— Звідки я знаю ці місця? — наморщив брови півень. — Ага, —стукнув себе пальцем по лобі, — та це ж корчма пана Сніданнячка, а он він і сам махає нам рукою!
Королівна вже збігала зі схилу.
— Сніданнячко! — гукала, плещучи в долоні. — Сніданнячко, подавай сніданнячко!
За нею поспішали вірні друзі.
Чорна купіль
— Тепер уже ніхто нам не повірить, — простогнала Хитруся.
— Звісно, коли навіть мої слова взяли під сумнів, — з гіркотою мовив Мишібрат.
— Друзі! Єдина рада: треба відвести Віолінку до самого короля, його любляче серце напевно пізнає її!
— А я не піду! — крикнула королівна. — Така нікому не покажуся, ви для мене якраз підхожа компанія! — Вона з розпачем подумала про ущипливі шепоти, нудотні поцілунки придворних дам, які ахатимуть над нею, а затулившись віялами, обміняються значливими поглядами й зловтішними посмішками.
Ні, нізащо. Вона була надто горда, щоб повернутися такою, споганілою від чарів. Ще не розуміла, що тілесна краса нетривка, з літами минає, а душевна лагода й сердечна доброта — незнищенні й вічні, вони осявають навіть глибоку старість.
День був сліпуче яскравий, спека з кожною хвилиною дужчала. У збляклому бездонному небі маленьким хрестиком кружляв розвідник-яструб. Сонце всім своїм тягарем налягло на застиглі дерева. Пісок на шляху пік ноги.
До Тулеби було кілька днів швидкого ходу. Харчів мандрівники не мали ніяких, а жадібний корчмар відняв у півня останні три дукати, відкладені на чорний день. Слуги обдерли їх до решти, перетрусили клуночки, у Хитрусі навіть зірвали бант з хвоста.
Чекала їх тяжка путь, бо й вечерю й нічліг мусили випросити, а не всюди відчинялися двері, не завжди їм виносили ложку страви. Частенько хвіртка зачинялася перед самим носом, і господиня сердито кричала:
— Нічого в мене для вас нема, волоцюги! — і нещиро додавала:— Ідіть далі, йдіть, хай вам бог помагає!
І все-таки подорожні не вмирають з голоду. Хоча хлопці свистять їм услід, передражнюють маршову ходу півня, кидаються грудками землі, хоча собаки рвуться на ланцюгах і гарчать: «Жебрррак, жебрррак!» або образливо кидають: «Хам! Хам! Хам!»— наші мандрівники поволеньки йдуть селом у смугастій тіні штахет, бредуть попід запорошеними садками, повними рож і нагідок. Смиренно стоять біля тину, і врешті таки натраплять на жалісне серце, на ласкавий усміх. Тут дадуть їм шматочок хліба, там окрайчик сиру, деінде не пошкодують і глечика молока. Подорожні з вдячністю приймають усі ті дари.
— Я далі не піду, — шепоче королівна смажними вустами, — нема вже сили…
Сонце пражить. Усі пташки замовкли. Повітря тремтить і струмує понад темною смугою Стогайських лісів. Тіні зробилися маленькі, найрадніше зовсім сховалися б під ступнею, але пісок шкварчить, мов сковорода, і вони біжать біля самої ноги, даремно шукаючи захистку.
— Збери всі сили, — каже півень, — це ж для твого добра.
Як хороше було б зараз лягти в холодку на траву й дивитись у небо. Тоді погляд лине в таку глибінь, у таку безмірну далеч, що забуває дорогу назад до маленької зіниці.
Але у Блабоні чекає стривожений король Цинамон і ридає ночами королева Цикута. Даремно їм привозять усе нових несправжніх «королівен».
Раз у раз схоплюється з місця король, введений в оману блакитною сукенкою, віялом і золотими черевичками з діамантовими пряжечками, простягає руки королева і, вмиваючись слізьми, волає: «Донечко!» А королівни-самозванки замість того, щоб побігти по малиновому килиму, кинутись на шию батькам і закричати: «Мамо! Татуню!», — вклоняються згідно з придворним етикетом і, приголомшені навколишньою пишнотою, шепочуть: «Ваша величність!»
І король наказує прогнати їх геть. Він стає біля вікна, ластівки зриваються з-під даху, щебечуть, приліпившись до фортечних мурів, де в кожній розколині повно смачної поживи. Дивиться король на тінистий парк, на садки, повні квітів, смикає гумову стьожечку, яка притримує корону, стукає берлом у кам’яні мури й задумано витирає портьєрою сльозу, що котиться по щоці.