ШАНОВНИЙ ДРУЖЕ! ЗЕМЛЯНИ РАДО ВІТАЮТЬ ТЕБЕ У XXI СТОЛІТТІ! СЬОГОДНІ — 15 СЕРПНЯ 2085 РОКУ, ДЕНЬ ТВОГО НАРОДЖЕННЯ. НЕХАЙ ЦЕЙ ДЕНЬ СИМВОЛІЗУЄ ТАКОЖ ТВОЄ НОВЕ НАРОДЖЕННЯ В НОВОМУ ЧАСІ.
ІДЕ РАЗ ПРИЙМИ СЕРДЕЧНІ ПРИВІТАННЯ ВІД ТВОЇХ НОВИХ СУЧАСНИКІВ.
Напис на стелі горів рівно доти, доки його можна було спокійно, без поквапу, з повним усвідомленням написаного прочитати.
“Отже, — подумав він, — десь поза стінами приміщення, в якому я оце перебуваю, там, надворі, вирує двадцять перше століття. А втім, чому неодмінно вирує? А може, нове століття якраз і відрізняється від попереднього тим, що людство в ньому не терзається амбіціями і розбратом, міжнаціональними й расовими непорозуміннями, смертельною загрозою ядерної чи нейтронної війни…”
За логікою становища, в якому він опинився, хіба мав він думати про минуле? Напис на екрані-табло владно кликав його в нове життя, до “нових сучасників”, і коли вже він прокинувся наприкінці двадцять першого віку, то й думав би про нього, про те, що йому, може, як нікому із землян, пощастило жити одразу в трьох століттях (хіба ж не доживе він тепер якихось п’ятнадцять років до двадцять другого віку?!). Ї від самої цієї думки праглось руху, дії, мислі. Проте всупереч такій логіці, він і.далі лежав, хоч напис на табло-екрані давно згас, передбачаючи, що прибулець з минувшини так само давно вже переймається іншими турботами. А прибулець з минулого думав про минуле.
Йому постав у пам’яті рік тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятий. Рівно сто літ тому. Якби його зараз спитали: а розкажи-но про той далекий рік, як ви тоді жили, про що мріяли, з чим ішли в майбутнє, — що відповів би він? Які слова знадобилися б, щоб розказати нащадкам про той час, про останню чверть століття двадцятого? Дивні були б ці слова. Гонка озброєнь. Мілітаризація космосу. Проблема трансплантації серця. Неоголошена війна проти Нікарагуа. Ракетне протистояння НАТО і Варшавського пакту. Нові спалахи дискусій про НЛО та чудовисько Нессі з шотландського озера. Колишній король футболу Едсон Арантес ду Насіменто, він же Пеле, висуває свою кандидатуру на пост президента Бразілії. Голлівуд в особі Рейгаиа в американському Білому домі. Розтерзаний Ліван, що бореться проти мілітаристського Ізраїлю. Зародження нового сонця й нової галактики, спостережене в надмогутиі телескопи. Небачені за масштабами мітинги протесту проти загрози нової війни, яка стала б світовою катастрофою.
Що ще? А втім, уже цього було б досить, аби нащадки зробили єдиний і правильний висновок: як нерозумно ви жили в останній чверті двадцятого віку.
І йому стало гірко й кривдно за своїх колишніх сучасників, за самого себе, адже й він тоді жив серед них, був часточкою, нехай навіть і маленькою, тієї доволі недружної, незбагненної у власному самоїдстві сім’ї, що зветься людством. І тут же почуття гіркоти раптом змінилося в ньому на різку неприязнь до тих, заради кого він дав себе приспати сто років тому, до теперішніх землян. “Ми жили, може, й нерозумно, зате ми страждали, любили, відкривали, вдихали запахи лугових трав, квітів, дими осінніх вогнищ на прибраних городах і боролися, щоб уся земля не стала вогнищем… А ви, теперішні? Ще подивимось, як живете ви…”
З цією думкою він рішуче підвівся на своєму ложі, з яким ледь чи не злився в щось єдине ціле за сто років добровільного сну.
ІІ
І його пробудження чекали з нетерпінням, хоч і знали, що випередити події неможливо, та й не варто, адже якщо кінець анабіозу був запланований на п’ятнадцяте серпня — ні на день раніше чи пізніше, — то тут будь-яке прискорення подій могло дати наслідки найнесподіваніші, коли не фатальні. З допустимою похибкою на десять-п’ятнадцять хвилин передбачався й час пробудження: десята година ранку. Та від призначеного часу минуло майже півгодини, а в анабіозній камері, здавалося, все тривало так, як тривало й протягом усіх попередніх ста років.
Ось чому, дедалі помітніше нервуючи, міряв кроками приміщення головного пульта ЦЛА (центральної лабораторії анабіозу) чоловік років тридцяти. У кріслі біля пульта сиділа молода жінка, зовні куди спокійніша від свого колеги. Прибулець з минулого століття був, грубо кажучи, темою її нової наукової роботи. До того вона вже встигла захистити кандидатську й докторську дисертації, але до свого шефа, котрий якраз і походжав нервово сюди-туди, ставилася з не меншою пошаною, ніж коли тільки починала свою наукову діяльність. Головним чином тому й була стриманою, хоч хвилювалася так само, як і шеф.
— Може, сталося щось несподіване, Маріє? Непередбачені зміни в діяльності організму? — спитав шеф нетерпляче.
— Усе йде за програмою, академік, — поглянула на прилади Марія. — Він прокинувся о десятій годині сім хвилин. Поки що нічого загрозливого немає.
— Скільки разів я просив вас не називати мене академіком! Навіщо ця пишномовність?
— Пробачте, але ж ви знаєте, мені так зручніше…
— То, може, він не прочитав нашого привітання? — різкі зміни настрою й тем розмови були властиві академікові.
— Прочитав.
— У чому ж річ? Невже воно так вразливо вплинуло на його психіку?
— Нормально вплинуло. Ще до його пробудження ми значно підсилили гальмівні центри психічної діяльності. Як свідчать прилади контролю, у нього швидко реабілітувалася розумова діяльність, у допустимих параметрах перебувають фізичні кондиції, от тільки антигіподинамічні подразники треба було ввести на кілька хвилин раніше.
— Ага, щоб він іще не прокинувся, а вже замахав руками? — іронічно зауважив академік.
— Ні, — спокійно відповіла Марія. — Щоб точніше скоординувати відновлення фізичних, розумових і психічних кондицій. Надалі це врахуємо.
— Коли там у нас чергове пробудження?
— Через два тижні. А потім — з триденним інтервалом ще п’ять об’єктів. Це вже ровесники нашого віку, двохтисячного року народження.
— Знаю. До речі, як і раніше, я й тепер не поділяю цієї вашої ідеї “зіштовхнути лобами” представників різних століть.
— Але ж нашого сьогоднішнього іменинника ми теж, як ви кажете, зіштовхуємо лобом з іночасовими людьми — в даному разі з нами самими.
— Тут маємо ефект бар’єра. І ми, й наш іменинник розуміємо цей бар’єр: він — з минувшини, ми — з сьогодення. А коли прокинуться ті п’ятеро — комусь із них буде непереливки. Та й нам з вами теж, от побачите.
— Нічого. За нами — новітні досягнення науки й техніки, такі засоби керування людиною, про які прибульці знати не знають.
— У вас убивча логіка, — зупинився академік біля Марії-Залізна логіка. Зовсім не жіноча. Дивно, що при цьому ви володієте здатністю чарувати.
— Я вас не розумію, — опустила очі Марія.
— Ви чудово все розумієте. Але, окрім цього, більше нічого не хочете розуміти. І в тому моя біда, — з якоюсь навіть образою сказав академік.
— Не забуваймо про нашого іменинника, — нагадала Марія.
— Іменинник, іменинник!.. До речі, він хоч тепер уже встав?
— Ще ні.
— І що ж. він, з вашої ласки, робить?
— Згадує про минуле.
— Про що?! — аж нахилився до Марії академік.
— Про минуле. Пригадує, як вони жили тоді, в тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятому.
— І як вони жили?
— Він розкаже сам. До речі, він якраз підвівся, йде до виходу.
III
Йому зумисне спланували так, щоб він, ідучи до своїх “наставників” (якщо можна так назвати Марію і академіка), вийшов з приміщення й побув хоч трохи надворі. Це робилося для того, щоб він остаточно позбувся комплексу замкненого простору, вільніше дихнув, розслабився зсередини, відчув своє тіло в русі.
Ступивши у двір, він інстинктивно примружив очі, захищаючи їх від сонця. Сонце й справді вже досить високо підбилося над обрієм, однак, всупереч передбаченням, зовсім не сліпило. І це було дуже дивним.
Він з такої несподіванки аж здригнувся. Якийсь час вагався, чи можна безборонно підвести голову й поглянути просто на одвічне небесне світило, яке, можливо, тільки здалося йому таким мирним і лагідним першої миті. Все ж зважився й спрямував погляд угору. Справді, сонце не сліпило. Воно було звичного розміру й кольору, руки і обличчя відчували теплі доторки його променів, і водночас було в ньому щось неприродне, чуже. Тоді він глянув на небо — блакитне, чисте, з поодинокими баранцями кучерявих хмаринок. Хмарки пливли собі поволі, проте зовсім не змінювали своїх обрисів і, добігаючи до сонця, не закривали його собою, а мовби десь пропадали, мовби пливли десь поза ним — далі й вище від нього. І саме сонце висіло на небі ніби набагато ближче, ніж звичайно.
І тоді він збагнув. І сонце, й небо, і хмарки на ньому — все те штучне, все — витвір людини, продукт її думки й волі. Від обрію до обрію — штучний небосхил, штучна його блакить, штучна жовтизна сонця, і тепло його променів теж наче від батареї водяного опалення. В такому разі де ж справжнє сонце і справжнє небо? І якщо хмари штучні — то який з них може йти дощ? Яка вода з них поллється? Несправжня? Але як це — несправжня вода?
І раптом просто на очах сонце почало ховатися за схожий на туман серпанок, тоді геть зникло з небосхилу, блакить угорі зблякла, перетворилась на сіро-синє марево, і по бетонованій доріжці заляпотіли важкі. краплі дощу. На місцях їхнього падіння розбризкувалися темнуваті плями, які через кілька секунд чи висихали, чи просто кудись дівались.
Він підставив долоню під дощ. Краплі мовби обминали її, і все ж одна впала в долоню, з долоні так само щось бризнуло, замерехтівши примарним блиском, але ні удару краплі об долоню, ані мокроти він не відчув. І він опустив руку, думаючи вже про інше.
Отже, думав він, вони навчилися матеріалізувати думки. Я читав про це в якійсь фантастичній книжці. Тоді це було фантастикою, сміливою гіпотезою. А вони от навчилися робити й це. Коли я виходив з анабіозного приміщення, проходив ледь освітленим коридором, у моєму мозку підсвідомо відгукнувся захисний рефлекс, який передбачив можливість засліплення очей після їхнього тривалого “неробства”. Потім, вийшовши надвір, я й справді зажмурився. Отже, сам того не відаючи, я мав на думці ясну сонячну погоду, і ця думка була прочитана й матеріалізована. Потім я подумав про дощ, і погода змінилася. Бач, як еони виконують будь-яку мою забаганку! Нові сучасники… Хіба мені погано було із старими?
Й тієї ж миті він злякався, що може подумати про… Ні, не треба ні думати, ні згадувати. Бо що коли вони матеріалізують і її? Що коли зараз постане перед ним вона, ього й водночас не його Софійка? І він бачитиме її очі, руки, губи, волосся й знатиме, що вона несправжня і що руки, за які він захоче її взяти, й уста, в які він її поцілує, — холодні й примарні. А самої Софійки давно вже немає серед людей, і чи й збереглася досі де-небудь на землі її могилка, а чи її піском, порохнявою занесло, замело, стерло з лиця землі? Ні, ні, ніякої згадки про Софійку, хіба ж ти не бачив фільм “Соляріс”, де повертали коханому померлу кохану, а вона знову на очах у нього помирала в судомах і муках, завдаючи страждань і йому?
Він сів на лаву обіч бетонованої доріжки, заплющив очі, затуливши їх руками. Він забороняв собі пригадувати, але пам’ять уперто повертала його в той день, у п’ятнадцяте серпня тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року, йому минуло тоді двадцять п’ять, і він чекав у гості Софійку, чекав і знав, що сьогодні вони мають сказати одне одному найголовніші, найважливіші слова, котрі виношували довго й несміливо. Софійка справді прийшла, привітала його і без ніякого вступу сказала:
— Слухай, Сергійку, давай поїдемо кудись на природу. Поїдемо на вокзал, сядемо в електричку й вийдемо десь на станції подалі від міста, а тоді підемо луками, гаями, назбираємо ожини — ти знаєш, я страшенно люблю ожину… А піде дощ — заліземо в стіг сіна й слухатимемо, як дощ стікатиме по сіну, а воно лоскотатиме нам за шиєю… Скажи, я гарно придумала?
— Гарно, — милуючись Софійкою, відказав Сергій.
І вони поїхали, ходили босоніж по травах, збирали квіти, і хоч ожини й не знайшли, та все одно були щасливі й закохані, і коли Сергій цілував Софійку в березовому гаї, він чекав, що саме зараз вона має сказати йому те, чого він давно чекає. Однак Софійка нічого не сказала ні в гаю, ні дорогою до міста, ні коли прощалися.
— Іди додому, — квапила вона його. — Там на тебе чекає доля.
Доля? Яка ще доля? Таж моя доля ось тут, поруч, і не хочу я ніякої іншої. Але Софійка скочила сходами нагору, до своєї квартири, і Сергій, який ще кілька годин почував себе найщасливішим у світі, став у цьому світі найнещаснішим.
Він думав про останні Софійчині слова, шукав у них якийсь прихований зміст і від пекучого болю під серцем не знаходив нічого іншого, як тільки те, що Софійка йому отак мило й делікатно відмовила. Але ж вони цілувалися в березовому гаї, і він бачив, яким невдаваним щастям сяяли її очі! Невже можна отак грати щасливу?
Йому тоді здавалося, що життя втратило будь-який сенс. Яким пісним, безпросвітним було б існування без єдиної дорогої людини. Проте і в такому стані його жодного разу не навідала думка про самогубство. Тому, незважаючи на розпач і відчай, він аж зрадів, коли натрапив у вечірній газеті на оголошення.
Коли він прийшов і заявив, що в ім’я науки зголошується піддати себе тривалому анабіозу, йому насамперед порадили не поспішати. Він сказав, що таке рішення він прийняв не зопалу, а цілком свідомо. Тоді його спитали, чому саме він вирішив відгукнутися на оголошення в газеті. Сергій відповідав без будь-якого хвилювання, хоч зовні й холодно, відчужено, бо був байдужим до всього, як і до своєї долі, котрої він так і не знайшов удома після розставання з Софійкою. Комісія ж його байдужість сприйняла як тверду поведінку вольової, впевненої в собі людини. Ще його спитали насамкінець, чи не завдасть він своїм цим далеко не буденним кроком болю комусь із рідних чи близьких.
— У мене немає рідних чи близьких. Батько й мати загинули в автомобільній катастрофі три роки тому. Братів і сестер не маю.
— Може, у вас є наречена й ви збираєтесь одружуватись?
— Ні, — поквапливо відповів Сергій.
— Що ж, даємо вам тиждень. Залагодьте все на роботі, попередьте всіх тих, хто міг би вас потім розшукувати.
Сергій попередив усіх, кого вважав за необхідне попередити. І лиш Софійка нічого не знала.
IV
— Доброго дня, — сказала Марія таким тоном, ніби вони давно знайомі й тільки вчора розлучилися після спільної прогулянки. — Проходьте, сідайте.
Сергій у відповідь кивнув головою, пошукав очима найближче крісло і обережно, мовби чекаючи якоїсь несподіванки, сів. Він дивився на Марію, а відчував на собі пильний погляд збоку. То академік так уважно придивлявся до нього із змішаним почуттям цікавості наукової, професійної і водночас чисто людської. Сергієві стало ніяково, тому він не одразу зреагував на Маріїне запитання.
— Як ви себе почуваєте?
Сергій затримався з відповіддю, і Марія подумала, що, може, починати варто було не з цього.
— Мене звати Марією, — всміхнулася вона якомога привітніше. — А це мій колега Дмитро Строкач, академік. А ви — Сергій Коваль. Правильно? Він знову кивнув.
— То як ви себе почуваєте? — повторила Марія запитання.
— Не знаю, — знизав плечима Сергій. Голос у нього був м’який, приємний; він, мабуть, і сам дослухався до нього не менше, ніж академік з Марією, і йому захотілося сказати ще щось. — А хіба ваші прилади вам нічого про мене не розповідають?
— Чому ж, — підвівся академік і заходив за звичкою туди-сюди. — І все ж одне діло — прилади, й зовсім інше — дістати інформацію з уст самого об’єкта. Ви вже пробачте, що я вас так називаю. Сподіваюсь, ви усвідомлюєте, що віддали себе науці для її ж користі й користі всього людства, а не так собі, знічев’я. Отож ви для нас, науковців, — об’єкт.
— Піддослідний кролик, — зіронізував Сергій.
— Шановний, — поблажливо, задоволений з власної поблажливості, мовив академік. — Ера кроликів давно минула. Звикайте до того, що ви в двадцять першому столітті, а ще точніше — на його фінішній прямій.
— Сергію, — так само усміхаючись, втрутилася в академікові повчання Марія. — Віднині ми з вами маємо бути однодумцями і спільниками в усьому. І неодмінно — друзями. Через те я хочу вірити в наше повне взаєморозуміння. Чи не так?
— Мабуть, що так. Вам видніше. А втім, я ще тоді, — Сергій зробив наголос на слові “тоді”, — сподівався потрапити в руки добрим людям. Бачу, що не помилився.
— Я проведу вас до вашого нового житла, — мовила Марія. — Вам треба відпочити… Так, відпочити, — повторила вона, помітивши на Ковалевому обличчі подив. — У вашому організмі відбувалися дуже складні хімічні й фізіологічні процеси, і він дещо виснажений. Будемо разом ставити вас на ноги.