— Це — із заповідника, — сказав я. — Фламінго. — І, несподівано почервонівши, додав: — Він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою подружились. Правда ж?
Хлопчик поважно й радо кивнув.
“Михай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру”.
Тоді й з’явились перші позначки — від нуля праворуч на шкалі мого приладу.
Я знаю, це порівняння не кожному сподобається, але Михай справді мені здавався схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає погоду. Михай чутливий до емоцій, як павучок до вологості: для нього дощ іде, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються зливи з градом.
— Михаю!
Тугий голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.
— Ми-хаю! Додому!
Це — мати. З першого погляду вона не злюбила мене, їй не подобається, що хлопчик годинами сидить на скелях.
Михай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає дертися вгору. Я знаю, що в цю мить стрілка робить різкий стрибок ліворуч.
Михай дуже любить свою матір і старається її завжди слухатись.
Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона теж стоїть мовчки, стояти їй незручно, і зрештою вона сідає поруч зі мною.
— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?
— Чим? — питаю я.
Що сказати, жінка й сама до ладу не знає, і це ще більше її злостить. Якийсь час вона мовчить, потім запитує:
— Що ви з ним робите?
— Гуляю. Часом розповідаю йому що-небудь. Про риб або ж рослини.
— Для чого він вам потрібен? Він же хлоп’я. Чуже хлоп’я. Що між вами спільного?
— Михай не по літах розумний і розвинений.
То вона вже чула не раз, але ці слова скоріш лякають, аніж тішать її. Так, вона хоче, щоб її син був розумний і розвинений, але ще більше вона хоче дивитися в його душу й бачити в ній себе. Свої уподобання, свої думки, свої мрії. Ох, те прагнення дорослих — у дітях повторити себе!
— Але насамперед — він мій син!
Це, безперечно, сказано з любов’ю, але чому стрілка на шкалі робить стрибок ліворуч?
Поки жінка мовчить, я думаю, що людям потрібен прилад, який би вимірював любов, а точніше, відділяв любов безкорисливу від любові заради себе, любові до себе, любові себе в іншому.
Михай — єдина втіха цієї жінки. Колись вона палко й сліпо кохала капітана сейнера, та він її покинув. Стара, як світ, історія… Тепер на моєму маленькому Михаєві лежить1 велика місія: скомпенсувати розчарування матері, стати для неї джерелом радості.
— Але ж у нього є й своє життя, — виривається в мене, і я одразу відчуваю, що роблю непоправну помилку. Жінка зводиться і, тримаючись за каміння, каже:
— Я забороню йому приходити сюди.
— Чому? — все ще не здаюсь я. — Адже я вчитель. Усе життя навчав дітей і не можу їм робити лихого.
Вже рушаючи, вона кидає на мене недовірливий погляд. Учитель в її очах повинен мати свої атрибути: класний журнал, лінійку, глобус… Це мені знайоме. Експерти, які займаються моїми винаходами, теж вважають, що людина не може зробити відкриття, не маючи певних атрибутів: диплома про наукову ступінь, посади в дослідному інституті, друкованих праць… Боже мій! Таж до науки причетні всі, в кого крутиться якась думка! Експертів насторожує простота моєї апаратури, вони не вірять в існування силового поля, яке створюють людські емоції, але хто в житті не відчував його? Хто не пересвідчувався, що для радості чи гніву не треба слів…
Я знайшов кристал п’єзокварцу з природним дефектом. Ось вона, ця скринька, де стрілка на шкалі кидається то праворуч, то ліворуч. Її веде добро й зло. Вже є й одиниця виміру радості — один михай.
Одначе тепер мені пора подбати й про поділки ліворуч, визнавши максимум людського горя. Я не кваплюся це робити. Погодьтеся, нелегко порпатись у чужих ранах. Куди важче, аніж у радості.
— Я не хочу, щоб Михай приходив до вас, — каже жінка.
І все-таки він приходить. Приходить мокрий після зливи. “Може, не треба, — питаю я його, — Може, не треба гнівити маму?” Він мовчки хитає головою. Обидва ми знаємо, що — треба.
Михай завжди приносить мені яблуко, виноград чи грушу. Я знаю, це — за Тобку. Тобка — нещасний, з пошкодженим хребтом собачка, якого ми підібрали край дороги: його щеням привезли з собою дачники, потім кинули, а коли він, прив’язавшись до людей за літо, біг слідом за ними до автобуса, хазяїн копнув песика ногою… Михай аж тремтить, коли згадує про це: ударити за любов — як можна?
У селищі цінували псів злих і великих, а це був маленький безпородний собачка, нікому не потрібна жертва людської забаганки. У скелях Михай спорудив для нього затишне лігво й вранці годував, потай ховаючи від сніданку якийсь шматочок. Дбав про Тобку і я.
— Не треба нічого мені приносити, — казав я. — Я ж так само, як і ти, люблю й жалію тварин.
Але Михай благально дивиться на мене, і я мушу брати подарунок. У цього хлопчика велике чуття відповідальності: він ладен узяти на свої плечі все зло світу, аби лиш підняв його.
Тобка одужував, навіть починав ставати на лапи. Але йому потрібен був хазяїн, який захищав би його і давав притулок у холодні й сльотаві дні. Хто його візьме? Я живу в далекому місті, в мене на п’ятому поверсі тісна кімнатка.
— Тобка поправиться, стане красивим, і тоді я попрошу маму, — часто каже Михай.
— Може, краще зараз її попросити? Може, вона пожаліє хворого собачку?
Михай хитає головою. У його великих очах сідає сонце, але на мене віє вільгістю. Для мого срібного павучка йде дощ.
Облетіло листя з винограду, на голих жилавих вітах ще висять великі грона, та скоро їх зріжуть. Догоріли мальви, й краби вже не сновигають поміж камінням. Море здається глибшим і темнішим.
Я збираюсь від’їздити. Тобку ми помили, розчесали й тепер несемо до Михаєвої матері. Біля будинку мужність зраджує мене.
— Михаю, може, ти зайдеш сам?
— Сам, — каже він. — Так буде краще.
І, серйозний, напружений, відчиняє хвіртку. До його грудей тиснеться Тобка. Мати у дворі лагодить сіті. Спочатку чути приглушені голоси, потім лунає крик:
— Мамо! Прошу тебе! Мамочко!
Нараз заскавучав Тобка — тримаючи собаку за шкурку, жінка вибігає з двору й шпурляє його на скелі. За нею — Михай.
— Ма-мо!
Зупинившись, хлопчик мовчить, потім говорить тихо й повільно:
— Не-на-виджу тебе, не-на-виджу. Ти зла, зла!
У мене в руках прилад: скоріш автоматично, за звичкою, аніж свідомо, я дивлюсь на нього й бачу раптом, що стрілка шалено кидається ліворуч і тремтить, тремтить біля межі, куди раніше ніколи не сягала.
“Один михай. І тут — один михай”.
Підхопивши собаку, хлопчик біжить униз до моря, я, переляканий, гупаю черевиками слідом, затиснувши під пахвою свій прилад.
— Це ви! — чую услід крик. — Це ви йому забили голову всякими дурницями!
“Один михай, — крутиться в голові. — Максимум відчаю — один михай…”
Ми втрьох сидимо на камінні. З моря тягне холодом.
— Я не хочу додому, — сумно каже Михай.
Він не просить мене взяти його до себе — знає, що це неможливо. Він не хоче кидати матір. Як можна? Він — її єдина радість, опора в майбутньому, надія. Він просто каже, що йому холодно під зливами й градом, які нескінченно падають на нього. Ударити того, хто тебе любить, — як можна?
— Що робити? — зітхаю я.
І хлопчик луною відгукується:
— Що робити…
— Михаю, будь мужчиною.
— Буду…
Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніш. Немає умов? Хіба потрібні умови для доброти?
За два дні я їду і, порушивши залізну заборону, Михай тікає провести мене.
Дме сильний вітер. У одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого, відполірованого вітрами степу тоненьку постать хлопчика…
Тобка старається лизнути мене в обличчя. Вже вкотре обіцяю відповідати на листи Михая… Автобус рушає, постать хлопчика ніби заносить вітром, вона маліє на очах і тане.
Все одно вони біля мене, всі втрьох — Михай, мій прилад і маленький Тобка. Всі троє такі беззахисні, їх хочеться вберегти, затулити долонею, мов вогник свічки. Від чого? Від матері, яка безтямно любить свого сина? Від експертів, які ревно дбають про чистоту науки?
Від сліпоти…
Але захистити я можу тільки Тобку, тож вмощую його в себе на колінах.
Олександр Тесленко
Тату, про що ти думаєш?
Фантастичне оповідання
Промені штучного інканського сонця пробивалися крізь синювату прозорість великого вікна і падали на широке підвіконня, на два оранжевих листки інканської лілеї, на рожеву сукню Фоліани і на її довге волосся, оранжеве, як і листя лілеї. Промені падали і розбивались на безліч леліток — жовтих, зеленкавих, помаранчевих.
Фоліана непорушно стояла біля вікна й дивилася, як по широкій магістралі вантажний гелікомобіль повільно тягнув за собою причеп з двома будівельними аркадами, що вигинались полідікроловими хребтами, мов коти на осонні. Було видно, як за вікнами сусіднього будинку пораються люди. Фоліана намагалася угамувати своє збудження. Не могла до кінця усвідомити свій стан, пояснити його, лише пригадала, що сім років тому відчувала щось подібне.
Сім років тому біокібер Фоліана зійшла з конвейєру Інканського комбінату біокібернетйки і почала самостійне життя. Вона добре пам’ятала той день. Тоді також хвилювалася. Зараз би запитати, чому? Вона все знала про світ, у який приходила. Але хвилювалась, бо ще не бачила його і десь у глибині свого біокібернетичного єства потерпала — а чи ж такий він, СВІТ, яким вона, не бачивши його ще, знає і любить.
Ось так і тепер. Стояла біля вікна, думала про далеку, ще не бачену Землю. Ніби відчувала в собі хвилювання всього людства, яке створило не лише її, Фоліану, а й штучні зоряні метакаскади в астероїдному поясі, створило, аби відчути свою силу і сумувати за далекою Землею, мов за дитинством, котрого не повернути.
— Доброго ранку, імениннику, — мовила вона тихо, все ще дивлячись у вікно.
В глибині кімнати, куди ще не сягнули промені інканського сонця, на ліжку під жовтою ковдрою малий Чебрик ворухнувся, розплющив очі.
— Імениннику? — перепитав він ще сонно. — А я й забув… — Хлопчик звісив ноги, потянувся: — Ти сьогодні така гарна, Фоліано.
— Сьогодні в мене свято.
— Мій день народження? — здивувався хлопчик.
— Так, — посміхнулася. — І до того ж сьогодні ми побачимо з тобою… — але урвала на півслові. — Не будемо поспішати.
Чебрик стояв у квітчастих трусиках на квітчастому килимку і не міг стримати радості:
— Сім років — це вже багато, правда?
Доки робили ранкову гімнастику, Чебрика привітали з днем народження батько, мати і шкільний товариш Торик.
Батько, що з’явився на великому екрані відеона, схвильовано поправив вилоги білого лікарського вбрання, усміхнено сказав:
— Прокинувся, синку? Вітаю тебе з днем народження!
Потім привітала мати. Вона говорила прямо з цеху первинного синтезу комбінату харчових виробів. Чебрик знав, що сьогодні вона принесе багато солодощів. Стояв на килимку і лиш посміхався. Фоліана розуміла, як кортить хлопчикові запитати: “А що ви мені подаруєте?” Проте він нічого не запитав, знав уже, що подяку чи подарунок треба заслужити, а не випросити.
А Торик привітав поважно, як дорослий:
— В тебе сьогодні свято, Чебрику. День народження. Ми прийдемо до тебе ввечері з Яруткою і Шафраном. Але ввечері. Зараз мушу почитати аналітику. В мене “незадовільно”.
— Фоліано, як це він пам’ятав? Я сам забув, а він пам’ятав про день народження.
— Він же твій товариш.
Після ранкової гімнастики поснідали ланчиками, а потім ще й випили по шклянці електрону задля свята.
— Ти казала, ми з тобою щось побачимо сьогодні… — нагадав Чебрик, але Фоліана і сама добре пам’ятала, лиш не знала, як почати найкраще, аби зацікавити хлопця.
Підійшла до телеінформатора й увімкнула 23-й учбовий канал.
— Ми з вами є жителями 142-го штучного зоряного метакаскаду, створеного розумом людей та кіберів на середній відстані від природного світила 417 мільйонів кілометрів… — вусатий чоловік на екрані довірливо усміхався до уявних телеучнів, запрошував подивитись на кольорову схему.
— Фоліано, я це вже знаю. У школі вихідний, а ти хочеш влаштувати урок планетографії.
— Нетерплячий і самовпевнений хлопчисько, — мовила ображено, але посміхнулась. — Тобі видається, що ти багато знаєш. Добре. А що тобі відомо про Землю? — натисла рожеву клавішу, і екран загас.
— Про Землю?
Коли батько приніс Чебрику нового гравітоангуляра найсучаснішої конструкції, хлопець без найменшого жалю викинув стару машину, котрій радів ще вчора, але того дня вона вмить постаріла для нього. Так і Земля. Що могло бути для Чебрика цікавого на Землі, на старій планеті минулого?
— Про Землю? Це величезний музей, де нині працює сім мільярдів людей та кіберів. Мета музею — зберегти для нащадків інформацію про те, як жили люди раніше… — Чебрик не раз дивився той 23-й учбовий канал, тож відповідав як по писаному. — От і все. Музей, та й годі, тільки що великий.
— І все-таки сьогодні я покажу тобі Землю, — сказала Фоліана тихо і втаємничено. — Хай це буде моїм подарунком.
Чебрик зрозумів, чому Фоліана одягнула свою улюблену рожеву сукню, адже вони полетять до музею, але не міг поділити її хвилювання та радості.
Кілька годин дороги минули швидко. Для Чебрика то був звичайний політ у швидкісному міжпланетному таксі, і він навіть задрімав. Часом голос водія, підсилений динаміками, лунав з-під купола кабіни і будив Чебрика.
— Ти нічого не відчуваєш? — запитала раптом Фоліана.
— Ні, — сонно озвався хлопчик.
— Ми вже підлітаємо.
— А що я міг відчувати?
— Землю.
А за кілька хвилин Фоліана знову запитала з незрозумілим для хлопця хвилюванням у голосі:
— Чому ти не любиш казок?
— То все вигадки, — буркнув Чебрик.
— Ні, не вигадки, — якось дивно усміхнулась Фоліана. — То все правда. Але було дуже давно.
— Вам який континент? — Голос водія пролунав так раптово голосно, що Чебрик аж здригнувся.
— Шкода, що в нас мало часу. Ми сьогодні ж повинні повернутися на Інкану… Почнемо з…
Фоліана обрала південний захід європейського континенту, бо великий Сфагнум, її творець і директор Інканського комбінату біокібернетики, 267 років тому народився саме там. Того дня, коли поважна комісія мала перевірити біокібера Фоліану й видати їй технічний паспорт з направленням на роботу, до неї підійшов сам Олександр Сфагнум.
— Як почуваєте себе? — усміхнувся він.
— Дякую.
— Сьогоднішній день, Фоліано, є днем вашого народження. Я дуже б хотів, щоб ви не забували цей день і наш комбінат… Бо для істоти, що мислить, це дуже важливо, та, на жаль, не може бути запрограмовано в повному об’ємі. Ви — майбутній педагог, Фоліано, і я дуже б хотів, щоб ви усвідомили з власного досвіду, що таке батьківщина.
Спершу Сфагнум говорив академічно поважно, але раптом у погляді його зблиснули вогники дивного сяєва.
— Я народився на півдні Европи в невеличкому містечку… — Він раптом замовк. — Що я вам розповідати^ му? Ви все знаєте про Землю і про мене. Але для вас це просто інформація, а для мене — казка.
Тої хвилини Сфагнум був схожий на хлопчака.
Чебрика розморила дорога. З міжпланетного трансангуляра він вийшов позіхаючи. Ситалові плити космопорту були точнісінько такими, як і на Інкані. Але з неба світило справжнє яскраве сонце. Якийсь час Чебрик не міг навіть розплющити повністю очей, не звик до такого сліпучого світла. Не підводячи погляду, хлопчик ішов сірими ситаловими плитами і гнівався на біокібера, що в день його народження вони попхалися до якогось музею. Спечно. Та ось ситалове покриття скінчилось, і вони ступили на килимок трави. Хлопець злякано зупинився:
— Що це?