— А кінці, кінці рукавів застібалися?
— Ні, суцільні, дуже тісні. Коли надягаєш або знімаєш, ледь руку просовуєш.
Сказати правду, ця деталь вразила мене більше, ніж усі чари в Сержевій оповіді. Коли ми робили реконструкцію костюма мешканців городища, поставало безліч питань, у тому числі й про застібку рукава. Художники, які нещодавно ілюстрували великий академічніш збірник, намагалися “ховати” зап’ястя воїнів, найчастіше за щитами… Лише недавно фахівці з Москви висловили здогад, що сорочку шили з широким рукавом, а кінець звужувався по руці воїна. Серж про це знати не міг…
Я промовчав. Але тепер набагато уважніше слухав плутану оповідь, часто перебивав запитаннями. Сам того не відаючи, Серж перетворював силу-силенну уривчастих археологічних відомостей у гармонійну, струнку систему, однією недбало кинутою деталлю заповнював пробіли, що, десятиліттями мучили вчений світ. Побіжно він розбив багато гіпотез, знову ж таки йому невідомих, бо відкритих публікацій не було. А деякі підтвердив, у тому числі — о радість! — і мої. Мене аж морозом обсипало, коли він описував якийсь предмет збруї, озброєння чи побуту, навіть не знаючи його назви, і виявляв при цьому разючу точність.
…З’їхавши з горба, воїни пустили коней чвалом. З голосним посвистом і гомоном сунули мокрою, роз’їждженою рівниною. Сержеві було видно, як в’ється чорне волосся маленької амазонки на білому коні, як сонце зблискує на її поясі…
Провівши її поглядом до голого, чорного, мов на гравюрі, лісу, де через багато віків виникло село X., Серж упевнено рушив до воріт дитинця. За кілька кроків стало видно димний посад. Наче з-під землі росли двосхилі дахи, що диміли по-чорному, через віконця під гребенем. (Я подумки знищив одну свою готову статтю для “Археологічного вісника”). Серж відшукав очима свій дім і згадав, що обіцяв молодшим братам зарізати сьогодні півня. Так, так, він був коваль і ювелір, і його призначили у кінноту резерву на той випадок, коли загін буде розбито й доведеться захищати підступи до городища.
Мені здалося, що я чогось не зрозумів. Серж пояснив, о, з тої миті, як побачив на собі шкіряний одяг, він есь час відчував роздвоєння свідомості. Причому особистість Сергія Гвченка, металофізика XX століття, стала в тінь, лише контролюючи душу архаїчного слов’янина — молодого коваля і воїна, годувальника багатодітної сім’ї, рабськи закоханого в царицю.
Отже, людина з подвійною свідомістю, грузнучи чобітьми у дорожній багнюці, вибралася на дитинець. Там, за огорожею з масивних загострених колод, були землянки “гарнізону” і навіси для коней. Ворота охоронялися. Молодий коваль (тобто Серж) перекинувся жартом з вартовим. Розум мого сучасника усвідомлював не стільки мову, скільки загальний смисл і настрій почутого.
Бравий воїн резерву мало не до заходу сонця жлуктив із дзбана хмільне пиво під навісом, заїдаючи хлібом з часником, грав з товаришами в кості. Як я й припускав, грали на римські срібні монети. З власних оповідей під час чаркування Серж зрозумів, що коваль уже не раз пускав кров кочовикам: сокирою вибивав їх із сідла, колов кинджалом, топив стрілами тих, що пливли. Діждали весни вороги, знову набігли, — що ж, буде весело…
Раптом на змиленому скакуні влетів у ворота гінець, і резерв мусив терміново протвережуватися.
Серж спускався на рослявому гнідому жеребці слизьким схилом, лівою рукою з намотаними повіддями тримав руків’я червоного щита, а правою міцно стискав сокиру… Вир кінських і людських тіл, здіймаючи бризки снігового місива, кипів на рівнині, повільно, але невідворотно зміщуючись до горбів. Гнідий Сержів кінь прискорив біг. Миготіли червоні плями щитів. Захисники міста мовчали, а степовики, лавою відтісняючи малочисельний загін, намагалися нагнати на нього жаху несамовитим лементом.
Поєдинки йшли по всій рівнині. Коваль, сп’янілий від кровожерного запалу, підняв гнідого дибки, і той своєю масою повалив низеньку степову конячку. Щось хряснуло і провалилося під копитами… Воїн правим поводом розвернув коня на місці і встиг щитом відбити шаблю другого ворога.
Коваль богатирським наскоком пробився туди, де нашим пощастило з’єднатись і стримувати натиск основних сил кочовиків. Там, уся забризкана кров’ю, з обличчям, обліпленим мокрим волоссям, відчайдушно билася молоденька цариця. Серж бачив, як вона здмухувала з губів непокірне пасмо і, знову прикрившись знівеченим щитом, навідліг викидала тонкий меч. Червоні бризки, червоні струмки змішувалися з патьоками бруду на білій шиї коня.
Та ось навалилась юрма степовиків, що досі не брала участі в бою. Лементуючи, вони оточили дівчину, затулили лісом списів, волохатими кремезними спинами, шапками. Спіткнувся і наче по-людськи зойкнув білий кінь… Та могутній гнідий скакун увірвався в коло нападників. Обернулися червоні спітнілі обличчя під малахаями, і сокира коваля хряснула по чиємусь переніссю. І летіли назустріч, крізь плутанину смоляного волосся, щасливі захоплені карі очі. Яка вдячність була в них, яка обіцянка! Вона усміхалася, вона вигукувала щось тонким голоском — уже без щита, з кривавою рдною під лівим вухом.
…У коваля розпанахано каптан, пече зідрана шкіра на боці. Рудий паруб’яга з щілинками очей на одутлому обличчі — ожилий кам’яний ідол степу — влучним ударом зірвав навершя щита (“Ну, знаєш, такий залізний ковпак у центрі”. — “Умбон”, — машинально підказав я…). Гнідий ще крутився на місці, покірний досвідченій руці коваля, який намагався прикрити спину. Далі, далі від нещадної і нищівної сталі! Він відчув, що заніміли руки, надто права, з сокирою; що палить біль у пораненому боці. Сплуталися точні бойові рухи, і кудись у мішанину хутра, чобіт, табель полетів кинутий червоний щит. Не думаючи ні про що, крім власного порятунку, несамовито луплячи гнідого закаблуками, рвонувся Сергій Івченко — власною персоною, без усяких там двійників! — геть із метушні бою, додому, додому, додому…
…Світла вода світанку насичувала синю губку неба, кажани металися, мало не зриваючи повні пуху головки стиглих будяків. А Серж сидів, тримав руку Ірини — дружина спала, згорнувшись калачиком, — і намагався втямити: що то за біла споруда височить над лісом з боку міста? Обсерваторія, чи що?
Простір став по-вранішньому безмежним, чіткіше вирізнялися дороги і контури полів. Холод проймав наскрізь. Серж встав і вирушив шукати сушняк для багаття. Сухих стебел коров’яку та кінського щавлю навколо було повно, але всі — вологі від роси.
На підйомі сідловини Серж підняв паперовий кульок — на розпал, і тут же кинув його, бо папір теж був мокрий. І раптом згадав: у кульку вони принесли з дому цукрове печиво. Порожній кульок лежав далеко від місця ночівлі, — отже…
Кинувши хмиз, він рвонувся назад до пом’ятого паперу, який мав тепер таке страхаюче значення. Трава й конюшина навколо, були ум’яті в землю кінськими копитами…
Ірка прокинулася весела, поцілувала мене й почала читати вірші. Потім глянула на мене і враз зів’яла. А я вже не знав, куди бігти від цих горбів, від клятого городища… В автобусі вона все допитувалася, чому сумний. Я намагався жартувати, але, певно, виходило фальшиво, і вона образилася…
Він замовк і дивився на мене так благально, чекаючи розгадки, що я збентежився і почав вигадувати якесь пояснення. Мовляв, і в мене бувають розкішні сюжетні сни, — я навіть деякі записав, — а може, то й не сон зовсім, тобто сон, але навіяний історичною інформацією, що якимось невідомим науці чином зберігається на городищі і впливає на вразливу психіку.
Він не чекав іншої відповіді. Подякував, потис мені руку, і ми пішли їсти морозиво. Серж на моє прохання згадував нові й нові предметні подробиці, але робив це вже майже спокійно. Здається, я переконав його більше, ніж себе. У мене було відчуття, ніби я навмисно збрехав…
Згодом ми не раз говорили з Сержем про сон на городищі. Врешті він розповів про нього й Ірі. Вислухавши, вона сказала те, на що ми й сподівалися. “Чого ж ти мене не розбудив, коли годував того красеня? Може, ми б Удвох туди втрапили!” Про молоденьку царицю, яка грала важливу роль у чоловікових видіннях, Іра зауважила: “З дитинства на коні, — отже, ноги в неї були колесом!”
Після жартів дав себе знати гострий Іринин інтелект. Вона сказала, що давно замислюється про шарувату, точніше, про динамічну й складну структуру часу. В анізотропності часу, тобто в неоднаковості його властивостей у різному напрямі, вона сумнівається; але в класичну уеллсівську машину часу зовсім не вірить, і в усі парадокси, що йдуть від неї, як-от убивство власного прапрадіда, — теж. Мабуть, існує якесь перенесення інформації, коли субстрат, що перебуває в минулому, кодується відомостями з майбутнього. Простіше кажучи, наш сучасник може попасти в минуле, тільки тимчасово поселивши свою свідомість у тіло одного з предків, а потім “перезаписавши” її назад з новим вантажем пам’яті…
Згодом я збагнув, що всі її розумування — тільки данина любові до порядку й завершеності. Хоч її гніздо з Сержем широке, хоч воно вміщує і минуле, і майбутнє, і Ейнштейнову фізику, — але гніздо має бути захищене з усйс боків. Ніяких тривожних, невирішених питань. Ясність.
Мені Іринина гіпотеза здається загалом правильною, проте неповною, бо відбиває лише якусь одну грань істини… Ні, не тільки свідомість переноситься в часі. Можливо, виходячи із структури буття, взагалі безглуздо розділяти душу і тіло. Чому б не припустити, що і те й друге записано якимось просторово-часовим кодом? Що ми самі — це і є певною мірою час? І тому не можна в ньому мандрувати, як уеллсівський герой, а можна тільки існувати як елемент його структури — або в одних координатах, або в інших, душею й тілом…
Мабуть, щоб розібратися в історії на городищі, мало нашої формальної логіки. Це задача з XXIII століття.
А самого Сержа ці премудрості мало хвилювали. Він згадував криваві бризки на смаглявому вилицюватому обличчі і радість у карих очах, що зблиснула назустріч рятівникові. Він мучився своєю нікчемністю і жадав…
Жадав виправити промах. Створити іншу ситуацію, інший узор тканини часу.
І він пропав безслідно, одного робочого вересневого дня виїхавши вранці з дому, поки Ірина ще спала. На ньому була гімнастерка і польова сумка через плече. І, напевно, цукор-рафінад у сумці…
Іра підняла на ноги все місто. Марно!..
Ірині слід віддати належне: вона витримала майже рік самітного чернечого життя. Своєму новому другові вона може цілісіньку ніч розповідати про Сержа.
А наш інститут (довелося мені поклопотатися про це у верхах) нарешті провів розкопки клятого городища майже по всій його площі. Ми знайшли залишки дерев’яних, грубо оброблених бовванів з плямами оранжевої вохри. Ми знайшли поховання на краю дитинця: скелет молодої невисокої жінки, чорний глечик і черпак в узголів’ї, довгий вузький меч-акинак, кілька плетених браслетів і бронзове намисто з сердоліковою підвіскою. У жінки було розсічене тім’я.
За кілька кроків на схід розкопали могилу високого чоловіка з панцирною лускою на боках. Поряд лежала військова сокира…
Я гадаю, що гнідий кінь врешті пробився крізь списи, і усмішка цариці дістала відповідь. Що Серж знайшов у собі мужність спокутувати провину — хоча б тим, що загинув поруч з коханою коваля. (Хтозна, чи не зі своєю справжньою коханою?..)
Інколи мені уявляється дивовижна картина.
Влітку, в ніч молодого місяця, коли чарівник-сон сковує село на рівнині, і ясноводі ставки, і стародавній вал, — положистим схилом, по коліна в різнотрав’ї, піднімаються до могил господарів двоє коней — білий і гнідий. Вони починають пустувати на широкій сідловині горба, покусуючи один одного за шию і дзенькаючи вудилами.
А коли блякнуть зірки і перший передсвітанковий холод торкається чутливих спин, — коні скачуть поруч по хребту пасма, і назустріч їм розкриває обійми ніжний ранковий туман.
Михайло Слабошпицький
Погляд пам’яті
Фантастичне оповідання
— Біда з усіма, хто лишається там наодинці з собою!
— Так, самотність на чужій планеті руйнує людську особистість, здатна привести до божевілля. Ми недооцінюємо того, як кровно людина пов’язана з рідним земним світом, і ця вимушена ізоляція може закінчитися для неї трагічно.
— Який же вихід?
— Треба шукати…
— Ми й самі знаємо!
— …шукати, що експортувати з Землі на іншу планету. Експортувати таке, що весь час нагадувало б їй світ, у якому вона жила, рятувало б від ностальгії й самотності.
— Стільки наук перед цим уже капітулювало!
— А може, тут справа не тільки в науках?
— А в чому ж тоді?..
…Оцей похмурий краєвид із набурмосеним небом, з кам’яним громаддям довкола і самотнім беззахисним деревом, на якому безживно висить кілька зруділих листочків, свавільно вривається в його сни. І тому він часом не може збагнути, чи спить, а чи наяву блукає поглядом по осоружному довкружжю.
Раніше він думав про тих, що лишилися на Землі, і ці думки рятували його від нападів хандри. Та щодалі образи дорогих йому людей тьмяніли, погляд його пам’яті притуплювався, і в душу повільно закрадалася туга за всіма, кого не було з ним, за тим, чого не було тут, на цій, мабуть, нікому не потрібній планеті, де час ніби спинився й де він почувався таким самотнім і знедоленим. Такі настрої навідували його дедалі частіше, приносячи з собою кволість, непевність і тривогу.
Зрештою, він мав усі підстави вважати, що йому не поталанило: його, одного з найдосвідченіших космобіологів і космогеологів управління по освоєнню планет, доля закинула в цей глухий закуток Всесвіту. Він міг би мати й краще призначення. Бо яка тут робота? День у день вивчай породи, шукай корисні копалини, може, знайдеш щось доконче потрібне для колоній на інших планетах. Та ще сигналізуй кораблям, які пролітають повз планету і звіряють свій маршрут. Інші ж потрапили туди, де є хоч сякі-такі приваби, де можна вести хоч якусь біологічну практику. Очевидно, він уже дискваліфікувався як космобіолог… А втім, треба менше сушити собі голову такими думками. Але чим, чим би його зайнятися, щоб угамувати розум і душу?
— Доповідайте, як розв’язується проблема космофобії?
— Істотних зрушень немає. Людство занадто довго жило на Землі і ще занадто мало в космосі, щоб подолати складний психологічний бар’єр. Психологи запропонували стирати з пам’яті людей, які вирушають на інші планети, все, що може їм нагадувати про Землю…
— Інших пропозицій не було?
— Були від представників красного письменства. Вони — навпаки — пропонують знайти засоби, щоб якнайміцніше прив’язати людське серце до Землі, активізувати людську пам’ять, аби на далеких планетах кожен переживав знову й знову те, що було з ним тут… Це дуже характерне для літераторів положення, бо ще раз засвідчує їхній агресивний дилетантизм!
— Дилетантизм, ви сказали?
— Іншої думки в мене немає!
— А ви пошукайте…
— Але чи варто брати до уваги фантазії письменників?
— Візьміть!
— Підкоряюся тільки тому, що змушений…
— А тепер вам треба відновити пам’ять. Пригадуйте все важливе, що було в житті… Ви засинаєте… засинаєте… засинаєте…
Хто ж це каже? Невже внутрішній голос? А цей голубий колір — од нього справді можна заснути…
— Засинайте… засинайте… засинайте…
— Годі, я справді хочу спати, я хочу спати…
— Ви не відчуваєте свого тіла, ви тільки чуєте своє дихання. Моє лікування поверне вам сили. Ви просто стомилися. Ось ви встаєте і простягуєте руки, вони зовсім не тремтять. Вам спокійно на душі, і ви розповідаєте, як усе було… Ви розповідаєте… Розповідайте! Розповідайте!
…Це було так давно. Ще там, на Землі. Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.
Мовчки йдемо за село, де ряхтить золотом вузенька посадка, а далі, над темним лісом, жовто відцвітає день, силкуючись втриматися на гострих верхівках дерев.
Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.
Біля підніжжя чекаю їх.
Скіфська могила, здається, підняла голову і вимолює в неба дощу. До могили підповзає розоране поле і нагинці йдуть тополі. Десь за посадкою почулися жіночі голоси, а потім упокоїлися на ніч і посадка, і поле, і я відчуваю, як студено і гостро, наче ніж, входить у мої груди тиша; мені безболісно, тільки ледь морозкувато в грудях, наче хто гріє руки об моє серце. Та за якусь мить те відчуття зникає, тиша в мені тепліє, повільно струмує в артеріях, тисне в мозок і несміло припрошує до роздумів. Нараз у голові стає аж боляче від думок. Мов комети, пролітають сполохані мислі, і я не встигаю схопити жодної з них, усвідомити розумом.