1. “Раз ступити ногою — і вмерти!”
Бувають події, бувають дні, які визначають життя людини. Таким днем для Едуарда Васильовича Толля стало 13 серпня 1886 року, коли він побачив Землю Санникова.
“Горизонт зозсім ясний. Незабаром після того, як ми знялися з гирла річки Могур-Урях, у північно-східному напрямку 14–18° виразно побачили контури чотирьох столових гір, які на сході з’єдналися з низовинною землею. Таким чином, повідомлення Санникова цілком підтвердилося. Ми маємо право, отже, нанести у відповідному місці на карту пунктирну лінію і написати на ній: “Земля Санникова”.
Земля-привид, земля, про існування якої досі сперечаються вчені.
Вперше її побачив з північного берега острова Котельний на самому початку XIX століття якутський промисловець Яків Санников. Бачив цю землю і Матвій Матвійович Геденштром, посланий у 1809–1810 роках для складання карти Новосибірських островів. 1811 року на карті з’явилися перші контури невідомих земель.
Ми говоримо завжди в однині: Земля Санникова. Але Санников бачив щонайменше три землі. Дві з них нанесені на карти Гедекштрома.
Перша — в самому кутку карти, ка північний захід від острова Котельний. “Земля, яку побачив Санников”, — підписує педантичний Геденштром.
Друга простяглася по паралелі вздовж північного берега острова Фаддеєвський. Позначено не тільки пунктир берегової лінії, а й кілька гір, які стоять окремо одна від одної.
А ось третю Землю Санникова Матвій Матвійович не наніс на карту. Санников угледів її на північний схід острова Новий Сибір. Бачив землю і сам Геденштром, причому навіть зробив спробу досягти її.
“Дорога була надзвичайно важкою, — згадував він пізніше, — проте всі незгоди забулися, коли бачена до того синява виявилась (у підзорну трубу) білим яром, поораним, як здавалося, безліччю струмків… На превеликий жаль усіх, наступного дня на нас чекало розчарування. Уявна земля перетворилася на пасмо височенних крижаних громад 15 і більше сажнів заввишки, які стояли за 2 чи 3 версти одна від одної. Звіддалік, звичайно, вони здавалися нам суцільним берегом. Дивовижна сила потрібна, щоб здійняти на таку височінь величезні крижини, з яких ці громади були складені, і видовище те було одним з найвеличніших у природі, хоча водночас воно було для мене найсумнішим…”
1820 року російський уряд спорядив на пошуки “земель, бачених Санниковим”, експедицію під керівництвом флотського офіцера лейтенанта Петра Федоровича Анжу.
“Вельми бажано розв’язати сей предмет з точністю, — писав сибірський губернатор Сперанський, — в тому лише й можуть полягати нові відкриття в тій частині Льодовитого моря, яка розкинулася перед вами, а тому й належить не залишати свого починання без крайніх і нездоланних перешкод”.
Анжу доклав багато зусиль, щоб виконати поставлене завдання.
На собачій упряжці він пройшов близько 70 верст на північний захід від острова Котельний — в напрямку першої Землі Санникова. Горизонт закривала хмара туману, яка трималася, очевидно, над ополонкою. Проте 7 квітня 1821 року у щоденнику сказано: “Обрій зовсім очистився, але сподіваної землі не було видно”.
Потім Анжу вирушив до третьої Землі Санникова. Мандрівники подолали 25 верст, але “близькість талого моря, втома собак, незначна кількість кормів… які залишалися… і тороси, що були попереду” — все це змусило їх повернути назад.
Наступного року Петро Федорович Анжу зробив спробу досягти другої Землі Санникова. Тут йому на перешкоді стала велика ополонка.
Він усе-таки відкрив невеличкий острівець, названий островом Фігуріна — на честь лікаря експедиції Олексія Євдокимовича Фігуріна. Але це було не те, що шукала експедиція.
Зрештою, Анжу не заперечував повністю існування земель Санникова. “Можливо, — міркував він, — що пісок, який відділяє Котельний острів від Фаддеєвського, простягся далеко на північ і потім, повернувши на захід, залишив мілину… можливо, що тут і є земля, яка через свою низовинність була недоступною для нашого зору”. Більше того, принаймні двічі Петро Федорович був певен, що бачить землю. Наприклад, з мису Бережних — північно-західного краю острова Фаддеевський — він і його супутники чітко розрізняли “синяву, точнісінько таку, як бачена віддалена земля; в тому ж напрямку пролягали й оленячі сліди”. Проте на карти, які були складені, Анжу не наніс жодної Землі Санникова. Карта повинна бути точною і цілком достовірною!
Поступово в географічній літературі утвердилося переконання, що землі, які нібито бачив Санников, звичайнісінька вигадка. Але…
1881 року американська експедиція на судні “Жанетта” під керівництвом Джорджа Де-Лонга справді відкрила три острови на північний схід і на північ від острова Новий Сибір. Їх назвали островами Беннета, Генріетти і Жанетти. Два останніх, щоправда, були надто далеко від Нового Сибіру, і навряд чи їх могли угледіти Санников і Геденштром. А от острів Беннета цілком можна було ототожнити з третьою Землею Санникова. У всякому разі в середовищі російських географів значно зросло число прихильників відкриття якутського промисловця.
“Тепер, — писав учений секретар імператорського Російського географічного товариства Григор’єв, — коли розвіяно сумніви щодо правдивості Санникова завдяки відкриттям експедиції “Жанетти”, варто знову нанести той пунктир на відповідне місце і написати над ним: “Земля Санникова”.
Нові землі в морі були не єдиною загадкою Новосибірських островів. Природа таїла тут безліч інших таємниць. Козаки і промисловці, які першими досяглії архіпелагу, були вражені: острови здавалися величезним кладовищем мамонтів. На ділянці берега завдовжки одну версту часто налічувалося близько десятка пар мамонтових бивнів, які стирчали з землі…
Ви знаєте, що означає слово “мамонт”? Воно походить від слова “мамут”, яке в свою чергу прийшло до нас з фіно-угорських мов. “Ма” означає земля, “мут” — кріт. “Мамут” — земляний кріт.
Тривалий час вірили, що мамонти — величезні кроти — риють землю своїми рогами, тобто бивнями. А якщо випадково виходять на поверхню, то одразу вмирають під впливом світла. Те, що залишки “кротів” знаходили в урвищах на берегах річок, пояснювалося гранично просто: тут тварини ненароком виходили на поверхню землі і, вражені світлом, помирали.
У XVIII столітті вважали, що мамонт — морська тварина. “Сей звір мамонт є, гадається, і нині в морі Північному”, — писав Харитон Лаптєв.
Очевидно, тільки у XIX столітті утвердилася думка, що мамонти — найближчі родичі слонів.
Але дуже важко було змиритися з тим, що слони жили далеко на півночі. У міркуваннях учених дивовижно поєднувалась віра у біблійні сказання і прагнення пов’язати ці сказання із фізичними законами.
Ось, наприклад, що писав про мамонтів Геденштром:
“Відомі природодослідники погодилися назвати викопну тварину Маммонта слоном першородним, отже, звіром колишнього створення чи врешті допотопним. Приймаючи останнє, треба відселити Маммонта в найближчі від екватора країни, а знаходження трупів чи кісток його віднести… на рахунок потопу, води якого осадили безліч затоплених слонів на півночі нашої планети (на півдні ще по сей час не відкриті кістки Маммонтові). Та невже в грізні часи всесвітнього потопу віяли тільки південні вітри, відповідно до яких трупи слонові неслись водами на Північ? Волога і тепло повинні були зруйнувати тіла і занурити кістки в землю ще до 50-го градуса широти. За теорією ж тяжіння, вода потопна, обнімаючи всю поверхність земну, відходила від полюсів до екватора, смуги основного обертання, і перепиняла тим силу південних вітрів. Як же зібралися Маммонти на Півночі?”
Не тільки мамонтів знаходили промисловці на Новосибірських островах. Тут були черепи носорогів, коней, вовків. Люди виявили тут дивовижні дерев’яні гори. Це не метафора — назву “Дерев’яні гори” можна знайти на сучасній карті архіпелагу. Вони справді складені з… колод!
“На південному березі сього острова, — писав Геденштром, — стоїть стрімчаком гора, складена з горизонтальних грубих пластів піщаника і лискучих смолистих колод, які перекривають одне одного до самого верху. Піднімаючись на гору, скрізь натрапляєш на скам’яніле вугілля, на вигляд соснове, вкрите подекуди нібито тонкою попелистою плівкою. І настільки все це оманливе, що спершу намагаєшся здути той попіл, але він поступається хіба ножеві. На вершині нова дивина. На самій гриві гори виходять з каменю в один ряд колоди смолистого дерева, розщеплені, заввишки на чверть і більше, і щільно одна до одної підігнані. Тут колоди в прямовисному положенні, а в іншому місці тієї ж гори — в горизонтальному”.
Як усе це пояснити? Як попали в тундру дерева? Як опинилися тут тисячі, десятки тисяч мамонтів? І чому вони загинули?
На всі ці запитання відповіді не було. І тому Академія наук вирішила організувати спеціальну дворічну експедицію на Новосибірські острови.
29 грудня 1884 року на урочистому річному засіданні Академії наук виступав обов’язковий секретар академії Веселовський.
“Полярні експедиції, пов’язані з поїздками по нерівній і ненадійній морській кризі, — говорив він, — вимагають від мандрівника не самої тільки наукової підготовки, а й готовності зносити всілякі злигодні й нестатки, навіть піддавати своє життя численним небезпекам. Нині Академія наук може вважати себе щасливою, що нарешті знайшлися люди, які цілком відповідають цим умовам і готові у відданості своїй інтересам науки на всілякі злигодні і труднощі полярної мандрівки”.
Доктор Бунге і молодий вчений, кандидат зоології Е. В. Толль, — ось про кого говорив Веселовський.
1885 року відбулося перше знайомство Толля з Арктикою. А наступного року — побачення з Землею Санникова. Навдивовиж плідними були ці роки.
“У всіх посібниках з фізичної географії, — майже через 70 років писав академік В. А. Обручев, — можна зустріти ім’я Е. В. Толля — основоположника вчення про “формування викопних льодів — вчення, яке стало класичним”. Толль перший висловив здогад, що лід, оголення якого він бачив на Великому Ляхівському острові та на інших островах, це “мертвий викопний глетчер” — залишки древнього потужного зледеніння. Він уперше докладно описав “арктичну Сахару” — величезну піщану низовину між острогами Котельний і Фаддеєвський — і дав їй назву Земля Бунге. Першим він зробив і геологічний опис Новосибірських островів, висловив гіпотезу про їх походження.
Досі не втратила свого значення величезна колекція решток викопних тварин, зібрана експедицією. 2500 зразків! Серед них такі відносно теплолюбні тварини, як тигр, дикий кінь, сайгак. Серед дерев на Новому Сибіру Толль з подивом виявив секвойю, болотний кипарис, тополю. Згодом він знайшов у шарі, де залягали рештки мамонтів, цілі дерева вільхи заввишки близько 4 метрів, з листям і навіть із шишками. Все це докорінно змінювато уявлення про геологічну історію Новосибірських островів.
Едуард Васильович не зміг до кінця пояснити, чому архіпелаг став гігантським кладовищем мамонтів. Таємниця їхньої загибелі фактично лишається нерозгаданою й досі.
Е. В. Толль був першим, хто вивчив розміщення шарів із залишками мамонтів, вивчив геологію району і замість глибокодумних мудрувань висунув струнку теорію, основану на фактах.
На його думку, в часи мамонтів межа лісу в Сибіру проходила значно північніше, ніж нині. “Тепер зрозуміло, — пише він, — що галявинки з кущами верболозу, беріз та вільхи на Новосибірських островах, які становили тоді одне ч ціле з материком, напевне могли прогодувати мамонтів, носорогів тощо… Роздроблення материка на острови позбавило тварин достатнього простору, що разом із зміною клімату й зумовило вимирання багатої фауни”. Одночасно Толль висловив здогад, що зміна клімату спричинила зміни у видовому складі тварин та зміну бактерій. Можливо, саме бактерії стали безпосередньою причиною вимирання величезних тварин четвертинного періоду.
Академія наук оцінила наслідки робіт експедиції як “справжній географічний подвиг”. Однак безліч питань, на думку Толля, лишилися нерозв’язаними. Завершивши обробку матеріалів, наприкінці 1892 року Е. В. Толль знову вирушив в експедицію.
Разом з геодезистом Шилейком вони побували на Новосибірських островах, де визначили ряд астрономічних пунктів, а потім здійснили небувалу зимову мандрівку від гирла Лени до Єнісею. За один рік і два дні експедиція пройшла близько 25 тисяч кілометрів, з них 4200 кілометрів знято маршрутною зйомкою. Наслідки знову перевершили всі сподівання, і Академія наук вручає Толлю і Шилейку великі срібні медалі імені М. М. Пржевальського та грошові премії.
Знов географічний подвиг. Але основним подвигом у житті Толля були пошуки Землі Санникова.
“Мій провідних Джергелі, — писав Едуард Васильович в одній із своїх статей, — який сім разів літував на островах (Новосибірських) і бачив кілька років підряд цю загадкову землю, на моє запитання: “Чи хочеш досягти тієї далекої мети?” дав мені таку відповідь: “Раз ступити ногою — і вмерти!”
Не буде надто сміливим припустити, що й сам Толль в якісь моменти життя міг би відповісти на своє запитання так само, як відповів Джергелі…
2. “Один скарб Півночі тягне нездоланно до себе”
З гарячим закликом звернувся Е. В. Толль до уряду і громадськості після повернення з експедиції на Новосибірські острови:
“Невже ми віддамо останнє поле дії для відкриття нашої Півночі знов іншим народам? Адже одна з бачених Санниковим земель уже відкрита американцями, а саме Де-Лонгом. Ми, росіяни, користуючись досвідом наших предків, уже за географічним положенням краще, ніж усі інші нації, в змозі організувати експедиції для відкриття архіпелагу, який лежить на півночі від наших Новосибірських островів, і провести їх так, щоб наслідки були і щасливі, і плідні!”
На зборах Академії наук і Географічного товариства, під час поїздок у Німеччину та Норвегію, у всіх своїх виступах Толль незмінно говорив про потребу дослідження Землі Санникова. У грудні 1898 року він виступив з докладним планом експедиції у Східно-Сибірське море. Проект підтримали Фритьйоф Нансен і Нільс Адольф Ерік Норденшельд, адмірал С. О. Макаров, академіки Ф. Б. Шмідт, Ф. М. Чернишов, О. П. Карпинський. У липні 1899 року уряд виділив 60 тисяч карбованців на організацію Російської полярної експедиції (РПЕ).
21 червня 1900 року з Кронштадського порту вийшла яхта “Зоря”. “Покладено початок експедиції, якої я так довго добивався”, — записав Толль у своєму щоденнику. За планом “Зоря” мала пройти до східного узбережжя Таймиру і провести тут першу зимівлю. Потім влітку 1901 року дістатися до Землі Санникова, де провести другу зимівлю і під час санних мандрівок докладно досліджувати цю невідому землю.
“Від щирого серця бажаю Вам усього доброго й прекрасного у Вашій довгій і нелегкій мандрівці, — писав у ті дні Фритьйоф Нансен, з яким Е. В. Толля єднала довгорічна дружба. — Бажаю Вам удачі та щасливої ситуації з льодом, щоб Ви знайшли гарну гавань для зимівлі. Мені немає потреби казати Вам, що, за винятком Вашої чудової дружини та Вашої родини, мало хто буде так зацікавлено стежити за Вами, як я, відданий Вам друг — Фритьйоф Нансен… На прощання ми скажемо, як ескімоси на східному березі Гренландії: “Щоб Вам завжди плисти по вільній від криги воді!”
На жаль, “Зоря” зустріла коло берегів Таймиру надто багато криги і зовсім мало води. На першу зимівлю Толль змушений був спинитися біля західного узбережжя, а не біля східного, як передбачалося. Тут були проведені різноманітні наукові спостереження, складена перша карта західного берега Таймиру. Час аж ніяк не був витрачений марно, але наступного року яхта вивільнилася з крижаного полону дуже пізно.
1 вересня 1901 року “Зоря” підійшла до мису Челюскін. Уперше судно з російським прапором стояло коло північної межі Росії — мису, якого досяг за 160 років до цього російський штурман Семен Челюскін.
“Я пом’янув героя, чиїм ім’ям названо цей мис”, — читаємо ми у щоденнику Толля. Начальник РПЕ згадує схвильовані слова свого учителя академіка О. Ф. Міддендорфа: “Челюскін, безперечно, вінець наших моряків, які діяли в тому краю… Йому вдався цей подвиг, який не вдався іншим, саме тому, що він як особистість був вищим за інших…”
Досліджуючи північний край Азії, Толль виявив метаморфічні породи, які прослалися в меридіональному напрямку. “Гадаю”, — пише він, — що до мису Челюскіна повинні прилягати острови, з яких прилітають перелітні пришельці. Породи півострова Челюскіна проектуються на північ, і в цьому напрямку треба сподіватися на острови, не менш численні, ніж у Таймирських шхерах”.