— За перевертня дадуть повноцінну валюту.
— Але перед цим ти збожеволієш. І назовсім, Буассар! Ти що, нічого ще не зрозумів? Чи тобі кортить кожен день переживати радість прозріння? І мучитися кошмарами?
“Ось як на тебе це вплинуло, — подумав я, дивлячись на Ван-Деєрта. — Недаремно ти так легко згодився піти з табору. Недаремно ти навіть наважився відмовитися від вигідної справи…”
“Покидьки, — подумав голландець. — Вони завжди суперечать тим, у кого є ще можливість покрутити мізками. Я один, без зброї, можу наробити такого, що не снилося жодному волонтерові найдисцишіінованішої армії, а цей французик усе одно лізе мені під ноги!
Вони таки з глузду з’їхали. Ця тварюка загнала їх у маразм! І все одно вони готові битися за неї, як за повію!.. Давайте гризіться. Я знаю, коли вас зупинити!”
— Перевертень у всьому винен, — пояснив голландець. — Це він діє нам ва нерви. Досить було мені вийти за межі табору, як я став знову сам собою, а ви мало не перестрілялися. Добре, що бабінга догнав мене і натякнув, чим ви тут займаєтеся. Особливо ти, французе!
Ван-Деєрт подивився на мене:
— Кінчай з перевертнем, Усташ!
Я опустив голову. Ван-Деєрту не слід було бачити мої очі.
“Розграбоване диво — ось хто ти. Не зоряний місіонер і не рослина, а розграбоване диво! Не встигли ще зрозуміти, звідки ти, навіщо, а хтось уже тягне тебе на продажна хтось збирається тебе вбити!”
— Чому я?
— Ти притягнув перевертня в табір, і ти повинен його ліквідувати.
Я зловтішно запитав:
— А хіба ти не намагався це зробити? Чи твоя малокаліберна годиться тільки для негрів?
Я вичікував і, коли голландець кинувся на мене, завчено вдарив його в живіт, а потім коліном в обличчя. Але тут мене збив з ніг француз і, все ще горлаючи про продаж, кілька разів угатив мене в груди і в живіт важким солдатським черевиком. Я задихнувся, і тоді втрутився капрал:
— Тобі доведеться порішити перевертня, Усташ.
— Боїтеся? — не підводячись, запитав я. — Боїтеся, що він уміє і захищатися?
І, вибравши кілька найбрудніших, найбрутальніших лайок, почутих мною в Іспанії, я повторив їх. Не знаю, який був у мене вигляд, але всі відсахнулися, і, збліднувши, капрал наказав:
— Волонтере Ван-Деєрт, вважайте Усташа дезертиром!
— Єсть, капрале!
Ван-Деєртові допоміг Ящик, колишній учитель географії. Бонн зв’язали мені руки і кипули в траву. Потім закурили, а я так і лежав у зім’ятій шорсткій траві.
Потім я повернувся на бік і побачив перед собою перевертня. Оболонка його була прозорою, і під нею, в глибині драглистого тіла, яскраво пульсували голубі спалахи — як зорі… А може, це справді була натуральна галактика, яка звалилася у наш світ звідти — з небес, з глибини Всесвіту?..
Перевертень здригнувся.
Повільно, нічим не підтримуваний, як на повітряній подушці, він перемістився над землею до мене. І капрал, і француз, і Ящик — усі вони це бачили, але ніхто не відтяг мене, тільки руки кожного лягли на зброю.
Так вони стояли, чекаючи моїх криків, а перевертень Насувався і насувався, і я відчув випромінюваний ним холод. Перевертень навалився на мене, розповзся по грудях, по животі, і, незважаючи на страх, я раптом відчув — мотузка послабшала.
Вивернувшись з-під холодного желе, я звівся на ноги, з подивом розглядаючи поїдену сорочку і обривки мотузки. Якщо перевертень працював кислотою, чому вона не залишила слідів на тілі?..
Я не памагався тікати.
З одного боку стояв озброєний Ван-Деєрт, з другого — капрал, француз, Ящик. І капралові слова остаточно мене добили:
— Ми погарячкували, волонтере. Ідіть перевдягніться.
— Візьми в мене сорочку, — запропонував француз. — Вона з плеча Шлосса, але зовсім нова.
— Ось твій “вальтер”, — похмуро промовив Ван-Деєрт.
Так, з пістолетом у руці, я й ступив перший крок до намету, а легіонери лишилися в тих же позах і стояли бовванами, поки я збирав рюкзак, автомат і обойми.
— Тримайся слонової стежки, — мимоволі порадив Буассар.
Перетинаючи галявину в найширшому її місці, я зловив себе на думці, що саме так вчинив і негр. Однак ніхто на мене не дивився, ніхто не збирався стріляти, тільки страх, мій власний страх тиснув мені на серце…
Лише за півгодини я перевів подих. Прислухався.
Погоні за мною не було, зате поруч, на висоті коліна, плив над травою, розпластавшись і тривожно блимаючи, перевертень. Я буркнув:
— Ти що, справді на повітряній подушці?
Перевертень мерехтів, зависнувши над травою, не відповідав, не міг відповісти. І, торкнувшись його долонею, я, як людині, сказав:
— Гаразд. Ходімо. В Уганду.
VI. Кінець Всесвіту
Під вечір я був далеко від табору.
Перевертень плив слідом, наче вирішив ніколи мене не залишати, і я не перечив. Кінець кінцем мені могло загрожувати лише повторення минулої ночі, і проти повернення у світ запахів я загалом нічого не мав. Це не втрата зору і не сльозлива хвороба Шлосса.
Точно дороги я не знав, але йшов упевнено, як по пеленгу, очевидно, завдяки перевертню. Військових постів не боявся, сімбу тут дуже мало, а від випадкових зустрічей ніхто не застрахований навіть у власній спальні…
Нахилившись, видер жмут рудої трави, наче знав, що її корінці можна жувати, і всміхнувся: з яких схованок мозку випливає ця впевненість?
— Правильно, перевертню! — сказав я, озирнувшись. — Давно пора нам прочистити власні мізки!
“Але звідки він з’явився? — подумав я. — І чого саме в Конго? У Європі або в Америці він мав шанс зустрітися з яким-небудь ученим мужем в окулярах, а тут що?.. От не пощастило!.. З дальніх галактик він чи витвір нашої власної Землі, але в Конго його доля була визначеною наперед: базар або знищення! Такі, як ми, інших варіантів не пропонують”.
І з лихою мстивістю я раптом вирішив:
“Сам продам перевертня за готівку! В сорок п’ять років пізно стирчати на терасах поганеньких кафе, чекаючи чергового ангажементу на чергові “сільськогосподарські роботи!” З мене досить!”
Дорога, якою я йшов, була мені знайома лише зі слів. Але по карті, яку я бачив у капрала, запам’яталася ниточка шосе, що тяглася вздовж кордонів Уганди і Бельгійського Конго. До цього шосе я й прямував. З Уганди можна було пробратися в Родезію, зняти дещицю грошей і, придбавши нові документи, гайнути в Європу.
Зупинившись перекурити, я помітив, що перевертень на траву не опустився. Висів над нею. До фокусів перевертня я вже почав звикати, тим жахливішим був переляк, коли я побачив мало не за три кроки від себе молодого негра. Груди його піднімалися так, наче він без зупинки пробіг кілька миль, а в руці погойдувався важкий спис… З першого погляду було зрозуміло, з яким бажанням боровся негр, і, відчувши, що кинути списа він все одно не зможе, я заховав “вальтер” у кишеню. “Убий негра! — казав у таких випадках голландець. — Убий і залиш на сонці. За кілька годин його зжеруть терміти, а коли не зжеруть, він сам вицвіте. Так їх усіх можна перетворити на білих!”
Але так казав Ван-Деєрт. Я, Радован Мілич, не хотів повторювати його слова.
— Кенда! — крикнув я негрові. — Іди!
Серце моє забилося тільки потім, коли я підійшов до вузького входу, наглухо перекритого у віддаленому кінці ущелини. Ідеальна пастка для дурнів… Видершись на плоский, вкритий кущами і розсипом каміння майданчик, що нависав дашком над входом в ущелину, я пожбурив свій мішок на траву. Пиво у мене ще було, і я випив усі три бляшанки. Потім ліг, поклавши автомат під голову.
Зорі в небі були розкидані рідше, ніж, наприклад, у Хорватії. Над самим обрієм мерехтів перекинутий ківш Вел. икої Ведмедиці, а навпроти стирчав Південний Хрест. “Непогана позиція, — подумав я. — Коли залягти під Хрестом…”
— Тьху! — вилаявся я і зненацька вперше, ніби отямившись від довгого тяжкого сну, подумав про себе: “Xто я?”
І справді — хто?
Колись — усташ. Людина, яка повірила, що невеличка, відірвана від власного народу партія може визначати політику країни. Гітлер віддав нам у володіння Хорватію, але ми не втримали її і не могли втримати… Потім — падіння третього рейху, втеча з Анте Павеличем до Австрії, в Бад-Ішль, звідки ми, усташі, зробили не. один наскок на Югославію… Нарешті, Іспанія… Саме там я пройшов курс кіллера — професійного вбивці…
Так хто ж я?
Перевернувшись на спину, неголосно мовив:
— Кіллер!
Зірки рівно мерехтіли, і я подумав, що коли перевертень справді прийшов звідти, йому дуже не пощастило. Він ніколи не доб’ється того, щоб до нього прислухалися. І викликатиме своїми фокусами лише роздратування. Людей багато, “У кожного свої власні бажання, не завжди правильно розраховані. Як же задовольнити всі ці бажання без допомоги автомата?
Ніколи в житті я не був таким самотнім, як цієї глухої тропічної ночі в Конго. Все — трава, шерехи, каміння — здавалося мені чужим. Я потопав. Я знав, що потопаю. Я потопав і кричав, хрипів і качався по землі, б’ючись об каміння, об власний автомат, до смерті лякаючись того провалля, яке сам вирив собі власними руками і яке назавжди пролягло між мнаю і людьми.
— Кіллер! — горлав я зіркам. — Я — кіллер!
Раптом божевілля пройшло.
Людський голос витяг мене з безодні. Змучений, отупілий, я підповз до краго майданчика і внизу в примарному світлі місяця побачив усіх чотирьох — капрала, голландця, Ящика і Буассара. Вони були озброєні, заклопотані, і я відразу зрозумів: вони прийшли по мене й по перевертня.
Я навіть почув, як голландець заявив:
— У цій дірці Усташ в пастці.
Потім Ван-Деєрт роздивився і, повернувшись до входу в ущелину, — вони вважали, що я там, — крикнув:
— Усташ!
Луна прокотилася ущелиною.
Оцінивши ситуацію, я вирішив: не випущу нікого, це вони в пастці! Підтягнув автомат, пересунув запобіжник на бойовий і зручно влігся, широко розкинувши ноги, поміж двох гранітних валунів — ідеальна, самою природою влаштована позиція.
“Голландець, — подумав я, — ось кого треба виводити з гри! Він один вартий всіх разом. Тільки його по-справжньому й слід боятися”.
— Усташ! — крикнув знизу Ван-Деєрт. — Віддай перевертня і можеш котитись куди заманеться! Ми не чіпатимемо тебе!
— “Ага, — сказав я собі. — Вони передумали…” І уважно придивився.
“Якщо я погукаю голландця, він не стане повертатися, він знає ці штуки. Він просто впаде обличчям у тралу за секунду до пострілу, і тоді мені доведеться мати справу з одним з найжорстокіших і найдосвідченіших рейнджерів, у руках якого шовкова петля варта більшого, ніж бельгійський карабін у руках дилетанта”.
Звівши автомат, я без роздумів висунувся по пояс з-за каміння і відкрив вогонь. Голландець уже осідав у траву, а я все стріляв, люто, переможно, вигукуючи:
— Бета іє! Бета іє! Бий його!
Я стріляв і навіть на такій відстані відчував, як кожна куля рве тіло голландця, убиваючи його.
А потім ліг.
По мені навіть не вистрілили, так швидко все сталось. Обережно визирнувши, я впевнився, що Ван-Деєрт мертвий, а решту наче вітром здуло з відкритої місцевості.
— Нісамехе, — прошепотів я, маючи на увазі голландця. — Куа хері я куанана. До побачення, до нового сафарі…
В траві я побачив чорного жука, що котив поперед себе крихітну кульку з прілого листя. Я дихнув на жука, подув, і той слухняно завмер, перетворившись у непорушний горбик землі.
— Усташ! — крикнув Буассар з ущелини.
Я перевернувся на спину. Ніхто з них не стане перебігати відкриту місцевість, знаючи, що вона прострілюється.
— Не дурій, Усташ! Тобі кінець!
— Я знаю!
Відповідь задовольнила їх. Вони примовкли, і я зрозумів, що хтось із них під прикриттям кулемета Ящика все ж спробує перебігти майданчик.
“Мабуть, це буде француз”, — подумав я і пожалів Буассара.
Після Ван-Деєрта по-справжньому варто було боятися лише Ящика, тим більше, що кулемет його ще не вступав у гру.
Намацавши під рукою камінь, я пожбурив його в кущі, і не встиг він як слід гойднутії гілки й листя, кулеметна черга розпорола тишу, бризнувши кам’яним пилом. Я не дивився, не став дивитись, як осідає пил. Я відчував — француз повинен от-от з’явитися!
Кулемет замовк.
“Мене на цьому не купиш, — мовив я про себе… — Хто ж усе-таки буде?..” І знову вирішив, що це буде француз. Я чекав. Терпляче чекав.
І коли у місячному сяйві майнула тінь, я вистрілив, випередивши і обдуривши Ящика, кулемет якого миттю притиснув мене до землі, набив горлянку колючим, сухим кам’яним пилом.
— Не дивися по боках, — сказав я собі, але все-таки трохи звівся.
І зразу побачив Буассара.
Але як побачив!
Зігнувшись, випустивши автомат, схопившись руками за груди, він повільно, не ховаючись, ішов через залитий місячним промінням майданчик, не намагаючись підняти зброю; і я виразно побачив, яким білим було його обличчя.
— Усташ! — хрипло крикнув він. — Я йду тебе вбити!
Мене кинуло в піт.
Страх, холодний і підлий, втиснув мене в суху землю, та крізь вузьку щілину я все ще бачив француза і знав, що Ящик стежить зараз за кожною гілочкою і що вдруге він уже не схибить.
“Француз упаде сам, — думав я. — Він упаде сам”.
Але француз ішов і йшов, і це тривало цілу вічність. Він ішов під трьома парами очей, уже нічого не бачачи й не чуючи, вже не бажаючи убивати, і тільки випадковий камінь зупинив нарешті його безконечний рух.
— Він мертвий, — сказав я.
Тепер я лишився проти двох…
А перевертень? Чому перевертень відмовився від участі в наших іграх?
Озирнувшись, я побачив нерухомий, ледве освітленпй силует. Він завис над майданчиком вище, ніж завжди, внизу його могли помітити… Скоряючись непереборному бажанню, я спробував прикладом автомата відштовхнути перевертня в глиб схованки.
Цього разу Ящик не промахнувся.
Кулі вибили з моїх рук зброю, ударили в плече і всією масою увійшли в розпластаного над травою перевертня.
“Кулемет — не малокаліберка”, — встиг подумати я.
В обличчя мені хлюпнуло чимось нестерпно ядучим. Я скрикнув, упав на каміння, все ще бачачи, як руйнується перевертень.
Він вибухнув, як зоря. З-під його розпанаханої оболонки виливалися справжні вогненні ріки, спалахи і блискавки рвали дого, над ним вирували червоні протуберанці…
Ні. Звичайно, ні. Це мій власний біль малював такі картини. Одне я знав тепер — до автомата мені не дотягтися. Це кінець…
Коли капрал і Ящик зупинилися наді мною, я розплющив очі. Не знаю, що вони побачили, але на мене вони вперто не хотіли дивитися. Згодом я дізнався, що лоб і щоки мої були обпалені і спухли, здулися, як товста потворна маска.
Показуючи на драглисті, з бліднуватим блиском шматки, розкидані серед каміння, капрал запитав:
— Це перевертень?
Я спробував відповісти, але не зміг.
Зате знову, як у ту ніч, напливли запахи.
Що їх змусило повернутися?
Я поворухнувся, підвівся. Мені не хотілося нічого втрачати. А особливо запаху маленької квіточки, яку моя мати вдома, в Хорватії, вирощувала на вікні в глиняному вищербленому горщику.
Як вона називалася, ця квітка?
Поки капрал і Ящик розглядали шмаття розтрощеного перевертня, я зумів сісти на камінь. Незважаючи на запаморочення і біль, я чув спів.
Прислухався.
Справді, гули барабани. Лунко. Далеко. Я вловлював слова. Можливо, їх навіть вимовляв бабінга. А може, негр, убитий Ван-Деєртом. Не знаю… Але я чув слова і розумів їх.
Прийшли білі!
Вони сказали: ця земля належить нам, цей ліс — наш, ця річка — наша! Була-Матарі — біла людина, владар над усіма примусив нас працювати на себе.
Прийшли білі!
Кращі з нашого племені, найхоробріші і найсильніші, стали їхніми солдатами. Раніше вони полювали на антилоп, на буйволів і антилоп, тепер вони полюють на своїх чорних братів.
Прийшли білі!
Ми віддавали весь наш час і всю нашу працю Була-Матарі. Наші животи зсохлися від голоду. Ми не мали більше ні бананів, ні дичини, ні риби. Тоді ми сказали Була-Матарі:
— Ми не можемо більше працювати на тебе!
Прийшли білі!
Вони спалили наші хати. Вони забрали нашу зброю. Вони захопили в полон наших дружин і дочок.
— Ідіть працювати! — сказали вони вцілілим. — Ідіть працювати!