Нерівна дорога поряд із баром вела крізь металеві ворота до заднього двору, де була прибудова з долівкою з мерзлої багнюки. Тьмяне світло, яке йшло від заднього вікна бара, показало величезну бліду постать, що сиділа випроставшись і гризла шмат м’яса, тримаючи його обома руками. Ліру вразила заюшена кров’ю морда чи обличчя, маленькі злі очі і зарості брудно-жовтої шерсті. Гризучи, створіння огидно гарчало, хряскало та смоктало.
Фардер Корам зупинився біля воріт і покликав:
— Йорику Бернісон!
Ведмідь припинив їсти. Наскільки вони могли бачити, він дивився просто на них, але неможливо було прочитати вираз його обличчя.
— Йорику Бернісон, — знову повторив Фардер Корам. — Можна з тобою поговорити?
Серце Ліри швидко билося, щось у присутності ведмедя примушувало відчувати її близькість холодної, небезпечної, брутальної сили, але сили, що контролювалася розумом — не людським розумом, нічого схожого на людину, тому що у ведмедів, звичайно, не було деймонів. Це дивне величезне створіння, яке гризло м’ясо, ніколи не могло постати в Ліриній уяві, і вона відчувала глибоку симпатію та жалість до цієї самотньої істоти.
Він кинув ногу оленя в багнюку і пошкандибав на чотирьох до воріт. Потім він став дибки — десять чи навіть більше футів завбільшки — ніби хотів показати, який він могутній і якою ненадійною перепоною були ворота. Він заговорив до них зі своєї висоти:
— Ну? Хто ви?
Його голос був глибоким і, здавалося, змушував землю здригатися. Смердючий запах від нього був неможливим.
— Я — Фардер Корам із циганського народу зі Східної Англії. А ця маленька дівчинка — Ліра Белаква.
— Що вам потрібно?
— Ми пропонуємо тобі роботу, Йорику Бернісон.
— В мене є робота.
Ведмідь знову став на чотири лапи. Було дуже важко помітити якісь виразні ноти в його голосі чи то іронії, чи гніву, тому що він був надто глибокий і монотонний.
— Що ти робиш на складі саней? — запитав Фардер Корам.
— Я лагоджу поламані механізми та залізні пристрої. Також піднімаю важкі речі.
— Яка робота підходить panserbjorn?
— Оплачувана робота.
За спиною ведмедя відчинилися двері бару, і чоловік виставив великий глек, а потім підняв очі і завмер.
— Хто це?
— Незнайомці, — відповів ведмідь.
Бармен, здавалося, хотів запитати ще щось, але ведмідь раптом попрямував до нього, і чоловік стривожено зачинив двері. Ведмідь просунув пазур крізь ручку глека і підніс його до рота. Ліра відчула різкий запах чистого спирту, який плескався в посудині.
Ковтнувши кілька разів, ведмідь опустив глек і знову почав гризти м’ясо, не звертаючи уваги на Фардера Корама і Ліру, але потім заговорив.
— Яку роботу ви пропонуєте?
— Битви скоріше за все, — відповів Фардер Корам. — Ми їдемо на північ, щоб знайти місце, куди забирають украдених дітей. Коли ми знайдемо його, ми будемо битися, щоб звільнити дітей, а потім повеземо їх додому.
— Що ви заплатите?
— Я не знаю, що запропонувати тобі, Йорику Бернісон. Якщо тобі потрібне золото, в нас є золото.
— Не підходить.
— Чим тобі платять на складі саней?
— М’ясом і спиртом.
Ведмідь замовк, а потім відкинув розтрощену кістку і знову підніс глек до своєї морди, ковтаючи міцний спирт як воду.
— Вибач мені за запитання, Йорику Бернісон, — сказав Фардер Корам, — але ти можеш жити гордо та незалежно, полюючи на тюленів та моржів, а ще ти можеш піти на війну і заробити все, що завгодно. Що ж тримає тебе у Трольсоні в барі Ейнарсона?
У Ліри мурашки пробігли поза плечима. Вона думала, що таке запитання, яке було майже образою, страшенно розлютить величезне створіння, і як тільки Фардер Корам міг поставити його? Йорик Бернісон поставив свій глек на землю і підійшов ближче до воріт, щоб поглянути старому в обличчя. Але Фардер Корам не відвів свого погляду.
— Я знаю людей, яких ви шукаєте, роз’єднувачів дітей, — сказав ведмідь., — Вони залишили місто позавчора, щоб відвезти на північ нових дітей. Ніхто не розкаже вам про них, вони удають, ніби нічого не бачать, тому що роз’єднувачі дітей дають гроші та роботу. Зараз мені не подобаються роз’єднувачі дітей, тому я відповім вам ввічливо. Я залишаюся тут і п’ю спирт, тому що місцеві чоловіки забрали мої обладунки, а без них я можу полювати на тюленів, але не можу піти на війну. Я ведмідь в обладунках: війна — це море, в якому я плаваю, і повітря, яким я дихаю. Люди цього міста дали мені спирту і дозволили мені пити, поки я не заснув, а потім вони забрали мої обладунки. Якби я знав, де вони їх тримають, я б зруйнував усе місто, щоб повернути їх. Якщо вам потрібні мої послуги, ціна така — поверніть мої обладунки. Зробіть це, і я буду служити вашій компанії, поки не загину чи ви не здобудете перемогу. Ціна — мої обладунки. Я хочу їх повернути, після цього мені ніколи не буде потрібний спирт.
11
Обладунки
Коли вони повернулися на корабель, Фардер Корам, Джон Фаа та інші ватажки провели багато часу, радячись в кают-компанії, а Ліра пішла до своєї каюти, щоб поспілкуватися з алетіометром. За п’ять хвилин вона точно знала, де знаходяться обладунки ведмедя і чому буде так важко їх повернути.
Спочатку вона хотіла піти до кают-компанії і все розповісти, але вирішила так: якщо вони захочуть знати, то запитають її. Мабуть, вони вже про все знали.
Вона лежала на своєму ліжку і думала про дикого могутнього ведмедя, який так безтурботно пропив свою чарівну силу, та про те, який він самотній у своєму сараї. Бути людиною з власним деймоном, з яким можна завжди поговорити — зовсім інше! В тиші судна, яке стояло на якорі, без постійного скрипу металу і дерева, чи рокотання двигуна, чи шуму води за бортом, Ліра поступово заснула разом із Пантелеймоном, який спав на її подушці.
Їй снився її чудовий батько, коли раптом, без будь-якої причини, вона прокинулася. Вона не мала уявлення, котра година. Каюта була наповнена якимсь слабким світлом, яке Ліра прийняла за місячне сяйво. Воно освітлювало її новий теплий одяг, що охайно лежав у кутку каюти. Лише вона його побачила, як їй знову захотілося все приміряти.
Одягнувшись, вона вирішила піднятися нагору і вже за хвилину вийшла на палубу.
Раптом вона побачила, що в небі відбувається щось дивне. Вона подумала, що то хмари, які рухаються й тремтять від вітру, але Пантелеймон прошепотів:
— Аврора!
Вона була так приголомшена, що їй довелося вчепитися у поручні, щоб не впасти.
Північне небо перетворилося на видовище, його велич була майже неосяжною. Ніби просто із раю звисали величезні тремтячі фіранки з ніжного світла. Блідо-зелені й рожеві, прозорі, як найтонша тканина, внизу яскраво-малинові, ніби вогні пекла, вони гойдалися й плавно мерехтіли, з грацією, недоступною найталановитішому танцюристові. Лірі здавалося, що вона навіть чує їх: віддалений шелест шепотіння. Від цієї тендітної витонченості в неї з’явилося таке саме глибоке почуття, яке виникло до ведмедя. Воно рухало нею: воно було таким прекрасним, майже святим; їй на очі навернулися сльози, які розщепили світло, і в цих призмах вона бачила веселку. Невдовзі вона зрозуміла, що входить у транс, подібний до стану, коли вона розмовляє з алетіометром. Мабуть, думала вона спокійно, те, що рухає стрілку алетіометра, також змушує сяяти Аврору. Це навіть може бути Пил. Вона подумала про це, не зосередившись на власній думці, і скоро забула про неї, але пригадала її значно пізніше.
Вона дивилася, як за вуалями та струменями прозорого світла сформувався образ міста: башти й куполи, золотисто-медові храми і колонади, широкі бульвари та залиті сонцем парки. Спостерігаючи за всім цим, вона відчула запаморочення, ніби дивилася не вгору, а вниз або через широченну протоку, яку ніщо не може перетнути. Це був цілий далекий всесвіт.
Але щось рухалося крізь нього, і вона спробувала сфокусувати погляд на русі, від чого відчула слабкість і очманіння, тому що річ, яка рухалась, не була частиною Аврори чи іншого всесвіту. Воно летіло в небі понад дахами міста. Коли дівчинка могла роздивитися цей предмет чіткіше, вона повністю отямилася, і небесне місто зникло.
Створіння підлетіло ближче і зробило коло над кораблем на широко розправлених крилах. Потім воно сковзнуло вниз і сіло з ляскотом своїх могутніх крил на дерев’яну палубу за декілька ярдів від Ліри.
У світлі Аврори вона побачила величезного птаха, прекрасного сірого гусака, чия голова була увінчана яскраво-білою плямою. Але це був не птах — це був деймон, хоч довкола не було нікого, крім Ліри. Це сповнило дівчинку холодним жахом.
Птах сказав:
— Де Фардер Корам?
Раптом Ліра здогадалася, хто це. Це був деймон Серафіни Пеккала, королеви клану, відьми-подруги Фардера Корама.
Вона відповіла затинаючись:
— Я… він… Я піду і приведу його…
Вона повернулася і кинулася вниз, в каюту Фардера Корама, і, відчинивши двері, загукала в темряву:
— Фардере Корам! Прилетів деймон відьми! Він чекає на палубі! Він прилетів сюди сам — я бачила його в небі…
Старий відповів:
— Попроси його почекати, дитино.
Гусак велично пройшов на корму, де роззирнувся навколо. Елегантний і дикий водночас, він приводив Ліру у жах і захват, вона відчувала, ніби розважає привида.
Невдовзі з’явився Фардер Корам, закутаний в теплий одяг, за ним ішов Джон Фаа. Обидва старі чоловіки з повагою вклонилися, їхні деймони також привіталися з відвідувачем.
— Мої вітання, — сказав Фардер Корам, — я щасливий і гордий знову бачити тебе, Каїсо. Бажаєш спуститися вниз чи краще залишимося тут, на відкритому повітрі?
— Краще поговоримо тут, дякую, Фардере Корам. Вам не дуже холодно?
Відьми та їх деймони не відчували холоду, але знали, що люди його бояться.
Фардер Корам запевнив його, що вони добре вдягнуті і спитав:
— Як почувається Серафіна Пеккала?
— Вона шле тобі вітання, Фардере Корам, з нею все гаразд, вона в повній силі. Хто ці люди?
Фардер Корам представив Ліру і Джона Фаа. Гусак — деймон уважно подивився на дівчинку.
— Я чув про цю дитину, — сказав він. — Про неї говорять серед відьом. Отже, ви приїхали з війною?
— Не з війною, Каїсо. Ми хочемо врятувати дітей, яких забрали від нас. І я сподіваюся, що відьми нам допоможуть.
— Не всі. Деякі клани працюють з мисливцями за Пилом.
— Ви так називаєте Облаткове братство?
— Я не знаю, що то за братство. Вони — мисливці за Пилом. Вони приїхали в наші регіони десять років тому. Вони заплатили, щоб ми дозволили їм побудувати станції на наших землях, і вони поводяться чемно.
— Що це таке — Пил?
— Він іде з неба. Дехто каже, що він завжди існував, інші кажуть — він нещодавно з’явився. Але коли люди дізнаються про нього, великий страх охоплює їх, і вони ніяк не можуть з’ясувати його природу. Але це ніяк не стосується відьом.
— А де вони зараз, ці мисливці за Пилом?
— Чотири дні на північний схід звідси, в місті Больвангар. Наш клан не має жодної угоди з ними, і через наш давній борг вам, Фардере Корам, я прилетів, щоб показати, як знайти мисливців на Пил.
Фардер Корам посміхнувся, а Джон Фаа навіть сплеснув руками від задоволення.
— Дуже вам вдячні, сер, — сказав він гусакові. — Але скажіть, ви знаєте ще що-небудь про мисливців за Пилом? Що вони роблять у тому Больвангарі?
— Вони побудували будинки з металу й бетону і житло під землею. Вони палять вугільний спирт, що привезли у великій кількості. Ми не знаємо, що вони роблять, але все навколо просочене ненавистю й страхом. Відьми бачать такі речі, на відміну від людей. Тварини також пішли звідти. Там не літають птахи, лемінги, втекли лисиці. Звідси й така назва Больвангара — поле зла. Вони не називають його так. Вони називають його Станція. Але для всіх інших це — Больвангар.
— Який у них захист?
— У них є загін татар, озброєних рушницями. Вони гарні солдати, але в них мало досвіду, тому що ніхто не нападав на поселення відтоді, як його побудували. Довкола стоянки протягнута дротяна загорожа під анібаричною напругою. Мабуть, є ще якісь засоби оборони, яких ми не знаємо, тому що, як я вже сказав, в нас немає до них інтересу.
Ліра палала від бажання поставити питання, гусак-деймон знав це і подивився, ніби даючи згоду.
— Чому відьми розмовляли про мене? — запитала вона.
— Через твого батька та його знання інших світів, — відповів деймон. Це здивувало всіх трьох. Ліра подивилася на Фардера Корама, який відповів таким самим здивованим поглядом, і на Джона Фаа, вигляд якого був радше стурбований.
— Інші світи? — перепитав він. — Вибачте мені, сер, але які світи ви маєте на увазі? Ви говорите про зорі?
— Взагалі-то, ні.
— Напевно, світ духів? — спитав фардер Корам.
— Також ні.
— Це місто у сяйві? — припустила Ліра. — Чи не так?
Гусак велично повернув свою голову до неї. Його очі були чорними, оповиті тоненькою лінією небесно-блакитного, а погляд був пронизливим.
— Так, — сказав він. — Відьми знають про інші світи протягом тисячоліть. Іноді їх можна бачити у Північному сяйві. Вони зовсім не належать цьому всесвіту. Навіть найвіддаленіші зорі — це частина нашого всесвіту, а сяйво показує нам зовсім інший всесвіт. Не віддалений, але той, що перетинається з нашим. Тут, на цій палубі, існує мільйон інших світів, які не залежать один від одного…
Він широко розправив свої крила, а потім знову згорнув.
— Ось, — сказав він, — зараз я торкнувся десяти мільйонів інших світів, а вони навіть не уявляють цього. Ми такі близькі, як удари серця, але ми не можемо доторкнутися, побачити чи почути ці інші світи. Лише Північне сяйво дає таку можливість.
— Чому саме воно? — запитав Фардер Корам.
— Через заряджені частинки Аврори. Вони мають властивість робити завісу цього світу тонкою, так що можна бачити крізь неї якийсь короткий час. Відьми завжди це знали, але рідко говорили про це.
— Мій батько вірив у це, — сказала Ліра. — Я чула його розповідь і бачила, як він показував знімки Аврори.
— Це якось стосується Пилу? — знову запитав Фардер Корам.
— Хто знає? — була відповідь гусака. — Все, що я можу вам сказати — мисливці за Пилом так бояться його, ніби він смертельно отруйний. Ось чому вони ув’язнили лорда Ізраеля.
— Але чому? — не зрозуміла Ліра.
— Вони думали, що він збирається якось використати Пил, щоб побудувати міст між цим світом і Авророю.
В голові Ліри все ніби прояснилося. Вона чула, як Фардер Корам спитав:
— Він справді хотів це зробити?
— Так, — відповів гусак-деймон. — Вони не вірять, що це в нього вийде, оскільки вважають його віру в інші світи божевільною. Але лорд Ізраель насправді намагався зробити це. І він така впливова фігура, що вони побоюються, як би він не зірвав їхні власні плани. Тому вони уклали пакт з ведмедями в обладунках, щоб захопити його та ув’язнити у фортеці Свольбарда, подалі від них. Дехто каже, вони допомогли новому ведмедю-королю посісти трон — це частина плати.
Ліра запитала:
— Але відьми хочуть, щоб лорд Ізраель побудував такий міст? Вони на його боці чи ні?
— Це дуже складне питання. По-перше, відьми не одностайні. Між нами існує велика різниця в поглядах. По-друге, міст лорда Ізраеля сприятиме війні, яка і зараз точиться між відьмами та багатьма іншими силами й деякими духами з інших світів. Володіння мостом, якщо він колись з’явиться, дасть багато переваг тому, кому він належатиме. По-третє, клан Серафіни Пеккала — мій клан — не входить до жодного альянсу, хоч ми відчуваємо великий тиск, нас намагаються змусити стати на чийсь бік. Розумієте, це питання великої політики, і на них не так легко відповісти.
— А як щодо ведмедів? — знову запитала Ліра. — На чиєму вони боці?
— На боці того, хто їм платить. Вони зовсім не зацікавлені в цих питаннях, у них немає деймонів, їх не стосуються людські проблеми. Принаймні ведмеді були такими до цього часу, але ми чули, що їхній новий король намагається змінити старі правила… У будь-якому разі, мисливці за Пилом заплатили ведмедям, щоб ті ув’язнили лорда Ізраеля, і вони будуть тримати його в Свольбарді, поки остання крапля крові не залишить тіло останнього ведмедя.