вони не рухались. Хай стоять. І от припустимо, вони показують, як мій хронометр, рівно дванадцяту годину. Чудесно! Звичайно, протягом більшої частини доби користуватися таким хронометром не доведеться, та, зрештою, це й ні до чого, зайва розкіш; зате двічі на добу — опівдні й опівночі — ваш хронометр абсолютно точно покаже час. Тут лише треба не пропустити моменту, коли подивитись, а це вже залежить від особистих здібностей спостерігача.
Ось таким чином я знову приручив свій хронометр, й саме вчасно.
Запаси в нас зовсім вийшли, консерви набридли, й треба було подумати не про визначення місця судна, а про призначення на печеню наших півників.
Але тут нова неприємність: виникло питання, з якого саме починати. Дуже вже, знаєте, дружні були півники. Чорного засмажиш — білий скучатиме, білого засмажиш — чорний занудьгує…
Я роздумував над рішенням цієї проблеми, серйозно роздумував, але так і не прийшов до належних висновків. Ну, думаю: «Розум добре, а два краще». Створив комісію: я і Фукс.
Знову з усіх боків обміркували це питання, але також, знаєте, безрезультатно. Так і не знайшли конструктивного рішення. Довелося розширити комісію. Кооптували Лома. Призначили засідання. Я виклав суть справи, ознайомив збори з історією питання, підняв, так би мовити, матеріал… І недаремно. Лом несподівано такі тверезі думки висловив, таку винахідливість проявив у цій справі, що одразу все, як кажуть, стало на свої місця.
Він і хвилини не думав. Так, знаєте, не вагаючись, і каже:
— Ріжте чорного.
— Дозвольте, — кажемо ми, — білий же скучати буде?
— А чорт з ним, хай скучає! — відказує Лом. — Нам до цього яке діло?
І, знаєте, довелося згодитись. Так і зробили. І, мушу відверто сказати, Лом не помилився. Півник був чудовий, жирний, м'який, — ми просто пальчики облизували, коли його їли. А втім і другий був не гірший.
Ось так, знаєте, благополучно, не поспішаючи, ми обігнули Бретань і вступили в Біскайську затоку.
Біскайська затока, як відомо, прославилась бурями, й недаром.
Не потаю, я відчував деяку тривогу, коли перетинав її, але мені пощастило цього разу. Пройшов, як по дзеркалу, та й далі все було гаразд, доти, поки ми не ввійшли в Гібралтар. Але тут, у Гібралтарі, вскочили в халепу. Йдемо не поспішаючи, женемо оселедців, милуємось видами неприступних гір. З англійської фортеці, як належить, нас запитали: