– А в моїм, бадіко! В моїм ніби ліпше?.. Ей, Боже добрий… Боже! – і, зітхнувши тяжко й глибоко, відсунулася і зробила йому місце коло себе.
– Та що ви хочете, Докіє? Ви ж віддаєте свою доньку!
Вона потакнула головою й усміхнулася гірко.
– Віддаю її! Віддаю її, голубку ту мою милу! – відповіла, спускаючи голос і вимовляючи кожде слово звільна й з натиском. Притім повернула головою за гуляючою донькою і гляділа на неї таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лаві.
– А що я маю казати? Ви знаєте, що я нічого іншого в світі не бажав собі, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна ґаздиня! Усяку роботу знає і лад тримає у хаті. А хата в неї, як та біла стіна. Наші поля граничать з собою, становлять одну рівнину, їх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре буває. Наш товар найкращий у селі, а наша честь, Докійко, наша честь – вона найголосніша у селі! О Докійко, – кликнув болісно і вдарив зі щирою розпукою кулаком об стіл, що стояв поблизу нього. – Я вас шаную, я вас шаную і кланяюся вам, бо ви перша ґаздиня в селі й усі се знають… Але чому ви не хотіли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе?
Замість відповіді вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якійсь хвилі додала майже поважно:
– Я слабовита. Смерть мене не обійде, як мій час прийде…
– О, смерть! – сказав він і похилив смутно голову на груди. – Смерть одна робить, що сама хоче, і має велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спішитися!
– Ви журитеся, що не дістанете невістки, бадіко?.. – спитала Докія. – Не журіться! Нема, відай, у селі такої, що не хотіла би вашого Михайла! Та буде його жінкою, яку йому Бог назначить. Поки що тіштеся ним, що працьовитий та чесний. По всіх селах навкруги немає йому пари – такий добрий. Вже як він колись не стане першим у селі або й двірником, то, відай, доброму й не ступати по землі. Най уже на тім скінчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви хотіли – і я хотіла! А от прийшов такий час, що все інакше склалося, якби чужою рукою! Так, відай, Бог хотів, бадіко!
На ті слова Івоніка замовк. Він зложив руки, мов до молитви, і приблизив їх до уст.
– Михайлику! – сказав він. – Михайлику! сину ти мій!
Потім стиснув їх, мов у німій мольбі, й замовк. Великі сльози закрутилися в його очах, і голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений.
Докія, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…
– А відтак у вас є й молодший Сава! – докинула по хвилині мовчання.
У старого змінився нараз вираз лиця.
– Сава… – сказав він протяжно й журливо. – Сава вже не Михайло! І він мій син! Адіть, Докійко, тут приріс мені до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що – і він мій син! Але він – то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні, – коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває, – коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!
– Він ще молодий, бадіко!
– Молодий! Певно, що ще молодий, має лише дев'ятнадцять років. Але коли Михайло мав сімнадцять, то був уже моєю правою рукою, так як тепер. Я в його літах служив по чужих людях, був бідний зарібник і клонився низько перед людьми й Богом. Ну, а маю надію, що як він зросте в літах, зросте й розумом, бо розумний він уже й тепер… Ой, іще й який розумний!.. Який молодий, а він перехитрить вам хоч би й якого заводіяку. Лише його лінь гризе мене; він не любить землі. Дарма, що ходить по ній, що толочить її, дарма, що живе з неї, що носить вона його. Він і не буде шанувати її, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як він не зміниться, – се я йому вже раз говорив і ще буду говорити.
– Ідіть, бадіко, йдіть! Ви хочете, аби всі були такі, як ви або ваш Михайло!
– А чому ж би ні? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою… пощо чоловік живе? Не на те, аби робив, Докійко, день і ніч тяжко робив?.. Як я колись замкну очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її… Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожда грудка, кождий ступінь може посвідчити, як наші крижі угиналися тяжко, дороблюючися її, як часто голодом і холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хліба, але на неї, на грудочки її! Та про се знає ціле село. Почавши від самого пана, що знає мене ще хлопцем, аж до кождого ґазди й робітника в селі!
– Я знаю, бадіко! Тоді, як мала будуватися колія в нашім краю, як мала переходити й через наше сусіднє село й через он той ліс великий та через он ті трясовиці, які люди геть-геть здалеку минали… Тоді то було, бадіко! Я знаю! Ви і ваша жінка наймалися носити каміння, пісок і шутер. Я знаю.
– Аякже, аякже! – притакнув він із розіскреними очима. – Оце все ми носили, а і більше ще! Землю, і дрова, й вугілля… і бог знає що ще… Всі ті страшні трясовиці, що блистіли лісом і полями тут і там, – треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? – Людські руки. А між ними були й мої й моєї Марійки руки. Марійка погребла там своє здоров'я. Ви не знаєте, Докійко, – тягнув дальше, – тоді жалували ми собі кусника м'яса. Ніколи вона курки не зарізала, ніколи яйця одного не зварила, краплі молока не напилася. Все обертали ми в гріш, аж врешті доробилися сього, що маємо. Бог один знає, як то було, – все розповідати не можна. Але ми мали діти, і їм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се інший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупі, але скажіть ви самі, Докійко, – ви така добра ґаздиня і самі одні маєте в себе усе в руках, – скажіть, чи можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося?
Вона притакнула головою і сказала:
– Але тепер можете собі вже ліпше пожити… Тепер маєте, слава Богу, відки!
– Ліпше? Ніби починати тепер те все з'їдати? Ні, Докійко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрібуємо того, мужик багато не потрібує! Маємо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчім часі мали сил досить від чорного хліба, мамалиґи й фасолі? Маю собі каву варити? На те доста нині панів!
– Вам би більше відпочивати. Вам і вашій жінці…
Він розсміявся.
– Ви так говорите нині, кумо, – сказав, – неначеб ви коли складали руки на спочинок! Чи, може, ви спічнете, як ваша дитина вийде з хати?
Вона заперечила головою.
– Отже, видите! – закинув він із побідною веселістю. – Доки мені Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми відпочили. Наша доля – працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця. Так уже сам Бог дав, Докійко!
– Так уже сам Бог дав… – повторила вона майже з жалем. – Так… уже сам… Бог… дав!
По добрій хвилині мовчання, під час якої Івоніка напився з пляшки, що в нього, мов колач, звисала на руці, – була з глини вироблена у формі колача, – почав наново:
– Я навіть і думати не можу про відпочинок! Навесні йде Михайло до бранки, а там… чи довго лишуть вони мені його ще дома?.. За пару місяців та й настане осінь, і вже покличуть його. Тоді спаде його часть праці на мене. Не можу навіть думати про те, як я лишуся без нього.
– А не можете його вибрати з війська? – спитала Докія зниженим голосом.
– Я все зроблю, що зможу.
– А пан? – спитала Докія ще тихше, кивнувши головою в сторону покоїв. – Він же вас і вашого хлопця так любить. Він помагав вам не раз, якщо треба було. Все вас так хвалить і каже: «Понад Івоніку нема в селі нікого, такий добрий та ретельний!» – як же не може вам тут помогти?
– Я вже говорив із ним про те! – відповів Івоніка голосним шепотом. – Але він каже, що не можна мого хлопця увільнити. Каже, що в мене є ще молодший син, що ми ще обоє здорові, і через те Михайла не увільнять. «Навіть і не починай нічого, – казав він, – і не трать крейцарів, бо однако хлопця тобі заберуть!» Отак сказав мені та ще й додав: «Ті три роки покажуть хлопцеві світ і подадуть науку, що йому, певно, в житті придасться, – сказав він, – нічого йому не пошкодить, не бійся!» Знаєте, він говорив, як говориться. Він, може, має і правду, і цісареві треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Але, Докійко! є тисячі й тисячі жовнірів на світі, чому ж ще й мій має йти туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адіть на нього, гуляє…
Поглянув за гуляючим хлопцем своїм, і голос урвався йому в горлі.
– Гуляє. Стільки й добра його! – відповіла Докія, а потім повторила журливо: – Чому має ще й він іти?
– Я дав би кров свою, коби лише міг затримати його! – тягнув далі Івоніка. – Погадайте собі лише, Докійко… три роки! Три роки лишитися мені без правої руки. Три роки обробляти мені землю без нього, без нього збирати, без нього сіяти! Бджілки наші без нього доглядати, а худоба… ви думаєте, що худоба не пізнає сього також? Гадайте ви собі оце! Я не зможу чистити її щодня і чесати так, як він, а молодий голос знають вони ліпше від мого! Коли погадаю на те все, – а я все лише ту одну гадку маю, – то серце ціпеніє мені в грудях із жалю, і я не виджу світу перед собою!
– Робіть що, бадіко! – обізвалася Докія рішуче й оглянулася обережно довкола себе.
– Я хочу так… – відповів він. – Маю триста ринських. Бог один знає, як я складав їх докупи! Крейцар до крейцара… від року до року… то за хліб, то за мед… то дещо спродав із худоби… та й зложив. За них я, може, викуплю сина! – додав тайком, звернувшись близенько до Докії. – Я їх гірко заробляв, може, принесуть мені щастя. Радо віддам їх, кому буде треба. І більше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних биків.
– Ті червоні пишні бики?! – кликнула Докія здива, неначе перелякана. – Того вже не робіть. Шкода велика!
– Чому? – сказав він. – Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться мені дома. Як будемо жити й будемо здорові, постараємо собі другі. Коби я їх лиш при собі мав, ті молоді руки, а решта – то все байка. Але руки, Докійко, руки – то все наше багатство, то наше добро, то наша скарбона!
– Ну, робіть що, бадіко! Вишукайте собі кого, хто би все робив, а ви лагодьте гроші.
– Я піду до одного знайомого жида в Ч…
– До жида, бадіко? А чи буде то добре? – докинула Докія.
– Чому ні! Най собі люди кажуть, що хотять, а жид може все. Він усюди піде, він із кождим поговорить, він уміє з панами говорити, розуміє право, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться ніхто. Ми нічого не можемо. Ми кланяємося перед панами, ми цілуємо їм з обох боків руки, але як ми що скажемо, воно все-таки «мужицьке». Не послухає нас ніхто. Як на нас пан крикне, – тягнув він дальше, – ми вже… боїмось… вже ступаємо назад. Я се знаю сам по собі, що не можна інакше. А на жида як крикнеш, то він тобі в лице засміється. І панові засміється в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть.
– Вони розумні, вони все знають! – відказала Докія поважно. – Не дурно Ісуса Христа на хрест висадили!
– Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть!
– Усе можуть, бадіко! Дивіть лиш, як усюди набиваються! Як лиш на землю набиваються! Оноді іду я до сусіднього села, а там уже у дворі тім, у панськім, великім, жид розсівся. Давно по подвір'ї цвіти та Бог знає що за деревина росла, тепер жидівське шмаття порозкладене, на зеленій мураві сушиться. Бог би вас побив! (погадала я собі). Ще вас і тут не було… Так, вони всюди вміють улізти, вони все можуть…
– Тому я хочу піти до жида, до Буня Чернівецького, знаєте його, і нехай він робить, нехай що робить. Тому маю ще надію, що Михайло лишиться мені. Хоч пан і казав, що все на ніщо не здасться, а все ще таки попробую з Буньом. Хоч на душі полегшає.
Він замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамітну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз підняв її, підняв пляшку з горівкою бистро вгору, блиснув очима і кликнув:
– Але відтак, кумо, відтак справлю Михайлові таке весілля, якого ще наше село не виділо! Хліба та булок куплю в Чернівцях. Увесь мій мед піде в горівку, самим медом буду частувати. Заріжу корову, циганів візьму з Глиниці. Гратимуть у мене цілий тиждень. Десять років будуть люди згадувати, яке весілля справив Івоніка своєму Михайлові!
– Ух! – гукнув нараз із несамовитою веселістю, зірвався із молодечою жвавістю з лави, гримнув пляшкою до землі так, що аж на дрібні кусні розскочилася, а гуляючі на хвилю мов укопані в гульбі зупинились. Відтак пірвав Докію за руку й потягнув у танець.
Розпочали його повільними рухами і кроками. То вправо, то вліво, то вправо, то вліво. Опісля ставали їх кроки чимраз дрібніші й скоріші, чимраз палкіші й дикіші, а відтак неначе шал опанував їх… неначе вихор закрутився на місці… Молоді розгулялись… Заохочені гульбою старших і їх весільними розбурханими окликами, розгулялись іще з більшим запалом, як досі. Хустки й ленти мигали в повітрі. Довге волосся металося по плечах, і непогамована сила якоїсь розкованої радості розшалілася. З грудей виривалися раз по раз дрижачі яскраві ухкання… Ноги топтали землю, а голоси цимбала і скрипок виринали монотонним зойком своїм лякливо то тут, то там… І сміялися, і плакали напереміну.
Анна знов стояла на своєму місці. Дивилась, як перше, за гуляючими й за одною головою. Її поважне смагляве лице неначе о одну відтінь поблідло, а в очах горів невгасаючий жаль…
Нараз прокинулася.
Він полишив свою дівчину і звернувся до неї, – ішов… Гаряча кров обілляла її, і перед нею неначе світ захитався…
– Ходи, Анно, погуляємо! – промовив несміливо й подав їй руку. Вона підняла руки, щоб подати їх йому, та в тій хвилі вмовкла музика. Голосним зойком урвалася одна струна, і все зупинилося на місці.
– Зв'яжи, мой… і грай! – крикнув Петро, що до нестями розгулявся та ніяк не хотів переставати.
– Ні, вже доста! – кликнув хтось інший.
– Кому доста, той най рушає надвір! – відгукнув він.
Але інші не були тої думки… І струна не давалася так скоро зв'язати, а Докія, що небавом по гульбі знов усіла, піднялася зі свого місця. Висока й поважна, мов цариця, станула між усіма і запросила їх додому. Вже доста тут гуляли. Були прецінь не в себе й не на танці. Вже пора додому. Вже аж у хаті потемніло, так нагуляли. Потомилися, час далі йти, конечне…
Не зіткнувшися, розлучилися дві руки. Старий Івоніка прийшов і взяв сина під руку. Анна лишилася сама на місці.
* * *
Кілька хвиль пізніше стало в хаті тихо. Світло горіло, як перше, а в кутах ховалася темнота.
Анна клячала перед своєю постіллю, де на стіні висів почорнілий дерев'яний хрест зі Спасителем, і молилася. У неї судорожно зціпилися руки над головою, а лице зарилося тісно у постіль. Нечутно молилася…
Великими, глухими очима зазирала ніч крізь вікна, а її тьма, чимраз чорніша, добиралася поволі, незамітно до дівчини…
* * *
Було весною. В часі бранки.
Івоніка подався з Михайлом до міста, до бранки, Марійка лишилася дома, а молодший син їх Сава пішов у поле. Тут, на тих полях, був цілий їх маєток, якого не лишалося ніколи без дозору. Окрім хати, що стояла недалеко панського дому, мали ще тут, на полях, два бурдеї. В одному мешкав усе хтось зимою й літом, у другім заховувались бджоли, а в стайні, що розклалася близько коло тих пивничних мешкань, розжився їх прекрасний товар. За стайнею дальше стояли стоги із збіжжям і конюшиною. Там білівся невеликий чистий тік. Все се лежало, мов у плиткому кітлі. Подальше розрісся лісок, ніби город. Неначе вмисне схилялися тут поля вниз, щоб на ціле майно оце не гляділо цікаве око. Особливо ж на бджоли й товар. Сей останній був гордощами Івоніки. Пара молоденьких бичків, пара пишних червоних тірольських волів, дві корови й кілька теляток. Літом ночував Івоніка або Михайло з ними у стайні, а зимою пересиджував у бурдеї та надзирав за ними.