— Навіщо? Ну навіщо ви хотіли це зробити?
Сергій сам не знав, що штовхнуло його на той крок. Може, він хотів попередити своїх братів по нещастю про те, що їх чекає після пробудження. Чи шукав собі спільників, аби не бути таким самотнім перед лицем зрадливої долі. А може, то був жест відчаю й водночас протесту проти долі, проти Марії й академіка, їхньої науки й усього людства взагалі? Сергій сам не знав.
Не діждавшись відповіді, академік зупинився навпроти Марії і, наче аж зрадівши, що знайшов на кому зігнати злість, викрикнув:
— Це все ви! Це все ваша безконтрольність, ваша вселенська любов і доброта, ваша сліпа довіра! Хіба вас учити, що маємо діло з представником минулого, повного війн, людиноненависництва, моральних викривлень?
— Ну то й відправте мене в те минуле, — ні до кого не звертаючись, озвався Сергій.
— Як? — сахнувся академік, наче його вдарило. — Як ви сказали? Відправити вас у минуле? А яким чином, шановний ви наш?
Академікові забракло повітря, й він одвернувся вбік, зіпнув, як риба, викинута на берег, збирався ще щось додати, але тільки одійшов од вікна, дивлячись кудись удалеч.
— Хіба у вас немає машини часу? — по хвилі мовчання проказав Сергій, підказуючи можливий шлях втілення його пропозиції.
— Голубе ви наш сизоперий! — різко крутнувся на одній нозі академік. — Ви ж доросла людина, а мислите на рівні дитячих казочок. Яка машина часу? Яка машина, я вас питаю? Невже ви не розумієте, що сама ідея такої машини — утопія? Наука всемогутня тільки тоді, коли спирається на реальний грунт, а не на казочки недолугих мрійників і прожектерів. Ви хоч це можете усвідомити?
Але Сергій уже нічого не чув. Він заплющив очі, схилив обличчя в долоні, і ввижався йому березовий гай, серпневе сонце над гаєм і Софійчине щасливе обличчя на тлі пригасаючої зелені, яка тривожно шелестіла в передчутті недалекої осені.
Андрій Дмитрук
Форміка
Оповідання
ЛОМЕЙКО. Я вам чесно скажу: мені ця його Віка зразу не сподобалася. Хоч як мати я мала б тільки радіти. Синові за тридцять, у нього вперше в житті щось серйозне. А в мене на серці неспокійно…
СЛІДЧИЙ. Може, біографія відлякувала? З двома чоловіками розлучилася, ніде не працює, дитина… Хотіли невістку скромнішу, та й молодшу?
ЛОМЕЙКО. Не без того, звичайно. Проте мене інше непокоїло. Вона — дитбудинківська, бита, хитра, вогонь і воду пройшла. А він, дарма що доктор наук, наївний, як хлопчисько, такого обдурити — раз плюнути.
СЛІДЧИЙ. Отже, підозрювали її в корисливих замірах?
ЛОМЕЙКО. Якось незручно зараз про неї погане говорити… Язик не повертається.
СЛІДЧИЙ. Нічого не вдієш, Маргарито Василівно. Ми з’ясовуємо ступінь вини вашого сина. Отож кажіть усе, як було, всі подробиці його стосунків з Підлісною.
ЛОМЕЙКО. Ну… здавалося, звичайно, різне. Що на його докторські гроші зазіхає, на квартиру. Побачила таку дорослу дитину — і давай з нього вірьовки сукати.
СЛІДЧИЙ. Ви ділилися своїми підозрами з Павлом?
ЛОМЕЙКО. Натякала. Та він мені й рота розтулити не давав. Слово не так скажу про його Віку — зразу: “Ти нічого не розумієш”, “Як ти можеш…”. Вибухав від першої іскри. Я й відступилася до часу. Думала, сам прийде, коли заплутається. Він не такий, як інші діти. Ті — чим старші, тим далі від матері. А Павлусь з усяким лихом до мами: допоможи, підкажи…
СЛІДЧИЙ. Ну і як? Дочекалися? Прийшов?
ЛОМЕЙКО. Прийшов, куди він дінеться…
МАНОХІН. Павлові Ломейку я завжди заздрив. Ні, ви не подумайте… Я не вважаю себе гіршим від нього вченим, мені теж є чим похвалитись. Просто Павло — рідкісний щасливець. З дитинства обрав для себе шлях і йшов ним неухильно… Ага… Мурахами цікавився, здається, ще в першому класі… чи це було в другому? Весь теплий сезон полював за ними. Приносив у сірниковій коробці до школи разом з усякою потерухою. Під час уроків випускав на парту, чаклував над ними. Наша вчителька Єлизавета Олексіївна не схвалювала дослідів Ломейка. Коробку вона постійно викидала, Павло до кінця уроку стояв біля стіни, а ми, веселі маленькі дикуни, радісно знищували мурах… Часом комашня залазила за комір комусь із дівчаток; тоді зчинявся страшний переполох, юного природознавця тягли до завуча, викликали батьків… Та знаєте, що найкумедніше?
СЛІДЧИЙ. Що?
МАНОХІН. Єлизавета Олексіївна щиро вважала Павла невиправним хуліганом. Ага… Мабуть, тільки в п’ятому класі після всіх принизливих покарань і повчань комусь дійшло, що Ломейка не гудити треба, а навпаки — підтримувати його святе поривання… Павла пригріла наша біологічка. Потім він почав пропадати в університеті, з гордістю називав себе “помічником лаборанта”…
СЛІДЧИЙ. Здається, в цей час помер його батько?
МАНОХІН. Так, це важлива обставина. Після батька залишилася чудова дача в Запрудному, з садом і ділянкою соснового лісу. Мати спочатку хотіла все продати. І з грішми було сутужно, і важко без чоловіка порядкувати в такому господарстві. Павлусь буквально валявся в неї в ногах, давав клятви весь вільний час присвячувати садибі. Вона занепокоїлася — хлопчик був близький до божевілля… Зрештою, дачу не продали. Отут мій феноменальний однокласник і розвернувся на всю широчінь. Справді, з квітня й до жовтня пропадав на ділянці. Такий став аграрій — ми просто дивом дивувалися. Проте подив наш скоро розвіявся. Рослинність потрібна була Ломейку для мурашиного комфорту. Будинок він захарастрів аж доверху штучними гніздами, спорудив арени для спостереження за мурахами, лабіринти… Якось мати побачила, що синок не знищує попелицю на квітах та винограді, а розводить її, переносить у пробірці із стебла на стебло. Ага… Спохопилася вона, та було вже пізно. Дача аж кишіла від комах, її ніхто не купив би й за чверть ціни. На довершення всього Павлусь розвів під соснами з півдесятка справжніх мурашників…
ЛОМЕЙКО. Прийшов до мене, коли вона освідчилася, — він не знав, що відповісти.
СЛІДЧИЙ. Запропонувала одружитися?
ЛОМЕЙКО. Та ще як м’яко підстелила! Ти, мовляв, волю втратити боїшся — то я на неї не зазіхатиму. Будемо жити, як жили, кожен сам по собі. І з грішми так само. Зможеш — допомагатимеш мені, синові. Тільки розпишися, штамп у паспорті постав…
СЛІДЧИЙ. Так. Отже, цілковита відсутність спільного господарства. Можна сказати, майже фіктивний шлюб. А як ви гадаєте, навіщо це було потрібно Підлісній?
ЛОМЕЙКО. Мені їхні справи зрозуміти важко. Все не так, як у людей.
СЛІДЧИЙ. Ви кажете, що підозрювали Підлісну у корисливих замірах. Може, вона й тут переслідувала таку ж мету?
ЛОМЕЙКО. І ви так гадаєте? Ну просто від серця відлягло… Та коли він до мене прийшов по пораду, я йому так сказала: сердься не сердься, синку Павлусю, та тільки половину житлоплощі в тебе любісінько відбатують. І від усього, що після одруження придбаєш-заробиш, половина її. І ще сказала… ну, тут, може, й переборщила, та тепер уже не повернеш… Сказала я йому: ось буде вона гуляти, на довгому повідку ж… народить бог зна від кого, а запишуть на тебе. Хочеш не хочеш — давай своє ім’я, утримуй, плати…
СЛІДЧИЙ. А чому “від серця відлягло”? Ви шкодуєте, що сказали синові таке?
ЛОМЕЙКО. Сумнівалася часом. Все-таки вона, Віка, при всьому тому, при своєму норові… нещасна була якась. Ніби кущ обкошений…
МАНОХІН. А навіщо вам, власне, всі ці подробиці? Дитинство, досліди з мурахами…
СЛІДЧИЙ. Хочу підійти до головного.
МАНОХІН. У такому разі, що ж головне?
СЛІДЧИЙ. Це я вам скажу свого часу. Поки що хотілося б дізнатися: до чого прагнув Ломейко? Мав він перед собою якусь певну мету чи просто експериментував і дивився, що з цього вийде?
МАНОХІН. Мав, звичайно. Він хотів довести свою гіпотезу.
СЛІДЧИЙ. Яку?
МАНОХІН. І це теж потрібно? Ага… Ну добре. Двома словами приблизно таке: Павло вважав, що самостійною живою істотою, представником виду є не окремо взята комаха, а родина. Мурашник.
СЛІДЧИЙ. А мураха тоді ж що?
МАНОХІН. Щось подібне до клітини надорганізму.
СЛІДЧИЙ. І для того, щоб довести це, Ломейку треба було збудувати такий колосальний мурашник? Невже тільки для цього?
МАНОХІН. Саме для цього. Поведінка звичайного гнізда не давала йому повної картини. Досліджуючи сім’ю рудих лісових мурах, він не міг встановити ступінь їхньої злитості, “мозкоподібності”. Збільшення кількості елементів повинно було ускладнити організацію, а отже підвищити інтелект системи. Тоді й форми поведінки можливі такі, що їх легше кваліфікувати як єдине ціле.
СЛІДЧИЙ. Але ж це була не єдина мета, чи не так?
МАНОХІН. Слухайте… Ви, мабуть, хочете дізнатися: чи Не виростив Павло супермурашник спеціально для того, щоб убити бідолашну Віку… Не мені вам пояснювати, що є тисячі інших простіших і важчих для розкриття способів убивства. Невже ви думаєте, що людина витратить вісім років копіткої тяжкої праці, щоб звести порахунки з беззахисною жінкою, та ще й у присутності свідків?!
СЛІДЧИЙ. Я хочу знати інше: чи не намагався Ломейко зробити мурах своїм слухняним знаряддям? Якщо це так і якщо це йому вдалося, — то ваш супермурашник можна кваліфікувати, як знаряддя злочину. Ось тільки не знаю поки що: навмисне чи через необережність… Ви розумієте, що від відповіді на це запитання залежить міра покарання.
МАНОХІН. Розумію. І можу вам сказати цілком точно. Павло не збирався перетворити форміку на своє знаряддя. Тим паче руйнівне.
СЛІДЧИЙ. Вибачте, що перетворити?
МАНОХІН. Не що, а кого. Форміка — це мисляча мурашина сім’я з п’ятдесяти мільйонів особин-клітин. Так її назвав Павло. Він вважав, що рівень мислення форміки не поступається людському. В перспективі він мав намір вести в нею діалог; десь у майбутньому, якщо пощастить укласти угоду…
СЛІДЧИЙ. Угоду? Навіщо?
МАНОХІН. Для взаємокорисного обміну відомостями, для співробітництва. Більше ні для чого. Павло — людина рідкісної чистоти, можете мені повірити. Блаженний. Ломейко впевнений, що на нашій планеті може виникнути й інший розум. Зовсім не схожий з нашим. Треба лише трохи підштовхнути еволюцію, вивести мурашиний рід із мільйоннолітнього закутня, дати стимул до розвитку…
СЛІДЧИЙ. Ви хочете сказати, що Ломейко намагається… дати цей стимул?
МАНОХІН. Цілком правильно. Форміка — це, якщо можна так сказати, рукотворна Єва розумних мурашників.
СЛІДЧИЙ. І все ж таки — яка нам від цього користь? Жертви вже є. А от користі…
МАНОХІН. Згодьтеся, що саме користь може бути колосальною. По-перше, маючи поряд принципово відмінний тип мислення, ми створимо порівняльну психологію. Людина вперше подивиться на себе збоку. По-друге, взаємне вивчення дасть могутній поштовх науці й техніці. Уявляєте, який скарб потрапить до рук філософів, кібернетиків, природознавців? Плюс безпосередня, практична підтримка, участь у виробництві. Мурахи можуть виконувати найтоншу роботу — скажімо, збирати якісь електронні схеми. Крім того, вони допоможуть генетикам, селекціонерам рослин… Ага… Там теж безліч тонких операцій… Можливо, медицина, мікрохірургія… Зрештою, ми ж готуємося рано чи пізно зустрітися з розумними істотами з інших планет. І якщо ми їх знайдемо, навряд чи вони виявляться подібними до нас. Спілкування з формікою стане моделлю контакту розумів. Ми багато чого навчимося…
(Із свідчень директора стадіону ДСТ “Авангард” К. М. Рубана).
“Я на цю дачу попав, можна сказати, випадково. І майже всіх, хто там був, бачив уперше. Добре знав тільки Боба… Бориса Лапшина.
Ми з ним у той день, двадцять другого серпня, домовилися після роботи піти посидіти в “Ромашці”. Спека була нестерпна, асфальт плавився. Одне слово, сиділи, смакували вино. І тут, як у казці, з’являються вони. Заходять у “Ромашку”. Цього Павла Ломейка я колись зустрічав з Лапшиним. Боб електронник, він у нас нове табло встановлював. І для Ломейка робив якісь схеми. А про Віку… про Підлісну я навіть не чув. Вона мене просто приголомшила. Здебільшого таких жінок бачиш у кіно чи в модних журналах. Перше враження — грім. Йде у білій сукні, висока, гнучка… Але щось в очах неприємне. І в манерах. Чи то зміїне, чи то котяче. Ніби причаїлась і тільки жде, в кого б учепитись. А Ломейко плентався позаду з іншою дамою. Теж непогана, хоча й скромніша від Віки. Так, так, Зоя Нефедова. Вони з Підлісною колись разом в Аерофлоті працювали…
Боб їх запросив, вони підсіли. Лашнин зразу приклеївся до Зої, а мені дісталася Віка, бо Павло був поза грою. Зараз поясню… Чесно кажучи, я нічого не мав проти: у мене голова обертом ішла, коли сидів біля неї…
…Павло мені, сказати б, зовсім чужий. Та слово честі, мені як чоловікові було за нього соромно. Вона його, власне, ні за що не мала. Зверталася лише, щоб нагримати, осадити… Знаєте, бувають такі лихі, дратливі матусі, які весь час шпигають дітей. В нього просто хвилі по обличчю пробігали. Одначе терпів, зціплював зуби…
“Ромашка” незабаром мала зачинятись. А Вікторія завелася. Дивилася своїми рисячими очима і твердила, що треба ще “погусарити”… Бідолашний Павло натякнув був відносно “додому”. Господи, що вона на нього вилила! І такий він, і сякий, і старий, і нудний, і може забиратися куди хоче; і взагалі вона зараз зателефонує в “одне місце”, де її чекають будь-коли, вдень і вночі… І схопилася-таки, її побігла! Зоя ледве заспокоїла її…
Ось тут деякою мірою перелом подій. Павло втратив голову. Чи вже дуже хотів догодити Віці. Зрештою, взяв і запросив нас до себе на дачу. Віка зразу стрепенулася. Плуганити за сорок кілометрів від міста проти ночі — чи не гусарство? Вперше за вечір почала усміхатися, кокетувати, навіть Павлові муркотіла різні приємні речі. Зоя засперечалась була для годиться, та за неї взявся Лапшин — і співав соловейком, поки не вмовив.
Ледве встигли на останній автобус. їхали довго. Віка заснула на плечі в Павла. До речі, з цього приводу хотів би поділитися одним своїм спостереженням. Уві сні в неї був ніжний, зовсім дитячий вираз обличчя. Просто наче хто підмінив людину…
Коли доїхали, пам’ятаю, темно було — око виколи. Павло попросив водія, щоб він висадив нас між зупинками. Звернули з шосе на стежку. Йшли спочатку через височезну кукурудзу, потім лісом. Ломейко наче нюхом вів, майже біг попереду. Віка від сонливості перейшла до буйних веселощів, від кожного слова реготала як навіжена. У лісі вночі — це, знаєте, аж мороз поза шкірою… Нічого, дісталися.
Про планування дачі вам говорити не варто. Мене здивувала загорожа всередині. Навіщо, скажуть, половину садиби відтинати залізною сіткою? Та з делікатності не запитав.
Перших мурах ми побачили на ґанку, коли Павло засвітив лампу над дверима. Руді, заклопотані. Та й багато їх: на дверях, на стіні тьма-тьмуща. І раптом їх звідусіль здуло, і відчуваю — бігають лапки. По ногах, по грудях під сорочкою. Це вони всі разом кинулися нас вивчати, мацати… Ми з Бобом просто остовпіли. Стоїш весь у мурахах і боїшся поворухнутися. Тут Павло спохопився й щось зробив — досі не збагну що. Отак присів навпочіпки й почав пальцями перебирати над підлогою. Й мурахи миттю з нас позлазили. Дивимося — знову на ґанку повзають. Що цікаво: Віка весь час спостерігала все це з усмішкою. її не чіпали…
Ви знаєте, яке в мене враження від дачі Ломейка? Ніби весь двоповерховий будинок — лише додаток до чогось, допоміжне приміщення, чи що. Тобто Павлові, власне, було начхати, що батько старався, опоряджував житло… Павло і в палаці так само поводився б. Дірявив би стіни, тягнув дріт і таке інше. Меблі понівечені, попалені. А запах, боже ти мій! Повітря якесь прокисле і водночас солодке.
До речі, про мурах. Ось уже кому була воля в цьому барлозі! Кишіли скрізь. Певне, світло їх розбудило. На шпалерах вервечки через усю кімнату. Цікавилися, в склянки лізли, хліб вусиками торкали. І Павло їх уже не відганяв. Я навіть запитав: чому він отих, на ґанку, шугнув, а цих ні? А він каже, — ті, мовляв, були сторожові, а ці — фуражири. По їжу прибули…