— Що це означає? — запитав Джон Фаа, звертаючись до свого компаньйона.
— Це грецьке слово. Впевнений, це від aletheia, що означає «правда». Це вимірювач правди. І ти навчилася ним користуватися? — спитав він у дівчинки.
— Ні. Я лише можу поставити три короткі стрілки на різні малюнки, але я нічого не можу зробити з великою. Вона постійно повертається. Лише іноді, коли я зосеред жуюсь, я можу керувати рухом стрілки в той чи інший бік, просто думаючи про це.
— Для чого він, Фардере Корам? — знову спитав Джон Фаа. — І як його читати?
— Всі ці малюнки по краю, — сказав Фардер Корам, обережно тримаючи предмет під уважним поглядом Джлна Фаа, — це символи, кожен з яких має цілу низку значень. Наприклад, якір. Перше його значення — це надія, тому що надія тримає міцно, мов якір, через те ти не здаєшся. Друге значення — постійність. Третє — перепона чи попередження. Четверте — море. І так далі до десяти, дванадцяти, а може, й до безкінечності значень.
— І ви всі їх знаєте?
— Я знаю кілька, але щоб повністю прочитати їх, потрібна книга. Я бачив таку книгу і знаю, де вона, але тут її немає.
— Ми ще повернемося до цього, — сказав Джон Фаа. — То як ти його читаєш?
— Тут є три стрілки, якими можна керувати, — пояснював Фардер Корам, — і ми використовуємо їх, щоб ставити питання. Вказавши на три символи, можемо питати про будь-що, бо існує безліч різних значень. Коли ми сформулювали своє питання, велика стрілка кругиться і вказує на інші символи, які дають відповідь.
— Але звідки він знає, яке значення ти маєш на увазі, коли питаєшся? — запитав Джон Фаа.
— О, сам він не знає. Він працює, коли той, хто запитує, сам тримає ці значення в голові. Спочатку тобі потрібно знати всі значення, а їх може бути тисяча чи більше. Тоді ти зможеш тримати їх у голові, не роздратовуючись і не намагаючись підштовхнути стрілку до відповіді, а просто спостерігати за її рухом. Коли вона робить повне коло, ти знаєш відповідь. Я знаю, як він працює, тому що я спостерігав, як це робив один мудрий чоловік в Упсала, і це єдиний раз, коли я бачив таку річ. Знаєте, які вони рідкісні?
— Ректор говорив мені, що було виготовлено лише шість, — сказала Ліра.
— Скільки б їх не було, але небагато.
— Ти не розказала цей секрет пані Кольтер, як тебе просив Ректор? — запитав Джон Фаа.
— Ні. Але її деймон, він нишпорив у моїй кімнаті. І я впевнена, що знайшов його.
— Зрозуміло. Добре, Ліро, не знаю, чи з’ясуємо ми колись всю правду, але ось як я все це розумію. Лорд Ізраель зобов’язав Ректора наглядати за тобою і берегти тебе від матері. Він так і робив близько десяти років. Потім друзі пані Кольтер з Церкви допомогли їй організувати Облаткове братство, з якою метою — ми не знаємо, але вона стала так само могутньою зі свого боку, як лорд Ізраель зі свого. Твої батьки обоє відомі й могутні, обоє цілеспрямовані, а Ректор Джордана тримав тебе посередині між ними.
Зараз Ректорові треба дбати водночас про сотні речей. Його перша турбота — Коледж і стан наук. Якби він побачив для них загрозу, він мав би протистояти їй. Церква останнім часом, Ліро, набуває дедалі більшого впливу. Існує рада для того і для іншого; йде розмова про відновлення інквізиції, не доведи Господи. І Ректорові доводиться обережно маневрувати між усіма цими силами. Він повинен тримати Коледж Джордана на боці Церкви, інакше він не виживе. А інша турбота Ректора — це ти, дитино. Берні Йохансен завжди був упевнений у цьому. Ректор Джордана та інші вчені любили тебе, як свою дитину. Вони б зробили все, аби захистити тебе, не тому, що пообіцяли це лордові Ізраелю, а заради тебе самої. Тому, якщо Ректор віддав тебе пані Кольтер, в той час як пообіцяв Ізраелю не робити цього, виходить, він гадав — тобі буде безпечніше з нею, ніж у Коледжі Джордана, незважаючи ні на що. І коли він збирався отруїти лорда Ізраеля, він, напевно, думав, що те, чим він займається, наражає їх на небезпеку і, може, нас також, а можливо, і весь світ. Я розумію, що Ректорові довелось стати людиною, яка мусить робити жахливий вибір — що б він не обрав, все б завдало шкоди. Якби він обрав правильний шлях, можливо, менше шкоди було б заподіяно, ніж якби він обрав неправильний. Боже борони від того, щоб робити такий вибір. І коли він вирішив тебе відпустити, він дав тобі читач символів і взяв із тебе обіцянку тримати його в безпеці. Цікаво, про що він думав, коли давав його тобі, — адже ти не вмієш його читати. Дуже важко сказати, що він мав на увазі.
— Він сказав, що колись дядько Ізраель подарував алетіометр Коледжу Джордана, — мовила Ліра, пригадуючи свою розмову з Ректором. — Він збирався розповісти ще щось, але хтось постукав у двері, і він був змушений замовкнути. Гадаю, він хотів, щоб я тримала його подалі від лорда Ізраеля.
— Чи якраз навпаки, — припустив Джон Фаа.
— Що ти маєш на увазі, Джоне? — запитав Фардер Корам.
— Може, він хотів попросити Ліру повернути алетіометр лорду Ізраелю як вибачення за те, що хотів його отруїти. Може, він думав, що небезпека від лорда вже минула. Або він міг прочитати мудрі застереження з цього приладу і відмовитись від своїх намагань. Якщо лорда Ізраеля тримають у в’язниці, алетіометр міг би допомогти звільнити його. Добре, Ліро, забери краще цей читач символів і бережи його. Якщо ти так довго тримала його у безпеці, я не боюсь залишати його в тебе. Але, напевно, настане час, коли нам знадобиться його допомога, тоді ми обов’язково ним скористаємось.
Він загорнув пристрій в оксамит і простягнув дівчинці.
Ліра хотіла поставити ще багато питань, але раптом відчула себе ніяково перед цим могутнім чоловіком з маленькими очима, такими пронизливими і добрими, обрамленими сіткою зморшок.
Але одну річ вона повинна була з’ясувати.
— Хто та циганка, що виховувала мене?
— Звичайно ж, це мати Білі Кости. Вона не говорила тобі тому, що я їй не дозволяв, але вона знає, про що ми зараз розмовляли, отже, все відкрилося. Тепер краще йди до неї. Тобі треба багато про що подумати, дитино. Коли минуть три дні, в нас буде ще одна сходка і ми обговоримо, що робити далі. Будь слухняною дівчинкою. На добраніч, Ліро.
— Добраніч, Владарю Фаа. Добраніч, Фардере Корам, — сказала вона ввічливо, згрібаючи зі столу алетіометр разом із Пантелеймоном.
Обидва старі добродушно посміхнулися їй. За дверима кімнати перемовин на неї чекала Ма Коста. Вона обійняла дитину своїми великими руками і поцілувала, перш ніж покласти спати, ніби нічого не сталося з тих часів, коли народилася Ліра.
8
Збентеження
Ліра мусила звикнути до своєї нової історії, і це не можна було зробити за один день. Бачити лорда Ізраеля своїм батьком — це одна річ, але ж прийняти пані Кольтер за матір було зовсім нелегко. Кілька місяців тому вона б, звичайно, зраділа — зараз, усвідомлюючи це, почувалася ніяково.
Та оскільки вона була Лірою, то не могла довго перейматися цим. Навколо було ціле місто на болотах для дослідження і купа циганчат, на яких потрібно було справити враження. Три дні ще не закінчилися, а вона вже була експертом з човнів (у власних очах, принаймні) і зібрала довкола себе гурт дітей оповіданнями про свого могутнього батька, якого так несправедливо ув’язнили.
— А одного вечора турецький посол був запрошений на вечерю в Джордан. У нього був наказ від самого султана вбити мого батька, і в нього на пальці була каблучка з каменем, у якому була отрута. Коли подавали вино, він узяв бокал мого батька і висипав туди отруту. Він зробив це так швидко, що його ніхто не помітив, окрім…
— Яка отрута? — допитувалась дівчинка з худим обличчям.
— Отрута із спеціальної турецької змії, — вигадала Ліра, — яку виманюють грою на сопілці, а потім кидають їй просотану медом губку. Змія кусає її і не може звільнити жало, тоді її ловлять і забирають отруту. Отже, мій батько помітив, що зробив турок, і сказав: «Джентльмени, я хочу запропонувати тост за дружбу між Коледжем Джордана і коледжем Ізміра, — це коледж, до якого належав турецький посол. — І щоб підтвердити наше бажання бути друзями, ми обміняємося бокалами».
Послу нікуди було подітися — він не міг відмовитися випити, це образило б господарів, а також не міг пити, тому що вино було отруєне. Він зблід і знепритомнів просто за столом. Коли він отямився, всі гості сиділи, дивилися на нього і чекали, поки він зробить ковток. Йому треба було або пити, або зізнатися в усьому.
— Що ж він зробив?
— Він випив. Він умирав цілих п’ять хвилин у жахливих муках.
— Ти бачила, як це сталося?
— Ні. Дівчатам не дозволяють сидіти за столом для професорів. Але пізніше, коли його ховали, я бачила його тіло. Його шкіра була зморщеною, як старе яблуко, а очі стирчали з очниць. Їм довелось запхати їх назад…
Тим часом на околицях боліт поліція стукала у двері, обшукувала горища та сараї, допитувала всіх, хто заявляв, що бачив маленьку біляву дівчинку. В Оксфорді пошуки були навіть ретельніші. Коледж Джордана прочесали від затхлої комірчини до темного підвалу, те саме відбувалося і в Габріелі, і в коледжі Святого Михаїла, доки голови коледжів не висловили протесту і не заявили про свої давні права. Уявлення про ці пошуки Ліра могла скласти з безперервного гулу газових двигунів дирижаблів, які нишпорили в небі. Їх не було видно через низькі хмари та ще й завдяки статутові, який дозволяв дирижаблям триматися лише певної висоти над територією боліт, але хто зна, які хитромудрі шпигунські пристрої були в них на борту? Ліра намагалася сидіти під дахом, коли чула їх, або прикривала своє яскраве волосся зюйдвесткою.
Вона не давала Ма Кості спокою, випитуючи подробиці свого народження. Дівчинка сплела деталі в цілу тканину образів, навіть яскравіших та чіткіших за історії, які вона вигадувала сама, і переживала знову і знову втечу з батьківського котеджу, те, як вони ховалися у коморі, різкий голос непрошеного гостя, брязкіт мечів…
— Мечів? Господи, ти мариш, дівчинко, — сказала Ма Коста. — У пана Кольтера був пістолет, який лорд Ізраель вибив у нього з рук одним ударом, а другим повалив його самого. Потім почулися два постріли. Думаю, ти не пригадуєш, бо була дуже маленька. Перший постріл був Едварда Кольтера, який знову схопив свій пістолет і вистрелив, а другий — лорда Ізраеля, який вдруге відібрав зброю і націлив її на власника. Він поцілив йому просто межи очі і вибив мозок. Потім він сказав, спокійний, наче скеля: «Виходьте, пані Коста, і виносьте дитину», — ти зчинила такий крик разом із своїм деймоном. Він узяв тебе, заспокоїв, посадив собі на плечі й почав весело стрибати з тобою, а біля його ніг лежав мертвий чоловік. Лорд Ізраель попросив принести вина і вимити підлогу.
Коли Ліра чула цю історію вже вчетверте, вона була впевнена, що сама пам’ятала все, що сталося, і навіть намагалася пригадати колір пальта пана Кольтера та шуби й хутра, які висіли в коморі, де вони ховалися. Ма Коста лише сміялась.
А коли Ліра залишалась сама, вона діставала алетіометр і милувалася ним, як закоханий милується знімком своєї коханої. Отже, кожен символ мав декілька значень, чи не так? Чому б їй не вивчити їх? Хіба вона не дочка лорда Ізраеля?
Пам’ятаючи, що сказав Фардер Корам, вона намагалася зосередитися на трьох символах, узятих на вибір, і вказувала на них стрілками. Вона з’ясувала, якщо тримані алетіометр у долонях і дивитися на нього особливим «лінивим» способом, як вона його називала, довга стрілка починала рухатися більш цілеспрямовано. Замість безглуздого обертання вона м’яко переходила від одного малюнка до іншого. Іноді вона зупинялася на трьох, деколи на двох, а часом на п’яти чи більше символах, і хоч Ліра нічого не розуміла, це викликало в неї велике задоволення, яке ні з чим не можна було порівняти. Пантелеймон обстежував пристрій іноді котом, іноді мишею, крутив головою за стрілкою — один раз чи двічі вони обоє відчули якийсь проблиск розуміння, ніби промінь сонця пройшов крізь хмари і освітлив величні пагорби удалині, — щось потойбічне, ніколи не чуване до того. Ліра була завороженою в такі хвилини і відчувала таке саме тремтіння, яке охоплювало її щоразу від слова «північ».
Отже, минули три дні серед скопища човнів. Настав вечір другої сходки. Зала була ще більше переповнена, ніж першого разу. Ліра і Коста прийшли туди завчасно, щоб зайняти місця попереду, і коли ліхтарі освітили заповнене приміщення, Джон Фаа і ФардерКорам вийшли на узвишшя і сіли за стіл. Джону Фаа не довелось знаком прохати тиші, він лише поклав свої долоні на стіл, подивився на людей, і шум ущух.
— Добре, — почав він, — ви зробили, що я просив. І краще, ніж я сподівався. Я буду викликати голів шести родин, щоб вони стали тут, передали своє золото і виклали свої пропозиції. Ніколасе Рокбі, ти перший.
Товстий чорнобородий чоловік заліз на узвишшя і поклав важку шкіряну сумку на стіл.
— Це наше золото, — сказав він. — Ще ми даємо тридцять вісім людей.
— Дякую, Ніколасе, — відповів Джон Фаа. Фардер Корам тим часом робив якісь нотатки. Перший чоловік відступив на край платформи, коли Джон Фаа викликав другого, а потім ще одного. Кожен виходив, клав сумку на стіл і називав кількість людей, яких вдалося зібрати.
Коста були частиною родини Стефанськи, і, звичайно, Тоні був одним із добровольців. Ліра помітила, як його деймон-сокіл почав переступати з ноги на ногу і розправляти крила, коли гроші Стефанськи і двадцять три чоловіки були запропоновані Джону Фаа.
Коли вийшли голови всіх шести родин, Фардер Корам показав папірець Джону Фаа, який підвівся, щоб знову звернутися до людей.
— Друзі, ми зібрали сто сімдесят людей. Щиро дякую вам. Що ж до золота, то в мене немає сумнівів щодо його ваги, — ви глибоко залізли в свої скрині, і я вам вдячний за це.
Ось що ми збираємося робити далі. Ми спорядимо корабель і попливемо на північ, знайдемо дітей і звільнимо їх. Нам відомо, що не можна буде уникнути сутичок. Це буде не вперше і не востаннє, хоча ми ще ніколи не билися з людьми, які викрадають дітей, нам треба бути надзвичайно хитрими. Але ми не повернемося без наших дітей. Так, Дірку Райс?
Чоловік підвівся і запитав:
— Владарю Фаа, ви знаєте, чому вони крадуть дітей?
— Ми чули, що ця справа стосується теології. Вони роблять експеримент, але який саме, ми не знаємо. Правду кажучи, ми навіть не знаємо, чи шкодить це якось дітям. Але добре це чи погано, в них немає права приходити вночі і забирати маленьких дітей у їхніх сімей. Так, Раймонде ван Геріт?
Підвівся чоловік, який говорив на першій сходці:
— Та дитина, Владарю Фаа, яку, ви казали, шукають, зараз сидить в першому ряду. Я чув, що будинки людей, які живуть на околицях боліт, перекинули з ніг на голову через неї. Я чув, що в Парламенті саме сьогодні збираються скасувати наші давні привілеї через цю дитину. Так, друзі, — сказав він під гомін стурбованих голосів. — Вони хочуть видати закон, що скасує наше вільне пересування поза болотами. Тепер, Владарю Фаа, ось що ми хочемо знати: хто ця дитина, через яку ми повинні все це терпіти? Вона не циганське дитя, так я чув. Чому дитина земних може наражати нас на таку небезпеку?
Ліра звела погляд на кремезну постать Джона Фаа. Її серце калатало, і вона ледве розчула перші його слова.
— Ну, вимови це, Раймонде, не соромся, — сказав він. — Ти хочеш, щоб ми віддали цю дитину туди, звідки вона втекла, правильно?
Чоловік стояв і, насупившись, вперто мовчав.
— Добре, може, це ти маєш на увазі, а може, ні, — продовжував Джон Фаа. — Але якщо якомусь чоловіку чи жінці потрібна причина, щоб робити добро, подумайте ось про що. Ця маленька дівчинка — дочка лорда Ізраеля, і не хто інший. Тим, хто забув, нагадаю, що це той лорд Ізраель, який заступився перед турками за Сема Брокмана. Це той лорд Ізраель, який дозволив циганам вільно пересуватися каналом через його маєток. Це той лорд Ізраель, який відстоював Білль про водні шляхи у Парламенті — для нашого блага. І це він підчас повені п’ятдесят третього вдень і вночі допомагав нам і відважно кинувся у воду, щоб врятувати молодих Руда і Нелі Купман. Ви забули це? Ганьба, ганьба, ганьба. А тепер того ж лорда Ізраеля полонили і тримають у найвіддаленішому, найхолоднішому, найтемнішому регіоні у фортеці Свольбарда. Чи треба мені називати тих створінь, які охороняють його? А це його маленька дочка під нашою опікою, і Раймонд ван Геріт передасть її владі взамін свого спокою. Так, Раймонде? Встань і відповідай, чоловіче.