В Матері Божої не червоне волосся, Мати Божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його; Мати Божа свята, а вона… ах!!
Три дні тому все те сталося, й відтоді він одурів.
Навіть у сні бачить її. Кров пливе йому в жилах, мов скажена, у висках валить, мов клевцями, і поперед очі ходять іскри…
Вона не Мати Божа, тота відьма! Тота прекрасна, чарівна, червоноволоса відьма!
Як він її любить, як тужить за нею! Він хорий із туги, йому хочеться плакати, як хлопцеві, вбив би її з гніву, що її не має! Чому він її не здибає ніде? Чому?..
Почалося воно так сумно, а скінчилося так пишно…
Було так.
Насамперед побережник заскаржив його там, у місті, перед панами за «переступ лісового права», за те, що самовільно втяв смереку (оцю саму, вже далі порохняву, що сидить на ній). Вони за те казали йому заплатити кару, ще й відсидіти сорок вісім годин, – кажуть, – за образу урядників.
Живо стоїть воно все перед душею.
Не помогла нічого його оборона, чому він се зробив. Йому попросту треба було дерева на колибу, де вліті сидів із матір'ю й дозирав стада своїх овець та коней. Йому вийшли були сажневі дрова й конче треба було якихось дров, то й утяв те дерево… однісіньке в тому пралісі…
Звісно, він осердився, коли пани супокійно й безсердечно відкинули його виправдання й дозволили відповідати лиш на те, що його питалися. Потім він хотів заплатити і два рази тільки кару, аби лише його не задержували.
Адже ж дома вверху мати сама з сотками овець і коней і не може розірватися, а ще менше все те гонити в ріку напоювати. Вона не годна вже їхати конем, як замолоду, та ще його жеребцем, за котрим одним йшли всі коні. Вона стара вже жінка й тільки варить йому їсти та пряде. Вони повинні б се розуміти!..
Пани тільки усміхнулись один до одного. Коли він повторив свою просьбу, та ще завзято і, дивлячись на них гордо й визиваюче, тупнув ногою, то урвався з ланця чорт.
Вони назвали його гордим птахом, на котрого треба клітки… таким, що розказ цісарський стоптав ногами… котрий незабавом і в Бога не буде вірити… бо має сотки овець і коней…
Він зі злості заскреготів зубами.
Навіть цісаря вмішали! І Господа Бога! А хто ж то їздив щонеділі до церкви, як не він? А щодо цісаря, то сей же далеко-далеко й не бачить, що тут діється… Через одне-однісіньке дерево… Жебраки… всі ті пани… Раби, що служать… Вони хотіли його… одинака, найбагатшого гуцула… зогидити…
Все се сказав усім до очей та й відсидів своїх сорок вісім годин…
Їжі, що йому давали, він не рухав…
Най си її держать для себе, – думав, – то від неї вони такі тонкі, як веретена, та бліді, та погані.
Але по тому його таки пустили… Господи!..
Та се не була головна річ, і про се він навіть зовсім не хотів думати.
По всім тім пробіг він місто бойовим кроком, де було гаряче й порошно й кишіла купа людей, і коли ступив на першу дорогу додому, і звичайний лісовий холод обхопив його, то вся його лютість на тих «у долині» щезла. Він уже не потребував квапитися; ніхто такий не йшов за ним, аби міг присилувати його завернутися!..
Ліворуч гірської дороги, котрою він йшов, зіяла поросла лісом пропасть, праворуч тяглася скалиста лісова гора, стрімка та висока, мов стіна. Кількасот кроків наперед нього лежав на самому краю пропасті великий камінь, що дикої весняної ночі урвався був зі скалистої лісової гори та й лежав собі – немов місце відпочинку для вандрівників.
Там він сів собі на хвильку закурити люльку.
Недовго сидів. Із пропасті, саме коло того каменя, підіймалася вгору дівчина. Вхопилася кріпкою рукою за папороть, що росла коло каменя, підвелася та й станула.
Не була з хлопського стану, се він покмітив зараз. Її голова була завита червоною хусткою, кінці ззаду зав'язані, а лице й шия були розкриті. Лице біле, як перлова матиця… і гарне… а очі великі й блискучі, та безконечно сумні!..
Мовчки видивилися вони на себе хвилинку…
– Дай тобі, Боже, здоров'я, пані! – сказав нарешті несміливо й випрямився.
– Дай і тобі, Боже! – відповіла трохи втомленим голосом і кивнула на нього, як знакома… Потім стягла з голови шовкову хустку, втерла собі нею легко зіпріле чоло, обійшла його поволі й підіймалася далі по стрімкій гірській дорозі.
Він пішов за нею.
Була високого, гибкого росту й на ходу колихалася злегка у клубах.
Червоняво-русяві грубі коси, на кінцях розплетені, спадали їй із плечей.
«Боже, червоне волосся, – подумав він. – Як відьма… такого нема ні в однісінької дівчини в нашім селі… вони всі чорні. Як то вони десь тужать за мною!.. Таж то вже місяць як пішов із села, і сюди вгору не виходить ні одна!»
Він засміявся свавільно. Та, що йшла наперед нього, оглянулася перелякана.
– Куди ти йдеш? – запитався і зрівнявся з нею.
– У ліс.
Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замітний усміх осяяв її сумне лице. Він оглядав її хвильку полохо, а потому знову став по-свому дивитись навперед себе, напівсумно і напівзадумчиво, та й запитався:
– Ти з долини, з міста?
– Аякже.
– Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх непотрібно.
– Чому не мешкати й вам у великих домах? – спитала.
– Чого? Або ми пани? Тоті, там, у долині, пани!
– Оце місто в долині дуже мале, – запримітила вона, повчаючи, – є сто раз іще більші міста.
Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.
– Пані!
– Не кажи мені «пані»; я не віддана.
– У тебе нема пана?
Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.
– Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника!
Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.
– Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.
І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.
Вона ввесь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв «панів» у долині, вона потиху засміялася.
– Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!
– Треба тобі розуміти справу, чоловіче, – сказала поважно.
– Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! – відповів.
– Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки – серце, їх гадки – голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.
Він сплюнув далеко крізь зуби.
– Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурдутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!
– Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, – сказала.
– Ого! – заперечив.
– Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!
Його очі блиснули.
– Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!
– Іноді воно так; але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.
– Що я знаю? – сказав. – Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!
– Певне; на те нема ради.
– А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана?
Поглянув на неї злорадно.
– Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.
– Саме так, як я дівчата в селі, – виговорив гордо й більше мовби сам до себе. – І я багач: наші люди кажуть: «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.
Вона засміялася.
Він гнівно наморщив чоло.
– Чого ти все смієшся?
– Я не сміюся з тебе.
Він заспокоївся.
– Се правда, – сказав, – як християнин багатий, то можна з усіх сміятися. Та й я сміюся з усіх. Мені ніхто не в голові.
– А з мене ти б также сміявся? – запитала свавільно і немов під впливом якого внутрішнього підшепту, та й вдивилася в його лице.
– З тебе?
Він поглянув на неї майже переляканий; потім усміхнувся, злегка червоніючись.
– Е! Воно так не йде, – сказав.
– Чому ні?
– Не знаю… але ти така… така…
– Яка я? – запитала поважно.
– Така… я не знаю… така, як образ Матері Божої в нашій церкві…
Вона знов засміялася; не дуже сердечно, а все-таки; потім обоє заніміли…
Мовчки йшли якийсь час далі.
Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як давніше.
Раз їй було спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим їй – сама не знала чому – нагадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…»
В неї багато значила фізична сила і тілесна красота, і хоч вона рідко коли «любила», то все ж таки були їй милі гарні, кріпкі люди. Коли чулася втомленою, находило на неї часто тужне бажання, потреба – відпочити на чиїй-небудь груді. Але той хтось мусив би бути сильний і сміливий. Передусім – сміливий.
Стала йти помаліше.
Вони йшли були довго і швидко. По глибокім віддиху й легких рум'янцях на її лиці він поміркував, що вона втомлена.
– Ти втомилася, – сказав, – не можеш іти зо мною в парі. Я йшов заборзо.
– Правда, – відповіла втомлена.
Він раптом почав іти зовсім помалу.
– Ти так красно говориш по-нашому, – почав оп'ять.
– Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б'ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.
Притиснула обидві руки до висків.
Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум'я і злучилося в вогонь.
Обоє спустили очі.
Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?
Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.
Тінистий холод охопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.
– Ти боїшся? – запитав змішано.
– Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.
– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?
– Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.
– Чому воно так?
– Не знаю…. не знаю… по правді…
– Що ти тут робиш?
– Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?
Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.
Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.
– Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре… – сказав чудно здивованим тоном.
Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.
Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені. Їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.
– Незабаром зайде сонце за гори, – перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.
– Як я йшла сюди в ліс, била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п'ята.
Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.
– А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-но мені!
Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.
– Се ходить, якби мало душу, – сказав. – Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе твій дєдьо великий пан? Хто ти?
Вона знову усміхнулася.
– Ти не знаєш, хто я?
– Ні.
– Але ж ти мене видів… нагадай собі!
– Я тебе ніколи не видів!
– Нагадай собі.
– Але ж кажу тобі!
– Но… як ти привів свого гарного коня на подвір'я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?
Він подумав хвильку.
– Не знаю… – сказав протяжно й зачудовано, – але я тебе не видів… хтось був вийшов… не знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.
Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.
– Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!
– Ти знов смієшся з мене!
– Ні.
– То хто ж ти?
– Що се тебе обходить? А втім, – додала раптом з меланхолійним усміхом, – я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.
– Багачка й не має щастя? – сказав недовірливо й засміявся. – Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода… – сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.
Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум'я облило її лице.
– Правда… я молода… А скільки ж років тобі?
– До Дмитра буде двадцять і шість. Я…
Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.
– Ти! – промовив нараз дрижачим голосом.
– Що таке? – відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.
– Ти красна, – сказав зміненим, беззвучним тоном.
Легка дрож пройняла її постать.
Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.
Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду. Її нагло охопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:
– Ходім далі!
І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекові галуззя, що звисали понад дорогою, коли він, зворушений, питав:
– Отже, тобі подобається тут, у лісі?
– Подобається.
– Чому? Тут же нічого не видно.
– Якраз тому, що не виджу того, що звичайно виджу.
– Коли так, то ходи за мною на мій верх; там тобі ще більше сподобається. Туди не заходить ні одна людська душа, лиш іноді у свята мій неньо. Там я сиджу з мамою вже далі два місяці, і нас не відвідала майже ні одна людська душа. Хочеш?
– Ти одинак у родичів? – запитала, не вважаючи на його слова.
– Аякже; та чи підеш?
– Се ж не може бути!
– А чому ні?
– Тому, що бути не може.
– Тому, що не хочеш?
Вона мовчала.
– Тому, що не хочеш! Чуєш?
– Ах, що тобі забагається!
Насилу всміхнулася, а коли тим часом її очі майже несамовито світили зі зворушення.