Сього року ніхто з ним не говорить…
* * *
Темінь зростала, а огонь в печі, що став притухати, освічував уже слабо предмети в хаті. Полумінь мигалася нечутно, переміняла жаріючу барву в легко-синю, а тишина й самітність довкола нього розширялися чимраз більше й більше, неначе сповивали його у свої невидимі обійми.
«Торік о тій порі виходив до товарний глядіти, що вона робить, – промайнуло йому крізь ум, в ненастанній думці про сина, – а сього року стоїть стайня пусткою…»
«Ремиґають…» – сказав, як вернув зі стайні.
Відтак ще щось сказав і сам засміявся. Веселий був.
Звук його голосу і сміху стояв йому напрочуд живо в пам'яті… Застогнав із жалю, у гризучій самітності. Така порожнеча й тишина, замкнена в його хаті тишина, обдавали його, неначе все життя попрощалося з оцим кутиком землі.
А там на «горі» сиділа його стара жінка сама й плакала. Була як помішана.
Він плакав в одну сторону, а вона в другу.
А як він родився, то тішилися, що будуть мати кому свою працю полишити. На їх місці мав він станути – оба мали станути – статися такими, як вони, обробляти землю, як вони, а тим часом…
У деяких хвилях бувають сльози криваві…
* * *
Надворі неустанно лютувала завірюха. Ні одна звіздочка не заблимала на небосклоні, а хмари снігу шаліли, мов фурії, по далеких, снігом привалених полях. Недобра, нечувана ніч спустилася оце на землю.
Вітер розірвав двері від стайні і скажено гримав ними від хвилі до хвилі.
Лісок за бурдеєм і ліси, що тяглися далі, «сусідній» і інші, визирали темно й задеревіло із білої заметільниці й ледве відрисовувалися своїми темними, неповоротними зарисами із снігової фурії…
Івоніка сидів, заривши пальці у волосся. Плакав і думав.
«Один у землі, а другий у криміналі… Ось чого він діждався на п'ятдесяти роках життя!» – переходило жалем крізь його розболілу душу. Відтак мимоволі вслухувався в завірюху.
«Тяжка ніч!» – промайнуло йому раз крізь думку. Завтра будуть поля цілковито завіяні, і він буде примушений по коліна брести снігом, щоб добитися до Марії. Все мусив своїм тілом дорогу пробивати.
Цілі снопи снігу жбухались у два малі віконця, шаліючи в дикій гульбі довкола бурдея, неначе уганялися за кимсь. Голосно й лячно гримав вітер дверима коло стайні і не думав умовкати.
Нараз підвів Івоніка, бистро надслухаючи, голову. Чи не свистав оце хтось протяжно, допитливо крізь нічну завірюху? Йому причувся виразно свист. Надслухував ще уважніше, повздержуючи віддих, і нараз почало йому битися серце. Поволі й сильно билося… Ось так свистав Михайло, коли вертав такою дикою нічною завірюхою з села до бурдея, зблудивши в скаженій заметільниці… Відтак відповідав він йому свистом або покликом, по чім справлявся по нім додому…
Надслухував хвильку із здичілим поглядом. Не повториться свист?
Повторився.
Довгий голосний свист аж утискувався. Миттю облягло його гарячістю по тілі. З блискучим, майже блудним зором зірвався із землі і кинувся надвір.
Вітер грав його сивим волоссям. Не зважав на те. Витріщившися хвилю в найстрашнішім напруженні в нічну завірюху, крикнув відтак, як за життя сина, але сим разом диким, несамовитим голосом понад розбурхану поверхню піль:
– Ми-хай-ле, твій тато тут!!
Кілька хвиль пізніше примчав до нього стовпом високий вихор снігу, вдарився сильно о його груди, пірвав його кусень дороги за собою, покрутився вихром по місці і, тяжко стогнучи, помчався далі у нічну темряву…
З розбурханим волоссям стояв старий батько, прикований до місця, важко дишучи, витріщаючися в напрямі, куди погнався стовп снігу.
Що се було? Що се було? Волосся стануло дубом. Зойкнувши з якогось дикого, раптового переляку, силувався перехреститись.
Тут Михайло був.
Цілим серцем своїм, цілою душею своєю, коли мав її коли від Бога, відчув, що Михайло був оце в нього.
Він.
Він притискався до нього, поривав до себе, кликав, стогнав, а далі погнав, нещасний, вітром у незнані безвісті… Він же без світла помер. Перехрестившися насилу, заломив обі руки у побожній, розпучливій покорі.
– Господи милосердний, змилуйся над грішними! Господи святий, прости гріхи наші! Царю Небесний, прийми нас у царство твоє й відпусти нам гріхи наші! Він прийшов до тата, щоби відвідати його, прийшов, щоб розбити самоту його й жаль його. Прийшов до тата, до татової груді прилинув, прийшов пожалітися на тяжку, невеселу й почорнілу свою долю…
І як стояв, так кинувся на землю й ударив побожні поклони. Відтак, перехрестившися востаннє, вернувся непевним ходом досередини і оглянувся неспокійним зором довкола себе в темряві…
Сильно втомлений, кинувся на давнє місце на землі і, заривши лице в долоні, віддихав тяжко, повними грудьми. Не міг прийти до себе з несподіваного зворушення, яке так раптово напливло на нього. Перейнятий в уяві сином, не міг відзискати рівноваги духа.
Тут був Михайло.
Най се йому хто заперечує або ні, най се йому хто вірить або ні, а він був тут. Відчув се душею. А він не був ні п'яний (він же відрікся напитків зараз по смерті сина, щоб коли не перемогли його душі, й присягнув навіть у церкві від них), ні сонний, ні з розуму не зійшов. Він відчув його присутність серцем, і оце утома по стрічі з ним звалила його з ніг, мов підкосила. Жадібними очима окинув свій бурдей. Шукав за святою іконою.
Несвідомо, мимоволі тягнуло його під величну таємничу опіку, під якусь силу, що царила, що мала б влити в його розбурхану душу спокій і принести те, що розстрілилося в нім до неладу, і угледів її. Ось там висіла. Мала, почорніла, заквітчана сухим васильком і жовтими гвоздиками, і повним видом була звернена до нього.
Він піднявся на коліна і, зложивши руки до мольби, мов дитина, потонув із цілою покорою і повагою, з цілою щирістю і довір'ям своєї гармонійної, простої, тепер глибоко зворушеної душі в молитву.
Далеко поза північ лежав навколішках і молився.
За душу сина, що блукала без спокою по землі й терпіла безвинно тяжкі муки, терпіла під тягарем його сліз і сліз його жінки, і тонула в них на спід пекельних мук, та за блудного свого сина, що навів страшне горе на всіх і вижидав між грубими мурами дальшого рішення запропащеної долі…
* * *
О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті.
Хатина була слабо освічена. На накритім столі стояли миски, ложки, варена пшениця, завиванці, зварені сушені сливки, горіхи, яблука, горівка із медом.
На печі сиділа розперізана, з розбурханим волоссям, у сорочці, скулена Марійка й співала.
Співала слабеньким, зів'ялим півголосом, ніби заколисувала дитину до сну.
Замовкла.
Зложила руки навхрест і, похиливши голову понад груди, немов дрімала.
Але не дрімала.
Ожидала синів…
Глибока дрімуча тишина панувала в хатині. Дрібоньке світло, що спадало з одної малої на стіні завішаної лампини, проясняло лише блідо нутро хатини.
Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збилися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.
Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.
– Жандарми йдуть! – зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.
Стукання повторилося.
Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.
Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано надходили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її…
– Івоніка дома? – закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.
Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.
Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті й за чимось шукало.
По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.
– То ви лише самі в хаті, Маріє?
Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.
– Чий се голос? – спитала, дзвонячи зубами.
– Таже мій! Не пізнаєте?
– Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?
Хвиля неначе задуми, а потім:
– Мій голос старий!
– Ви жандар?
– Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?
– Вона пуста, як спорохнявіле дерево, – відповіла, – а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.
– А Івоніка де?
– На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?
– Я хотів собі лише люльку закурити… і нині… побалакати… я старий… – почувся наново голос.
Хвиля задуми й вагання.
– То… увійдіть у хату…
– Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи Боже, що за заметільниця!..
Хвиля ожидания зсередини.
– Жандар… – прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни. – Лише вони ходять по таких ночах, по полях та по хатах!
– То ви жандар? – спитала знов.
– Ні, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати Богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!.. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!
Окрик болю роздався в хаті.
– Не заводіть, Марійко! Се вже нічого не поможе! Так мало бути, й так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене Бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!..
Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.
– Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!
– Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом…
– Михайло!! – крикнула вона переражаючим голосом.
– Він і той, що його справив на тамтий світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!
– Михайле! – крикнула знов Марія й почала товкти головою до стіни.
– Не заводіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому Бог простить, коли має які дні перед собою! Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Та я їх здибав! йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав…
– Хто се був, хто се був? – скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки…
– Нехай вже вам Господь Бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не мав спокою. Бувайте здорові!
– Сава! – крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверми, розривати, та воно не йшло так скоро.
– Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати… – почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло…
Марія забула, що ще й мотузком обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заєдно появи жандарів. До того тиснув протяг дверми назад до хати й грався її слабими силами.
Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.
Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучий вітер бив її острими зимними колючками по лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.
– Бадіко!! – зойкнула.
Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.
– Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! – кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір'я, надслухувала й знов кликала…
Ніхто не обзивався.
Тоді виступили їй великі краплі поту на чоло, й вона вернула назад до хати. Двері залуснулися за нею так сильно в замок, що вікна задзвеніли, а вона станула посередині хати, мов вкопана.
Хто се був, хто се був? Той, що їх обох разом видів, і той, що йшов поруч із Михайлом з рушницею – убійник його…
«Нехай вже вам Господь Бог його ім 'я скаже, вже я не годен його вам сказати!» – відізвалися в її душі слова незнайомого.
Закаменіла.
Як тоді, так і тепер перетягнулося гаряче пасмо вогню по її чолі під волоссям і розсипалося гранею по висках і коло уст.
– Сава!! – зойкнула, умліваючи душею. – Сава убив його! – і упала на долівку.
Потім:
– Ні, ні, се не Сава! Брехав, проклятущий! Бодай би не діждався додому дійти, днини божої дочекатися! О Господи, рятуй, рятуй, рятуй!!
Підняла руки й почала бити поклони. Не знала чому, аж опісля сформувалися її думки.
Аби убійник найшовся.
Той, що її дитину зі світу згладив. Що запропастив одного, а другого кров'ю обкинув. Щоби він з'явився перед її очима, аби власними своїми руками розшарпала його на кусні, а ціточка, що лишилася їй одна одним на запустілу хату і пропадала безвинно у в'язниці, нехай би вернула…
Заломивши судорожно руки, молилася з лихорадним поспіхом, від часу до часу озираючися неспокійним, лячним поглядом, коли сніг бився о вікна, а двері у завісах з дикої гри бурі скрипіли й глумливо озивалися.
Відтак огорнула її глибока втома.
Попала в півсон. Як прокинулася, лампа ледве вже блимала.
Витягнувши шию, повела розширеними, перешукуючими очима по хаті. В хаті було пусто й тихо, коло стола порожньо, нетикано. Мов отверезилася. Та разом із тим зайшла з нею предивна зміна.
Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов'ю і ненавистю, з кождим напливом сильнішого почування тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би лише й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла. Вона відчувала в сій хвилі перший раз усім материнським інстинктом, що Сава убійник – і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина.
Дикий усміх болю скривив її уста.
Почала клясти.
Не говорила, але сичала. Божевільні, страшні прокльони, що, немов лякаючись самі себе, розбігалися один по однім у тихій хаті й розповзалися в теміні, що чимраз більше зростала…
XXVII
По просьбі Марійки збігалася Домніка по всіх ворожках околиці, аби розвідатися щось про убійника. Але ні одна не могла сказати щось певного. Сліпа ворожка в місті сказала:
– Чого оця жінка думає стільки про якогось хлопця? Він не варт того! Він убив свого брата й ще колись свого тата уб'є, як він не вволить його волі. Татову хату обкидує хтось раз по раз недобрим зіллям.
Зачувши про се, Івоніка вдарив другий раз Марійку.
– Івоніка бив свою жінку! – сповіщала Домніка урочисто, майже не що в кождій хаті, тріумфуючи, що подавала таку цікаву новину. – До часу нещастя Івоніка й не кивнув пальцем на свою жінку. А тепер? – Вона була перша, що довідалася про сю нечувану річ. Вона саме незвичайне знала розказувати!