Він посміхнувся їй так, як це робила пані Кольтер — ніби вони були заодно. Вона відповіла ввічливою посмішкою, і він повернувся, щоб поговорити з кимсь іншим.
Ліра та Пантелеймон відчували жах один одного. Вона бажала піти кудись, щоб поговорити з ним; хотіла покинути цю квартиру, воліла повернутися назад до Коледжу Джордана, у свою маленьку бідну кімнату на дванадцятьох сходинках; вона хотіла знайти лорда Ізраеля…
І ніби у відповідь на її останнє бажання вона почула, як хтось згадав його ім’я. Ліра підійшла ближче до групи людей, які розмовляли неподалік, удавши, ніби хоче пригоститися стравою з тарілки, що стояла на столі. Чоловік у пурпуровому вбранні єпископа говорив:
— …Ні, я не думаю, що лорд Ізраель потривожить нас найближчим часом.
— Де, ви сказали, його тримають?
— Мені казали, у фортеці у Свольбарді. Його охороняють panserbjorne, ви знаєте, ведмеді в обладунках. Грізні створіння! Він не втече від них, хоч би прожив до тисячі років. І тому, я думаю, шлях вільний, майже вільний…
— Останні експерименти підтвердили те, в чому я завжди був упевнений — цей Пил — випромінювання від темної речовини і…
— Я чую зороастрійську єресь?
— Те, що раніше було єрессю…
— І якщо ми зможемо ізолювати темну речовину…
— Свольбард, ви сказали?
— Ведмеді в обладунках…
— Облаткове братство…
— Діти не страждають. Я впевнений у цьому…
— Лорд Ізраель в тюрмі…
Ліра почула достатньо. Вона повернулася і, рухаючись тихо, як Пантелеймон-метелик, пішла до своєї спальні й зачинила двері. Шум вечірки відразу ж став не таким чутним.
— Ну? — прошепотіла Ліра, а Пантелеймон обернувся на її плечі на щигля.
— Ми втечемо? — теж пошепки запитав він.
— Звісно. Якщо ми зробимо це зараз, з усіма цими людьми, може, вона не помітить одразу.
— Він помітить.
Пантелеймон мав на увазі деймона пані Кольтер. Коли Ліра подумала про цю огидну золотаву істоту, вона здригнулася від страху.
— Цього разу я буду битися з ним, — сміливо сказав Пантелеймон. — Я можу змінюватися, а він — ні. Я буду змінюватися так швидко, що він не зуміє мене втримати. Цього разу я здобуду перемогу, ось побачиш.
Ліра стривожено кивнула. Що їй одягти? Як їй вибратися непоміченою?
— Тобі треба піти й постежити, — прошепотіла вона. — Як тільки шлях буде вільний, ми втечемо. Обернися на метелика, — додала вона. — Пам’ятай, щоб нікого не було…
Вона трохи відчинила двері, і він пробрався крізь щілину, темний на тлі м’якого рожевого світла в коридорі.
Тим часом вона швидко надягла найтепліший одяг, який в неї був, поклала ще якісь речі в шовкову сумку з модного магазину, що вони відвідували саме в той день. Пані Кольтер давала їй гроші на солодощі, і хоч Ліра без міри витрачала їх, залишилося кілька соверенів, які вона поклала в кишеню темного пальта з вовчої шкіри.
Останнім вона упакувала алетіометр в його чорну оксамитову тканину. Чи знайшла його ця мерзотна мавпа? Мабуть, так. І він напевне розповів їй; якби тільки вона сховала його краще!
Вона навшпиньках підійшла до дверей. Її кімната виходила в кінець найближчого до холу коридору. На щастя, більшість гостей була в двох далеких кімнатах. Вона чула гомін голосів, сміх, шум труб у туалеті, дзенькання бокалів. І зрештою тоненький голосок метелика сказав їй у вухо:
— Тепер! Швидко!
Вона прослизнула крізь двері у хол і менш ніж за три секунди відчинила парадні двері квартири. За мить вона вже була назовні й тихенько причиняла їх. А потім з Пантелеймоном, знову щиглем, вона збігла сходинками і втекла.
6
Тенета
Вона швидко йшла від річки, бо широка набережна була надто освітленою. Між місцем, де вона була, і Королівським Арктичним Інститутом пролягло ціле сплетіння вузьких вулиць, — єдине місце, де вона могла орієнтуватися, і саме до цього лабіринту вона поспішала.
Якби лише вона знала Лондон так, як Оксфорд! Тоді б вона не мала сумніву в тому, які вулиці слід обминати, або де можна вкрасти трохи їжі, або — що найкраще — в які двері можна постукати, щоб переночувати. Тієї холодної ночі всі темні алеї були повні руху й таємного життя, якого вона зовсім не знала.
Пантелеймон обернувся на дику кішку й уважно вдивлявся в темряву, пронизуючи ніч очима. Час від часу він зупинявся і наїжачувався, тоді Ліра обходила двері, у які збиралася повернути. Ніч була повною звуків: вибухів п’яного сміху, хриплих голосів, лунких пісень, гуркоту й завивання погано змащених механізмів. Ліра обережно просувалася крізь усе це, намагаючись залишатися в тіні вузьких алей, всі її відчуття посилювалися і змішувалися з Пантелеймоновими.
Іноді їй доводилося перетинати широкі світлі вулиці, де гуркотіли й сипали іскри з-під своїх анібаричних дротів трамваї. На лондонських вулицях існували правила руху, але Ліра не звертала на них уваги, а коли хтось кричав на неї, вона втікала.
Було дуже приємно стати знову вільною. Вона знала, що Пантелеймон, який біг поряд із нею безшумною ходою кішки, відчував ту саму радість бути на відкритому повітрі, навіть якщо це було похмуре лондонське повітря, насичене димом, кіптявою та брязкотом. Через деякий час їм доведеться обдумати все, що вони почули в квартирі пані Кольтер, але не зараз. І через деякий час їм, нарешті, треба буде знайти місце для сну.
На перехресті, на розі біля великого універмагу, вікна якого віддзеркалювалися на мокрому тротуарі, стояв кавовий кіоск — маленький будиночок на колесах із прилавком під козирком, який слугував навісом. Усередині мерехтіло жовте світло, і кавовий аромат наповнював повітря. Хазяїн у білому одязі спирався на прилавок та розмовляв з кількома покупцями.
Це було спокусливо. Адже Ліра вже з годину мерзла на мокрих вулицях. Разом із Пантелеймоном-горобцем вона підійшла до прилавка і стала навшпиньки, щоб привернути увагу продавця.
— Чашку кави і бутерброд із шинкою, будь ласка, — сказала вона.
— Пізно гуляєш, моя люба, — сказав джентльмен у циліндрі і з білим шовковим шарфом.
— Так, — відповіла вона, відвертаючись від нього, щоб вивчити шумне перехрестя. Театр неподалік щойно спорожнів, і люди стояли поряд із освітленим фойє, чекаючи на кеби і накидаючи пальта на плечі. В іншому напрямку був вхід до підземної залізниці, теж повний людей, які рухалися вгору й униз сходами.
— Будь ласка, люба, — сказав продавець кави. — Два шилінги.
— Дозволь мені заплатити, — запропонував чоловік у циліндрі.
Ліра подумала: «А чому б і ні? Я можу бігати швидше за нього, і, мабуть, гроші мені знадобляться пізніше».
Чоловік у циліндрі поклав монету на прилавок і посміхнувся їй. Його деймон був лемуром. Він вчепився в лацкан хазяїна і своїми круглими очима вп’явся у Ліру.
Вона вкусила бутерброд і знову стала спостерігати за вулицею. Вона не мала уявлення, де знаходиться, тому що ніколи не бачила мапи Лондона і навіть не здогадувалася, наскільки він великий і скільки потрібно йти, щоб знайти село.
— Як тебе звати? — запитав чоловік.
— Еліс.
— Гарне ім’я. Дозволь додати краплю цього у твою каву… це зігріє…
Він відкручував кришку срібної фляжки.
— Я не хочу цього, — сказала Ліра. — Я хочу просто кави.
— Клянуся, ти ще ніколи не пила такого бренді.
— Пила. І мене дуже довго нудило. Я випила майже цілу пляшку.
— Як хочеш, — відповів чоловік, наливаючи у свою чашку. — Ти зовсім сама, куди ти підеш?
— Зустрітися зі своїм батьком.
— А хто він?
— Убивця.
— Хто?!
— Я ж вам сказала, він — убивця. Це його професія. Сьогодні ввечері він саме працює. Я несу йому чистий одяг, тому що він завжди забруднюється кров’ю, коли закінчує роботу.
— А! Ти жартуєш.
— Ні.
Лемур видав неясний звук і повільно сховався за циліндром чоловіка, щоб звідти дивитися на Ліру. Вона флегматично допила свою каву та доїла залишки бутерброда.
— Добраніч, — сказала Ліра. — Он іде мій батько. Щось він виглядає трохи роздратованим.
Чоловік у циліндрі озирнувся, а Ліра пірнула в натовп біля театру. Хоч їй кортіло подивитися на підземну залізницю (пані Кольтер сказала, що це не зовсім личить людям їх класу), вона не хотіла потрапити в пастку під землею; краще бути на вулиці, де вона може втекти у разі потреби.
Вона йшла і йшла, а вулиці ставали темнішими й безлюднішими. Надворі мрячило, але якби навіть не хмарило, міське небо було надто забруднене вогнями, щоб побачити зорі. Пантелеймон вважав, що вони йдуть на північ, але хто б сказав це точно?
Нескінченні вулиці з однаковими цегляними будинками, із садками, придатними лише для смітника; великі спорожнілі фабрики з дротяними огорожами, з однією тьмяною анібаричною лампочкою, яка світила десь високо на стіні, і з нічним сторожем, що тихо дрімав; несподівана похмура молитовня, яка відрізнялася від складу лише розп’яттям на дверях. Одного разу вона спробувала зайти в одне з таких місць, але почула лише гарчання з лави в темряві на відстані фута від себе. Вона зрозуміла, що біля входу повно сплячих постатей, і втекла.
— Де ми будемо спати, Пане? — спитала вона, коли вони втомлено брели униз вулицею із зачиненими магазинами.
— Десь на порозі.
— Не хочу, щоб нас помітили. Вони всі надто відкриті.
— Тут неподалік є канал…
Він дивився на бічну вулицю ліворуч. Справді, темний лискучий клаптик був водою, і коли вони обережно наблизилися, щоб подивитися, то знайшли канал з майже дюжиною барж, прив’язаних до причалу. Деякі з них були над водою, а інші занурені у воду, навантажені схожими на шибениці кранами. Тьмяне світло виднілося в одному з вікон дерев’яної хатини, і струмок диму йшов із металевої труби; єдиний ліхтар висів високо на стіні складу чи на крані і залишав землю у темряві. Причал був завалений бочками з вугільним спиртом, купами великих колод та мотками вкритого каучуком дроту.
Ліра навшпиньках підійшла до хатини і зазирнула у вікно. Старий чоловік уважно читав комікси і курив люльку, а його деймон-спанієль згорнувся калачиком на столі й спав. Ліра спостерігала, як чоловік підвівся, узяв почорнілий чайник із залізної плити і налив трохи гарячої води в тріснуту кружку, а потім знову сів зі своєю газетою.
— Може, попросимося до нього, Пане? — прошепотіла вона, але Пантелеймон був зайнятий іншим: він був кажаном, совою, знову дикою кішкою; вона озирнулася навколо, зрозумівши його паніку. Вона помітила їх саме тієї миті, що й він: два чоловіки бігли до неї з обох боків, той, що був ближче, тримав сітку.
Пантелеймон видав різкий крик і кинувся леопардом на деймона ближнього чоловіка, розлютовану лисицю, перекинувши її на спину, так що вона потрапила чоловіку під ноги. Чоловік вилаявся і скочив убік, а Ліра рвонулася повз нього на відкрите місце на причалі. Чого не можна було робити, так це дати затиснути себе в куті.
Пантелеймон, тепер орел, кружляв над нею і кричав: «Ліворуч! Ліворуч!»
Вона повернула, побачила прохід між бочками та залізним сараєм і прожогом кинулася туди.
Але ці сіті!
Вона почула свист, і щось різко обпалило її щоку, огидні просмолені мотузки вдарили її в обличчя, по руках, кистях, обплутали її, стримали її рухи. Вона впала, скрикуючи, намагаючись розірвати мотузки, та все марно.
— Пане! Пане!
Але лисиця-деймон кинулася на Пантелеймона-кота, Ліра відчула біль свого власного тіла й голосно закричала, коли він упав. Один із чоловіків швидко обв’язував мотузкою її ноги, горло, її тіло, голову, перетворюючи її на суцільний вузол, який лежав на сирій землі. Вона була безпомічною, як муха, що потрапила в павутиння. Бідолашний поранений Пантелеймон намагався підповзти до неї, а деймон-лисиця продовжувала кусати його за спину, і в нього зовсім не залишилося сили, щоб змінитися. Але й другий чоловік лежав у калюжі зі стрілою в горлі…
Весь світ ніби зупинився, коли чоловік, що в’язав мотузки, теж помітив це.
Пантелеймон підвівся і блимав очима, а потім почувся глухий звук — і чоловік з мотузкою, задихаючись і видаючи лише харчання, впав просто на Ліру, яка закричала від жаху: кров потоком текла з нього!
Тупіт ніг — і хтось відтягнув чоловіка з неї і нахилився над ним, потім інші руки підняли Ліру, ніж розрізав тенета, і вона, скидаючи їх і відпльовуючись, кинулася до Пантелеймона й обійняла його.
Стоячи на колінах, Ліра швидко озирнулася на новоприбулих. Три темних чоловіки — один озброєний луком, інші — ножами, і коли вона обернулася, в лучника перехопило дух:
— Невже це Ліра?
Знайомий голос, але вона не могла пригадати, де його чула, поки світло ліхтаря не впало на його обличчя і на деймона-яструба, що сидів на його плечі. Тоді вона пригадала. Циган! Справжній оксфордський циган!
— Тоні Коста, — сказав він. — Пам’ятаєш? Ти гралася з моїм молодшим братом Білі в Єрихоні, поки гобліни не забрали його.
— О Боже, Пане, ми врятовані! — заридала вона, але раптом їй спало на думку: саме човен Коста вона колись викрадала. Цікаво, чи він пам’ятає?
— Пішли краще з нами, — сказав він. — Ти сама?
— Так. Я втекла…
— Добре, не кажи нічого зараз. Просто заспокойся. Джексере, відтягни їхні тіла у тінь. Керіме, простеж, щоб нікого не було.
Ліра стояла хитаючись і тримала кота Пантелеймона біля грудей. Він крутився, аби побачити щось. Вона простежила за його поглядом, раптом розуміючи і зацікавившись: що сталося з деймонами чоловіків? Вони зникали, ось що з ними було, розчинялися, як атоми диму, але ще намагалися вчепитися за своїх господарів. Пантелеймон сховав очі, а Ліра машинально поспішила за Тоні Костою.
— Що ви тут робите? — спитала вона.
— Тихіше, дівчино. Досить неприємностей, не шукатимемо їх більше. Поговоримо на човні.
Він повів її через маленький дерев’яний місток. Інші два чоловіки безшумно йшли за ними. Тоні пройшов уздовж берега і повернув на невеликий пірс, із якого зійшов на човен і широко відчинив двері каюти.
— Заходь, — сказав він. — Швидше.
Ліра зайшла, обмацуючи свою сумку (вона її ніколи не випускала з рук, навіть у сітях), щоб упевнитися, що алетіометр на місці. У довгій вузькій каюті при світлі ліхтаря на гачку вона побачила огрядну жінку з сивим волоссям, яка сиділа біля столу з газетою. Ліра впізнала в ній матір Білі.
— Хто це? — запитала жінка. — Невже це Ліра?
— Так. Ма, нам треба відпливати. Ми вбили двох чоловіків на березі. Ми думали, що то гобліни, але, мабуть, то були турецькі торговці. Вони впіймали Ліру. Ніколи розмовляти — поговоримо дорогою.
— Іди сюди, дитино, — покликала Ма Коста.
Ліра послухалася, напівщаслива, напівстривожена, тому що руки в Ма Кости були, як кийки, і зараз Ліра вже була впевнена: це їхній човен вона захопила із Роджером та іншими хлопцями з Коледжу. Але хазяйка човна погладила Ліру по обличчю, а її деймон — великий сірий, схожий на вовка собака — схилився до Пантелеймона-кота і ніжно лизнув його. Тоді Ма Коста обняла Ліру своїми великими руками і пригорнула до грудей.
— Хто його зна, що ти тут робиш, але ти зовсім виснажена. Ти можеш потім лягти в ліжко Білі, коли я дам тобі якийсь гарячий напій. Сядь тут, дитино.
Це виглядало так, ніби її піратство вибачили чи принаймні забули. Ліра опустилася на м’яку лаву поряд із добре вичищеним сосновим столом і невдовзі почула гуркіт газового двигуна, який струснув човен.
— Куди ми їдемо? — спитала Ліра.
Ма Коста поставила каструльку з молоком на плиту і намагалася запалити вогонь.
— Помовч. Не розмовляй. Поговоримо вранці.
І вона не сказала більше ні слова, а передала Лірі чашку нагрітого молока, вийшла на палубу і, коли човен почав рухатись, щось пошепки обговорила з чоловіками. Ліра пила молоко і, трохи відгорнувши штори, дивилася, як темна пристань залишається позаду. За хвилину чи дві вона вже міцно спала.
Вона прокинулася у вузькому ліжку під заспокійливий гуркіт мотора. Підвівшись, вдарилася головою, вилаялась, озирнулася навкруги і тепер обережніше встала з ліжка. У слабкому сірому світлі вона побачила три інші койки, які були охайно застелені, одна поряд із нею, а інші — вздовж маленької каюти. Вона злізла з ліжка й зрозуміла, що на ній лише нижня білизна, а її сукня та вовче пальто разом із сумкою висять збоку на її койці. Алетіометр усе ще був на місці.