— Чарівна.
— Хочеш її? Я нею поступлюсь, якщо ти залишишся, Ернсте.
Гребер замотав головою:
— Не можу.
— Ясно. Очевидно, підчепив щось незвичайне. Та не бентежся, Ернсте! Альфонс і сам парубок хоч куди. Ходімо на кухню виберемо тобі все, що треба, а потім вип’єш чарку за моє здоров’я. Згода?
— Згода!
В кухні стояла фрау Кляйнерт у білому фартусі.
— У нас є холодна закуска, Ернсте, — сказав Біндінг. — Тобі пощастило! Вибирай, що хочеш. Або краще зробіть йому самі, фрау Кляйнерт, пристойний пакунок на дорогу. А ми з ним поки що навідаємося в підвал.
У підвалі було повно усякої всячини.
— А тепер дозволь діяти Альфонсу, — сказав Біндінг, усміхаючись. — Ти не пошкодуєш. — Отже, спершу візьми консервований черепаховий суп. Справжній! Розігрій і їж. Це ще з Франції. Бери дві банки.
Гребер узяв. Альфонс шукав далі.
— Спаржа, голландська, дві банки. Можеш їсти холодною або розігріти. Ніякого тобі куховарського клопоту. А до неї оця празька шинка в банці. Це внесок Чехословаччини. — Він виліз на невеличку драбину. — Шматок голландського сиру і банка масла. Все це не псується, і в цьому перевага консервів. А ось варення з персиків. Чи, може, дама любить з полуниць?
Гребер мовчки дивився на короткі ноги, що стояли перед його очима в начищених до блиску чоботях. За ними тьмяно поблискували ряди скляних і бляшаних банок. Він мимоволі згадав мізерні запаси Елізабет.
— Давай і те, й друге, — сказав він.
— Тут ти маєш цілковиту рацію, — засміявся Альфонс. — Нарешті ти знову став таким, яким був. Нічого сумувати, Ернсте! Так капут чи інак капут! Бери, що можеш, а гріхи нехай замолюють попи. Це мій девіз!
Він зліз із драбини і рушив у другий підвал, де були складені пляшки.
— Тут у нас пристойна колекція трофеїв. Наші вороги великі майстри робити всілякі напої. Що тобі хочеться? Горілки? Арманьяку? Є тут і польська сливовиця.
Гребер, власне, не мав наміру просити напої. У них ще лишився запас із «Германії». Але Біндінг мав рацію — трофеї це трофеї, і їх треба брати скрізь.
— Є тут і шампанське, — провадив далі Альфонс. — Я його не люблю. Але для кохання воно, кажуть, просто незамінне. Візьми пляшку. Хай допоможе тобі сьогодні ввечері.— Він зареготав. — Ти знаєш, яка моя улюблена горілка? Тминна! Хочеш вір, а хочеш ні! Стара, добра тминна горілка! Візьми з собою пляшечку і згадай про Альфонса, коли питимеш.
Він узяв усі пляшки під руку і рушив з ними на кухню.
— Зробіть два пакунки, фрау Кляйнерт. Один із закусками, другий — з пляшками. Перекладіть їх папером, щоб не побилися. І покладіть чверть фунта кофе в зернах. Вистачить, Ернсте?
— Я думаю, як усе це донести!
Біндінг просіяв:
— Альфонс не скнара, правда ж? Особливо у свій день народження! Тим паче для давнього шкільного товариша!
Він стояв перед Гребером. Його очі блищали, а розчервоніле обличчя пашіло. Біндінг скидався на хлопчака, що знайшов пташине гніздо. Гребер був зворушений його щирістю, але потім згадав, що Альфонс з таким самим виразом на обличчі вислуховував різні розповіді Гайні.
Біндінг підморгнув Греберу.
— Кофе на завтра на ранок. Я ж сподіваюся, що неділю ти проведеш по-справжньому, а не валятимешся в казармі! А тепер ходімо! Я хочу тебе нашвидку познайомити з моїми друзями. З Шмідтом і Гофманом з гестапо. Таке знайомство ніколи не завадить. Це лише кілька хвилин. Випий чарку за моє здоров’я! Щоб завжди все було так, як оце сьогодні! Цей дім і все, що належить! — Біндінгові очі зволожились. — Ми, німці, все-таки безнадійні романтики.
— Ми не можемо лишити все це на кухні,— промовила ошелешена Елізабет. — Треба десь сховати. Якщо фрау Лізер побачить, вона зразу ж донесе, що я спекулянтка.
— Прокляття! Я про це й не подумав! А підкупити її не можна? Віддамо їй частину продуктів, які нам не потрібні.
— А хіба є такі?
Гребер засміявся.
— Хіба що твій штучний мед. Або маргарин. Але через кілька днів і вони можуть тобі знадобитись.
— Вона непідкупна, — зауважила Елізабет. — Пишається, що живе лише на свої талони.
Гребер задумався.
— Частину продуктів ми з’їмо до завтрашнього вечора, — мовив він нарешті.— Але все не впораємо. Що ж робити з рештою?
— Сховаємо в моїй кімнаті. Під сукнями і книжками.
— А коли вона почне нишпорити?
— Перед тим, як іти, я щоранку замикаю свою кімнату.
— А якщо в неї є свій ключ?
Елізабет звела на нього очі.
— Таке мені й на думку не спадало. Це може бути.
Гребер відкоркував пляшку.
— Ми це обміркуємо завтра. Спершу наїмося, скільки душі забажається. Давай усе розпакуємо. Заставимо весь стіл, як на день народження. Все зразу!
— І консерви?
— І консерви. Замість прикрас! Ми їх поки що не відкриватимемо. Спершу їстимемо те, що швидко псується! Пляшки теж повиставляємо. Все наше багатство, чесно, роздобуте через корупцію і злодійство.
— І ті, що з «Германії», теж?
— І ті теж. Ми чесно заплатили за них смертельним страхом.
Вони поставили стіл посеред кімнати. Потім розгорнули пакунки, відкоркували сливовицю, коньяк і тминну. Шампанське залишили. Його треба відразу ж випити, а міцні напої можна знову заткнути.
— Знаменито! — вигукнула Елізабет. — Що ж ми святкуємо?
Гребер подав їй чарку.
— Ми святкуємо все зразу. У нас просто немає часу святкувати кожне свято окремо. А також розрізняти їх. Відсвяткуємо все зразу, однаково що. Найголовніше те, що ми тут і цілих два дні належатимуть нам.
Гребер обійшов навколо столу і обняв Елізабет. Він відчував її, відчував, як самого себе, своє друге «я», що в ньому розкрилося, — тепліше, багатше, розмаїтіше і легше, ніж його власне, без меж і без минулого, справжнє й живе, без тіні провини. Вона пригорнулася до нього. Перед ними сяяв святково накритий стіл.
— А чи не забагато сказано для одного тосту? — спитала вона.
Він похитав головою.
— Я лише занадто велемовно його виголосив. Але він, по суті, полягає в одному: радіти від того, що ми ще живемо.
Елізабет випила свою чарку.
— Інколи мені здається, що ми зуміли б прожити життя по-справжньому, якби нас лише ніхто не чіпав.
— Сьогодні ми саме це й робимо, — відказав Гребер.
Вікна були розчинені. Напередодні ввечері в будинок, що стояв навпроти, влучила бомба, і шибки в кімнаті Елізабет повилітали від вибухової хвилі. Вона заклеїла рами чорним папером, який використовували для світломаскування і почепила легенькі світлі завіски, що відхилялися від протягу. Тепер кімната не так скидалася на склеп.
Світло в кімнаті вони не вмикали, і вікна можна було лишити розчиненими. Час від часу з вулиці долинали кроки перехожих. Десь, грало радіо. В будинку стукали двері. Хтось кашляв. Зачинялися віконниці.
— Місто лягає спати, — мовила Елізабет. — А я, здається, зовсім п’яна.
Вони лежали поруч у ліжку. На столі стояли рештки вечері й пляшки — крім горілки, коньяку та шампанського. Вони нічого не прибирали; вони чекали, доки знову проголодаються. Горілку випили. Коньяк стояв на підлозі коло ліжка, а за ліжком в умивальнику хлюпала вода. Там охолоджувалося шампанське.
Гребер поставив свою чарку на тумбочку біля ліжка. Він лежав у темряві, і йому здавалося, ніби все це діється у невеличкому містечку перед війною. Дзюркотить водограй, серед липового цвіту гудуть бджоли, зачиняються вікна, і хтось грає перед сном на скрипці.
— Скоро зійде місяць, — проказала Елізабет.
«Скоро зійде місяць», — подумки повторив він. Місяць, ніжність і звичайне людське щастя. Все це є. Воно — в сонному пульсуванні його крові, безтурботному плині думок, у спокійному подиху, що проходить крізь нього, мов стомлений вітер. Пригадалася розмова з Польманом. Це було неймовірно давно. «Дивно, — міркував він, — що за цілковитою безнадією в людині можуть жити такі сильні почуття. Але, можливо, в цьому немає нічого дивного; можливо, інакше просто не може бути. Поки тебе тривожать безліч запитань, ти на багато чого не здатний. Коли ж уже нічого не чекаєш, твоя душа відкривається для всього, і ти нічого не боїшся».
Промінь світла ковзнув по вікну. Потім погас, знову заблимав і зупинився.
— Це вже місяць? — запитав Гребер.
— Ні, не може бути. Місячне світло не таке біле.
Вони почули голоси. Елізабет устала з ліжка і всунула ноги в домашні капці. Підійшла до вікна й визирнула па вулицю. Вона не накинула ні хустки, ні халатика. Вона була гарна, знала це і тому не соромилась.
— То бригада з протиповітряної охорони. Розкопують руїни, — сказала вона. — В них прожектор, лопати, кайла. Працюють у зруйнованому будинку навпроти. Як ти гадаєш, є в засипаному підвалі люди?
— Вони працювали цілий день?
— Не знаю. Я не була вдома.
— Можливо, вони хочуть лише полагодити лінії?
— Можливо.
Елізабет повернулася назад.
— Інколи після нальоту мені хотілося прийти сюди й не застати свого будинку. Ні квартири, ні меблів, ні одягу. Нічого. Ти це розумієш?
— Так.
— Нічого, крім спогадів про батька. Я маю на увазі все інше — страх, смуток, ненависть. Якби дім згорів, гадала я, то не стало б і всього цього, і я могла б почати життя спочатку.
Гребер окинув її поглядом. Бліде світло з вулиці падало на її плечі. Лунали глухі удари кайл, скрегіт лопат.
— Подай мені пляшку з умивальника, — попросив він.
— Ту, що з «Германії»?
— Так. Ми її розіп’ємо, поки вона не вибухнула. А ту, що від Біндінга, поклади туди. Хтозна, коли буде наступний наліт. В цих пляшках є вуглекислота, і вони вибухають від зміни тиску. В квартирі вони небезпечніші від ручних гранат. Є в нас келихи?
— Тільки прості склянки.
— Прості склянки годяться для шампанського. В Парижі ми його так і пили.
— Ти був у Парижі?
— Був. На початку війни.
Елізабет принесла склянки і сіла біля нього. Він обережно відкупорив пляшку. Вино полилось в склянки і зашумувало.
— Скільки ти пробув у Парижі?
— Кілька тижнів.
— Там вас дуже ненавиділи?
— Не знаю. Мабуть. Я цього не дуже помічав. Та ми й не хотіли помічати. Адже тоді ми ще вірили майже у все, що нам казали. Ми хотіли якнайшвидше покінчити з війною і сидіти біля кав’ярні на сонці та пити вина, яких ніколи не бачили. Ми були дуже молоді.
— Молоді… Ти кажеш це так, немовби відтоді минуло багато років.
— Здається, так воно й є.
— Тепер ти вже не молодий?
— Молодий. Але інший.
Елізабет підняла склянку проти карбідного світла, що горіло на вулиці і тремтіло у вікні. Вона злегка й обережно сколихнула її, щоб вино зашумувало. Гребер роздивлявся її плечі, хвилясте волосся, спину, лінію хребта з довгими м’якими тінями. «Їй не треба турбуватися про те, щоб почати все спочатку, — промайнуло в нього. — Коли вона роздягнена, у неї немає нічого спільного ні з цією кімнатою, ні зі своєю роботою, ні з фрау Лізер. Вона належить тремтливому світлу у вікні, неспокійній ночі з її сліпими спалахами бажання в крові і дивовижним відчуженням потім, хриплим вигукам і шуму вулиці, життю і, можливо, тим мертвим, що їх відкопують. Але вона більше не належить порожнечі, розгубленості і безнадії. Більше ні! Все це вона скинула з себе, мов чужий одяг, щоб, не роздумуючи, підкоритися законам, про які вчора ще нічого не знала».
— Шкода, що я не була тоді з тобою в Парижі,— сказала Елізабет.
— Шкода, що тепер війна і ми не можемо туди поїхати.
— А вони нас прийняли б?
— Мабуть. Адже в Парижі ми нічого не руйнували.
— А у Франції?
— Не так багато, як в інших країнах. Там усе швидко закінчилося.
— Очевидно, ви зруйнували там достатньо для того, щоб вони ненавиділи нас ще багато років.
— Так, очевидно. Коли війна триває довго, багато що забувається. Певно, вони нас ненавидять.
— Мені б хотілося поїхати в таку країну, де нічого не зруйновано.
— Країн, де нічого не зруйновано, тепер залишилося дуже мало, — відповів Гребер. — У пляшці ще є щось?
— Так, удосталь. А де ти іще бував?
— В Африці.
— І в Африці? Ти чимало побачив.
— Авжеж. Але зовсім не те, про що мріяв раніше.
Елізабет взяла з підлоги пляшку і налила склянки по вінця. Гребер мовчки дивився на неї. Все здавалося якимось трохи нереальним, і не тільки тому, що вони випили. Слова ніби розпливалися в сутінках, втрачаючи зміст, а те, що було сповнене змісту, жило без слів, і його не можна було висловити. Сутінки скидалися на безіменну річку, води якої то підіймаються, то опускаються; а слова пливуть по ній, наче вітрила.
— Ти був ще де-небудь? — спитала Елізабет.
«Вітрила, — думав Гребер. — Де я бачив вітрила, на річках?»
— У Голландії,— відповів він. — Це було ще на, самому початку. Я бачив там на каналах човни, а канали були такі мілкі й вузькі, що здавалося, ніби човни пливуть над землею. Вони пливли тихо і мали величезні вітрила, а в сутінках ці вітрила нагадували гігантських білих, голубих і рожевих метеликів на луках.
— Голландія, — проказала Елізабет. — Можливо, після війни ми зможемо поїхати туди? Питимемо какао, їстимемо білий хліб і всілякі гатунки голландських сирів, а вечорами милуватимемося човнами.
Гребер звів на неї погляд. «Їжа, — подумав він. — У війну уявлення про щастя завжди пов’язується з їжею».
— Чи нас не пустять і туди? — запитала вона.
— Гадаю, що ні. На Голландію ми напали без попередження і зруйнували Роттердам. Я бачив ті руїни. Не вціліло майже жодного будинку. Тридцять тисяч убитих. Боюся, що нас і туди не пустять, Елізабет.
Якусь мить вона мовчала. Потім зненацька схопила свою склянку і пожбурнула на підлогу. Склянка дзенькнула і розбилась.
— Отже, ми більше нікуди не зможемо поїхати! — вигукнула вона. — А ми тут розмріялися! Нікуди! Ми полонені, ув’язнені й прокляті!
Гребер підвівся на ліктях. Очі її блищали, немов сизувате прозоре скло в тремтливому, білуватому світлі з вулиці. Він перехилився через неї й подививсь на підлогу. На ній тьмяно поблискували скалки зі світлими краями.
— Треба увімкнути світло і усе визбирати, — сказав він. — А то покалічимо собі ноги. Почекай, спершу я зачиню вікно.
Він перебрався на другий бік ліжка. Елізабет повернула вимикач і дістала халатик. При світлі вона засоромилась.
— Не дивися на мене, — попрохала вона. — Я не знаю, чому я це зробила. Я не така.
— Ти вже така. І маєш рацію. Тобі тут не місце. Тому не соромся, коли закортить що-небудь кинути й розбити.
— Мені хотілося б знати, де моє місце.
Гребер засміявся.
— Я цього теж не знаю. Можливо, в цирку, або в якомусь старовинному вишуканому палаці, або серед модних меблів, або десь у наметі… Тільки не в цій білій дівочій кімнаті. А я першого вечора подумав, що ти беззахисна й безпомічна!
— Я така і є.
— Ми всі такі. Але якось обходимося без допомоги і захисту.
Він узяв газету, розіслав її на підлозі і другою газетою згорнув на неї скло. При цьому він прочитав заголовки. Знову скорочення ліній фронту. Кровопролитні бої в районі Орла. Він склав газету зі склом і поклав її в кошик для сміття. В кімнаті раптом стало вдвічі тепліше. З вулиці долинав стукіт кайл і скрегіт лопат бригади, що розкопувала руїни. На столі стояли Біндінгові подарунки. «Виявляється, іноді можна думати про багато речей одночасно», — промайнуло в нього.
— Я хочу швидше прибрати зі столу, — сказала Елізабет. — Мені раптом перехотілося все це бачити.
— А куди?
— На кухню. До завтрашнього вечора ми ще встигнемо сховати те, що залишиться.
— До завтрашнього вечора тут залишиться не так уже й багато! Але що ми робитимемо, коли фрау Лізер раптом повернеться раніше?
— Як повернеться, то й повернеться.
Гребер здивовано подивився на Елізабет.
— Я й сама дивуюся з того, що я щодня інша, — промовила вона.
— Не щодня. Щогодини.
— А ти?
— Я теж.
— Це добре?
— Добре. А коли й ні, то все одно байдуже.
— Байдуже — це теж непогано, еге ж?
— Так.
Елізабет вимкнула світло.
— Тепер можна знов відчинити цей склеп, — сказала вона.