Напередодні виборів до мерії генеральний директор головного метеорологічного центру — людина з євангельським ім’ям Хома — повідомив Діна, що треба чекати цунамі. Що його метеорологи визначили строк з точністю до десяти годин.
Мер Дін вирішив скористатитися з обставин. Власне, це був єдиний його шанс витягти з прірви компанію “Барлок”, забезпечити її автомашинам роботу по евакуації населення, а отже й величезні прибутки. До речі, генеральний директор головного метеорологічного центру, який за наказом Діна очолив напередодні цунамі рук опозиції, не загинув під величезною хвилею, як це досі вважають. У мене зберігався незаперечний документ. Його лист до Діна з Південної Америки, куди Томаса вивезли напередодні цунамі. Там він щасливо прожив іще зо два десятки років, очолюючи приватне детективне бюро.
Бюро розслідування і погоди було створене святим мером Діном зовсім не для того, щоб систематизувати сни людей. Ні, це був хитрий і облудний спосіб за допомогою детектора брехні збирати у населення відомості про політичну погоду, затиснути будь-який громадський рух, розтрощити і знищити будь-яку опозицію. За цих, умов уже й не потрібні були таємні агенти, підслуховуючі пристрої, перлюстрація листування. На перший погляд безневинні запитання детектора брехні зробили із звичайних щирих та богобоязливих громадян небезпечних таємних агентів. У кріслі детектора вони все розповідали про себе, про своїх близьких, друзів, співробітників, сусідів, знайомих…
Коли вже шукати щось позитивне у діяльності святого мера Діна, то можна сказати лише про одне. Вперше в історії нашого міста він організував справді найсучаснішу метеорологічну службу. Звичайно, вона не мала нічого спільного з бюро розслідування та погоди, з детектором брехні, із снами про небіжчиків. Точний прогноз погоди давався на підставі даних метеорологічних супутників та метеостанцій. А в бюро розслідування та погоди сиділи досвідчені розвідники, які зводили докупи відповіді людей і робили політичний прогноз, про який повідомляли тільки святого мера Діна та його поплічників із таємної поліції.
За часів святого мера Діна люди не наважувалися висловлювати свої думки навіть пошепки. Лише після його смерті населення поступово почало випростовуватися. Тихо, щоб не викликати бурі, не спричинити революції, політичні нащадки святого Діна ліквідували бюро розслідування та погоди, випустили з тюрем політичних в’язнів.
Але тепер активізувався робітничий рух, а одночасно з’явилися людці, що хотіли б повернути назад колесо історії, збудувати нові детектори брехні. І мій колишній однокласник Пітер Сіменс, як я впевнився, безперечно належить саме до таких людців. І його старший партнер Томпсон — також. Їм би хотілося перетворити правдивий документальний виклад історичних подій у фантастичний твір. Тому й підсунули вони в мій сейф якийсь недолугий уривок про фантастичні діяння “святого” мера Діна.
їм здається, що, викравши документи, вони мене повністю обеззброїли. Та їм скоро доведеться переконатися, що гангстерські методи, які залишилися їм у спадок від “святого” мера Діна, тепер уже не зарадять. Я приєднаюся до робітничої політичної організації, яка розумно й послідовно веде боротьбу з цією новою реакційною опозицією. Я писатиму викривальні статті. Я виступатиму на зборах. Ні, я не мовчатиму. І всі знатимуть, і ні в кого не буде сумніву, що дбаю я не про себе, а про наш народ. І що не заради грошей я написав свою викривальну книгу. Адже я — людина забезпечена. Бо я був тією “безневинною дитиною”, на ім’я якої у банк поклали чималі гроші за “передрікання” третіх в історії нашої країни цунамі…
Андрій Дмитрук
Аурентина
Фантастичне оповідання
Кораловий пісок, блискучий, білий і тонкий, як алмазний пил, пісок, що спадав з краю неозорих пляжів у жовтаво-блакитну, майже зовсім невидиму глибину води; піна прибою, що танула з ніжним шипінням, і покриті фестонами розквітлих мохів урвища; буйний, пронизаний сонцем ліс в ущелинах, крижані потічки, що грають прозорою галькою, — такою зустрічала гостей Аурентина.
Коли легкий рожевий “Ельф” — рятувальний катер П-7655 — спустився на воду і став на три опорні підошви, на кораловому дні, горбкуватому і спіненому, паче цукровий сироп, що застиг у кипінні, заметушилися багатоніжки, злякано звихрюючи пишну дихальну бахрому. І кожен капіляр тієї бахроми був виразно видний з катера, хоч глибина тут сягала не менше десяти людських зростів.
Рита першою стрибнула на берег, подала руку Алдоні. Та зупинилася, захоплено озираючись на всі боки, але Рита схопила її за руку, засміялася, потягла. Бігли, грузнучи в піску, — він усмоктував ноги, характерно повискував, — не переводячи подиху, видряпалися по хистких багряних брилах осипу. Обидві дівчини — пілот і лікар Рятувальної служби — були дужі і прекрасно треновані, та й тяжіння Аурентини поступалося перед земним. Тому навіть Усагр — Універсальний Синтезуючий Агрегат, змонтований на базі гравіхода, наздогнав їх досить далеко від берега, в духмяному блакитно-зеленому степу з оксамитовими плямами-тінями дерев на розкішній соковитій траві і шапках квітів. Одержавши сигнал, Усатр ліг на черево і почав роботу…
Під сріблястим зонтичним деревом Алдона привітала Риту з точним спуском “Ельфа”. Морський вітерець ворушив на хвилях степу, надимав пухирями легке полотнище парашута. Обплутана стропами, в гущавину соковитих стебел зарилася тьмяна броньована куля. Дівчата присіли навпочіпки, уважно розглядаючи грубий панцир радіомаяка: їх зачаровувала гола, необлагороджена сталь, звична людям минулих століть, але зовсім чужа епосі Рити і Алдони. Було в цій кулі щось від музейних рицарських обладунків, од реліктових паровозів чи танків — словом, од виробів тієї доби, коли міцність корпусу ще залежала від товщини стінок…
— Невже справді сто два роки? — запитала Алдона, любовно торкаючись до поверхні кулі.
— Майже сто три — старт був у січні.
— Ти знаєш, я зовсім не уявляю, як ми підійдемо до них, як почнемо розмову…
— Я теж не уявляю, але знаю, що підійдемо і почнемо.
— Але вони ще не говорили інтерлінгом?
— Дарма, — заспокоїла Рита. — Тоді були міжнародні мови, хоча й не всесвітні: російська, англійська… Якось порозуміємось.
Алдона все ще похитувала головою, прикусивши губу і розширеними прозоро-сірими очима дивлячись на радіомаяк. Рита підвелася, стомившись сидіти навпочіпки. За гаєм зонтикових, наче величезний працьовитий бегемот, вовтузився вимащений грязюкою Усатр, вивергав пінисту будівельну масу і прикочував її у вигляді гладенької підлоги. Швидко скінчивши цю роботу, змінив програму і поставив на підлогу щойно створене пругке ліжко…