— Он що! А я вже подумала…
Гребер не зрозумів, що саме вона подумала. Він раптом побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті зуби, і йому стало трохи страшно.
— Ну добре, — сказала вона. — Дякую. Я візьму цукор для дитини.
Фрау Лізер взяла обидва кульки, і Гребер помітив, що вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для Елізабет вона розгорне відразу ж, як тільки він піде, а саме цього й прагнув. Собі на диво вона знайде там фунт цукру і більше нічого.
— От і добре, фрау Лізер. До побачення.
— Хайль Гітлер! — Жінка пильно подивилась на нього.
— Хайль Гітлер, — відповів Гребер.
Він вийшов з будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник до стіни. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика і з кругленьким черевцем під курячими грудьми. Гребер зупинився. Навіть це опудало на мить йому здалося небезпечним.
— Гарна сьогодні погода, — сказав Гребер, дістав пачку сигарет, взяв одну собі, а решту простягнув чоловікові.
Двірник щось промимрив і витягнув сигарету.
— Демобілізований? — спитав, скоса позираючи на костюм Гребера.
Гребер похитав головою. Він уже хотів був сказати кілька слів про Елізабет, але передумав. Краще взагалі не привертати уваги двірника.
— Через тиждень знову назад, — пояснив він. — Четвертий раз.
Двірник ліниво кивнув. Він вийняв із рота сигарету, оглянув її і виплюнув кілька кришок тютюну.
— Не подобається? — поцікавився Гребер.
— Ні, чому ж. Але я, власне, курю сигари.
— З сигарами теж, мабуть, сутужно, еге ж?
— А ви як гадаєте?
— У мене є один знайомий, у якого ще збереглося коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.
— Імпортні?
— Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кільцями.
— Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.
— Він крайсляйтер. Трави він не курить.
— Крайсляйтер?
— Атож. Альфонс Біндінг. Мій найкращий товариш.
— Біндінг ваш товариш?
— Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Різе з СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Різе.
Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить в концтаборі, коли Біндінг і Різе давні друзі Гребера.
— Просто сталося непорозуміння, — мовив Гребер байдуже. — Скоро все буде в порядку. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?
— Так, — переконано підтвердив двірник.
Гребер глянув на свій годинник.
— Мені пора. А про сигари я не забуду.
Він пішов далі. «Це був непоганий початок із хабарем», — промайнуло в нього. Але незабаром його знов пойняла тривога. А може, він припустився помилки? Все це раптом видалося йому хлоп’ячою витівкою. Мабуть, таки не треба було цього робити. Він став і оглянув себе. Та ще й оце прокляте цивільне лахміття! Греберові здалося, що то воно у всьому винне. Він хотів звільнитися від шкури солдата і відчути себе незалежним, а натомість опинився в світі страху і якоїсь непевності.
Гребер почав міркувати, що він іще може зробити. Елізабет до вечора все одно не повернеться. Він проклинав поспішність, з якою зажадав одержати папери. «Захист, — зітхнув він. — Вчора вранці я ще чванився, що одруження стане для неї захистом. Сьогодні ж воно обернулось на небезпеку».
— Як ви смієте кепкувати? — закричав якийсь грубий голос.
Гребер підвів голову. Перед ним стояв невисокий на зріст майор.
— Ви що, не розумієте, який суворий тепер час, ви, нахаба?
Гребер якусь хвилю ошелешено дивився на майора. Потім усе збагнув. Він віддав йому честь, забувши про свій цивільний одяг. Старий сприйняв це як насмішку.
— Вибачте, — мовив Гребер. — Я не мав на увазі нічого поганого.
— Що?! Ви ще дозволяєте собі дурні жарти? Чому ви не в армії?
Гребер придивився до старого пильніше. Це був той самий майор, який уже раз нагримав на нього, — ввечері, коли він стояв з Елізабет біля її будинку.
— Такі пройдисвіти, як ви, від сорому повинні були б провалитися крізь землю, а не блазнювати, — кричав майор.
— Та не кип’ятіться ви! — сердито сказав Гребер. — І забирайтеся знов туди, звідки ви вилізли!
Очі старого зробилися майже божевільними. Почервонівши як рак і аж захлинаючись, він розлючено пробелькотів:
— Я накажу вас заарештувати!
— Ви не можете цього зробити і знаєте це самі. Тож дайте мені спокій, мені не до вас.
— Та це ж… — Майор хотів був знов закричати, але несподівано ступив крок до Гребера і став принюхуватись, широко роздуваючи зарослі волоссям ніздрі. Його обличчя скривилося. — А-а, все ясно, — промовив він з огидою. — Тому ви і не в формі! Третя стать! Хай тобі чорт! Баба напахчена! Шльондра в штанях!
Він сплюнув, витер свої сиві вуса, кинув на Гребера ще один сповнений презирства погляд і мовчки подався геть.
От тобі і сіль для купання! Гребер понюхав свою руку. Тепер і він почув запах. «Шльондра, — подумав він. — А чи далекий я від цього? От що може зробити з людиною страх за долю іншої людини! Фрау Лізер, двірник… На що тільки я не йду! Одначе я надто швидко скотився з висоти своєї доброчесності вниз!»
Він стояв проти будинку гестапо. Біля воріт туди-сюди походжав молодий есесівець, час від часу позіхаючи. На вулицю, сміючись, вийшли кілька офіцерів СС. Потім звідкись вигулькнув якийсь літній чоловік і, скрадаючись, подивився на верхні вікна. Зупинившись, він дістав з кишені якогось папірця. Прочитав його, озирнувся довкола і, звівши очі до неба, неквапом підійшов до вартового. Есесівець оглянув повістку й байдуже пропустив чоловіка в будинок.
Гребер задивився у вікна. Він знову відчув страх, ще задушливіший, важчий і липкіший, ніж досі. Він не раз переживав страх, безнадійний і темний, крижаний, що перехоплює подих, а також останній, найбільший — страх живої істоти перед смертю. Але це був зовсім інший страх, повзучий, задушливий, непевний і загрозливий, брудний, слизький страх безсилля і руйнівних сумнівів; це був страх, що роз’їдав усе нутро, страх за іншу людину, ні в чому не винного заложника, за жертву беззаконня, страх перед свавіллям, владою і бездушністю. Це був чорний страх часу.
Гребер прийшов до фабрики задовго до кінця зміни. Минуло чимало часу, поки з’явилася Елізабет. Він уже почав був боятися, що її заарештували на фабриці. Спершу вона не впізнала його в цивільному, а потім розсміялася.
— Ти такий молодий! — вигукнула вона.
— Я не почуваю себе молодим. Я почуваю себе столітнім дідом.
— Чому? Що сталося? Тобі треба раніше повертатись назад?
— Ні, тут усе в порядку.
— Ти почуваєш себе столітнім дідом тому, що в цивільному?
— Не знаю. Але в мене таке відчуття, ніби я, одягнувши цей триклятий костюм, узяв на себе всі турботи світу. Що тобі вдалося зробити зі своїми паперами?
— Все, — відповіла Елізабет, усміхнувшись, — я використала для цього навіть обідню перерву. Подала всі папери.
— Всі,— проказав Гребер. — Отже, робити більше нічого.
— А що ще треба було зробити?
— Нічого. Я тільки раптом злякався. Можливо, ми чинимо неправильно. Може, це тобі зашкодить.
— Мені? Як саме?
Гребер завагався.
— Я чув, що в таких випадках інколи надсилають папери до гестапо. Можливо, краще було б усе це облишити.
— Елізабет зупинилась.
— Що ти ще чув?
— Нічого. Але мені зненацька стало страшно.
— Ти гадаєш, мене можуть заарештувати за те, що я хочу вийти заміж?
— Ні, не в цьому справа.
— А в чому? Ти думаєш, їм стане відомо, що мій батько в концтаборі!
— Та ні ж, — перебив її Гребер. — Їм це відомо напевне. Я подумав, що, може, краще було б не привертати до себе уваги. Від гестапо можна чекати чого завгодно. Раптом якомусь кретинові щось спаде на думку. Ти ж знаєш, як це буває. Там не питають, хто правий, а хто винуватий.
Елізабет хвилю помовчала.
— Що ж нам робити? — спитала потім.
— Я думав про це цілий день. Мабуть, тут уже нічого не вдієш, Якщо тепер ми заберемо заяви назад, то ще більше привернемо до себе увагу.
Вона кивнула і якось дивно подивилась на нього.
— Можна все-таки спробувати.
— Пізно, Елізабет. Ми повинні тепер іти на риск і чекати.
Вони рушили далі. Фабрику було добре видно — вона стояла на невеличкій площі. Гребер уважно придивився до будівлі.
— Вас тут ще не бомбили?
— Ще ні.
— Фабрика майже не замаскована. Її не важко розпізнати.
— У нас великі підвали.
— А вони надійні?
— Більш-менш, гадаю.
Гребер підвів погляд. Елізабет ішла поруч і не дивилася на нього.
— Зрозумій мене, ради бога, правильно, — сказав він. — Я боюся не за себе. Я боюся тільки за тебе.
— За мене тобі не треба боятися.
— А сама ти не боїшся?
— Я вже пізнала всі страхи, які є. В моїй душі більше немає місця для нового страху.
— А в моїй є,— промовив Гребер. — Коли когось любиш, з’являється багато нових страхів, про які раніше навіть не здогадувався.
Елізабет повернула до нього обличчя. Раптом вона розсміялась. Він теж подивився на неї і кивнув.
— Я ще не забув, що казав позавчора, — заявив він. — Але невже спершу мусиш пережити страх, щоб переконатися в тому, що когось любиш?
— Не знаю. Але гадаю, що це допомагає.
— Проклятий костюм! Завтра я його скину. А я думав, що цивільним живеться легко!
Елізабет усміхнулась:
— Отже, все це лише через костюм?
— Ні,— зітхнув він з полегшенням. — Це через те, що я знов живу. Знов живу і хочу жити. І разом з бажанням, мабуть, приходить страх. Цілий день на душі в мене було препогано. Тепер, коли побачив тебе, трохи покращало. Але ж насправді нічого не змінилося. Просто дивно, як мало треба, щоб виник страх.
— І кохання, слава богу, теж! — додала Елізабет.
Гребер глянув на неї. Вона йшла поруч весела і безтурботна.
«Вона змінилася, — подумав він. — Вона міняється щодня. Раніше вона боялася, а я ні. Тепер навпаки».
Вони поминули Гітлерплац. За церквою палахкотіла вечірня заграва.
— Де це знов горить? — запитала Елізабет.
— Ніде. Це просто сідає сонце.
— Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж?
— Правда.
Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали, на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі. Кожен з них був людиною і мав свою долю. «Легко розумувати і бути хоробрим, коли в тебе нічого немає,— думав Гребер. — Але коли в тебе щось є, світ виглядає зовсім інакше. Все стає і легшим, і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Мужність потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, називається інакше і, власне, тільки тоді й починається». Він глибоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби він повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, коли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.
— Дивно, — мовила Елізабет. — Це, мабуть, весна. Тут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав для цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю запах фіалок…
XVIII
Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.
— Ти її справді знайшов? — запитав Гребер.
— Так, але…
— Де?
— Просто на вулиці,— відповів Бетхер. — Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.
— Де ж вона весь час була?
— В таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона стоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу мимо, а вона гукає мене: «Отто! Ти мене не впізнав?»
Бетхер зробив паузу і обвів усіх поглядом.
— Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?
— Як називається табір, в якому вона була?
— Не знаю. Здається, «Лісовий табір номер два». Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї й кажу: «Альма, це ти?» — «Я, — відповідає вона. — Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди». А я все дивлюся на неї і мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п’ятдесят п’ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.
— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман.
— Що?
— Яка вона на зріст, твоя дружина?
— Десь метр шістдесят. А хіба що?
— Отже, тепер у неї нормальна вага.
— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана. — Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальна вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?
— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера і нашу дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, — кинув Ройтер. — Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.
— Забійна вага? Та хто що каже про забійну вагу? — Бетхер люто й безпомічно переводив погляд з одного на іншого. — Це була жива вага! А з усім іншим ідіть ви…
— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку. — Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!
— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива і така ж міцна, як і раніше?
— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман. — Її ж можна знову відгодувати.
— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх дають на талони?
— Спробуй купити щось із-під поли.
— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер. — А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та, навіть якби вона купалася в самому риб’ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!
— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяйку, якщо тобі потрібне сало!
— В тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.
— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, — зробив висновок Ройтер.
— Я не легковажний! Я беру все близько до серця, в цьому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!
Бетхер підійшов до своєї шафки і запхнув решту речей у ранець.
— Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — спитав Гребер. — Чи в тебе лишилася колишня квартира?
— Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже перебути десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зостатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подобається. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й одружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.
— Скільки ще в тебе відпустки?
— Три дні.
— І ти не можеш ці три дні придуритися?
— Друже, — спокійно сказав Бетхер, — жінка в ліжку, мабуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, було б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то ми обоє тільки мучимося.
Він узяв свої речі й пішов.
Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.
— А ти? Що робитимеш ти?
— Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок спитаю, чи не треба ще якихось паперів.
Ройтер ошкірився:
— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?
— Ні. Мене налякало зовсім інше.
— Небезпечно, — промовив писар із запасного батальйону. — На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба робити, коли насувається небезпека?
— Треба ховатися, — відповів Гребер. — Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!