— Буде видно. Я йому скажу, що тобі стало недобре і ти на хвилину вийшла на повітря. Йди, Елізабет!
Він стояв біля віконця і дивився їй вслід. Вона обернулася і всміхнулась. Потім зникла в натовпі.
— Де фрейлейн Крузе?
Гребер повернув голову. Службовець уже стояв на місці.
— Вона зараз прийде. Все гаразд?
Службовець кивнув.
— Коли ви маєте намір одружуватись?
— Якомога швидше. У мене вже лишилося мало часу. Моя відпустка майже закінчилась.
— Ви можете одружитися відразу, якщо хочете. Папери готові. Для солдатів усе робиться швидко й просто.
Гребер побачив у руках чоловіка папери. Службовець усміхався. Гребер відчув, що сили покидають його. Несподівано йому стало душно.
— Все влаштовано? — запитав він і скинув кашкета, щоб витерти з обличчя піт.
— Так, — підтвердив службовець. — А де ж фрейлейн Крузе?
Гребер поклав кашкета на віконце. Спробував знайти поглядом Елізабет. Зал був переповнений людьми, і він її не бачив. Потім помітив на віконці свій кашкет. Він забув, що це був сигнал небезпеки.
— Одну хвилинку, — швидко сказав він. — Я її зараз приведу.
Він квапно почав пробиратися між людьми, сподіваючись наздогнати Елізабет на вулиці. Але коли підійшов до виходу, то побачив, що вона спокійно стоїть біля колони й чекає.
— Слава богу, ти тут! — зрадів він. — Все гаразд, Елізабет.
Вони повернулися назад. Службовець передав Елізабет папери.
— Ви дочка медичного радника Крузе? — поцікавився він.
— Так.
Гребер затамував подих.
— Я знав вашого батька, — сказав службовець.
Елізабет здивовано звела на нього погляд.
— Вам що-небудь відомо про нього? — спитала вона за мить.
— Не більше, ніж вам. Ви про нього нічого не чули?
— Ні.
Чоловік надів окуляри. У нього були водянисто-блакитні короткозорі очі.
— Сподіватимемось на краще. — Він подав Елізабет руку. — На все добре. Я взяв вашу справу на свою відповідальність і зробив усе сам. Можете одружуватися хоч сьогодні. Я можу для вас усе підготувати. Якщо хочете, хоч зараз.
— Зараз, сказав Гребер.
— Сьогодні вдень, — промовила Елізабет. — Можна о другій дня?
— Я це влаштую для вас. Вам треба з’явитися до гімнастичного залу міської школи. Тепер там реєструють шлюби.
— Спасибі.
Вони спинились біля виходу.
— Чому не зараз? — спитав Гребер. — І нам уже нічого не стояло б на перешкоді.
Елізабет усміхнулася.
— Мені ж треба хоч трохи часу, щоб приготуватися. Ернсте! Невже ти цього не розумієш?
— Лише наполовину.
— Досить і цього, Зайди по мене за чверть до другої.
Пройшовши кілька кварталів, Гребер знайшов кравецьку майстерню. В ній сидів чоловік, що скидався на кенгуру. Він шив військову форму.
— У вас можна почистити штани? — спитав Гребер.
Чоловік підвів голову.
— У мене кравецька майстерня, а не пункт чистки.
— Я бачу. Я хочу також випрасувати свій одяг.
— Той, що на вас?
— Так.
Кравець трохи побурмотів і встав. Оглянув пляму на штанях.
— Це не кров, — пояснив Гребер. — Це маслинова олія. Трохи бензину, і вона зникне.
— Чому ж ви не зробите це самі, коли ви так добре розбираєтесь? Бензин тут узагалі нічого не поможе.
— Може, й так. Вам це напевно краще відомо. У вас немає нічого такого, у що я міг би поки перевдягнутися?
Кравець зник за перегородкою і повернувся з картатими штаньми та білим піджаком. Гребер узяв одяг.
— Скільки це триватиме? — спитав він. — Уніформа мені потрібна на весілля.
— Годину.
Гребер переодягнувся.
— Тоді через годину я прийду.
Схожий на кенгуру кравець недовірливо поглянув на нього. Він думав, що Гребер посидить у майстерні.
— Моя уніформа — непогана застава, — заявив Гребер. — Я не втечу.
Кравець несподівано усміхнувся на всі зуби.
— Ваша уніформа, юначе, належить державі. Та йдіть собі. І не забудьте підстригтися. Вам це потрібно, коли ви зібралися одружуватись.
— Ваша правда.
Гребер прокинувся з дрімоти і злякався, його вже обслуговувала якась жінка.
— Мій чоловік на фронті,— сказала вона. — Я його заміняю. Сідайте ось сюди. Поголити?
— Підстригти. Ви й це вмієте?
— О господи! Та я це так умію, що скоро вже почну знов забувати. І голову помиємо? У нас іще є чудове мило.
— Гаразд. І голову помиємо.
Жінка була енергійна і рішуча. Вона підстригла Гребера і добре вимила йому голову з милом, а потім витерла волохатим рушником.
— Брильянтину не бажаєте? — запропонувала вона. — У нас є французький.
Гребер прогнав дрімоту, поглянув у дзеркало і злякався. Волосся на скронях було підстрижене так коротко, що вуха, здавалося, повиростали.
— Брильянтин? — владно перепитала жінка ще раз.
— А як він пахне? — Гребер згадав про Альфонсову сіль для купання.
— Пахне, як брильянтин. Як же ще? Французький.
Гребер узяв баночку і понюхав. Брильянтин тхнув давнім прогірклим жиром. Час перемог і справді давно минув. Він оглянув своє волосся; там, де воно було довше, і тепер стирчали якісь віхті.— Гаразд. Давайте брильянти. Але трішечки.
Він заплатив і вирушив знов до кравця.
— Ви прийшли ранувато, — пробурмотів той.
Гребер промовчав. Він сів і почав спостерігати, як кранець прасує одяг. Від теплого повітря його хилило на сон. Війна раптом стала дуже далекою. Ліниво гули мухи, шипіла праска, і в невеличкій кімнатці запанувала атмосфера незвичної і давно забутої безпеки.
— Це все, що я можу зробити.
Кравець подав Греберу штани. Той оглянув їх. Пляма майже зникла.
— Чудово! — похвалив він.
Штани тхнули бензином, але про це Гребер нічого не сказав. Він швиденько переодягнувся.
— Хто вас підстригав? — спитав кравець.
— Якась жінка, її чоловік на фронті.
— У вас такий вигляд, ніби ви підстригалися самі. Постривайте хвилинку.
Схожий на кенгуру кравець зрізав ножицями кілька відстовбурчених пасом.
— Ось так краще.
— Скільки я маю заплатити?
Кравець махнув рукою:
— Тисячу марок або зовсім нічого. Отже, нічого. Подарунок на весілля.
— Дякую. Тут поблизу є квітковий магазин?
— Є, на Шпіхернштрасе.
Магазин був відчинений. Дві жінки торгувалися з продавщицею за вінок.
— Але ж на гілках справжні шишки, — казала продавщиця. — Це коштує дорожче.
Одна з жінок обурливо зиркнула на неї. Її опухлі зморшкуваті щоки тремтіли.
— Це спекуляція, — заявила вона. — Спекуляція! Ходімо, Мінно! Знайдемо де-небудь дешевшого вінка.
— Можете не купляти! — ущипливо відповіла продавщиця. — Я свій товар ще продам.
— За таку ціну?
— Авжеж, за таку! У мене вінки не залежуються, до вечора їх розкуповують, шановна пані!
— Ви наживаєтесь на війні!
Обидві жінки вийшли з крамниці. Продавщиця перевела дух, так наче хотіла їм ще щось гукнути, але потім повернулася до Гребера. Щоки її раптом спалахнули.
— А вам? Вінок чи прикраси на домовину? Ви ж бачите, вибір не великий, але в нас є дуже гарне ялинове гілля.
— Мені нічого не треба для похорону.
— Тобто як? — здивувалася продавщиця.
— Я хочу купити квіти.
— Квіти? У мене є лілеї…
— Лілей не треба. Щось для весілля.
— Лілеї на весілля можна брати сміливо, шановний пане! Вони — символ незайманості і чистоти.
— Це правда. А хіба троянд у вас немає?
— Троянд? У цей час? Звідки? В теплицях нині вирощують овочі. Тепер узагалі важко діставати квіти, Гребер обійшов прилавок. Нарешті за вінком у вигляді свастики він знайшов букетик Нарцисів.
— Дайте мені оці.
Продавщиця витягла букетик і побризкала його водою.
Доведеться, на жаль, загорнути вам квіти в газету. Іншого паперу в мене немає.
— Байдуже.
Гребер заплатив за нарциси й вийшов. Із квітами в руках він відразу відчув себе якось ніяково. Здавалося, всі перехожі задивляються на нього. Спершу він тримав букета квітами вниз, потім узяв його під пахву. Греберів погляд упав на газету, в яку був загорнутий букет. Поруч із живими квітами було видно фото якогось чоловіка з роззявленим ротом. То був голова народного суду. Гребер прочитав текст. Якихось чотирьох засуджено ми страти за те, що вони більше не вірили в перемогу Німеччини. Їм сокирою відрубано голови. Гільйотину було давно скасовано. Вона виявилася надто людяною покарою. Гребер зняв з букета газету і викинув її геть.
Службовець сказав правду — бюро реєстрації шлюбів містилося в гімнастичному залі міської школи. Реєстратор сидів за рядом канатів, кінці яких були прив’язані до піни. Поруч висів портрет Гітлера у військовій формі, під ним — свастика з німецьким орлом. Довелося почекати. Перед ними розписувався якийсь літній солдат. В його майбутньої дружини на грудях красувалася золота брошка у вигляді вітрильника. Солдат хвилювався, жінка стояла байдужа. Вона усміхнулася до Елізабет, немовби вони були змовниці.
— Свідки, — промовив реєстратор. — Де ваші свідки?
Солдат щось промимрив. У нього їх не було.
— Я гадав, що коли одружується фронтовик, то свідки не потрібні,— нарешті вимовив він.
— Ще чого! У нас порядок!
Солдат звернувся до Гребера:
— Може, ти нам допоможеш, друже? Ти і фрейлейн? Тільки поставте свої підписи.
— Певна річ. А потім ви розпишетеся за нас. Я теж не думав, що потрібні свідки.
— Хто ж про це думає!
— Кожен, хто знає свої громадянські обов’язки, — суворо заявив реєстратор. Він, очевидно, сприйняв цю байдужність як особисту образу. — Хіба в бій ви йдете без гвинтівок?
Солдат здивовано подивився на нього.
— Але ж це зовсім інша річ. Свідки — не зброя!
— Я цього й не сказав. Це було лише порівняння. Ну, то як же тепер? У вас є свідки?
— Оцей мій приятель і його дама.
Реєстратор незадоволено глипнув на Гребера. Йому не сподобалося, що все влаштовано так просто.
— У вас є документи? — з надією спитав він у Гребера.
— Так, ми й самі хочемо розписатись.
Реєстратор щось буркнув і взяв папери. Він записав прізвища Гребера й Елізабет в реєстраційну книгу.
— Розпишіться ось тут.
Всі четверо поставили свої підписи.
— Вітаю вас від імені фюрера, — холодно сказав реєстратор солдатові та його дружині. Потім повернувся до Гребера.
— А ваші свідки?
— Тут. — Гребер показав на обох.
Реєстратор похитав головою.
— Я можу взяти лише одного з них, — заявив він.
— Чому? Адже ви взяли нас обох.
— Ви ж були ще не одружені. А ці двоє тепер — сім’я. Свідками можуть бути лише двоє чужих людей. Дружина для цього не підходить.
Гребер не знав, чи службовець чинить справедливо, чи лише шукає причіпку.
— А тут немає кого-небудь, хто б нам допоміг? — запитав Гребер. — Може, хтось із ваших співробітників?
— Я тут не для того, щоб займатися такими справами, — відповів реєстратор з прихованою радістю. — Якщо у вас немає свідків, ви не зможете розписатись.
Гребер оглянувся.
— Що вам потрібно? — поцікавився літній чоловік, що саме увійшов і все чув. — Свідок? Беріть мене.
Він став коло Елізабет. Службовець холодно запитав у нього:
— У вас є документи?
— Звичайно. — Чоловік дістав з кишені паспорт і недбало кинув його на стіл.
Реєстратор розкрив паспорт, потім підхопився на ноги:
І крикнув:
— Хайль Гітлер, пане оберштурмбанфюрер!
— Хайль Гітлер, — недбало відповів оберштурмбанфюрер. — І більше не влаштовуйте тут театру, зрозуміли? Чого де вам раптом здумалося поводитись отак із солдатами?
— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер! Прошу, коли наша ласка, розпишіться ось тут.
Гребер побачив, що його другим свідком став оберштурмбанфюрер СС Гільдебрандт. Першим був сапер Клотц. Гільдебрандт потиснув руки Елізабет і Греберу, потім Клотцу та його дружині.
Реєстратор дістав із-за гімнастичних канатів, схожих на зашморги, два примірники Гітлерової книги «Mein Kampf».
— Подарунок держави, — кисло пояснив він і подивився вслід Гільдебрандту. — В цивільному, — проказав. — Звідки я можу знати?
Вони пройшли повз шкіряного коня для стрибків і бруси до виходу.
— Тобі коли назад? — спитав Гребер сапера.
— Завтра. — Клотц підморгнув. — Ми вже давно мріяли одружитися. Навіщо дарувати щось державі? Якщо встигну, то хоч Марія буде забезпечена. Чи ти іншої думки?
— Чому ж!
Клотц відстібнув свого ранця.
— Ти мене виручив, друже. У мене є справжній сервелат. Поласуйте й ви! Мовчи, я з села, в мене є цього добра. Я, власне, хотів пригостити реєстратора. Подумати тільки, оте лайно!
— Ні в якому разі! — Гребер узяв сервелат. — А ти візьми оцю книжку. На жаль, у мене немає нічого іншого.
— Але ж, друже, я й сам одержав таку.
— Це байдуже. Матимеш дві. Одну віддаси дружині.
Клотц покрутив у руках «Mein Kampf».
— Гарна оправа, — мовив він. — Тобі вона справді не потрібна?
— Ні, не потрібна. Вдома в нас є така книжка в шкіряній оправі зі срібними замками.
— Тоді, звичайно, інша справа. Ну, то хай вам щастить!
— Тобі теж.
Гребер наздогнав Елізабет.
— Я навмисне нічого не сказав Альфонсу Біндінгу, щоб він не напросився до нас у свідки, — пояснив він. — Не хотілося, щоб поряд з нашими прізвищами стояло крайсляйтерове. Тепер замість нього маємо якогось штурмбанфюрера СС. От що виходить з добрих намірів!
Елізабет засміялась.
— Зате «біблію руху» ти виміняв на сервелат! Це компенсація.
Вони перейшли базарну площу. Пам’ятник Бісмарка, від якого зосталися самі ступні, тепер був знову відновлений. Над церквою святої Марії кружляли голуби. Гребер подивився на Елізабет. «Я, власне, маю бути дуже щасливий», — подумав він. Але в нього було не таке відчуття, як він сподівався.
Вони лежали на лісовій галявині за містом. Дерева повивав фіолетовий серпанок. Кругом цвіли примули і фіалки. Повівав легенький вітерець. Раптом Елізабет підвелася й сіла.
— Що там таке? Ліс має якийсь чарівний вигляд. Чи, може, це мені сниться? Дерева немовби одягнені в срібло. Тобі теж так здається?
Гребер кивнув:
— На них наче срібний дощик.
— Що то таке?
— Станіоль. Або вузенькі стрічки тоненького алюмінію. Наче позлітка, в яку загортають шоколад.
— Атож. На всіх деревах! Звідки це?
— Літаки скидають його цілими в’язками. Це порушує радіозв’язок. По-моєму, тоді неможливо встановити місце перебування літака. Чи щось таке. Повільно опускаючись на землю, тоненькі смужки станіолю поглинають радіохвилі або перешкоджають їхньому поширенню.
— Жаль, — сказала Елізабет. — Здається, що в лісі самі різдв’яні ялинки. А це знову війна. Я гадала, ми нарешті втекли від неї.
Елізабет з Гребером задивилися на дерева. Вони були густо обплутані блискучими смужками, які звисали з гілок, тріпотіли на вітрі й виблискували. Яскраве сонце пробивалося крізь хмари, мов у казці. А те, що разом із невблаганною смертю і пронизливим свистом падало на землю, тепер безшумно іскрилося на деревах, неначе якесь примарне срібло, і будило спогади про дитинство та різдв’яне свято.
Елізабет пригорнулася до Гребера.
— Сприйматимемо все так, як воно виглядає, і не вникатимемо в його суть.
— Гаразд. — Гребер дістав з кишені шинелі Польманову книжку. — У нас немає змоги поїхати у весільну подорож, Елізабет. Але Польман дав мені ось це — альбом з краєвидами Швейцарії. Після війни ми поїдемо туди І все надолужимо.
— Швейцарія… Країна, де вночі ще горить світло?
Гребер розкрив книжку.
— Тепер і в Швейцарії більше немає світла. Я чув про це в казармі. Ми поставили ультиматум, щоб вони маскували світло. Швейцарія повинна виконувати цей ультиматум.
— Чому?
— Ми нічого не мали проти, поки над нею літали тільки наші літаки. Але тепер над Швейцарією пролітають і літаки інших країн. З бомбами, на Німеччину. Коли видно освітлені міста, пілотам легше орієнтуватись. Ось чому.
— Отже, і цьому кінець.
— Так. Але ми з тобою знаємо принаймні одне: коли після війни приїдемо до Швейцарії, там усе буде точнісінько так, як у цій книжці. Якби в нас був альбом з краєвидами Італії, Франції чи Англії, то про них. ми так не могли б сказати.
— Про Німеччину теж ні.
— Про Німеччину тепер теж ні.
Вони почали гортати книгу.
— Гори, — проказала Елізабет. — Хіба, крім гір, у Швейцарії нічого немає? Моря, тепла?