Навіть не встигши подумати, Ліра кинулася уперед і засунула руку в щілину між обладунками, в отвір, який з’явився між шоломом та великим диском на його плечі, коли він схилив голову, — там вона бачила тьмяну жовто-білу шерсть між іржавими краями металу. Вона вп’ялася в неї пальцями, а Пантелеймон миттєво підлетів і, обернувшись на дикого кота, став, готовий захищати Ліру. Йорик Бернісон не рухався, і люди з гвинтівками також не поспішали стріляти.
— Йорику! — сказала вона розлючено, але тихо. — Послухай! Ти винен мені. Зараз ти можеш відплатити. Зроби, як я прошу. Не вбивай цього чоловіка. Просто розвернися і йди зі мною. Ти потрібний нам, Йорику, ти не можеш залишатися тут. Просто йди зі мною на пристань і навіть не озирайся. Фардер Корам і Владар Фаа тут: дозволь їм домовитися про все, вони все владнають. Відпусти цього чоловіка і ходімо зі мною…
Ведмідь повільно розтиснув свої щелепи. Вартовий, скривавлений, мокрий та білий як сніг, впав на землю й знепритомнів. Його деймон присів поряд із ним, намагаючись привести його до тями, а ведмідь пішов за Лірою.
Всі інші стояли, не рухаючись. Вони спостерігали, як ведмідь залишив свою жертву за наказом маленької дівчинки з деймоном-котом, а потім розступилися, даючи дорогу Йорику Бернісону, який важко шкандибав крізь натовп поряд із Лірою, прямуючи до гавані.
Її увага була спрямована лише на нього, і вона не помічала збентеження, страху і злості, які зростали, поки вона вела його. Вона йшла з ним, і Пантелеймон біг попереду, ніби очищаючи їм дорогу.
Коли вони дісталися до гавані, Йорик Бернісон схилив голову та відстібнув пазуром шолом, дозволивши йому впасти на замерзлу землю. Цигани вийшли з кафе, відчуваючи, що щось відбувається, і спостерігаючи в світлі анібаричних ліхтарів на палубі корабля, як Йорик Бер-нісон зняв решту обладунків і залишив їх на пристані. Без жодного слова він підійшов до води, пірнув без сплеску і зник.
— Що сталося? — запитав Тоні Коста, почувши розгнівані голоси та побачивши місцевих жителів і поліцію, які прямували в бік гавані.
Ліра розповіла йому, намагаючись висловлюватися зрозуміло.
— Але куди він подівся? — здивувався Тоні. — Це ж він залишив свої обладунки на землі? Вони знову заберуть їх, лише дістануться сюди!
Ліра теж побоювалася цього. З-за рогу з’явився перший поліцейський, потім ще, потім вийшли Сісельман, священик та двадцять чи тридцять зацікавлених місцевих. За ними йшли Джон Фаа і Фардер Корам.
Але коли вони побачили людей на пристані, то зупинилися — серед циган з’явився ще дехто. На обладунках ведмедя нога за ногу сидів Лі Скоресбі, у своїй руці він тримав найдовший пістолет із тих, що колись бачила Ліра, і який неумисно був спрямований на здорове пузо Сісельмана.
— Здається, ви не досить ретельно доглядали обладунки мого товариша, — жваво сказав він. — Придивіться до цієї іржі! Я б не здивувався, якби знайшов у них міль. А зараз стійте там, де стоїте, спокійно і тихо, і не думайте поворухнутися, поки ведмідь не повернеться з мастилом. А ще краще, мені здається, ви можете піти додому почитати газету. З Богом!
— Ось він! — скрикнув Тоні Коста, показуючи на дальній край причалу, де з’явився з води Йорик Бернісон, витягаючи за собою якусь темну річ. Коли він виліз на пристань, він обтрусився, поливаючи все навкруги фонтаном бризок. Потім нахилився, взяв чорний предмет у зуби і потяг його до місця, де лежали його обладунки. Це був мертвий тюлень.
— Йорику, — сказав аеронавт, повільно підводячись і тримаючи пістолет, який вперто вказував на Сісельмана. — Як справи?
Ведмідь подивився на нього і коротко рикнув, а потім розрізав тюленя пазуром. Ліра зачаровано дивилася, як він розгорнув шкіру і вийняв трохи жиру, яким змастив всі свої обладунки, ретельно наносячи його на місця, де сходилися диски.
— Ти з цими людьми? — не припиняючи роботи, запитав ведмідь.
— Звісно. Здається, ми обидва — найманці, Йорику.
— Де ваша куля? — звернулася Ліра до техасця.
— Спакована, лежить на санях, — відповів він. — А ось і хазяїн.
Джон Фаа і Фардер Корам разом із Сісельманом підійшли до пристані у супроводі чотирьох поліцейських.
— Ведмедю! — сказав Сісельман високим різким голосом. — Тобі дозволено поїхати з цими людьми. Але мушу попередити тебе, якщо ти ще раз з’явишся у межах цього міста, тебе буде покарано безжалісно.
Йорик Бернісон не звернув жодної уваги на ці слова і продовжував змащувати обладунки. Дбайливість та обережність, з якими він це робив, нагадали Лірі про її власну відданість Пантелеймону. Ведмідь сказав усе правильно: обладунки були його душею. Сісельман та поліцейські відступили, інші також повільно почали розходитися, але кілька залишилися подивитись.
Джон Фаа приклав руки до рота і крикнув:
— Цигани!
Вони всі були готові вирушати. Вони хотіли рухатися відтоді, як розвантажили корабель. Сани були споряджені, собачі упряжки чекали напоготові. © http://kompas.co.ua
Джон Фаа сказав:
— Час вирушати, друзі. Зараз ми всі зібралися, дорога відкрита. Пане Скоресбі, ви все зібрали?
— Готовий їхати, Владарю Фаа.
— А ви, Йорику Бернісон?
— Лише вдягнуся, — відповів ведмідь.
Він закінчив змащувати обладунки. Не бажаючи залишати м’ясо тюленя, він підняв тушу і кинув її ззаду на сани Лі Скоресбі, а потім вдягся. Було дивно бачити, як листи металу завтовшки з дюйм він надягав, ніби шовкове вбрання. Це зайняло в нього менше хвилини, і цього разу вони вже не скрипіли й не брязкали від іржі.
Отже, менш ніж за півгодини експедиція вирушила на північ. Під небом, заповненим мільйонами зірок і сяючим місяцем, сани грюкали й калатали по вибоїнах та камінню, поки не дісталися до чистого снігу за містом. Тут звук змінився на тихе скрипіння снігу й дерева, собаки пішли легше, і рух став стрімким і м’яким.
Ліра, сидячи ззаду на санях Фардера Корама, закутана так сильно, що було видно лише очі, прошепотіла Пантелеймону:
— Ти бачиш Йорика?
— Він біжить поряд із санями Лі Скоресбі, — відповів деймон, озираючись. Він сидів у її каптурі з хутра росомахи у вигляді горностая.
Спереду над горами на півночі почали мерехтіти бліді вигини Північного сяйва. Ліра бачила їх крізь напівзаплющені очі і відчувала безмежне щастя від їх руху на північ під Авророю. Пантелеймон намагався боротися з її сном, але їй надто хотілося спати. Тоді деймон згорнувся мишею в її каптурі. Коли вони прокинуться, він мав сказати їй, що, мабуть, куниця чи якесь видіння безпечного місцевого деймона переслідувало сани, м’яко перестрибуючи з гілки на гілку по соснах, і турбувало його, нагадуючи мавпу.
12
Зниклий хлопчик
Вони їхали кілька годин, а потім зупинилися, щоб перекусити. Поки чоловіки розпалювали вогнища та розтоплювали сніг на воду, а Йорик Бернісон спостерігав, як Лі Скоресбі смажить м’ясо тюленя, Джон Фаа заговорив до Ліри:
— Ліро, ти зможеш прочитати зараз з того приладу?
Світив місяць, але сяйво Аврори було яскравішим, хоч і постійно мерехтіло. Однак Ліра мала гострий зір, тому вона намацала і витягла з-під поли чорний оксамитовий пакунок.
— Так, я добре бачу, — сказала вона. — У будь-якому випадку я вже пам’ятаю, де знаходиться більшість символів. Що запитати, Владарю Фаа?
— Я хочу знати більше про те, як вони захищають Больвангар, — сказав він.
Навіть не зупиняючись, щоб подумати, вона поставила стрілки на шолом грифона і тигель і змусила свій розум зосередитися на потрібних значеннях, ніби на складній діаграмі в трьох вимірах. Одразу довга стрілка почала обертатися вперед, назад, уперед і вперед, як бджола, що танцює, аби сповістити щось своєму рою. Ліра спокійно спостерігала за нею, задоволена тим, що не знає відповіді, але напевно знайде її, і все почало прояснюватися. Вона дозволила стрілці танцювати, поки не впевнилася, що відповідь правильна.
— Все, як сказав деймон відьми, Владарю Фаа. Станцію охороняє загін татар, а також там є дротова огорожа. Вони не очікують нападу, так каже читач символів. Але, Владарю Фаа…
— Що, дитино?
— Він каже мені ще дещо. Недалеко звідси, у долині, є село біля озера, в якому людей лякає привид.
Джон Фаа нетерпляче похитав головою:
— Зараз це не має значення. Я впевнений, що в цих лісах повно духів. Розкажи мені знову про татар. Наприклад, скільки їх? Яка в них зброя?
Ліра покірно запитала і доповіла:
— Їх шістдесят людей із гвинтівками, і також у них є щось на зразок гармат. Ще вони мають вогнемети. І… всі їхні деймони — вовки, ось що він каже.
Це збентежило старших циган, які вже брали участь у кампаніях раніше.
— Сибірські полки мають деймонів-вовків, — сказав один із них.
Джон Фаа зауважив:
— Я ніколи не зустрічав лютіших. Нам треба буде битися, як тиграм. І порадитися з ведмедем — він досвідчений воїн.
Ліра нетерпляче додала:
— Але, Владарю Фаа, цей привид — я думаю, це привид одного з дітей!
— Добре, навіть якщо так, Ліро, не маю уявлення, як він може впоратися з цим. Шістдесят сибірських стрільців і вогнемети… Пане Скоресбі, підійдіть сюди, будь ласка, на хвилинку.
Поки аеронавт прямував до саней, Ліра тихенько встала і пішла поговорити із ведмедем.
— Йорику, ти коли-небудь мандрував цією дорогою?
— Одного разу, — відповів він густим незворушним голосом.
— Тут є село неподалік, так?
— За кряжем, сказав він, дивлячись крізь обрідну стіну дерев.
— Це далеко?
— Для тебе чи для мене?
— Для мене, — відповіла вона.
— Надто далеко. Зовсім недалеко для мене.
— Скільки часу тобі знадобиться, щоб дістатися туди?
— Я можу тричі сходити туди і назад до наступного сходу місяця.
— Ось що, Йорику, послухай: в мене є читач символів, який говорить різні речі, розумієш? Він сказав, що мені потрібно зробити щось важливе в тому селі, а Владар Фаа не дозволяє піти туди. Він лише хоче швидше рухатися вперед, хоч я знаю, що це також важливо. Але поки я не піду туди і не з’ясую все, ми не дізнаємося, що насправді роблять гобліни.
Ведмідь мовчав. Він сидів, як людина, його величезні лапи були складені на колінах, а темні очі дивилися просто на неї. Він знав, що вона чогось хотіла.
Заговорив Пантелеймон:
— Ти можеш доправити нас туди, а потім забрати звідти?
— Можу. Але я дав слово Владарю Фаа слухатися його і більше нікого.
— А якщо я отримаю його дозвіл? — спитала Ліра.
— Тоді так.
Вона повернулася і побігла по снігу.
— Владарю Фаа! Якщо Йорик Бернісон переправить мене через кряж у село, ми зможемо все з’ясувати, а потім наздогнати вас на санях. Він знає маршрут, — запевняла вона. — І я б не наполягала на цьому, якби не те, що сталося раніше, Фардере Корам, ви пам’ятаєте, з тим хамелеоном? Я тоді не зрозуміла застереження, але воно було правильним, і ми це відчули пізніше. Зараз в мене те саме відчуття. Я не можну зрозуміти точно, що він має на увазі, але я знаю — це важливо. І Йорик Бернісон знає дорогу, він сказав, що може дістатися туди і назад тричі до наступного сходу місяця. Я не буду в більшій безпеці, ніж із ним, чи не так? Але він не погодиться, якщо не отримає дозволу Джона Фаа.
Всі мовчали. Фардер Корам зітхнув. Джон Фаа, в хутряному каптурі, насупився і незадоволено скривився.
Але перш ніж він встиг щось вимовити, заговорив аеронавт:
— Владарю Фаа, якщо Йорик Бернісон візьме із собою маленьку дівчинку, вона буде в такій самій безпеці, як і з нами. Всі ведмеді — вірні друзі, але я знаю Йорика вже цілу вічність, і ніщо у світі не змусить його порушити слово. Накажіть йому дбати про неї — і він це, безперечно, зробить. А щодо швидкості, то він може невтомно бігти кілька годин.
— Але краще послати ще кількох людей, — сказав Джон Фаа.
— Їм доведеться йти пішки, — зазначила Ліра, — тому що санями не переїхати кряж. Йорик Бернісон біжить швидше за будь-яку людину по такій місцевості, а я легка, тому він не буде спинятись. І я обіцяю, Владарю Фаа, я обіцяю не затримуватися там довше, ніж потрібно, нічого не розповідати про нас і не наражати нас на небезпеку.
— Ти впевнена, що повинна це зробити? Цей читач символів не морочить тобі голову?
— Він ніколи цього не робить, Владарю Фаа. Джон Фаа потер підборіддя.
— Добре, якщо все буде гаразд, ми матимемо більше інформації, ніж зараз. Йорику Бернісон, — покликав він, — ти зробиш, як вимагає ця дитина?
— Я виконую ваші накази, Владарю Фаа. Скажіть мені відвести туди дитину, і я зроблю це.
— Дуже добре. Візьми її туди, куди вона хоче, і роби, що вона скаже. Ліро, зараз я даю наказ тобі, ти зрозуміла?
— Так, Владарю Фаа.
— Йди і з’ясуй все і, коли ти це зробиш, негайно повертайся. Йорику Бернісон, ми будемо продовжувати нашу подорож, отже, вам доведеться наздоганяти нас.
Ведмідь покивав своєю величезною головою.
— У селі є солдати? — спитав він Ліру. — Мені знадобляться мої обладунки? Без них ми будемо рухатися швидше.
— Ні, — відповіла вона. — Я впевнена в цьому, Йори-ку. Дякую вам, Владарю Фаа, я обіцяю зробити, як ви сказали.
Тоні Коста дав їй шматок смаженої тюленятини, і з Пантелеймоном-мишею в каптурі вона вилізла на величезну спину ведмедя і схопилася рукавицями за його шерсть, а також обхопила колінами його мускулясті боки. Його шерсть була надзвичайно густою, і вона відчувала його неймовірну силу. Так, ніби вона зовсім нічого не важила, ведмідь повернувся і побіг у напрямку кряжа повз низькі дерева.
Минуло трохи часу, поки вона звикла до бігу, а потім відчула дике збудження. Вона їхала верхи на ведмеді! Аврора сяяла над ними, перекинувши свої золоті мости й арки, а навкруги був лише колючий холод Арктики і могутня тиша півночі.
Йорик Бернісон рухався майже безшумно, поки біг по снігу. Дерева були тонкі й низькорослі — тут майже кінчалася тундра, а дорога вкрита хащами. Ведмідь продирався крізь них, ніби через павутиння.
Серед чорних скелястих оголених порід вони видерлися на невисокий кряж і невдовзі зникли з очей тих, хто залишився позаду. Ліра хотіла поговорити з ведмедем, і якби він був людиною, то знайшла б з ним спільну мову, але він був такий дивний, дикий і холодний, що їй було ніяково, майже вперше у житті. Отже, він біг уперед, його величезні лапи невтомно рухалися, а вона стежила за рухом і мовчала. Мабуть, так було краще для нього, думала вона, її розмови могли здатися ведмедю лише дитячим лепетанням.
Вона замислилася і з’ясувала, що такий досвід цікавий, але не дуже приємний — їзда верхи на ведмеді. Йорик Бернісон стрімко біг уперед, рухаючи обома лапами навперемінно і перевалюючись з боку на бік, створюючи постійний могутній ритм. Ліра зрозуміла, що не можна просто сидіти, треба рухатися в такт.
Вони вже бігли годину чи більше, і Ліра змерзла, втомилась, тож була глибоко щасливою, коли Йорик Бернісон уповільнив рух і завмер.
— Подивись угору, — сказав він.
Ліра підвела очі, але їй довелось витерти їх рукою, тому що вона так змерзла, що сльози застилали їй очі. Коли вона вже могла чітко бачити, в неї перехопило подих від того, що вона побачила в небі. Аврора слабко мерехтіла, але зірки були яскравими, як діаманти, і повз величезний, темний, всіяний сонмом зірок небосхил сотні і сотні маленьких чорних постатей летіли зі сходу та півдня на північ.
— Це птахи? — запитала вона.
— Це — відьми, — відповів ведмідь.
— Відьми! Що вони роблять?
— Мабуть, летять на війну. Я ще ніколи не бачив їх стільки разом.
— Ти знаєш кого-небудь з відьом, Йорику?
— Я служив декільком. А також бився з кількома. Це видовище налякало б Владаря Фаа. Якщо вони летять на допомогу твоїм ворогам, тобі слід боятися.
— Владар Фаа не злякався б. Ти ж не боїшся, чи не так?
— Ще ні. Коли я боюсь, то долаю страх. Але нам краще розповісти Владарю Фаа про відьом, тому що чоловіки, мабуть, їх не помітили.