Проте й за одним столом із Пітером я ніколи не сидів. Ми були в усьому різними дітьми. А потім стали в усьому різними дорослими.
А тепер Пітер з дедалі більшою приязню, яка вже сягала найвищого рівня, пояснював блідому й млявому Мелу Томпсону — з видавничої фірми “Томпсон і К°”, — що в школі ми завжди сиділи за однією партою. Томпсон на це кволо й поблажливо усміхався. І я теж посміхався. І ця моя усмішка була зрадою щодо самого себе. Бо вона лише підтверджувала облудну й помилкову теорію Пітера про стосунки між тим, хто видає, і тим, кого видають.
Це ж він, Пітер Сіменс, з його швидким, обмеженим і цинічним розумом гангстера, колись написав і досі модну книжку “Геній видавця”. Він доводив у ній, що видавці мають перед людством такі самі, коли не більші заслуги, як і автор. Що твори найуславленіших письменників так би й лишилися невідомими людству, коли б не видавці, які вельми ризикували. Бо авторові ризикувати нічим. А видавцеві доводиться закладати своє майно, а подеколи й дружину та дітей.
Мел Томпсон поблажливо поплескав мене по плечу, і я це теж стерпів.
— Наше видавництво, — сказав він, — живе в реальному світі й реальним світом.
Це я добре знав. Видавництво випускало вісім газет, п’ять журналів і достобіса книжок. Водночас воно було лише невеличкою інституцією в князівстві “Томпсон і К°”, де виготовлялися літаки, верстати та кухонне обладнання.
— Отже, — казав далі Томпсон, — фантастичних творів ми ще ніколи не друкували. Та нема правил без винятків. І ваш твір буде першим винятком, що підтверджує наше правило.
За своє недовге журналістське життя мені доводилося зустрічатися за різних обставин з різними людьми. Одного разу я навіть розмовляв з юною п’яною й зухвалою герцогинею Монморансі. Та цієї хвилини мені здалося, що ніколи ще так із мене не кепкували.
— Дозвольте!.. — вигукнув я.
— Не дозволю, — рішуче заперечив Томпсон. — Не треба дякувати. Я роблю це не лише з щирої симпатії до вас, але й цілком усвідомивши ваш талант і вашу відповідальність.
Він вклонився, повернувся й вийшов.
— Ну, от і покінчено з урочистостями, — з полегкістю зауважив мій колишній однокласник Пітер Сіменс. — Тепер перейдемо до маруднішої справи. Звичайно, в книзі, як це завжди буває, доведеться зробити деякі зміни. Насамперед треба поміняти прізвища. А дію добре було б перенести на іншу планету. На який-небудь Трафальгар чи Альдебаран. І в часі непогано було б відсунути все це на дві тисячі років назад або на вісім тисяч років уперед…
Уперше в житті я відчув, що злість і жовчність справді близькі поняття. Злість піднялась у мене звідкись із шлунку по стравоходу хінно-гіркою жовчною слиною. Я пошукав очима і не знайшов у модно вмебльованому кабінеті плювальниці. Тут не плювалися. Довелося витягати носовичка.
— Це— не фантастика, — сказав я твердо. — Ти і твій старший компаньйон це добре розумієте. В мене зібрані документи. І я віддам їх у “Ранкову зірку”, хоча мені дуже не хотілося звертатися до лівої газети. Та однаково детектори брехні вже не вилізуть із могили!..
— Слухай, Вільяме, коли ти й справді зібрав документи, принеси їх нам. Наші експерти перевірять їхню автентичність, а там подивимося. Може, й справді видрукуємо твій фантастичний твір із зовсім нефантастичними прізвищами… — Пітер щиро, весело й доброзичливо посміхнувся. — Врахуй лишень, що тоді у нашій богом улюбленій країні почнеться справжній землетрус — так швидко перевертатиметься в могилі твій уславлений родич…
Не прощаючись, я вийшов з Штерового кабінету.
Мешкав я на двадцять шостому поверсі звичайного, не надто розкішного будинку в досить бідному районі поблизу порту. Коли переїздив сюди два роки тому, я дивувався: як прекрасно збереглися в мові, що дуже змінилась останнім часом, усі старовинні лайки та прокльони. Ці емоційні вислови я почув від робітників, які встановлювали сейф у мене в передпокої. Не повірите — довелося розбирати пройом у дверях, аби його пронести.
Цей сейф я одержав у спадок від свого уславленого родича. Разом з єдиним ключем та відлитим із чавуну орлом, що прикрашав залізну шафу зверху.
Ключ легко повернувся, замок, як завжди, програв мелодію нашого давнього національного гімну. Але теки з документами на полиці не було. Замість неї лежала стара пожовкла газета і в ній кілька сторінок з надрукованим на машинці текстом.
Який ідіот! Ідіот — це я! Я й справді ніколи не сидів за однією партою з Пітером Сіменсом. Та день у день бачив його одинадцять років поспіль. І, незважаючи на це, чомусь довірився людинг, яка ще в школі читала чужі листи й у такий підступний спосіб здобувала владу над однокласниками.
Тепер я був певен, що зі мною вчинили так само, хіба що застосувавши досконалішу техніку. Тепер я не мав найменших сумнівів у тому, що в затишному кабінеті Пітера Сіменса був мікрофон. Прихований. Десь у вишуканій попільничці. Або у килимі. Або у зручному фотелі чи де там іще ховають у нас мікрофони. І старший його партнер Мел Томпсон чув усю мою розмову з Пітером іще до того, як зайшов до нього в кабінет, щоб познайомитися зі мною. Але, вочевидь, перед цим він надіслав до мене додому своїх фахівців. Адже компанія Томпсона мала спеціалістів у будь-якій галузі людської діяльності. Навіть у літературі. А мій журналістський досвід свідчив, що фахівців-гангстерів легше-таки підібрати, як фахівців-літераторів…
У стані повної прострації, безсилля й люті я перегортав сторінки, що знайшов у своєму “надійному” сейфові, прагнучи видобути з них хоч якийсь сенс.
Ось що було надруковано друкарською машинкою із синьою стрічкою, яка в редакціях і установах у наш час не застосовується:
“…І тоді святий Дін довів, що розвиток людства відбувається за еліпсами, які перетинаються. Кількість їх практично необмежена. Перший з еліпсів — це початковий період розвитку планети Земля. Цей еліпс усім відомий. Не важко уявити собі ще кільканадцять фігур. Та скільки їх насправді — дві сотні чи якесь число N у безконечності — не знав і сам святий Дін. Проте він точно визначив, що еліпси з’єднані не як ланцюжок, а цілком довільно. Вони нагадують велетенський асиметричний візерунок, у якому фігури переплетені без усякої логічної послідовності. По цих замкнених мереживах і рухається людство у часі.
Еліпси мають різні розміри. Тому деякі з них людство проходить за кілька століть, а з орбіти інших зсувається протягом трьох місяців. Святий Дін довів, що ми зовсім не застраховані від того, щоб за кілька років не з’їхати по каскаду еліпсів знову в крейдяний період або ж не сягнути найвищого рівня цивілізації, якщо пустимось еліпсами в протилежному напрямку.
Та головним у відкритті еліпсоподібного руху людства було те, що святий Дін при зовнішній хаотичності цього процесу зумів його детермінізувати й систематизувати настільки досконало, що теорема Піфагора порівняно з еліпсами святого Діна здається найскладнішою з космофізичніх теорій.
Святий Дін переконував, що людство час від часу неодмінно повертається на еліпси, які воно вже проходило. І ось тепер, коли ми починаємо рух до еліпса десятого сторіччя, розрив, що утворився між технікою нових часів і свідомістю людей, загрожує існуванню навколишнього середовища.
Святий Дін пояснює пересування з одного еліпса на інший тим, що ми рухаємось у часі за годинниковою стрілкою. А проти неї в зворотному напрямку рухаються інші світи. Ми не можемо з ними зіштовхнутись, як два магніти, коли їх повернути однаковими полюсами. При зближенні, виникає потужна відштовхувальна сила, яка й скеровує нас на інший еліпс. Хоча й не виключена можливість, коли відштовхуюча сила двох світів може виявитися настільки значною, що вони обидва підуть по тому самому еліпсу в зворотному напрямку. А це призведе до непоправної катастрофи. І тепер, коли вже почалося таке зіткнення, святий Дін має…”
Цілковита нісенітниця. Абракадабра. Все це не мало нічого спільного з тим, що зберігалося в моєму сейфі. Я достеменно знав, що святий Дін ніколи нічого не казав і не писав про ці еліпси чи про інші космогонічні теорії. Він був дуже земною людиною, до того ж надзвичайно практичною. Теорії його не цікавили. Я про нього знаю дуже багато, коли не все. Бо святий Дін — мій прадід.
* * *
У самому центрі нашого міста, на просторій площі, вкритій сірими гранітними плитами, стоїть пам’ятник святому мерові Діну. Він зображений у натуральному розмірі. Тобто висота пам’ятника — сто шістдесят п’ять і три десятих сантиметра. Стоїть він не на п’єдесталі, а просто на бруківці. В руці у святого Діна — закрита парасолька, якою він підтримує величезну кам’яну брилу, що ось-ось упаде на малесенький макет нашого міста, розташований біля його ніг.
Брила — гранітна, макет — срібний, а пам’ятник відлитий із щирого золота, яке вдень сліпуче сяє на сонці, а вночі не менш сліпуче палахкотить під променями потужних ліхтарів. Так принаймні кажуть усім приїжджим туристам і всім тутешнім дітям. При цьому обов’язково пояснюють, що жодна злочинна рука ще не зазіхнула на золото пам’ятника. Бо не знайшлося ще бузувіра, який би наважився осквернити святиню.
Та насправді на пам’ятник не зазіхали з інших причин. Всі добре знали, що він не золотий, а лише вкритий позолотою, причому шаром усього в два мікрони. Що насправді пам’ятник срібний, але й срібла у ньому лише четверта частина. А решта — мідь, цинк, олово.
Є в цьому щось небезпечне, як довгодіюча отрута. Якась брехня у кілька шарів. Не золото, а тоненька позолота на сріблі. Не срібло, а лігатура, сплав, суміш. А головне — пам’ятник споруджено святому, який аж ніяк не був святим. Ні в думках, ні в намірах, ні в діях…
Та хай там хоч як, а золотий пам’ятник святому мерові Діну стоїть у самісінькому центрі нашого міста. Його зображенням прикрашено наш державний прапор, а філателісти всього світу цінують наші марки із пам’ятником. Кожен турист неодмінно фотографується поряд із ним.
Про святого мера Діна розповідається в підручниках нової історії приблизно таке.
У сиву давнину небо, гніваючись на грішних людей, одним махом трощило й нищило цілі міста, як це було за часів всесвітнього потопу або Содому і Гоморри. Нині небо нагадує грішникам про кару, що на них чекає, менш рішучими діями і обмежуться землетрусами, повенями, цунамі, пандеміями грипу та постійною сльотою.
І хоча вчені-метеорологи узурпували більшу частину електронно-обчислювальних машин і збудували метеостанції в усіх тих місцях, де до епохи телебачення стояли кінотеатри, хоча мало не щодня запускалися метеорологічні супутники, передбачення метеорологів, за їхнім власним визнанням, відповідали дійсності лише сорок разів із ста. І коли б вони говорили не те, що показують їхні прилади, то, цілком можливо, відсоток угадування був би не менше шістдесяти.
Саме в зв’язку з помилками метеорологів мер нашої столиці, згодом відомий усьому світові як святий мер Дін (свята церква канонізувала його одразу після смерті), зробив своє геніальне відкриття.
Як засвідчують історичні документи, того знаменного дня і тієї знаменної ночі святий мер Дін був у особливо піднесеному стані. Попереду на нього чекала гостра й рішуча боротьба. Наближалися перевибори. Ліві екстремісти підступними й демагогічними заходами підкрадалися до влади. Що міг протиставити їм, досвідченим політикам, святий мер Дін, окрім свого чистого серця та щирої, лагідної вдачі?! Та в святого був у кишені ще один козир — будівництво очисних споруд, які мали поліпшити навколишнє середовище, зберегти здоров’я дітям і дорослим уславленого нашого міста. Отже завтра треба було так переконливо розповісти населенню про майбутні вигоди очисних споруд, щоб воно не віддало своїх голосів екстремістським шибайголовам і пройдисвітам.
Увечері святий мер Дін сів за роботу над промовою, бо цієї справи він не довіряв нікому й усе, що виголошував, сам і складав. Але працювалося йому цього разу погано. Мимоволі він заглиблювавсь у технічні деталі, які могли тільки відвернути увагу слухачів від важливої та актуальної проблеми.
Незадоволений собою, святий мер Дін ліг спати, висловлюючись архаїчно, аж перед третіми півнями, сподіваючись, що завтра під час виступу небо надихне його на промову, яку він виголосить, не зазираючи в осоружні папірці.
Хто міг подумати тоді, що та ніч ляже підмурковим каменем у нашу історію і що всі наступні двадцять п’ять років, які судилося прожити святому Дійові, мер у столиці більше не переобиратиметься. Святий Дін перебував на цій посаді до самої смерті.
Наснилося святому Діну тієї ночі, що виступає він перед своїми виборцями з промовою про будівництво очисних споруд. Мітинг відбувався на площі перед мерією. Там, де нині сяє золотом пам’ятник. Спеціально для промовця поставлено височенну вежу-постамент з трибуною. Дін піднявся на трибуну і подивився вниз. Згори люди, що стояли на площі, здавалися чорною ікрою. І лише деінде було видно червону ікринку — чиюсь руду голову.
Святий мер подивився далі, на океан, який підступав до міста, дістав свою промову і почав читати.
Не відриваючи очей від паперу, він робив паузи там, де, на його думку, слухачі мали сміятися. Але натовп мовчав. Він зупинявся на тих місцях, де жителі міста повинні були засудити опозиційні елементи. Та ніхто ані пари з уст. Він робив логічні наголоси там, де йому мусили аплодувати. Та в усіх наче руки повсихали.
І тоді святий мер Дін залишив папери й подивився вниз. Усі слухачі стояли до нього спинами й щось роздивлялися в океані. Святий мер Дін і собі подивився в тому напрямку й побачив, що по воді йде людина.
— Месія! — загримів натовп.
“Месія”, — подумав святий мер Дін.
Він узяв дванадцятикратний артилерійський бінокль, який лежав чомусь на таці, де була іце пляшка мінеральної води та склянка, і підніс його до очей.
Як на Ісуса Христа, людина, що йшла по воді, наче по сухому, мала досить дивний вигляд. Святий мер Дін у бінокль добре роздивився польову форму офіцера морської піхоти, хоча, як це всім відомо, морською вона зветься зовсім не тому, що ходить пішки по морю.
Морський піхотинець важко тяг ноги і провалювався у воду, наче в болото. Часом він зупинявся, розшнуровував свої високі черевики й виливав із них воду. Потім знову взувався, а за кілька десятків метрів усе починалося спочатку.
Святий мер Дін пізнав цього чоловіка. Хоча бачив його лише раз у житті. Це трапилося в ранньому дитинстві, коли батько повів іще зовсім малого, шестирічного, але й тоді вже безперечно святого Діна на різдво до своєї сестри — тітки майбутнього мера міста. Там святий Дін і зустрівся із своїм двадцятичотирьохлітнім дядьком, старшим лейтенантом морської піхоти. Він повертався до частини після навчань.
Маленькому святому Дійові дуже сподобався мілітарний родич, що дозволив йому погратися своїм автоматом, з якого про всяк випадок витягнув ріжок з патронами, і показав, як гарно він уміє кидати в дошку свій блискучий багнет-ніж.
Святий мер Дін уві сні згадав, як він плакав, коли дізнався через рік, що його дядечко загинув при висадці десанту під час показових маневрів. Бравий морський піхотинець стрибнув у воду з десантної баржі, але так само, як і деякі інші піхотинці — морські й сухопутні, — плавати він не вмів. Автомат системи Джуса, підсумок з гранатами, протигаз та саперна лопата дуже швидко приставили його на дно.
“Тому й привиділося мені уві сні, — подумав святий мер Дін, прокинувшись вранці, — що мілітарний мій дядечко навчився ходити по воді…”
Цього ж ранку (на календарі було сьоме грудня — день святої Катерини) святий мер Дін поїхав з візитом до своєї дев’яносторічної тітоньки, яку звали Катариною. Згодом вона стала не лише уславленою тітонькою генія, але й відомою в країні довгожителькою, яка пережила й самого святого мера Діна.
Тітонька мешкала у невеличкій віллі на околиці дуже скромно, лише з однією покоївкою і садівником.
Чекаючи у вітальні на свою тітоньку, святий мер Дін машинально перегортав сімейний альбом, який лежав на столику. І раптом помітив там фотографію покійного дядечка. Той марширував на плацу у формі курсанта морського піхотного училища.
Коли тітонька зайшла нарешті до кімнати, святий мер Дін чемно поцілував їй руку і привітав з днем ангела. А потім розповів про свій дивний сон.