Ця інтимна рання обізнаність з великими водяними просторами і зв'язаний з нею потяг до мандрів — то тільки й було всього спадку, що перепав Стівенсонові-письменнику від фаху його прадідів. Молодший представник славетного будівницького роду прийшов у світ із слабими легенями, хоровитий, нездатний до боротьби з океаном. Навіть шкільна муштра була йому небезпечна, і хоч і ходив він, як годиться, змальства до школи, але учителі, вважаючи на його кволість, воліли розмовляти з ним, аніж учити. А втім, коли здоров'я Стівенсонові покращало і відновилась надія, що з його ще буде спадкоємець родової професії, його віддано в інженерську науку. Скоро він так визначився у прикладній механіці, що року 1871 Единбурзьке товариство мистецтв нагородило його срібною медаллю за розвідку, де він пропонував кілька удосконалень у маякових ліхтарнях. Але поворот хвороби примусив його незабаром, цього разу уже назавжди, зректися будівельних студій. У 1871-му ж році він вступив до Единбурзького університету вивчати право, дістав за чотири роки свої учені титули і навіть якийсь час уважався за серйозного кандидата на професорську керею, берет і кафедру історії та державного права в тому ж університеті. Проте і з цієї другої його кваліфікації теж нічого не вийшло: викладати науку йому не довелося, ані докласти рук до судової тяганини.
Справжнє. його життя переходило за кордоном загальновизнаної суспільної користі, поза межами ділових розрахунків, поспіху в справах та статечного побуту. Гаряча кельтська кров запалила з дитинства мрійний огонь у його чорних очах. Так само як море, роз'ятрювало йому уяву і рідне місто, старовинний Единбург, де гостроверхі темні будинки обступали хмурими пері ями цілоденний присмерк переплутаних середньовічних заулків і всю ніч полум'я обрідних ліхтарів марно змагалося з привидами північних туманів; де на вулицях та майданах жалобу модних рединготів рябили веселі червоно-синьо-зелені спіднички вірних дідівському вбранню горян Гайленду; де в антикварних крамницях блимав гарт лицарських шоломів і панцерів, леліло запорошене золото на жовтому пергаменті латинських хронік і дотлівав промантачений оксамит великопанських родинних реліквій. А з веж Единбурзького замку, кремля цього вільнолюбного краю, розгортався навколо широкий імлистий вигляд на небезпечні колись подорожньому Пентлендські пагорки, на випаси Східного Лотіану, — розкішну арену старосвітських чабанів з тонкорунними їх отарами, — на синій віддалік, неприступний мур Оссіанової Каледонії — кряж Шотландських гір.
До всього того щасливий збіг обставин дав малому Стівенсонові за няньку одну з тих прославлених у письменстві простих жінок, що своїм стихійним розповідним хистом, красою образної народної мови збуджували у вихованцях любов до минулого їхньої батьківщини і підбивали їх на запальні спроби повістярства. Наслухавшись від Елісон Кенінгем шотландських повір'їв, казок та балад, її палкий учень уже на сьомому році почав сам складати фантастичні оповідання для неї ж, для матері, для численних кузин та кузенів, потім — повні хитро виплетених пригод претензійні «історії» — для шкільних рукописних журналів. Року 1866 відбувся його літературний дебют анонімною брошурою «Історія Пентлендського повстання», а ще через сім літ зав'язав він свій найкращий, діловий і щиросердечний зв'язок, познайомившись із Сіднеєм Колвіном, згодом — бездоганним своїм видавцем і найбільшим приятелем.
Першими помітними літературними творами Роберта-Луїса Стівенсона були добірні етюди в елегантному жанрі тих думок про все і ніщо, що їх англійці звуть essays, друковані в різних часописах, починаючи з 1874 року. А в ранніх двох книжках — «Подорож углиб країни» (1878) і «З мулом по Севеннах» (1879) він записав свої скромні подорожні оказії і враження, призбирані під час щорічних мандрівок по Франції, Німеччині та Шотландії. Чуже повітря не тільки вабило до себе бродяжу його вдачу, але було й конче потрібне його сухотним легеням. Йому шкодили суворі шотландські зими, і сонячна Ментона, долини Самбри і У ази, ліси Фонтенбло мали виправляти руївничу роботу півночі.
В одну з візит до Фонтенбло Стівенсон випадково здибався в Барбізоні і заприязнився з пані Осборн, заміжньою американкою, матір'ю двох дітей, що саме тоді розводилася з чоловіком. Коли справи відкликали м-с Осборн додому, в Каліфорнію, і закоханий Стівенсон довідався незабаром про її хворість, то поквапився до Америки. Почасти ощаджаючи свої мізерні кошти, почасти з цікавості митця, жадібного на все незвичне, він їхав на емігрантському пароплаві і в емігрантському ж поїзді перетяв із сходу на захід північноамериканський суходіл. Цілу осінь тяглася подорож; її важкі умови зморили письменника до краю. Дорожні його товариші щоранку потерпали, чи він не вмер уночі. Але Стівенсон переборов недугу, дістався таки до Сан-Франциско і, перехворівши там три чи чотири місяці, здійснив своє бажання — одружився, по весні 1880 року, з жінкою, ради якої замалим не наклав життям.
Через грошову скруту в Америці йому важко жилося, дарма що дуже романтичний був той відлюдний покинутий рудокопський табір, куди він вибрався, женившись, із Сан-Франциско. Тому восени, підупалий на силах, зате повний каліфорнійських вражень для задуманих «Скватерів Сільверадо», він повертає з дружиною і пасербком до Единбурга миритися з батьком, незадоволеним з його одруження. Дві наступні зими, перебуті в Давосі, лиш до певної міри знешкоджали згубний вплив шотландських весен та літ, відданих гарячковому писанню статей і віршів, найголовніше ж «Корабельного кухаря» (перейменованого потім на «Острів Скарбів»), і Стівенсон вирішає переселитися зовсім у південну Європу.
З осені 1882, видавши перед тим збірку essays (Virginibus Puerisque, 1881) та «Нові арабські ночі» (1882) і друкуючи в дитячому журналі «Острів Скарбів» (1881–2), Стівенсон оселився у Франції, спершу поблизу Марселі, потім — у віллі «La Solitude», недалеко Пера. В затишній «Самотині» його ввінчала слава виданого в 1883 році окремою книжкою «Острова Скарбів», тут же правилася коректа
«Скватерів Сільверадо» (1883), та новий напад хвороби, небезпечніший за всі попередні, знищив його широкі літературні плани, викохані в пресвітлі дні гаданого одужання, знову прикувавши його до ліжка. В липні 1884 дружина відвезла хворого чоловіка до Англії. З цього часу по серпень 1887 Стівенсон жив у Баврнемусі, одному з надламанських англійських курортів. Романи «Принц Отто» (188S) та «Украдений» (Kidnapped, 1886), повість «Химерна історія д-ра Джекіла і м-ра Гайда» (1886) і два томи віршів — такий був його доробок за це триліття цілковитого фізичного знесилення. Року 1887 помер старий будівник маяків. З батьковою смертю ввірвалися найміцніші зв'язки, що тримали Стівенсона у вадливій йому Європі, і він надумав безповоротно проміняти її на ласкавіші ширини другої півкулі, 17-го серпня вирушив він з Лондона до Нью-Йорка, разом з дружиною, матір'ю та пасербком Ллойдом Осборном, для якого недавно писав «Острів Скарбів», а тепер знайшов у ньому незамінного секретаря і співробітника. Відпочинок у Ньюпорті, зимовий сезон у глибині Нью-Йоркського штату, в санаторії біля гірського озера Саранак, — увесь час невтомно за працею, — потім скількись тижнів на узбережжі Нью-Джерсею, тоді, влітку 1888, — поворот до Каліфорнії, у Сан-Франциско.
Різноплемінне, різнобарвне, мальовниче Сан-Франциско, — говорить Стівенсон устами свого «рекера», рятувальника занапащених суден, — «не вичерпується саме собою». Воно підступило до Тихого океану, наче двері, розчинені «в інший світ і в переднішу добу історії людства… Я стояв тут, на крайньому кордоні заходу і теперішнього часу. Сімнадцять віків тому і за сім тисяч миль на схід від мене якийсь легіонер стояв, можливо, на Антоніновому валі і дивився на північ, на гори піктів. Хоч яка велика часова і просторова відстань лягла між нами, а все ж, коли я вдивлявся із скелі в безбережний Тихий океан, я був родичем і спадкоємцем цього легіонера, бо ми обидва стояли на межах римської імперії (чи то, як тепер висловлюються, західної цивілізації), обоє дивились на краї, ще не зроманізовані». З-за рогу Горну, з Китаю, із Сіднея, з Індії, — провадить далі Ловдон Додд-Стівенсон, — сходиться до Сан-Франциско безліч найбільших суден. Поміж цими океанськими велетнями линуть острівні шхуни, високощоглі і тендітні, з смуглявими тубільними матросами. Вони виходять звідси під усіма вітрилами «з несписаним вантажем лососячих консервів, джину, кольористого бавовняного краму, жіночих капелюшків і годинників», а через рік вертають до гавані «по вінця навантажені копрою або черепаховими щитами та перловими мушлями».
Один з таких океанських метеликів, шхуна «Каско», чекав у Сан-Франциско на слабого письменника та його родину. Почате, як мандрівка для розваги, плавання по Тихому океані перетворилося для Стівенсона на добровільне довічне вигнання в «інший світ» і «переднішу добу історії». Корабель узяв напрямок на Маркізькі острови, навідався до Таїті і наостанку, у підсумок піврічного рейсу, приставив мандрівників на Гаваї. В Гонолулу перебув Стівенсон перші свої океанійські зиму і весну, закінчуючи тут між іншим доведений до половини в Америці роман «Мастер Баллантре» (1889). Ще півроку кружляння в Південних морях, і Стівенсон сходить на берег Самоа, щоб, завітавши сюди незабаром удруге, знайти тут собі нову батьківщину, що подарує йому чотири роки здоров'я, бадьорості і майже безхмарного щастя, і стане, проте, його могилою.
Уполу, малий самоанський острів, двійник Ґоґенової Nave-nave Fenua — Чарівної Землі! Коли Ґоген вирушав з Парижа на Таїті, Стівенсон уже жив у Вайлімі, в збитій з дерев'яних ящиків халупі і ставив собі та своїм, високо над морем, більшу, міцнішу, досмертну хату. Два роки раювали поруч у цих віднайдених едемах, хоч за тисячу миль один від одного, але сп'яняючись тим самим подихом тропічної глушини, — славетний вигадник пригод, мученик безнастанних своїх мандрів, і великий маляр-архаїст, що сподівався від кольорових бенкетів вічно святної природи екватора, від агонії стародавньої маорійської раси зцілющих джерел натхнення й існування. Чи знали вони про своє сусідство, чи не знали, мені невідомо. Тільки ж Гогенова «Ноа-Ноа» і Стівенсонові «Листи з Вайліми» до Сіднея Колвіна — то дві рівнозначні в історії ідей 19-го віку і рівноцінні пам' ятки, — зворушливе розкриття тотожної натури двох дорослих дітей, що втекли від цивілізації в первозданну простість обставин, щоб краще відчути самих себе, прислухавшись серед безмежної тиші відлюддя до внутрішніх голосів свого серця.
Життя на Уполу зовсім перемінило Стівенсона. В м'якому, рівному кліматі щасливого острова він подужчав фізично, а вгамувавши спрагу до незнаного, зупинений нарешті край світу, після стількох блукань, на крихті вирнулої з дна морської землі, він вийшов із своєї мрійної байдужості і притишив милування минулим. Перед ним горіло полум'я невсипущих тропічних ранків; його оточало блискотіння буйного листя, плодів і цвіту; навколо нього і вдень, і вночі бриніли в горах струмки, гурчали водоспади; відбережний вітер, струшуючи знемогу з посну лих пальм, дихав йому в лице пахом цитрини й ванілі, духом розбухання, кільчення, квітування, спіння. Видовище цих гір, цих нагірних гаїв, цих самоцвітів світла, кипучий гомін цієї води, ці животворні пахощі тріумфуючого буття обновили його кров. У ньому прокинулись первісні інстинкти людини-господаря своєї землі і її ж робітника. І він радо взявся за навіяну йому пишним околом нову спробу, зачерпнув на схилі віку повні пригорщі з живого джерела.
«Нащадок і однодумець римського цивілізатора, він заходився викорчовувати по той бік Антонінового валу сучасності неприборкане паростя чагарів, змагатися з ліанами, плекати «в своєму саду» городину та садовину. Серед чужинців йому надто яскраво прийшло на згадку його шотландське походження. І — дивна річ! — зів'ялий вереск, квітку спогадів, принесену з далекого холодного краю, не заглушили джунглі тропіків: на океанійському острові прийнявся і чотири роки добре ріс прищеплений гірський побут феодального Гайленду. Мідногруді, таємничоокі, безжурні тубільці, з довгими палицями в руках замість списів і луків, поволі збирались кругом незвичайного білого, як гельські верховинці з одного клану довкола свого проводиря, і він правив цим почтом самохітної челяді, прибічників і друзів, справжній, дар самоанських островів», тільки силою своїх особистих чарів, наче мудрий і витончений патрицій вищої культури назасланні серед темних хліборобів і простих пастухів.
Але захоплення плантаторством і ритуал почесного володарювання не забирали в нього всього часу. Йому лишалося досить дозвілля второвувати спостережні стежки в заповідники екваторіальних феєрій, у серце гордої і палкої первородної раси. Уважний і енергійний, він використав кожну нагоду, щоб увібрати в свій мистецький досвід усю рясність фарб острівного мікрокосму, пробитись у світло й тінь його барбарійської казки. Крім «Листів з Вайліми», три написані на Уполу оповідання. Розмов уночі на острові» (Island Night's Entertainments, 1893), дещо передніші дорожні враження доби «Каско» — «У південних морях» (1888–9; посмертне видання 1900-го року) і, в своїй полінезійській частині, доведений на Самоа ж до кінця, у співробітництві з Ллойдом Осборном, «Рятівник занапащених суден» (The Wrecker, 1892), — свідчать про Стівенсонову перемогу. З ними вперше, свіжим пагінком, увійшла в кругобіг європейського письменства та осяйна і загадкова Океанія, що розпустилася потім зловісним співцвіттям у малайських романах Джозефа Конрада і виплодила нестрашне Гроно Джек-Лондонових «Страшних Соломонових островів».
Письменником, чарівником скорописної латинської в'язі, був Стівенсон передусім і в очах своїх екзотичних гайлендерів. Тусітала — Писач Оповідань — таке дали вони ім'я сухорлявому і високому голові свого «клану», незграбне в перекладі і гармонійне на текучій самоанській мові. Часом, з інертної звички, Стівенсонове перо зраджувало їх променисту країну на користь туманної Шотландії «Катріони» (1893) і ввірваного на півслові «Сент-Іва» (роман докінчив відомий письменник і історик літератури А. Т. Квіллер-Ковч, — його літературний псевдонім — Q — у 1899 р.), але ж ради них «писач оповідань» не побоявся навіть обвинувачень у прозаїзмі, вмістивши в «Таймсі» низку ділових листів, що обстоювали остров'ян Самоа від втручання в їх політичні і національні справи німецької влади. За літературною Працею він і вмер наглою смертю — з кровозливу у мозок, 3-го грудня 1894, у Вайлімі. На другий день шістдесят кремезних самоанців віднесли його тіло на стрімку верховину гори Ваеа, де він хотів щоб його поховали, і там лишили його лежати довіку над широким простором Тихого океану.
Так скінчилися ця одіссея хвороб і цей мартиролог мандрування.
III
«Він зовсім не автобіографічна людина». — Не можна стисліше, ніж оцими словами, якими Стівенсон рекомендував одного з головних героїв «Рятівника занапащених суден», до певної міри «автобіографічного» роману, заатестувати власну Стівенсонову неавтобіографічність.
Звичайно і дуже потайному письменникові важко втаїти від спочутливості читачів ту неміч, що точить його життьові сили, а заразом витончує йому талант, розчулений саможалем, піднесений стражданням. Знаючи, на що слабував, з якої хвороби помер ваш улюблений автор, ви прочитаєте в його творах недужний лист його життя. Хіба не алкоголь парує в кошмарах По і не нудьга похмілля нудиться у безвідрадних залах його спогадів? Не багато є таких сторінок у Мопассана, де жах чимраз ближчого божевілля не дивиться в порожняву потьмареного світу. У жодному вірші Іннокентія Анненського не вщухають перебої слабого серця. Від «Цветов запоздалых» до «Черного монаха» снується історія сухот Антона Чехова. Один Стівенсон, хоч тяжко хворів з дитинства до смерті, нічим не виказав своєї недуги. В легких, вільних ритмах його прози не чути короткого дихання, його фабули не тхнуть дігтяним присмаком креозоту.
Ще більш від того, Стівенсон добре заховав від цікавості сучасників і нащадків оточення, серед якого він жив, добу, до якої належав. Тільки в дорожніх щоденниках, — не фактичними вони і не можуть не бути, — в essays, (посмертних) листах та в «Рятівнику» не встояв він проти спокуси розповісти про самого себе на тлі свого часу. Проте саме ці твори найяскравіше свідчать, яке було йому чуже його около. В них додержують черги дати другої половини 19-го віку, в них майорять назви сучасних європейських і американських міст, але придорожнім заїздам та старовинним портовим тавернам, пропахлим буйством колишніх поколінь, «тому існуванню під дощем і сонцем, у грубих фізичних зусиллях, що навряд чи змінилось, відколи стоїть світ», і тут дано перевагу над «безславною безпечністю надмірної мізкової праці» «в задусі майстерень», де «безсоромні джентльмени» наважуються «описувати людське життя і міркувати про нього, майже зовсім несвідомі ні потрібних йому елементів, ні його природного збігання». Та як же це? Адже Стівенсон сам був запальний письменник. Так, він жив серед людей останньої чверті минулого століття, писав з запалом, задихався в кімнатах, хіба що більше хворів, більше їздив по всіх усюдах, — а мрія його мандрувала на інших площинах, геть в інших віках, і вся Сгівенсонова творчість була автобіографією цієї мандрівниці.