Марабу повернувсь.
— Як ви дивитеся сьогодні на пляшку «Йоганнісбергер Каленберг?»— спитав він. — У нас ще трохи залишилось. Після нього шампанське здається просто зельтерською водою. Чи, може…
— «Каленберг», — відповів Гребер.
— Чудово, пане. Ви справжній знавець. Це вино йде до шніцеля, як ніяке інше. Я подам до нього ще свіжий зелений салат. Він підкреслює букет. Це вино — наче прозоре джерело.
«Обід приреченого на смерть, — промайнуло в Гребера. — Ще два тижні таких обідів!» Він подумав про це без жалю. Досі він не замислювався над тим, що чекає на нього після відпустки. Відпустка здавалася безкінечною; надто багато сталося і ще багато чого могло статися. Тепер, прочитавши повідомлення верховного командування й відвідавши Польмана, Гребер раптом збагнув, яка коротка його відпустка.
Елізабет подивилася вслід марабу.
— Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, — мовила вона. — Він зробив нас знавцями!
— Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості й усталеної добропорядності, сьогодні стало великою авантюрою.
Елізабет розсміялася.
— Ми самі беремо в ній участь.
— Такий час. Тільки на одне ми, безперечно, не можемо поскаржитись — на нудоту й одноманітність.
Гребер подивився дівчині в очі. Вона сиділа перед ним на канапі, одягнена в сукню, яка щільно облягала фігуру. Її волосся було зібране під невеличким капелюшком; вона скидалася на хлопчика.
— Одноманітність, — повторила Елізабет. — Ти ж нібито збирався прийти сьогодні в цивільному?
— Не зміг. Не було де переодягнутись.
Гребер хотів був зробити це в Альфонса, але після розмови з Польманом він туди більше не пішов.
— Ти б міг переодягнутися в мене, — сказала Елізабет.
— У тебе? А фрау Лізер?
— К бісу ту фрау Лізер. Я про це подумала.
— К бісу можна послати багато кого, — мовив Гребер. — Я теж про це думав.
Кельнер приніс вино й відкупорив пляшку, але наливати не став. Повернувши голову, він прислухався.
— Знов починається! — промовив він. — На превеликий жаль, пане.
Йому не довелося пояснювати, що він мав на увазі. Завивання сирен за мить заглушило всі розмови навколо.
Чарка Елізабет задзвеніла.
— Де тут бомбосховище? — спитав Гребер у марабу.
— В нашому будинку.
— Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?
— Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.
— Гаразд. А як же з шніцелями по-віденському?
— Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. В бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.
— Звичайно. — Гребер узяв з рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.
— Випий. Випий до дна.
Вона похитала головою:
— Хіба нам не пора йти?
— У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий всю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.
— Я гадаю, пан має рацію, — підтакнув марабу. — Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.
Він був блідий І ледве усміхався.
— Пане, — звернувся він до Гребера. — Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.
Гребер кинув погляд на Елізабет.
— Пий. У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.
Вона взяла чарку і неквапно вихилила до дна. В цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.
— Паніку теж к бісу! — сказала вона. — Від неї пора відвикати. Бачиш, я аж тремчу.
— Ти не тремтиш, То в тобі тремтить життя. Це не має нічого спільного з хоробрістю. Хоробрий той, хто може себе захистити. Все інше — хвалькуватість. Наше життя розважливіше, ніж ми, Елізабет.
— Гаразд. Налий іще.
— Моя дружина… — мовив марабу. — У нас хворий хлопчик. Туберкульоз. Йому одинадцять. Сховище у нас нікудишнє. Їй важко носити його туди. Вона дуже тендітна; п’ятдесят три кілограми… Зюдштрасе, двадцять дев’ять. Я не можу їй нічим допомогти. Я мушу лишатися тут.
Гребер узяв із сусіднього столика чарку, наповнив її і простягнув кельнерові.
— Беріть! Випийте й ви! Є давнє солдатське правило: якщо нема ніякого виходу, треба спробувати хоча б не хвилюватись. Це вам допоможе?
— Казати легко…
— Правильно. Ми теж не бездушні статуї. Пийте до дна.
— Мені не можна — служба…
— Це особливий випадок. Ви самі так щойно сказали.
— Добре. — Кельнер озирнувся і взяв чарку. — Тоді дозвольте випити за ваше підвищення в чині!
— За що?
— За ваше підвищення в унтер-офіцери.
— Дякую. У вас гостре око.
Кельнер поставив чарку.
— Я не можу пити одним духом, пане. Та ще й таке вишукане вино. Навіть у цьому особливому випадку.
— Це робить вам честь. Візьміть чарку з собою.
— Дякую, пане.
Гребер знов налив Елізабет і собі.
— Я роблю це не для того, щоб показати, які ми хоробрі,— заявив він, — а тому, що під час повітряних нальотів краще допити все, що маєш. Хтозна, чи вино вціліє.
Елізабет подивилася на його мундир.
— А тебе не викриють, коли в бомбосховищі буде повно офіцерів?
— Ні, Елізабет.
— Чому ні?
— Тому, що мені все одно.
— Хіба коли людині все одно, то її не викриють?
— Так надійніше. Страх минає. А тепер ходімо — ми подолали переляк.
Частину винного погреба було забетоновано, стелю підперто сталевими балками, і приміщення обладнано для бомбосховища. Кругом стояли стільці, крісла, столи й канапи, на підлозі лежало кілька старих килимів, стіни були ретельно побілені. Грало радіо, на буфеті стояли пляшки й чарки. Бомбосховище було справді чудове.
Гребер з Елізабет знайшли місце під стіною біля дощаних дверей, що відділяли бомбосховище від винного погреба. За ними потяглася вервечка інших відвідувачів. Серед них була дуже гарна жінка у білій вечірній сукні, її плечі були оголені, а на лівій руці виблискували браслети. За нею йшла галаслива блондинка з риб’ячим обличчям, потім гурт чоловіків, кілька літніх дам і група офіцерів. З’явився кельнер з помічником. Вони відкорковували пляшки.
— Ми могли б забрати сюди своє вино, — сказав Гребер.
Елізабет похитала головою.
— А втім, твоя правда. Навіщо ця комедія з героїзмом.
— Цього ніколи не слід робити, — сказала вона. — Це може накликати біду.
«Вона має рацію, — подумав Гребер і роздратовано зиркнув на кельнера, що ходив з підносом між людьми. — Це не хоробрість, а легковажність. Небезпека — надто серйозна річ. Наскільки вона серйозна, можна збагнути лише тоді, коли багато разів побачиш смерть».
— Друге попередження, — промовив хтось поруч. — Летять!
Гребер підсунув свого стільця до Елізабет.
— Мені страшно, — сказала вона. — Незважаючи на добре вино й мою рішучість.
— Мені також.
Вій обняв її за плечі й відчув, яка вона напружена. Несподівано його заполонила хвиля ніжності. Дівчина вся наструнчилась, немов тварина, що відчуває небезпеку. То було не позування, та вона й не прагнула цього. Мужність була її опорою, саме життя напружилося в ній при завиванні сирен, яке тепер стало іншим і провіщало смерть. Елізабет не намагалася нічого приховати.
Він помітив, що супутник блондинки дивиться на нього. Це був худющий старший лейтенант, який майже не мав підборіддя. Блондинка реготала, інші весело споглядали її.
Легкий поштовх хитнув бомбосховище. Потім почувся, глухий звук вибуху. Розмова урвалася, але за мить почалася знову, голосніша і жвавіша. Три наступні вибухи пролунали один за одним і вже ближче.
Гребер міцно тримав Елізабет. Блондинка перестала сміятися. Зненацька важкий удар струсонув підвал. Помічник кельнера покинув піднос і вчепився руками в точені дерев’яні опори буфету.
— Без паніки! — гукнув різкий, владний голос. — Це далеко звідси.
Раптом стіни задвигтіли й стали потріскувати. Лампочка почала мигати, немов у погано освітленому фільмі, щось оглушливо тріснуло, морок і світло, змішались одне з одним, і в сяйві цих коротких спалахів групки людей за столиками здавалися кадрами уповільненої кінозйомки. Спершу жінка з викотом на спині сиділа, після другого попадання і спалаху підвелася, потім кинулася в темний закуток, і люди, що там були, стали тримати її, а вона почала кричати. Нарешті світло погасло зовсім, і в гуркоті, що породжував сотні відлунків, закон земного тяжіння, неначе перестав діяти, і підвал завис у повітрі.
— Це лише світло, Елізабет! — крикнув Гребер. — Погасло світло. То була всього-на-всього вибухова хвиля, тільки й того. Десь порвало проводку. В готель не влучило.
Вона притиснулася до нього.
— Свічки! Сірники! — гукнув хтось. — Тут мають бути свічки! Чорт забирай, де свічки? Або кишеньковий ліхтарик!
Спалахнуло кілька сірників. Вони скидалися на блукаючі вогники в якомусь величезному громохкому просторі і освітлювали самі обличчя та руки, немовби тіла від цього страшного гуркоту порозпадалися і в пітьмі витали тільки оголені руки та обличчя.
— Чорт забирай, невже тут немає запасного освітлення? Де кельнер?
Світляні кола опускалися й підіймалися, бігали по стінах, хиталися сюди-туди. На мить з’явилася гола спина жінки у вечірній сукні, заблищали прикраси й показався темний роззявлений рот. Потім усе ніби підхопив чорний вітер, і голоси навколо стали нагадувати слабкий писк мишей, що опинилися на краю розчахнутої безодні. Почулося виття, яке швидко й нестерпно дужчало, так наче на бомбосховище летіла велетенська залізна планета. Все захиталося. Світляні кола заметались і погасли. Підвал більше не плив; жахливий тріск немовби розтрощив його й підкинув угору. Греберові здалося, що він підлетів до самої стелі. Він обхопив Елізабет обома руками. А її наче хтось намагався вирвати в нього. Тоді він кинувся на неї, повалив на підлогу й, поставивши над її головою крісло, став чекати, доки обвалиться стеля.
Щось кололося, дзвеніло, сипалося, падало, тріщало, немовби велетенська лапа накрила підвал, кинула його у вакуум і почала виривати в людей шлунки й легені та вичавлювати з жил кров. Здавалося, сповнений гуркотом морок ось-ось остаточно впаде і всі задихнуться.
Але цього не сталося. Несподівано спалахнуло світло, яскраве, шалене, неначе з-під землі вихопився стовп полум’я. Тим білим факелом була якась жінка, вона кричала:
— Я горю! Я горю! Допоможіть! Допоможіть!
Жінка високо підстрибувала, оббиваючи полум’я. Під її руками іскри розліталися врізнобіч, блищали коштовності, вогонь яскраво освітлював спотворене жахом обличчя. Знявся лемент, на жінку полетіли мундири, хтось повалив її на підлогу, вона пручалася й кричала, перекриваючи завивання сирен, стрілянину зеніток і гуркіт вибухів, кричала пронизливо, нелюдським голосом, а потім усе глухіше, уривчастіше, привалена мундирами, і скатерками та іншим ганчір’ям у темряві, що знову заповнила підвал. І крик її, здавалося, долинав з могили.
Гребер обхопив обома руками голову Елізабет, притиснув її до себе, затуляючи їй вуха, аж доки вогонь погас і стихли крики, а їх заступили темрява, плач та запах горілого одягу, м’яса й волосся.
— Лікаря! Негайно знайдіть лікаря! Де лікар?
— Що?
— Її треба відвезти в госпіталь! Прокляття, нічого не видно! Давайте винесемо її звідси.
— Зараз? — спитав хтось. — Куди?
Всі мовчали. Всі прислухалися. Десь шаленіли зенітки. Проте вибухів більше не чути було. Сама стрілянина.
— Вони полетіли! Все закінчилося!
— Лежи, — промовив Гребер Елізабет на вухо. — Не ворушись. Все закінчилося. Але полеж. Тут тебе не затопчуть. Не вставай.
— Не треба поспішати. Вони можуть зробити ще один заліт, — сказав хтось повільно й повчально. — На вулиці ще небезпечно. Осколки!
В дверях з’явилося світло. Це був промінь кишенькового ліхтарика. Жінка на підлозі знов почала кричати.
— Ні! Ні! Гасіть! Гасіть вогонь!
— Це не вогонь. Це ліхтарик.
Промінь світла ледве долав темряву. Лампочка була дуже маленька.
— Сюди! Підійдіть же сюди! Хто ви? Хто це світить?
Фріц усе ще освітлював себе.
— Нальот закінчився. Я приніс кишеньковий ліхтарик і рахунки…
— Що?! Це нечувано!
— Пане, — безпомічно відказав у темряву Фріц. — Старший кельнер розраховується з рестораном з власної кишені.
— Нечувано! — гримів із темряви чоловічий голос. — Ми що, шахраї? Та перестаньте освітлювати свою ідіотську пику! Підійдіть ближче! Скоріше! Тут когось покалічило.
Фріца знову поглинула темрява. Світляне коло ковзнуло по стінах, перебігло по волоссю Елізабет, потім по підлозі, знайшло звалені на купу мундири і зупинилось.
— Боже мій! — промовив якийсь блідий чоловік, що був у самій сорочці. Він відхилився назад. Освітленими лишилися тільки його руки. Промінь світла тремтів над ним. Старший кельнер, очевидно, теж тремтів. Мундири полетіли на всі боки.
— Боже мій! — повторив чоловік ще раз.
— Не дивись туди, — промовив Гребер. — Таке трапляється. Це може статися скрізь. Не тільки під час повітряного нальоту. Але тобі не можна залишатися в місті. Я відвезу тебе в одне село, яке не бомбардують. Я знаю таке село. Гаст. У мене там є знайомі. Вони тебе приймуть напевне. Ми зможемо там жити. Ти будеш у безпеці.
— Ноші! — гукнув чоловік, що стояв навколішки. — У вас у готелі немає жодних нош?
— Здається, є, пане… пане… — Старший кельнер Фріц ніяк не міг розібрати чин того, хто до нього звертався. Чоловіків мундир валявся разом з іншими на підлозі біля жінки. Він був тепер просто людиною в підтяжках, з шаблею при боці і командирським голосом.
— Я прошу пробачення за розмову щодо рахунків. Я не знав, що є потерпілі.
— Швидше! Принесіть ноші. Ні, стривайте, я піду з вами. Як там угорі? Пройти можна?
— Можна.
Чоловік підвівся, одягнув мундир і враз став майором. Світло погасло, й усім здалося, що згас останній промінчик надії. Жінка на підлозі тихо стогнала.
— Вандо, — розгублено промовив чоловічий голос. — Вандо, що ж нам тепер робити? Вандо!
— Можна виходити, — заявив хтось.
— Ще не було сигналу відбою, — заперечив повчальний голос.
— До дідька з їхніми сигналами! Де світло? Світло!
— Нам потрібен лікар. Морфій…
— Вандо, — знову розгублено почав той самий голос. — Що ж ми тепер скажемо Ебергардові? Що?..
— Ні, ні, не треба світла! — закричала жінка. — Не треба світла.
Світло повернулося. Тепер це була гасова лампа. Її тримав майор. Два кельнери у фраках несли позад нього ноші.
— Телефон не працює,— сказав майор. — Лінію порвано. Сюди з ношами!
Він поставив лампу на підлогу.
— Вандо! — знову покликав чоловік. — Вандо!
— Відійдіть звідси, — звелів майор. — Потім.
Він став навколішки біля жінки, потім підвівся.
— Ось так, все в порядку. Скоро ви заснете. У мене була з собою ампула, про всяк випадок. Обережно! Обережно кладіть на ноші! Доведеться почекати на вулиці, доки знайдемо санітарну машину. Якщо взагалі знайдемо…
— Так точно, пане майор, — слухняно відповів старший кельнер Фріц.
Ноші попливли до дверей. Чорна обсмалена голова без волосся перекочувалася з боку на бік. Тіло було накрите скатертиною.
— Вона померла? — спитала Елізабет.
— Ні,— відповів Гребер. — Вона видужає. Волосся відросте.
— А обличчя?
— Вона бачитиме. Очі не пошкоджені. Все заживе. Я бачив чимало обпечених. Це був не найгірший випадок.
— Як це сталося?
— Загорівся одяг. Вона надто близько підійшла до сірника. Більше не постраждав ніхто. Підвал добрячий. Витримав важке пряме попадання.
Гребер відсунув крісло, яким намагався прикрити Елізабет. При цьому він наступив на розбиту пляшку й завважив, що дощані двері до винного погрібця зірвані. Полиці й стелажі поперекошувалися, повсюди валялися побиті пляшки, а вино розлилося по підлозі, мов нафта.