— Ні! Тепер моя черга!
Зібрав півень усі сили і, заступивши циганові дорогу, крикнув:
— Стій!!!
— Геть! — ревнув Мозоль, але, побачивши рішучу позу капрала, стишив ходу.
Обоє стояли на узвишші біля закруту стежки. Над ними чулися крики втікачів, камінці з гуркотом котилися вниз.
Півень випростався, настовбурчив пір'я, опустив розчепірені крила і, прибравши цю одвічну лицарську поставу, націлявся в темряву притупленим дзьобом. Циган завважив це, простяг свої лапища і, скрегочучи зубами, почав підступати до нього.
Так вони стояли за крок один від одного, мов кам'яні статуї, в примарному світлі місяця, що саме сходив з-за гори. Старе півневе серце стукотіло: «Пам'ятай, це вже останній бій, будь мужнім».
Циган схилився над ним, величезний, як дуб. Зненацька внизу зацокали підкови, залунали вигуки:
— Тримайся, старий! В зуби його! Ми йдемо на підмогу!
Крешучи іскри острогами і блискаючи цівками пістолів, якісь люди дерлися на гору.
Повернув півень голову, щоб краще роздивитись.
Циган тільки цього й чекав. Він вихопив з-за халяви довгого ножа і з криком: «Ах, куряча твоя душа!» — двічі вгородив капралові в груди.
— Не зачиняйте хвіртки, зараз прибіжить півень! — почув ще Пипоть згори Хитрусин голос.
Підвів голову. Вгорі, біля відхиленої хвіртки монастиря, побачив вогник ліхтарика, його товариші були в безпечному місці.
Гаряча кров текла з пробитого серця. Півень розтулив дзьоба і без жодного стогону сконав.
Циган витер ніж об траву. Повів довкола чорними очима.
Потім, чуючи щораз ближче голоси й кроки, переступив через труп, що загородив йому дорогу, і побіг до монастирської брами.
В ту ж мить з-за повороту вискочили троє.
—Ану викреши вогню! Присвіти сюди!
Сипнули іскри. Криваво блиснув смолоскип.
Прибульці схилились над тілом капрала.
— Забитий! — зойкнув один. — Цей лиходій раз вислизнув з наших рук, але тепер уже не втече!
— Запізно! Браття-розбійники, запізно! — заволав другий.
То були Гуляйнога, Коркотяг і Кутик. Мозоль прокрався через їхню засідку і навіть відбатував пів-уса. сонному ватажкові.
Помітивши сліди, всі троє кинулися навздогін циганові, щоб додержати своєї клятви. І ось запізнилися — на хвилину.
Розбійники витерли лаву, на якій звичайно від. почивали прочани, підіймаючись до монастиря, поклали на неї небіжчика, і при світлі смолоскипа, що прискав кривавими іскрами, жалобна процесія рушила вгору.
Коли загрюкали кулаками в дубову браму, обережно визирнув брат Ослик і відразу злякано від. скочив. Але Мишібрат уже відсував засуви.
Їх впустили на подвір'я. Місяць, уже сховавшись за вежу, заливав сріблом брук. Поміж гіллям монастирських горіхів літали й тужливо пугали сови.
— Нічого їм не кажіть, — показав Мишібрат на кімнату для гостей, де спочивали Хитруся з Віолінкою. — О бідний мій друже! — заридав він, цілуючи звисле півневе крило.
Тіло внесли до наріжної келії, одразу засвітили свічки, і Мишібрат тремтячою лапкою закрив небіжчикові очі.
Казкове небо