Гребер відклав катехізис і шукав далі. Але нічого більше не знаходив — ні книжок, ні інших речей з квартири батьків. Це було дивно; вони жили на третьому поверсі, і їхні речі, мабуть, лежали під руїнами глибше. Катехізис під час вибуху, очевидно, підлетів високо вгору, і, оскільки був легкий, опустився на руїни останнім. «Немов голуб, — подумав Гребер. — Самотній білий голуб безпеки і миру з усіма своїми запитаннями і вичерпними відповідями, що злетів у ніч, сповнену вогню, чаду, задухи, криків і смерті».
Він посидів ще трохи на руїнах. Свіжий вечірній вітер почав гортати сторінки книги, і можна було подумати, що хтось невидимий читає її. «Бог милосердний, — стояло на одній сторінці,— всемогутній, всевідаючий, мудрий, найблагородніший і справедливий…»
Гребер дістав пляшку арманьяку, яку йому дав Біндінг. Відкоркував її і надпив. Потім вибрався на вулицю. Катехізиса з собою він не взяв.
Стемніло. Світла не було ніде. Гребер ішов через Карлсплац. На розі біля бомбосховища він мало не зіткнувся з якимсь чоловіком. Це був ще молодий лейтенант, який кудись поспішав.
— Треба бути уважнішим, — роздратовано кинув офіцер.
Гребер звів на нього очі.
— Гаразд, Людвігу, — відповів він, — на другий раз буду уважнішим.
Лейтенант здивовано втупився в Гребера. Потім широка усмішка розпливлася на його обличчі.
— Ернст? Ти?!
Це був Людвіг Вельман.
— Ти що тут робиш? У відпустці? — запитав він.
— Так. А ти?
— В мене вона закінчилася. Сьогодні від’їжджаю. Тому й поспішаю.
— Як відпочив?
— Так собі! Ти ж сам знаєш, як! Але наступного разу я зроблю по-іншому. Нікому нічого не скажу і подамся світ за очі, тільки не додому!
— Чому?
Вельман скривився.
— Сім’я, Ернсте! Батьки! Ні греця не вдієш! Зіпсують усю відпустку! Давно ти тут?
— Чотири дні.
— Почекай, сам у всьому переконаєшся!
Вельман спробував припалити сигарету. Вітер погасив сірника. Гребер дав йому свою запальничку. На мить вогник освітив вузьке, енергійне Вельманове обличчя.
— Вони й досі мають нас за дітей, — сказав він, випускаючи дим. — Досить лише зникнути на один вечір, як вони одразу ж надуваються. Весь час мусиш бути тільки з ними. Для матері я все ще тринадцятилітній. Першу половину відпустки вона вмивалася сльозами з нагоди мого приїзду, другу — через те, що я маю від’їжджати. Що тут удієш?
— А батько? Адже він був солдатом у першу світову?
— Він про це забув. Або майже забув. Для старого я герой. Він пишається моїм іконостасом на грудях. Скрізь хоче бути поряд зі мною. Зворушливий, допотопний стариган. Вони вже не розуміють нас, Ернсте. Пильнуй, щоб і твої не тримали тебе за поли!
— Постараюсь, — відповів Гребер.
— Вони гадають, що роблять добро. Ними керуй турбота й любов, але саме в цьому все безглуздя! Ти безсилий в такій ситуації. Ще й почуваєш себе невдячною худобиною.
Вельман поглянув услід якійсь дівчині, панчохи якої промайнули в пітьмі світлою плямою.
— Отак і пропала відпустка, — сказав він. — Все, на що я спромігся, це умовив їх не приходити на вокзал проводжати мене. Але я ще не певен, що вони там не з’являться.
Він засміявся.
— Треба з перших днів правильно почати, Ернсте! Зникай хоч вечорами. Вигадай якусь причину! Курси або ще щось! Службові справи! А то матимеш халепу, як я, і твоя відпустка скидатиметься на відпустку гімназиста!
— Гадаю, в мене все складеться по-іншому.
Вельман потиснув Греберові руку.
— Сподіваюсь! Тоді тобі більше поталанить, аніж мені! Ти навідувався до нашої школи?
— Ні.
— І не треба. Я там був. Дав маху. Аж на душі противно. Був один путящий вчитель, і того вигнали. Польмана, що викладав закон божий. Ти ж ще не забув його?
— Звичайно, ні. Я повинен навіть його відвідати.
— Остерігайся. Він у чорних списках. Краще плюнь на все! Не треба нікуди повертатись. Ну, хай тобі щастить, Ернсте! «Життя наше славне, коротке…» Чи не так?
— Так, Людвігу! З безкоштовним харчуванням, відрядженнями за кордон і похороном за державний рахунок!
— Нічого не скажеш, потрапили в лайно! Одному богові відомо, коли тепер побачимося знов!
Вельман засміявся і зник у темряві.
Гребер пішов далі. Він не знав, куди податися. В місті було темно, мов у могилі. Він не міг шукати далі і тому вирішив, що повинен набратися терпіння й чекати. Попереду довгий вечір. До казарми йти не хотілося, до знайомих — також. Гребер не міг зносити їхнього мовчазного співчуття і знав, що в душі вони раділи, коли він ішов від них.
Неуважно розглядаючи побиті дахи будинків, Гребер простував далі. На що він сподівався? На тихий острівець у тилу? Батьківщина, безпека, притулок, відрада? Можливо. Але острови надії давно потонули в одноманітній безглуздій смерті; фронти прорвано, і тепер війна триває скрізь. Скрізь — і в помислах та серцях.
Він саме проходив повз кінотеатр і зазирнув усередину. В залі було не набагато темніше, ніж на вулиці. Все-таки, мабуть, краще сидіти тут, аніж блукати в темряві містом чи зайти в яку-небудь пивницю й напитися до нестями.
XI
Кладовище було залите сонцем. Гребер побачив, що ворота знесено бомбою. Кілька хрестів і гранітних надгробків валялися на алеї та поміж могилами. Плакучі верби були вивернуті з корінням; тепер воно скидалося на гілля, а гілля — на довге, зелене коріння. Дерева мали вигляд якихось дивовижних рослин, викинутих Підземним морем. Майже всі кістки, що повилітали з могил, були визбирані й знесені докупи, тільки де-не-де у вітті плакучих верб позависали уламки трухлявих домовин та рештки кісток. Але черепів не видно було.
Поряд з каплицею спорудили сарай. У ньому працювали наглядач і двоє сторожів. Наглядач був мокрий від поту. Почувши, що Гребер хоче, він замахав руками:
— Нема коли, чоловіче! Дванадцять поховань лише до обіду! Боже праведний, звідки ми можемо знати, чи лежать тут ваші батьки? У нас тут десятки могил, на яких ні надгробків, ні прізвищ. Тут справжнє масове виробництво! Звідки ж ми можемо що-небудь знати?
— Ви що, не ведете ніяких записів?
— Записів? — гірко повторив наглядач і поглянув на обох сторожів. — Йому захотілося мати записи! Ви чули? Записи! А чи знаєте ви, скільки ще покійників нам треба поховати? Двісті! Знаєте, скільки їх нам привезли після останнього нальоту? П’ятсот! А скільки після передостаннього? Триста! А минуло лише чотири дні. Хіба ми встигнемо? Ми не готові до цього! Нам потрібні екскаватори, а не гробарі, щоб закопати всіх тих, що лежать. А може, ви знаєте, коли чекати наступного нальоту? Сьогодні ввечері? Завтра? А йому, бачте, подавай записи!
Гребер нічого не відповів. Він дістав із кишені пачку сигарет і поклав на стіл. Наглядач і сторожі перезирнулись. Гребер якусь мить почекав. Потім додав ще три сигарети. Він привіз їх з Росії для батька.
— Ну, гаразд, — промовив наглядач. — Зробимо все, що в наших силах. Напишіть, як їх звати. Один з нас спитає в конторі кладовища. Крім того, ви можете оглянути мертвих, які ще не зареєстровані. Вони лежать рядами попід муром.
Гребер пішов туди. Деякі мертві лежали в домовинах, на ношах, на інших хтось поклав таблички з іменами, квіти, решта були просто накриті білими простирадлами. Він читав прізвища, піднімав простирадла на тих, які не мали прізвищ, і підійшов нарешті до невідомих, що лежали під вузеньким дашком уздовж муру.
В одних були заплющені очі, в інших складені руки, але більшість лежали так, як їх знайшли, хіба що руки були притиснуті до тіла та вирівняні ноги, аби вони займали менше місця. Повз них низкою проходили мовчазні люди. Вони зосереджено вдивлялися в бліді, закам’янілі обличчя, намагаючись упізнати рідних.
Гребер і собі прилаштувався ззаду. За кілька кроків від нього якась жінка раптом опустилася перед трупом навколішки і заридала. Інші мовчки обминали її і, нахиляючись, простували далі з такими зосередженими обличчями, що на них нічого не можна було прочитати, крім тривожного чекання. І тільки коли вони вже наближалися до кінця цього сумного ряду, в їхніх очах поступово з’являвся слабкий проблиск надії, а ті, хто проходив ряд до кінця, полегшено зітхали.
Гребер вернувся назад.
— Ви вже були в каплиці? — спитав наглядач.
— Ні.
— Розірвані на шматки лежать там. — Чоловік подивився на Гребера. — Треба мати неабиякі нерви. Але ж ви солдат.
Гребер зайшов до каплиці. Потім вийшов. Наглядач стояв коло дверей.
— Жахливо, чи не так? — Він допитливо поглянув на Гребера. — Дехто втрачає тут свідомість.
Гребер нічого не відповів. За своє життя він бачив стільки трупів, що ці не справили на нього ніякого враження. Не схвилювало його навіть те, що це були цивільні люди — переважно жінки та діти. Він надивився такого вдосталь, а шматки тіл росіян, голландців, французів нічим не відрізнялись від тих, які він побачив тут.
— В конторі кладовища ваші не зареєстровані,— заявив наглядач. — Але в місті є ще два великих морги. Ви там вже були?
— Так.
— Вони хоч лід мають. Їм краще, ніж нам.
— Вони переповнені.
— Звичайно. Але вони охолоджуються. А в нас такої змоги немає. Тим часом погода стає дедалі теплішою. Досить двох нальотів підряд і сонячних днів, і в нас буде катастрофа. Доведеться копати братські могили.
Гребер кивнув. Проте він не розумів, чому катастрофа саме в цьому. Катастрофою було те, що довело до братських могил.
— Ми робимо все, що можемо, — розповідав наглядач. — Гробарів набрали, здається, скільки треба, але їх все одно не вистачає. Техніка тут, як на сьогодні, явно застаріла. До того ж релігійні відправи…
Він замовк і якусь мить замислено дивився понад муром. Потім, кивнувши, попрощався і поспішив назад до сарая — вірний, запопадливий прислужник смерті.
Греберу довелося трохи почекати; дві похоронні процесії заступили вихід. Він ще раз оглянувся. Священики молилися над могилами, біля свіжих горбочків землі стояли рідні, знайомі і друзі покійних, долинав запах зів’ялих квітів і глини, співали пташки. Вздовж муру так само тяглася довга низка людей, що шукали своїх рідних, гробарі копали свіжі могили, довкола снували каменотеси та службовці похоронних бюро. Пристанище смерті стало тепер найбільш людним місцем у всьому місті.
Невеличкий будинок Біндінга білів у сутінках саду. На лужку було влаштовано басейн для птахів, у ньому хлюпала вода. Біля бузку цвіли нарциси й тюльпани, а під березами стояла біла мармурова скульптура дівчини.
Двері відчинила економка. Це була сива жінка у великому білому фартусі.
— Ви пан Гребер, еге ж?
— Так.
— Пана крайсляйтера немає вдома. Він поїхав на якісь важливі партійні збори. Але він залишив для вас дещо.
Гребер пройшов за нею в будинок з оленячими рогами й картинами. Картина Рубенса сама світилася в напівтемряві. На мідному столику для куріння стояла загорнута в папір пляшка. Поряд лежав лист. Альфонс писав, що про Греберових батьків нічого певного довідатися ще не вдалось; але в списках убитих і поранених їх ніде немає. Очевидно, їх або евакуювали, або вони самі кудись виїхали. Нехай Гребер завітає ще завтра. А горілку хай вип’є сьогодні, хоча б за те, що він далеко від Росії.
Гребер заховав листа і пляшку до кишені. Економка все ще стояла в дверях.
— Пан крайсляйтер передавав вам щирий привіт.
— Вітайте і його, будь ласка. Скажіть йому, що я зайду завтра. І красно дякую за пляшку. Я її використаю за призначенням.
Жінка по-материнському всміхнулася.
— Він буде дуже радий. Це така добра людина!
Гребер вийшов через сад на вулицю. «Добра людина, — думав він. — А чи був Альфонс добрим і до вчителя математики Бурмайстера, якого запроторив до концтабору? Кожна людина, мабуть, до одних добра, а до інших — навпаки».
Він намацав листа і пляшку. Випити? Але за що? За надію, що батьки ще живі? А з ким? З мешканцями кімнати сорок вісім у казармі? Гребер вдивлявся в сутінки, що ставали дедалі глибшими і густішими. Можна віднести пляшку Елізабет Крузе. Горілка їй не завадить, так само, як і йому. У нього ж іще залишалось трохи арманьяку.
Двері відчинила жінка з невиразним обличчям.
— Я до фрейлейн Крузе, — рішуче сказав Гребер і хотів пройти повз неї в кімнату. Але жінка не відступила з дороги.
— Фрейлейн Крузе немає вдома, — відповіла вона. — Ви маєте про це знати.
— Чому це раптом я маю про це знати?
— Хіба вона вам нічого не сказала?
— Я забув. То коли ж вона повернеться?
— О сьомій.
Гребер і не подумав, що може, не застати Елізабет удома. Він завагався, чи варто лишати горілку, хто знає, що спаде на думку донощиці. Чого доброго, ще вип’є сама.
— Гаразд, я зайду пізніше, — сказав нарешті.
Він нерішуче зупинився на вулиці. Поглянув на годинник. Було близько шостої. Його знов чекав довгий і похмурий вечір. «Не забувай, що ти у відпустці», — сказав йому Ройтер. Гребер не забував; але самого лише усвідомлення цього факту було мало.
Він пішов на Карлсплац і сів на лавку в сквері. Бомбосховище було схоже на величезну потворну жабу. Завбачливі й обережні люди пірнали в нього, наче тіні. Темрява виповзала з кущів і поглинала останні відблиски світла.
Гребер непорушно сидів на лавці. Ще годину тому він і на думці не мав знову зустріти Елізабет. Якби він її застав, то, мабуть, віддав би горілку і пішов собі геть. Але тепер Гребер з нетерпінням чекав сьомої години.
Елізабет відчинила йому сама.
— Не сподівався, що відчиниш ти, — сказав він здивовано. — Я чекав дракона, який охороняє вхід.
— Фрау Лізер немає вдома. Пішла на якісь жіночі збори.
— У бригаду плоскостопих! Нічого дивного! Її місце саме там! — Гребер роззирнувся. — Тут усе виглядає зовсім по-іншому, коли її немає.
— Все виглядає по-іншому тому, що в передпокої горить світло, — відповіла Елізабет. — Я вмикаю його щоразу, коли вона йде з дому.
— А коли вона вдома?
— Коли вона вдома, ми економимо. Це в патріотичному дусі. Треба сидіти в темряві.
— Твоя правда. Тоді вони нас люблять особливо, — підсумував Гребер. Він дістав з кишені пляшку. — Я тут приніс тобі трохи горілки. З погреба одного крайсляйтера. Подарунок шкільного товариша.
Елізабет здивувалася:
— Ти маєш таких шкільних товаришів?
— Авжеж, як і ти примусових сусідів.
Вона усміхнулась і взяла пляшку.
— Пошукаю, чи не завалявся де-небудь штопор.
Елізабет вийшла на кухню. Гребер помітив, що сьогодні вона одягла чорний пуловер і вузьку чорну спідницю. Її волосся було туго зав’язане па потилиці яскраво-червоною стрічкою. Плечі вона мала прямі, міцні. Стегна вузькі.
— Я не знайшла штопора, — сказала дівчина і засунула шухляду. — Фрау Лізер, мабуть, дотримується сухого закону.
— Вона на таку не схожа. Але навіщо нам штопор?
Гребер узяв пляшку, оббив сургуч і двічі вдарив дном об своє стегно. Корок вискочив.
— Ось так це роблять солдати, — резюмував він. — Чарки в тебе є? Чи питимемо нахильці?
— У моїй кімнаті є чарки. Ходімо.
Гребер пішов слідом за нею. Несподівано він відчув радість від того, що прийшов до неї. Він уже боявся, що ще один вечір доведеться просидіти самому.
Елізабет взяла з книжкової полиці на стіні дві тоненькі чарки для вина. Гребер оглянув кімнату. Він не впізнав її. Ліжко, два крісла у зелених чохлах, книги, письмовий стіл у стилі бідермайєр… Кімната мала старомодний, спокійний вигляд. Минулого разу вона справила на нього зовсім інше враження. «Все це, очевидно, через оте жахливе завивання сирен, — вирішив Гребер. — Сьогодні в Елізабет теж інший вигляд. Інший, але не старомодний і не спокійний».
Вона обернулась.
— Скільки ж це часу минуло відтоді, як ми бачилися востаннє?
— Сто років! Тоді ми були ще дітьми і не було війни.
— А тепер?
— Тепер ми — старі, але без досвіду старості. Старі, цинічні, позбавлені віри, інколи сумні. Не часто, але сумні.
Вона подивилась на нього:
— Це правда?
— Ні. Але що таке правда? Ти це знаєш?
Елізабет похитала головою.
— А чи завжди, власне, щось має бути правдою? — запитала по хвилі.