Твердиня - Кидрук Максим Иванович 2 стр.

– Як з цепу зірвався, – прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

– А ти б не зірвався? – став на захист лейтенанта Джонік. – Цілий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити в усе, що рухається. – Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. – Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам» не заздрю…

Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жила у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це аж ніяк не пояснювало походження клички, оскільки в Америці Джоніка називали по-нормальному – Геннадій (звісно, якщо той дикий прононс «Джіннаді-і» можна вважати нормальним). У 2003-у в Гениного тата щось не пішло і він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і включився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (дивитися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підсадив на нього половину двора) і комп’ютери «Apple» (у 2004-му вони були зовсім непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й нарекли Джоніком, хтозна.

А ще з Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець вільно говорив українською, проте навіть після трьох років навчання у «воднику» і після року командування навчальним взводом на військовій кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Весь час викручував її на американський манер: ковтав, з’їдав, зм’якшував. Через те дзвінка команда «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі звучала у Джоніка з легким американським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» – кричав Гена. І весь його відданий 521-й взвод інженерно-технічних військ дружно «гівнявся», тлумлячи істеричне іржання.

Зате Джонік поняття не мав про російський суржик, і це у певний спосіб вивищувало його над однолітками. Навіть над Левком, який вважався поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з таким акцентом, що не сміялися хіба що собаки.

– Скільки вони мають завалити? – поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джоніка у 521-му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі. Найзапекліше мірялися силами механіки (521-й взвод зі студентів механічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету економіки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, вони «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.

– Хоча б п’ять, щоб нам почуватися спокійно, – повідомив Левко.

Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали дозвіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттєво. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт вичах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

– Скільки там, Лео?

– Три.

– Ну… – Джонік ривком сів. – Як же так?

Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го взводу, дивиться в їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською термінологією, 521-й щойно капітально обісрався.

З вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.

– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборонялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.

– Фу-у-у… – всі хором.

До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».

– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.

– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вдавано безпристрасно прокоментував Левко.

– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Пора, чуваки. Встаємо, шикуємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.

– Перші три – чергою по своїй цілі, – на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). – Решта три – одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

– Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.

Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.

– Товаришу лейтенант… – Гена поклав автомат біля себе й обернувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.

– Лежати!!! Б…дь, мудак, якого хера ти встаєш?! – Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. – Я сказав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в сонячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, що не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

– Т-товаришу лейтенант… хе… дозвольте звернутися.

– Б…дь, дозволяю!

– У мене, здається, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв автомат. Посмикав затвор – той справді не працював. Потому вийняв ріжок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувались до стрільби без проблем.

– Вогонь, салабони!

Левко переставив перемикач режиму в положення АВ і затримав дихання. Притулив щоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Далеко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув курок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу – чотири чи п’ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Його мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався шепотом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах! І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід, Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! – подумки залютував Левко. – Програємо ж на хрін!»

– Fuck! Лео, допоможи, – благально зашепотів Джонік. – Я облажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. Тоді він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

– Я беру, – сказав голосно. – Ліву я беру!

Після першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз – на ОД. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і…

…Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені стояла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а… живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здригнувся, розплющив очі і… замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям…

Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чувак? – вилаяв сам себе. – Нема там нікого». Він зосередився на цілі і натиснув курок. Коротке «клак!» – і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінґо! Перемога!!!

Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і відтягнув затвор, гордо повідомивши:

– Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи патронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на згадку.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку:

– Ти як? Ребра цілі?

– Цілі, – пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляд у ненависного офіцера. – Як з цепу зірвався… Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, коли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121-му середнього пальця. Ловіть гостинець, салаги! З любов’ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшися за спинами товаришів, форкнув:

– Пішов ти! – але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився і взводи вишикувались. Крижини хмар потовщали і стали наповзати одна на одну. Сонце майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець зробився зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у строю, краєм вуха дослухався до неоковирної напутньої промови начальника військової кафедри і пригадував найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони програли б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: сімнадцять цілей дають коефіцієнт 0,708, що менше, ніж у 121-го. Вісімнадцята «погашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед – 18/24 = 0,75. Його вісімнадцята.

Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовхував углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива думка постійно лишалась на видноті. Причеплива, наче реп’ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних споминів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи вистачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання – це не продукт його підсвідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не той незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов звідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї хатини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж моторошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропливе повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нарахувати семеро мерців.

Як подумати, Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, закутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її подарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усього світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років… сорок довбаних років!), що відділяли його від давно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав вималюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він зміг упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється… роками), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не допоможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що відтісняє хащі від води на протилежному березі річки, незалежно від того, стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами протягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по ногах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, розсадити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ніхто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з певною метою. Їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, засвідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприємно скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухомий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витримувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадувались, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, – зміркував Тор, прислухаючись до монотонного, майже нестерпного гулу у вухах. – Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вдати, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.