Сонце припікало. В небі пливли величезні, блискучі хмари. Бліндаж пропах кров’ю і порохом. Трупи надворі почали розбухати. Хто міг, заснув. Ніхто не знав — відрізано їх чи ще існує зв’язок.
Надвечір вогонь подужчав. Потім раптово майже зовсім припинився. Вони повилазили з бліндажа, чекаючи атаки. Її не було. Минуло ще дві години. Ці дві години вимотали їх більше, ніж бій.
О третій годині ранку від дота не залишилося нічого, крім понівеченої маси сталі й бетону. Довелося вийти. Шістьох було вбито, трьох поранено. Треба було відходити назад. Пораненого в живіт удалося протягти кілька сот метрів, потім він помер.
Росіяни знов пішли в атаку. В роті лишилося тільки два кулемети. Всі залягли у воронці й оборонялися. Потім знову відступили. Росіяни гадали, що їх більше, ніж було насправді, і це їх рятувало. Коли залягли вдруге, вбило Зауера. Куля влучила йому в голову, і він помер відразу. Трохи далі вбило Гіршмана, коли той перебігав. Він повільно перевернувся і застиг. Гребер стягнув його у воронку. Він почав сповзати, а потім покотився на дно. Груди в нього були прострелені. Обшукуючи його кишені, Гребер знайшов закривавлений гаманець і взяв з собою.
Вони дісталися до другої лінії оборони. І згодом надійшов наказ відступати далі. Роту вивели з бою. Запасна позиція стала передовою. Вони знову відійшли на кілька кілометрів. В роті лишилося всього тридцять чоловік. Через день роту поповнили до ста двадцяти.
Гребер розшукав Фрезенбурга в польовому госпіталі. Це був нашвидкуруч обладнаний барак. Ліву ногу у Фрезенбурга розтрощило.
— Збираються ампутувати, — сказав він — Якийсь нікчемний асистентик. Нічого іншого не вміє. Я наполіг, щоб завтра мене вивезли. Краще нехай ногу спершу огляне якась тямуща людина.
Він лежав на похідному ліжку з дротяною шиною на коліні. Ліжко стояло біля відчиненого вікна. З нього було видно клапоть рівнини; на лузі цвіли червоні, жовті, сині квіти. Повітря в кімнаті було важке. Тут лежало ще троє поранених.
— Як там Рае? — спитав Фрезенбург.
— Поранений в руку. Кістка ціла.
— Він у госпіталі?
— Ні. Залишився в роті.
— Я так і думав. — Фрезенбург поморщився. Один бік обличчя в нього усміхався, другий, зі шрамом, лишився непорушним. — Багато хто не хоче в тил. Рае теж.
— Чому?
— Він у відчаї. Жодної надії. І жодної віри.
Гребер подивився на жовте, мов пергамент, обличчя.
— А ти?
— Не знаю. Спершу треба дати лад ось цьому. — І він показав на дротяну шину.
У вікно повіяв теплий вітерець з лугу.
— Чудово, еге ж? — мовив Фрезенбург. — Коли лежав сніг, ми думали, що в цій країні ніколи не буває літа. Аж воно раптом настало. Та ще й жарке.
— Так.
— Як там удома?
— Не знаю. У мене те й друге просто не вкладається в голові. Відпустка й оце. Раніше ще сяк-так. Тепер — ні. Надто різні світи. Я вже не знаю, де ж, зрештою, дійсність?
— А хто знає?
— Раніше я думав, що знаю. Там, удома, я ніби знайшов щось справжнє. А тепер не знаю. Все минуло надто швидко. І надто далеко це було від того, що діється тут. Там мені навіть здавалося, що я більше не буду вбивати.
— Це здавалося багатьом.
— Так. Тобі дуже боляче?
Фрезенбург похитав головою.
— У цьому свинюшнику знайшлося дещо таке, на що годі було й сподіватися: морфій. Мені зробили уколи, вони ще діють. Біль узагалі є, але немовби болить у когось іншого. Ще годину чи дві можу думати.
— Прийде санітарний поїзд?
— Тут є санітарна автомашина. Вона довезе нас до сусідньої станції.
— Скоро вже нікого з наших тут не залишиться, — сказав Гребер. — Ось і ти від’їжджаєш.
— Можливо, мене ще раз так стулять докупи, що я вернусь.
Вони подивились один на одного. Обидва знали, що цього не станеться.
— Я сподіваюся, — мовив Фрезенбург. — Принаймні протягом цих двох годин, поки діє морфій. Інколи шмат життя може бути з біса коротким, правда ж? А потім починається інший, про який не маєш жодного уявлення. Це вже друга війна в моєму житті.
— А що ти робитимеш потім? Ти вже думав?
Фрезенбург мимоволі усміхнувся.
— Я ще певно не знаю, що зі мною зроблять інші. Буде видно. Я не вірив, що мені пощастить вибратися звідси. Думав, що гахне — і все. Тепер треба звикати до того, що мене гахнуло лише наполовину. Не знаю, чи це краще. Те здавалося простішим. Раз — і тебе вже не стосується все це свинство. Заплатив сповна, і годі. А тепер, виявляється, знов у цій мерзоті. Ми переконали себе в тому, що смерть усе спокутує і так далі. Це неправда. Я стомився, Ернсте. Хочу спробувати заснути, перш ніж відчую, що я каліка. На все добре.
Він простягнув Греберові руку.
— Тобі теж, Людвігу, — відповів Гребер.
— Звичайно. Тепер я пливу за течією. Примітивна жадоба до життя. Досі було не так. Але, мабуть, все теж було обманом. Невеличка надія все-таки жевріла. Та це не має значення. Ми вічно забуваємо, що самі собі можемо поставити крапку. Ми одержали це в подарунок разом з так званим розумом.
Гребер похитав головою.
Фрезенбург усміхнувся своєю напівусмішкою.
— Твоя правда, — сказав він. — Ми цього не зробимо. Краще постараємося, щоб усе це більше ніколи не повторилось.
Він ліг на подушку. Сили його, мабуть, геть вичерпались. Коли Гребер підійшов до дверей, Фрезенбург уже заплющив очі.
Гребер повертався у своє село. Бліда вечірня заграва ледве освітлювала небо. Дощ перестав. Грязюка просихала. На запущених полях буйно розрослися квіти і бур’яни. Фронт гуркотів. Кругом усе раптом стало зовсім чужим, усі зв’язки ніби обірвалися. Греберу було відоме це почуття: воно часто приходило до нього, коли він, прокинувшись серед ночі, не міг зрозуміти, де він. Ввижалося, ніби він випав із світу і сам ширяє десь у темряві. Це тривало недовго. Незабаром все ставало на свої місця. Але щоразу залишалося непевне, дивне почуття, що колись він не знайде дороги назад.
Гребер цього не боявся, тільки ввесь стискувався і наче перетворювався в крихітну дитину, яку покинули в безмежному степу, звідки знайти дорогу назад неможливо. Він засунув руки в кишені й озирнувся. Знайома картина: руїни, необроблені поля, російський захід сонця, а з другого боку — тьмяні спалахи фронту. Звичайний пейзаж, і від нього крижаний холод безнадії стискав серце.
Він намацав у кишені листи від Елізабет. В них жило тепло, ніжність і солодке хвилювання любові. Але це не було спокійне світло, що освітлює затишний дім; це були оманливі болотні вогники, і що далі він ішов за ними, то глибше засмоктувала його трясовина. Він хотів засвітити це світло, щоб віднайти шлях назад; але він засвітив його до того, як було збудовано дім. Він засвітив його серед руїн, і воно не прикрашало їх, робило ще сумнішими. Там, на батьківщині, він цього не розумів. Він пішов за вогником, ні про що не розпитуючи, і ладен був повірити, що досить лише одного — йти за ним. Але цього було мало.
Він відмовлявся від правди, доки міг. Не так просто було її збагнути; все, на що він хотів покластися, що мало його підтримувати і надихати, ще далі відкидало його назад. Та цього було мало. Воно лише хвилювало його серце, але не підтримувало. Маленьке особисте щастя тонуло в бездонній трясовині загального нещастя і відчаю.
Він дістав листи Елізабет і почав їх читати; червоне призахідне сонце освітлювало сторінки. Він знав їх напам’ять, але все-таки ще раз перечитував їх, і знову відчував себе ще самотнішим, ніж раніше. Одне було надто коротким, друге тривало надто довго. Це була відпустка, а життя солдата вимірюється не відпусткою, а часом на фронті.
Він знову заховав листи. Він поклав їх разом з листами батьків, які одержав у канцелярії. Який сенс копатися в цьому? Фрезенбург мав рацію: все треба робити крок за кроком. Не варто братися за розв’язування світових проблем, коли тобі загрожує небезпека. «Елізабет! — подумав він. — Але чому я думаю про неї, як про втрату? Адже ось її листи! Вона жива!»
Село було вже близько — похмуре, покинуте людьми. Всі ці села виглядали так, немовби їх уже ніхто не збирався відбудовувати. Березова алея вела до руїн білої хати. Там, мабуть, був сад, подекуди ще цвіли квіти, а біля запущеного ставка стояла статуя. Це був Пан, він грав на сопілці, але ніхто не з’являвся на його святковий обід. Лише кілька новобранців зривали зелені вишні.
XXVII
— Партизани!
Штайнбреннер облизав губи і подивився на росіян. Вони стояли посеред сільського майдану — два чоловіки і дві жінки. Одна з жінок була молода, кругловида і з широкими вилицями. Всіх чотирьох привели вранці.
— Вони не схожі на партизанів, — сказав Гребер.
— І все-таки це партизани. Чому ти вважаєш, що ні?
— Вони на партизанів не схожі. Це начебто прості селяни.
Штайнбреннер розсміявся.
— Якби судити тільки на вигляд, то злочинців узагалі не було б.
«Це правда, — подумав Гребер. — І ти сам — найкращий тому приклад». Він побачив Рае, що саме підійшов.
— Що з ними робити? — спитав ротний командир.
— Їх упіймали тут, — сказав фельдфебель. — Треба зачинити, доки надійде наказ.
— У нас і свого клопоту, бачить бог, повні руки. Чому б їх не відіслати в штаб полку?
Рае не сподівався на відповідь. Штаб полку тепер не мав певного місця. В кращому випадку звідти пришлють кого-небудь допитати росіян, а потім скажуть, що з ними робити.
— За селом є колишній поміщицький маєток, — доповів Штайнбреннер. — Там підвал з гратами на вікнах і залізні двері з засувом.
Рае допитливо дивився на Штайнбреннера. Він знав, про що той думає. У нього росіяни, як завжди, зроблять спробу втекти, і він їх прикінчить. За селом це легко владнати. Рае озирнувся.
— Гребере, — звелів він. — Візьміть цих людей. Штайнбреннер покаже вам, де той підвал. Перевірте, чи він відповідає вимогам. Доповісте мені потім. І залиште там вартового. Візьміть людей зі свого відділення. Ви відповідаєте за полонених. Тільки ви, — додав він.
Один з полонених кульгав. У старої жінки на ногах понадувалися жили. Молода йшла босоніж. На околиці Штайнбреннер штовхнув молодшого партизана в спину.
— Гей, ти! Біжи!
Хлопець обернувся. Штайнбреннер засміявся і кивнув.
— Біжи! Біжи! Вперед! Ти вільний!
Старший щось сказав хлопцеві російською мовою. Той не побіг. Штайнбреннер ударив його чоботом у спину.
— Біжи ж, сволото!
— Облиш його, — сказав Гребер. — Ти чув, що наказав Рае?
— Ми можемо примусити їх бігти, — прошепотів Штайнбреннер. — Чоловіків, звичайно. Відпустимо на десять кроків, а потім постріляємо. Жінок зачинимо, молоду візьмемо собі на ніч.
— Облиш їх. І забирайся геть. Тут командую я.
Штайнбреннер розглядав литки молодиці. Вона була в короткій спідниці, і її ноги, дужі й засмаглі, було добре видно.
— Їх же все одно розстріляють, — заявив Штайнбреннер. — Або ми, або служба безпеки. А з молодою ще можна побавитись. Тобі легко говорити. Ти щойно повернувся з відпустки.
— Заткни пельку і думай про свою наречену! — гримнув Гребер. — Рае тобі наказав показати нам підвал, і все.
Вони йшли алеєю до білого будинку.
— Ось тут, — пояснив невдоволено Штайнбреннер і показав на невеличку кам’яну прибудову, що добре збереглася. У неї був надійний вигляд, двері мали металевий засув, що замикався на колодку.
Гребер оглянув прибудову. Очевидно, раніше тут був або хлів, або сарай. Підлога була зацементована. Полонені не могли вибратися звідси без інструментів, а їх уже обшукали і переконалися, що в них нічого немає.
Гребер відчинив двері і впустив полонених. Двоє новобранців, що прийшли з ним для охорони, стояли з гвинтівками напоготові. Полонені один за одним зайшли в сарай. Гребер замкнув двері й поторгав замок. Тримається.
— Наче мавпи у клітці! — зареготав Штайнбреннер. — Банани! Банани! Ви не хочете бананів, гей ви, мавпи!
Гребер звернувся до новобранців:
— Ви залишитесь охороняти їх. Відповідаєте за те, щоб нічого не сталося. Потім вас змінять. З вас хто-небудь розмовляє німецькою мовою? — спитав він у росіян.
Ніхто не відповів.
— Пізніше побачимо, може, вдасться дістати для вас соломи. Ходімо, — сказав Гребер Штайнбреннеру.
— Ти ще дістань їм пуховики.
— Ходімо! А ви тут пильнуйте!
Він доповів Рае і додав, що тюрма надійна.
— Підберіть кілька солдатів і візьміть на себе охорону, — сказав Рае. — Через кілька днів, коли стане трохи спокійніше, ми, гадаю, позбудемося цих людей.
— Слухаюсь!
— Двох вам вистачить?
— Так. Сарай надійний. Я міг би впоратися й сам, якби там ночував. Звідти ніхто не вийде.
— Гаразд, так і зробимо. Новобранці нам потрібні, щоб хоч трохи їх підучити. Останні повідомлення… — Раптом Рае замовк. Вигляд у нього був нікудишній. — Ви й самі знаєте, що діється. Ну, йдіть.
Гребер пішов за своїми речами. В його взводі майже всі люди були нові.
— Ти вже став тюремним наглядачем? — запитав Іммерман.
— Так. Там я хоч висплюсь. Це краще, ніж муштрувати молокососів.
— Там ти не дуже поспиш. Знаєш, що діється на фронті?
— Все летить шкереберть.
— Знову відступаємо з боєм. Росіяни прориваються скрізь. Уже цілу годину нас закидають панічними закликами. Великий наступ. А тут гола рівнина. Немає де й залягти. Цього разу відходити доведеться далеко.
— Ти гадаєш, ми закінчимо війну, коли дійдемо до кордонів Німеччини?
— А ти?
— Я так не думаю.
— Я теж ні. Хто в нас може закінчити війну? Генеральний штаб — ні в якому разі. Він не візьме на себе таку відповідальність. — Іммерман криво усміхнувся. — В минулу війну він зумів підсунути це рішення тимчасовому урядові, який перед тим нашвидкуруч сформували. Ті йолопи підставили свої голови під обух, підписали перемир’я, і через тиждень їх звинуватили у державній зраді. Тепер усе не так. Тотальний уряд — тотальна поразка. Другої партії, яка могла б вести переговори, немає.
— Крім комуністів, — гірко зауважив Гребер. — Краще я піду спати. Все, про що я все життя мріяв, це думати, що хочу, говорити, що хочу, і робити, що хочу. Але відтоді, як у нас з’явилися месії справа і зліва, це вважається більшим злочином, ніж убивство.
Гребер узяв свій ранець і пішов до польової кухні. Там він одержав порцію горохового супу, хліб і шматок ковбаси на вечерю. Тепер йому не треба буде вертатися в село ще раз.
Стояв тихий, гарний вечір. Новобранці роздобули соломи й пішли. Фронт гуркотів, але день, здавалося, минув спокійно. Перед сараєм колись простилався розкішний газон; тепер він був переораний і перекопаний снарядами, проте де-не-де зеленіла трава, а обабіч доріжки навіть цвіли якісь квіти.
В саду, за березовою алеєю, Гребер виявив невеличку напівзруйновану альтанку, звідки він міг стежити за сараєм. Він знайшов там навіть кілька книг у шкіряних оправах з потьмянілими золотими обрізами. Дощ і сніг їх попсували, вціліла тільки одна. Це була книга з романтичними гравюрами ідеальних ландшафтів. Підписи були французькою мовою. Гребер повільно гортав книгу. Поступово гравюри захопили його. Вони збудили в ньому якийсь болючий сум і безнадійну тугу, які не проходили навіть після того, як він закрив книгу. Він пішов березовою алеєю до ставка. Там, серед бруду і водоростей, сидів і грав на сопілці Пан. Одного рогу в нього не було, але він усе-таки пережив революцію і війну. Як і книги, він належав до легендарних часів, часів перед першою світовою війною. Тих часів, коли Гребера ще й на світі не було. Він народився після першої світової, виріс у злиднях інфляції, серед неспокою повоєнних років і прозрів лише під час нової війни. Він обійшов ставок, потім поминув альтанку і, повернувшись до сарая, пильно оглянув металеві двері. Колись вони стояли в іншому місці, не тут; їх приладнали сюди пізніше. Можливо, людина, якій належав будинок і парк, колись сама чекала своєї смерті за цими дверима.