– Чого ж переховуєте?
– Так племінник мій Стьопка. І бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть вночі, й гаплик…
– І де зараз Степан? Як його прізвище?
– На горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.
– Отакої, Василю Івановичу, – мало не весело мовив Бобрьонок, – значно пом'якшала ваша провина, а якщо здасте нам ворожого диверсанта…
– Так племінник же мій!
– Він диверсант, шановний, наш спільний ворог. Озброєний ворог, і все одно…
– Так, ви все одно візьмете його, – погодився лісник.
– Де в нього пістолет?
– На горищі ж…
– У кишені, під подушкою?
– Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.
Бобрьонок подумав трохи й запитав:
– Непомітно підійти до хати можна?
– Дуже прошу, через тин і в спіжарню.
– Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.
Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:
– То заспокою, пане офіцере. Толкунов заперечив:
– На горище полізу я.
– Це чому ж? – не погодився Бобрьонок. Капітан погладив руків'я пістолета.
– Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок кивнув.
– Я тебе прикриватиму.
– Тільки врахуй, – попередив лісника Толкунов, – якщо зрадиш…
– Ясно… – лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Ішов попереду розшукувачів, ледь помахуючи ним, і відро поскрипувало в його руці.
Вони непомітно дісталися спіжарні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:
– Звідси до ґанку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…
– Давай… – махнув пістолетом капітан.
Він сам визирнув із спіжарні і, переконавшись у правдивості господаря, пропустив його у двір. Пробіг слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до напіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної картоплі й квашених огірків. Капітан миттєво зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.
– Ну!.. – прошепотів.
Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:
– Ти, Василю?
– Хто ж іще? Стьопа на горищі?
– Спить, здається.
– А-а… – Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові.
Вони вилізли на горище майже одночасно – було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб – там, простягнувшись на рядні, спав чоловік у майці – парабелум лежав поруч.
Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову. Він виявився чесним, цей літпій чоловік у лляній вишиванці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми – відсторонив лісника й тицьнувдулом пістолета в груди молодикові. Не без злостивості побачив, як той розплющив очі.
Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали й жах з'явився в них – напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той сильно натиснув дулом на груди й наказав:
– Тихо, бо куля не дура, усьок?
Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула – скривився і одразу відкинувся назад на рядно.
– Чого вам треба від мене? – запитав, удаючи здивування.
– Не придурюйся! – мало не весело сказав Толкунов. – У тебе все вже позаду, і пізно придурюватись. – Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: – Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красуні чик ти мій, – поплескав агента по щоках, – і ти хотів обманути Смерш?
Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:
– Чого ж не стріляєте?
– Е-е, так не робиться! – нараз Толкунов посуворішав. – Ану підводься!
Той розплющив очі й покірно став на коліна – Толкунов спритно заломив йому руки за спину, зв'язав, і лише тоді хлопець випростався, наскільки дозволяли бантини горища.
– Давай ворушись, – підштовхнув його й спину капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент – незручно, ледь не впав, і Толкунов підтримав його.
Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.
Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.
– Що ж буде?.. Що, ж буде?.. – майже беззвучно ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.
– А нічого особливого! – якось удавано весело відповів Толкунов. – Відвеземо до Смершу, там його допитають…
– Стьопо! – вирвалося в жінки. – Що ж ти накоїв! Толкудов підштовхнув молодика до виходу.
– Айда, ходімо!
Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір'я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали вміст його рюкзака. Нічого особливого: хліб, консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші – три пачки по п'ять тисяч карбованців.
Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семеншнина.
Диверсант мав дві легенди. Згідно першої був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою версією він мав називатися представником штабу фронту, який уповноважений перевіряти виконання наказів про санітарний стан частин.
– Ну що ж, лейтенанте Іванченко, будемо розмовляти? – запитав Толкунов. – Чи гратимемо в мовчанку?
Той дивився тупо, наче нічого не розумів, і лише ліва повіка в нього тіпалася.
– Ти, Стьопо, розкажи все, – підійшла до нього стара. Зазирнула у вічі, але той наче не бачив її. – Ти розкажи, може, й пом'якшення вийде.
– Яке вже пом'якшення… – нараз мало не заплакав хлопець. – Кінець мені, тьотю, і вибачте, що вас зганьбив.
– Ви, тьотю, відійдіть, – наказав Толкунов. – Бо з заарештованими спілкуватися не дозволено.
– Племінник же він!
– Ворог! – різко кинув Толкунов. – Німецький диверсант.
– А якщо він сам…
– Сам – інша справа, але ж не сам, ми його взяли.
– Та ні, прошу вас, коли він сам зізнається?
– Чесне зізнання завжди враховується трибуналом! – мало не урочисто заявив капітан, пильно дивлячись на агента. Той кліпнув очима, перевів погляд з тітки на Толкунова й сказав нерішуче:
– А що я можу?
Капітан підійшов до нього мало не впритул.
– Відповідай швидко й правдиво, – наказав. – Єдиний твій порятунок. А ви, тітонько, ідіть до хати.
Хлопець гарячково ковтнув слину й нахилив голову. Мовив:
– Я скажу… Я все скажу!
– Прізвище?
– Олексюк.
– Ім'я?
– Степан.
– Скільки вас було?
– Троє.
– Де інші?
– Ми домовились через два дні зустрітися на базарі в Ковелі.
– Яке мали завдання?
– Знав тільки старший.
– Хто він?
– Ми всі з розвідшколи…
Олексюк назвав місто, де справді дислокувалася школа німецьких диверсантів.
– Прізвище двох інших?
– У школі їх називали Вячеславом Харитоновим і Григорієм Власюком.
– У нашій формі?
– Так. Харитонов – старший лейтенант, Власюк – як і я.
– Мають документи на чиї прізвища?
– Старший – Горохов, а Власюк – Васильченко.
– Ще раз подумай, для тебе це дуже важливо, яке завдання одержали?
– Чесно кажу: знає тільки Харитонов.
– Опиши його зовнішність.
– Ну, середнього зросту, як я. Метр шістдесят вісім чи сімдесят. Гостроносий, чорнявий. Він, якщо день не поголиться, чорний, як чорт.
– Власюк – радист?
– Так.
– Опиши його.
– Лисуватий, попереду в нього залисини. Середній він, ні чорний, ні білявий.
– Шатен?
– Точно. І ніс качиний. Казав, боксом займався і розплющили.
– Що мусили тут зробити?
– Я ж казав: тільки Харитонов…
– Ти мені зуби не заговорюй!
– Я сказав усе.
– Хто проводжав на завдання?
– Лейтенант Кнаппе.
Все було правильно, прізвище лейтенанта Кнаппе фігурувало й раніше, коли закидали диверсантів на наш бік.
– Ти родом звідки? Із Жашковичів? Олексюк похитав головою:
– З Квасова. П'ятнадцять верст звідси.
– І тебе закинули сюди як місцевого?
– Так.
– Ти невдало приземлився, закопав парашут у байраці, потім зустрівся з двома іншими?
– Вони самі знайшли мене.
– І кинули напризволяще?
– Сказали, що зустрінемося на базарі в Ковелі. Через два дні, коли оклигаю.
– Знають, де ти?
– Так.
– А вони де?
– Не сказали.
Зрештою, все було ймовірне: агент з пошкодженою ногою вибув із гри, можливо, старший групи списав його зовсім, але ж Олексюк місцевий, знає, судячи з усього, тутешні ліси як свої п'ять пальців, мабуть, його відібрали спеціально для виконання саме цього завдання, а тоді…
Капітан відкликав Бобрьонка, який сидів поруч і стежив, як управно веде допит Толкунов.
– Ну, що? – запитав.
– Сказав усе.
– Вважаєш?
– Треба вести до Карого, там допитаємо ще раз.
– На базар пустимо?
– Я – за.
– І я. Він нікуди не дінеться.
– Було б добре, якби ті двоє прийшли.
Толкунов розвів руками. Тут ніхто нічого не може гарантувати, звичайно, все залежить від досвіду та інтуїції двох інших агентів.
їм потрібна людина, яка добре знає тутешні ліси, – можуть і ризикнути. Але тепер все одно рано чи пізно їх візьмуть. Правда, напевно, мають ще комплект документів, однак відомі їхні прикмети, коли Олексюк не збрехав…
Навряд чи збрехав, і треба швидше повідомити Карого. Рація у «вілісі», а Віктор зупинився за кілометр. Але що таке кілометр для тренованої людини?
– Я до машини, – мовив Толкунов і швидко попростував галявиною.
Корова ремиґала в хліві, пахло гноєм, Юрка, який виріс у місті, запах гною дратував, він борсався на сіні й не міг заснути. Сотник Муха невдоволено пробуркотів:
– Крутишся, як муха в окропі…
Видно, він забув, що сам тепер називається Мухою, Юрко тіїхо засміявся, сотник нарешті збагнув, якої помилки припустився, й невдоволено засопів.
– А вам до окропу не хочеться, друже сотнику? – знущально запитав Юрко.
– Ти, Гімназисте, знай, з ким розмовляєш!
– З великим паном.
– Пан не пан, а тільки раз тебе цюкну, то вже й фертик по тобі…
– Не маєте права, друже сотнику.
– Це ж чому? Я тут усі права маю.
– Без мене не впораєтесь.
– А ти нахабний, – раптом розізлився Муха.
– Не нахабний, а розумний.
– Вже казав, що маєш світлу голову.
– А ні?
– Базікало.
– Не базікало, а ваш ідейний помічник. Комісар, так би мовити по- червоному.
– Ти мені таких слів не кажи. Мені від них стріляти хочеться.
– Ви й без них, друже сотнику…
– Так, – несподівано швидко погодився Муха, – без слів краще. Натиснеш на гашетку й строчиш! Файно!
Юрко промовчав, сотник полежав трохи, уявивши, як від його шмайсера падають люди, й вів далі:
– Ну, добре, я людина, скажімо, неодукована, але хазяїн. Знаєш, скільки землі мав?
– Звідки ж?
– Двадцять моргів.
– Ого!
– За двадцять моргів і воювати можна, – задоволено засміявся сотник, – а ти за що? От чого ти прийшов до організації?
– Вам що, освічені не потрібні?
– Баламкати кожен може…
– Це я – баламкаю! – не на жарт образився Юрко. – А хочете знати, я до ОУН пішов по справедливість. Поляки нас до університету не пускали, німці також… Та й годі про університет казати, я гімназію як скінчив? Чудом.
– То зараз, може, до більшовиків повернешся? – не без єхидства запитав сотник. – Вони, кажуть, гімназії поновили.
Юрко згадав Катрю та їхню умову – якби міг, сьогодні ж подався б до Ковеля, але відповів невизначено:
– Це ще треба перевірити, які там ті гімназії…
– А якщо справжні?
Юрко відчув підводний риф у цьому запитанні й сказав зовсім не те, що хотілося:
– Більшовицька наука…
– А тобі її не хочеться?
– Скажіть, друже сотнику, у вас діти є? – несподівано перевів розмову на інше Юрко.
– Синові тринадцять років.
– Де він?
– У Рівному з жінкою.
– Учиться?
– Звичайно.
– Отже, більшовицької науки набирається.
– Арифметика – вона для всіх: і для нас, і для червоних. Підросте, тоді подивимось. Ми ж з тобою не сидимо склавши руки.
– Якщо б від нас з вами, друже сотнику, щось залежало…
– Залежить! – одповів Муха твердо й рішуче. – Як кажуть, крапля й камінь точить.
Юрко подумав, скільки крапель потрібно, щоб видовбати хоча б ледь помітну ямку в камені, але сперечатися з Мухою не хотілося – повернувся на бік, побажав сотникові доброї ночі. Однак на того, мабуть, найшло безсоння, бо сів на сіні, спершись спиною об дилину хліва, де влаштувалися на ночівлю. Господар, правда, пропонував ліжко в хаті, проте кімната в нього була одна й маленька, до того ж брудна, й навіть такий невибагливий чоловік, як сотник, відмовився. Трохи далі біля дверей давно вже хропіли втомлені денним переходом хлопці, Юрко також утомився і хотів спати, бо на світанку мусили рушати далі, він дрімав, і слова Мухи ледь долинали до нього.
– Ми зробимо тебе професором, Гімназисте, – казав сотник, – і вчитимеш наших дітей справжньої науки, бо мушу мати вченого сина. Що двадцять моргів – тьху, прошу кана, це тільки для розгону, а ми візьмемо такий розгін!..
Юрко встиг подумати крізь сон, що в Мухи апетити справді великі й що пристав він до бандерівців тільки заради збільшення своїх моргів, як раптом пролунав одинокий постріл і відразу чітка автоматна черга відповіла йому.
Юрко злякано скочив, але сотник зупинив його, поклавши тверду й міцну руку на плече. На сіні заворушилися хлопці, не тямлячи спросоння, що сталося, однак Муха вже збагнувшеє й наказав владно:
– По одному… За хлів, скоріше!. Миколо й Федоре – до саду, допоможіть Іванові й прикривайте нас. Відходитимете до лісу, потім уздовж річки до Квасова…
Сотник підштовхнув Юрка до виходу й вислизнув слідом за ним з хліва. Його рішучий тон і чіткі команди вселили впевненість – двоє шмигонули до саду, за яким зав'язалася запекла стрілянина, решта безшумно, як тіні, подалися за хлів: тут починалися городи, за ними луки перед невеличкого лісового річкою, а далі вже тягнулися густі ліси, і дістатися до них було зараз головним завданням.
Все ж таки в Мухи була кебета – він одразу оцінив ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не зійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.
Муха з Юрком, які йшли позаду метрів за п'ятдесят, залягли.
– Оточили… – видихнув Юркові у вухо сотник. – Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.
У Юрка душа вскочила в п'яти: зараз їх або переб'ють усіх, або візьмуть живими – ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, й нехай спробують узяти голіруч!
– А якщо пробитися? – запитав у сотника.
– Скажеш, пробитися!.. – одказав той зневажливо. – Енкаведисти якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай – головне, щоб ніхто тебе не помітив.
Юрко не встиг відповісти – Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.