— Що нам зайві сто кілометрів? — лукаво підморгнув він. — Зате подивимося фортецю Хосна. Все одно до смерку в Пальміру не втрапимо, а вночі там робити нічого.
Переконувати Ібрагіма важко, нагадати, що він дві ночі не спав і певне стомився, — зробити на гірше. Ібрагім у таких випадках знімає руки з керма, на ходу прикурює цигарку, а машина летить як навіжена. Ні просьби, ні перестороги на Ібрагіма не впливають.
Фортеця Хосна, або, як її ще називають, Крак де Шевальє — дивовижна й велична. Вражають насамперед грандіозні укріплені вали, широчезні рови, башти з визубнями. Коли проходиш через вузенький міст, лабіринтами тунелів і сховищ, відчуваєш, ніби попав у глибоке середньовіччя, ніби ось-ось затупотять кінські копита, пролунають гучні команди і вдарять гармати. Збудована фортеця на високій горі — понад 750 метрів над рівнем моря. Колись тут була церква, просторі з терасами зали. Гарнізон Крак де Шевальє налічував чотири тисячі воїнів.
Багато цікавого у фортеці, та я з нетерпінням чекав, коли рушимо на Пальміру. Сонце вже хилилося до обрію, а кортіло по дорозі через пустелю ще зустрітися з кочівниками-бедуїнами. В Сірії їх близько восьмисот тисяч. Все життя цих синів пустелі минає в безперервних переходах з місця на місце в пошуках водопоїв і пасовиськ. Деякі кочівники мають постійні райони, закріплені за ними віковічними традиціями. Але там вони лише зимують. Є племепа, що кочують у замкнутих районах на відстані до двохсот кілометрів. Але є й такі, що, перетинаючи пустелю, проходять від гір Джебель Ансарія до кордонів Саудівської Аравії.
Спека в пустелі стояла неймовірна. На небі ні хмаринки, а назустріч дув рвучкий сухий, вітер. Колючі піщинки запорошували очі, обпікали лице, і від цього жара ставала ще нестерпнішою. А довкруж, куди не сягнеш оком, крем’янисті пустища. Сірим камінням були вкриті сотні гектарів мертвих земель. Лише місцями, в низинах, неймовірними зусиллями люди відвоювали у природи жалюгідні латочки пісного грунту, на яких зеленіють пшениця і ячмінь, ростуть сливи та інжир.
Аж ось Ібрагім зупиняє машину, виходить на шосе І якийсь час немовби слухає вітер. Потім ступає на узбіччя, прикладає до ціску долоню.
— Ай-яй! — вигукує він. — Не бачити нам сьогодні бедуїнів. Готуймося до іншої зустрічі… Іде смерч!
Не встигли ми позатикати в машині вікна і розвернути її під кутом до вітру, як на обрії з’явилася велика чорна завіса. Вона враз розрослася на півнеба, довкола закрутилися шалені вихори. Сильними крилами вони зняли вгору руді стовпи піску й пилюки і тут же кинули їх на землю разом з краплями дощу. Нашу машину оповила непроглядна темінь. Від буревію автобус гойдався, як човен на хвилях.
— Отакі вони, курні смерчі Сірійської пустелі, — каже Ібрагім. — А бува, підхопить машину і кидає, поки не витрясе останньої гайки…
В Пальміру ми в’їжджали пізно ввечері. Нерівним, розбитим шляхом, обігнувши приземисті забудови, подалися до готелю. Зупинилися біля двоповерхового будинку з написом над дверима “Готель “Зіновія”. От ми й прибули до центру Сірійської пустелі, в місто, яке колись називали Квіткою пустелі і яке лежало тепер білим скаліченим птахом серед жовтавих сипучих пісків.
У готелі на нас чекав вечірній чай і м’яка постіль. Але я не можу спати: якийсь неспокій і бентега охопили мене, тільки-но ступив на цю прадавню землю. Захотілося одразу ж, не чекаючи ранку, йти до знаменитих античних руїн.
Відійшовши від нашого готелю, я набрів на втоптану стежину. Вона й повела мене у відкриту пустелю. Та не встиг я пройти й кількох десятків метрів, як всюди погасло світло. Пітьма проковтнула все довкола. Лише уламок товстелезної колони, що висувався неподалік з піску, бовванів темно-сірим силуетом. Далі йти небезпечно — легко заблудитись. Я сідаю на холодний мармур і намагаюсь пригадати історію віковічного міста.
…Давним-давно, ще за тисячоліття до пашої ери, жили тут кочівники-сарацини. На краю пустельної улоговини вони добули воду і насадили пальмовий гай. Мало-помалу зелений оазис став місцем перепочинку всіх караванів, що йшли зі сходу на захід, а з часом перетворився у великий торговельний центр. Тут продавалися китайські шовки й перли, індійська слонова кістка і перські килими, скляні вироби і вина. Вирушаючи в далеку путь, каравани запасались у Пальмірі джерельною водою, наймали місцевих провідників та кінних лучників для охорони товарів. На початку нашої ери місто завойовують римляни. Вони колонізують його, а полонене військо приєднують до імператорської армії.
У третьому столітті нашої ери в Пальмірі прийшов до влади Оденат. Виходець з арабів, він став всевладцем і головним супротивником персів. 216 року Оденат завдав їм нищівної поразки на берегах Євфрату, за що дістав від римського імператора титул східного принца. Проголошення Одената віце-імператором східної частини імперії не всім сподобалося в Римі. Ще б пак, якийсь араб, бедуїн, — і раптом такі воєнні успіхи і слава. Невдовзі Оденат і його старший син були вбиті. Сталося це нібито за таємничих обставин, але версія вбивства живе ще й нині: загинув Оденат від руки свого племінника. А спільницею його була дружина Одената Зіновія. Корона перейшла до молодшого сина віце-імператора, та, оскільки той був ще малий, правити державою стала його мати. Високоосвічена і вольова, незмірно горда жінка вважала себе покликаною правити в місцях, де колись владарювала легендарна Семіраміс, яка нібито збудувала Вавілон і прикрасила його казковими садами.
Як тільки Зіновію проголосили регентшею, політика Пальміри різко змінилася. Обережно, але з дивовижною наполегливістю Зіновія здійснювала свої плани. Саме в цей період їй вдається підкорити Єгипет. Після перемоги над римськими військами до її володінь приєдналась багата долина Нілу з невичерпними запасами хліба. Захоплена успіхами, невгамовна цариця проникає в Малу Азію, завойовує всю Сірію і значну частину Аравії. 371 року Зіновія і її син проголосили себе імператором та імператрицею Сходу. Це були часи найвищої слави Зіновії, вона стала “найсвітлішою” на чолі імперії, створеної власними зусиллями.
Одначе владарювання імператриці успіху пе мало. Країни Сходу ладні були швидше миритися з римським пануванням, аніж погодитися на владу бедуїнів, та ще й із жінкою на чолі. Скориставшись із цього, Рим пішов війною на Пальміру. Невдовзі місто було обложене і пограбоване. Зіновію взяли в полон. Під час урочистого повернення імператора Авреліана до Риму вона йшла з розтріпаним волоссям перед його колісницею, ступаючи по землі закованими в золотий ланцюг босими ногами.
Згодом Пальміру ще не раз поневолюватимуть і грабуватимуть, але вона знову розквітатиме чарівною квіткою серед безкрайнього моря пісків. Та настане час, коли місто залишить по собі лише руїни…
Я проводжу по холодній кам’яній плиті рукою, а самому хочеться спитати: невже світ так і не взнає твоїх зодчих Пальміро? Невже люди так і не знайдуть тих шляхів до моря, якими доставлялися на твої оздоби оці багатотонні мармурові брили?
…Вперше європейці відвідали Пальміру 1691 року, коли в ній побував англійський купець Галіфакс. Та мало хто повірив його малюнкам і звітам про невідомі руїни величного міста серед пустелі. Зацікавилися ними лише кілька спеціалістів-археологів.
Другим з Європи завітав сюди швед Корнелій Лоос. Після Полтавської битви архітекторові Лоосу разом з королем Карлом XII судилося опинитись аж у Туреччині. Перебуваючи там у полоні, король не переставав вигадувати яскраві мундири для своєї неіснуючої армії. Лоос допомагав йому, перемальовуючи з королівських ескізів нові форми для різних родів військ. Коли королю це заняття набридло, архітектора послали до Сірії, Палестини і Єгипту зробити зарисовки пам’яток минувшини. На жаль, значна частина пальмірських малюнків загинула під час пожежі.
Широкої популярності набувають античні руїни після мандрівки в сірійський край англійця Вуда. Відтоді Пальміра стає об’єктом постійних наукових досліджень. Її відвідують відомі орієнталісти й археологи. А серед них — російський мандрівник Абамелек-Лазарєв. Саме йому пощастило віднайти в товщі пісків кращу з епіграфічних пам’яток Пальміри — митний тариф, основний документ торгової політики, датований ще 137 роком.
…Світає в Пальмірі о п’ятій годині. Темний намет почі поквапно розвіюється, і густу тишу враз пронизують людські голоси. Це біжать від готелів іноземні туристи, поспішаючи зустріти схід сонця на античних руїнах.
Аж ось і перші промені. Зачепившись за сопку Пальмірського кряжа, вони, немов причаровані, впали на довгу шеренгу високих колон. Одним кінцем колонада впирається в руїни гігантського храму, другим підходить до занесених піском крутосхилів. Там видніються прямокутні башти, купи кам’яних брил, похилені колони. Все це — посеред жовтого піску, в ранковій синяві і сонячній визолоті. Дивоглядна картина. Здається, ось-ось із-за колон вийдуть люди і почнуть відбудову біблійного міста. Та сонце піднімається, пустеля світлішає, і вже враження таке, що за якусь хвилю впаде і те, що стоїть.
Збігаю з пагорба до колонної вулиці. Яка це неповторна споруда! Стрункі й високі стоять античні красуні — рожево-жовті колони. Їх не десять, не двадцять — аж на півтора кілометра тягнеться колонада. Колись її покривав широкий дах, на якому місцями піднімався другий поверх колон, утворюючи алею для прогулянок. Тепер колони стоять самі по собі. Деякі з них підперті, деякі “підліковані” гіпсом. Під багатьма збереглися підставки. Мабуть, у давні часи на підставках стояли бюсти імператорів і видатних воїнів. А може… може, тут торгували рабами — виставляли свій кращий товар раболови?
…В осяяному промінням сонця повітрі вимальовується постить молодої оголеної жінки з кайданами на ногах. Вона притулилася до гарячої колони, довгі коси спадають на груди, у вишневих очах — туга. А повз неї проходять работорговці. Вони ковзають по стрункій постаті хтивими поглядами. Дзенькнули кайдани, і рабиню звільнили від пут. Але тут же наділи нові, ще міцніші, і повели поза святі гробниці й храми.
Привид поволі гасне… Серед мертвої вулиці лежать розкопані камінні труби водогону, розкидані уламки чудового орнаменту із зображенням виноградної лози, плодів лимона і апельсина.
А ось руїни амфітеатру. Лише 1952 року він вдруге відкрив для людей свою гігантську сцену розміром п’ятсот квадратних метрів. На дванадцяти рядах театру могло сидіти близько 7 тисяч глядачів… Десять тисяч кубічних метрів піску довелося вийняти розкопувачам, аби звільнити лише основні приміщення.
Від театру йду до храму Сонця. Вгадую його по кам’яних стінах, що утворюють величезний квадрат. Довжина кожної сторони — 233 метри; висота — 17. Храм стоїть на пагорбі біля самого оазису, площа його — майже чверть квадратного кілометра. Споруда зведена з мармурового вапняку ніжно-жовтого, майже золотистого кольору. Південна стіна спотворена всілякими пізнішими переробками, північна місцями пообвалювалася. Всередині, вподовж стін, ішов ряд корінфських колон. Всього їх було триста, дев’яносто, але до сьогодні збереглося лише шістдесят… Весь двір вимощений гігантськими полірованими плитами білого вапняку. Посеред цього двору й височить знаменитий храм.
Храм Сонця, збудований як поганський, служив один час християнам, потім протягом шести віків був мечеттю. Прямо перед входом до храму в невеличкому будиночку — старий музей. Частина його експонатів зберігається під дахом, багато лежить і під відкритим сонцем. Це невеликі статуї і погруддя, що колись прикрашали головну вулицю, скульптури богів, капітелі колон, уламки мозаїки. Щоправда, цінного тут мало. Дорогі експонати потрапили до музеїв Парижа ще 1936 року, коли французи окупували Сірію.
На південь від храму Сонця зеленіє великий пальмовий гай, обнесений глиняним муром. Він тягнеться від сучасної Пальміри до широкої сірої понизини, над якою від сходу до заходу сонця день у день носяться білясті вихори пилюги.
Цікаво, звідки бере воду цей зелений масив? Через отвір у стіні потрапляю в пальмове царство. Але далі йти не наважуюсь — земля після поливу ще не просохла, було грузько. Потім уже мені розповіли, що все в Пальмірі живиться від одного джерела. Там, де підводна річка виходить на поверхню, колись були грандіозні купальні, тепер лишився тільки один невеличкий басейн.
Де починається джерело, ніхто не знає. Гадають, біжить воно довгим підземним гротом, а через два кілометри перетинається греблею, яка нібито стримує великий потік… Розповідають, що один сміливець пройшов гротом аж на другий бік гори, але потім скільки не шукав щілину, так і не знайшов.
Поки сонце ще не стало припікати, поспішаю на вершину, де височить напівзруйнований замок. Звідти добре видно всі античні руїни і околиці сучасного виселку. Добираюся до стіни Юстініана, вдивляюсь у зруйновані храми, театри, вежі-гробниці, і чомусь гадається мені: така доля чекає на все, що зводиться на кістках рабів. Не минула вона й уярмлювачів сірійського народу. Де вони тепер, оті могутні з могутніх? Де їхня велич і де їхня сила?
І знову перед очима рабиня-полонянка. По збитій копитами завойованій землі ступає вона, закута у кайдани. і глумом повняться очі жадібного до кривавих розваг товписька.
Хоча ні. Ні! Не в неволю йде полонянка. Вона повертається на рідну землю з посвітлілим зором. Час історії вже зірвав із неї окови. Зранена і стомлена, йде вона на свою прабатьківщину, щоб оживити давно замулені джерела, збудити пустельну тишу голосами своїх дітей.
І вже вчувається мені, як дзюркотить по кам’яних водогонах цілюща волога, як живодайно гомонить листя пальмових гаїв, а впродовж розчищених вулиць, де перехрестилися дороги століть і народів, лунає багатомовний хор голосів і дзвенить священне слово — свобода!
Петра
Оповідають, він ледь тримався на ногах. Змарніле, виснажене обличчя, спраглий погляд, запечені губи… А довкола стояли озброєні воїни. В довгих абу і білих хассах, вони тісним колом оточили високого бородатого бранця, націливши на нього пістолі. Так стояли, поки не прискакав на коні ще один. Виграючи на сонці дорогою зброєю, прибулий нахилився до полоненого:
— Хто такий? Звідки?
— Мапдрівник Буркхардт. Із Швейцарії…
— Що шукаєш тут, на землях Йорданії?
— Місто Петру, або ще — Селлу… Селла — назва біблійна.
— Взяти його! І за мною, — наказав власник коштовної зброї. — Сьогодні всім на втіху стратимо ще одного чужинця.
На полоненого накинулися троє воїнів, вмить скрутили руки, прив’язали довгим сирицевим пасом до сідла.
— Рушаймо! — пролунала команда.
Бородань якось зачудовано глянув на крихітне поселення, що гніздилося біля підніжжя велетенських скель, на табунисько людей, що з’юрмилися неподалік на пагорбі, і неквапно рушив за вершником. А в голові роїлися думки. На хвилю забулись і спрага, і втома: що, як він, Буркхардт, і справді натрапив на забуте богом і людьми місто? На ту знамениту Петру, що в давнину славилася як одне з див світу? Скільки вже віків минуло відтоді, як люди загубили його серед скель і не знають, де шукати!
Тим часом дорога збігла з пагорба, оминула невеличкі чахлі сади і виноградники, запетляла вузьким урвищем. Скелі ставали дедалі вищими, обриси їх нагадували то химерні вежі, то стіни казкових палаців та фортець.
Та ось дорога звужується настільки, що, здається, далі йти нікуди. Проте вершник сміливо спрямував коня у ледь помітний прохід. Одразу ж зникло сонце, війнуло прохолодою. Під ногами зашурхотіла дрібна жорства — стежка в’юнилася висохлим струмком.
Полонений більше й більше впевнювався: загублену стежку до знаменитого в давнину міста знайдено! Тільки-но проблискувало сонце, він пожадливо розглядав кожен камінь, кожен кущ олеандрів чи фіг, що тулилися в розщелинах круч. Праворуч по прямовиспій стіні тягнувся акведук, який живив древніх поселенців водою… Все так, як свідчили скупі описи. Але чи так? Хіба він перший шукає загублену Петру?..
…Петра лежить на півдні Йорданії в горах Аш-Шірах. Щоб потрапити туди завидна, треба виїхати з Аммана на світанні — попереду 275-кілометровий шлях через мертву пустелю. Назви Петра і давніша — Селла — означають камінь. Мабуть, жодне місто в світі не названо так вдало, як це, йорданське. Проте назва лише частково передає грандіозну картину, що постає перед очима. Фантастичні обриси скель, глибокі яруги і розколини, своєрідне забарвлення каменю надають Петрі унікального вигляду.