Мічман Івашківський, виявилося, був земляком — сином дрібного українського шляхтича з Вінниці, теж простим і милим парубком, що відразу вписався в козацький гурт знанням народних звичаїв та мелодійних подільських пісень, яких знав безліч.
Після обіду, відпустивши кременчуцького візника додому, адмірал з мічманом пересіли на запасних коней і рушили під охороною запорожців у подальшу мандрівку на південь — до театру воєнних дій.
4.
З приходом нової наймички Катрі стало легше. Луша була беручка до робота і не намагалася зіпхнути щось на когось, а працювала на совість. Однак скоро Катря помітила, що Луша потайки слідкує за нею. І, видно, цікавило Б не те, як ставиться Катря до робота, а коли і де зустрічалася з господарем чи його сином. Чи сама шукала таких зустрічей, чи вони були випадкові? А чи чоловіки навмисне підстерігали дівчину?
Спочатку це розсмішило Катрю, а коли ці підглядання стали її дратувати, якось вибрала хвилину і запитала:
— Чого тобі від мене треба, Лушо? Чого слідкуєш, мов за злодійкою? Чи я тобі дорогу перейшла?
Луша миттю прийняла виклик. Очі її блиснули.
— Хочу дізнатися, чим ти їх причарувала обох?
— Кого?
— Батька та сина!
Катря здивовано подивилася на неї. Перепитала:
— Батька та сина?
Та Луша зразу ж відрізала:
— Не прикидайся, що не розумієш! Усім видно, як вони сохнуть за тобою! Василь нанівець звівся, а старий Хуржик позирає, мов кіт на сало! Так ото я питаю: чим ти їх причарувала? Дівка як дівка —я не гірша! Але зі мною й говорити не хочуть, а до тебе липнуть, як мухи до меду! То, може, поділишся своїм секретом? Га? Чи ворожка так наворожила? Чи сама зілля яке або заговір знаєш? А може, ти відьма? То навчи й мене! Однак за обох не підеш!
Катря спалахнула теж. На душі стало гірко.
— Дурна ти, Лушо, мов м’яло! — сказала спересердя.— Коли б ти знала, за ким сохне моє серце, то не базікала б такого! Дуже мені треба приворожувати обох Хуржиків! Та всі мої думки про Йвася! А чого липнуть Хуржики, то ти в них і спитай — може, скажуть!
— Авжеж! Так і скажуть! Ні, по-моєму, тут без ворожби не обійшлося! Головне — обидва з’їхали з глузду! Ні, тут щось не так! — прошипіла Луша крізь зуби, крутнулася на одній нозі і швидко пішла геть.
Катря довго стояла, пригнічена цією неприємною розмовою, і не знала, що робити. Плакати чи сміятись? Для плачу не було причини, а сміятися щось не хотілося. Розмова нагадала про Івася, і дівчині стало важко на серці. Так вона і не дізналася, де він подівся. Хуржик вважає, що татари його вбили вночі, а волів, яких вони хотіли вкрасти, не вкрали, бо щось їх сполошило. Чумаки, яких розпитувала дівчина, кажуть майже те ж саме: зник Івась — та й годі! Увечері був, а вранці не стало. Без татар тут, мабуть, не обійшлося... Але ніхто з них не насмілився сказати, що Івася немає на світі. Чого не знаємо, того не знаємо, — повторив не один з них.
Розмова з Лушею знову роз’ятрила рану. Час біжить! Спливе весна — і мине рік з дня смерті Хуржикової дружини. А тоді що? За Хуржика? Заміж?
Вона затулила обличчя руками, не в змозі перенести картини, яку зримо намалювала її уява: стоїть у вінку поряд з Хуржиком у церкві! Боже, Боже! Відведи і заступи!
Треба щось робити! Треба дізнатися — живий Івась чи й на світі його вже нема? Але як дізнатися? Хто бачив хлопця, хто знає, що з ним сталося? Треба піти до ворожки! Поворожити! Може, вона знає і скаже правду?
Ця думка, навіяна розмовою з Лушею, спливла раптово. А спливши, заволоділа всіма її думками і помислами. Піти до ворожки! Хай поворожить!
Катря відкрилася Парасці, бо жодної ворожки в Лубнах не знала. А Параска ставилася до неї чуйно, як мати, і дівчина вірила, що стара збереже при собі цю таємницю.
— Сходи до Гомонихи,— порадила вона.— Кажуть, ніхто в Лубнах краще не ворожить. Кажуть, відає те, що було, і те, що буде...
Катря сплеснула руками.
— Оце ж те, що мені треба! Тільки б дізнатися — живий Івась чи ні!.Але як же мені ту Гомониху знайти?
— Та це поряд,— пояснила Параска.— Спустишся по Водопійній вулиці на півтори і запитаєш... А там кожен скаже...
— Що ж їй понести? Грошей у мене катма!
— А що їй? Десяток-другий яєць та пару пиріжків... Я приготую. Вона й рада буде!
— Дякую вам, тітонько Параско... Сьогодні ввечері й піду!
Попоравшись по господарству, Катря взяла вузлик, приготовлений старою, і, пересвідчившись, що Луші ніде не видно, вийшла за ворота.
Круга Водопійна вулиця, якою лубенці водили коней на водопій до Сули, стрімко спускалася вниз. Вечоріло. По широкій улоговині густішали вечірні присмерки. З білих невеличких хатинок, що, мов гриби, висіялися по підгір’ю, звивалися сині дими. Господині готували вечерю. На крутому вигоні діти гралися в квача.
На запитання, де живе Гомониха, діти наввипередки задзеленчали:
— Та ось її хатина — в яру! Бачите — віконце світиться!
Катря постукала в те віконце. З хати вичовпила стара бабуся. Катря уявляла ворожку худою, високою, сивою, з одним зубом у роті — і помилилася. Гомониха була низенька, кругленька, мов печеричка, з повними старечими щічками та веселими очима.
— Ти до мене, доню? Заходь!— прочинила вона двері і впустила Катрю до хати поперед себе.
Хатина була невелика. В челюстях печі горіла лучина. Всюди по стінах, навіть і за образами, стриміли пучечки різного зілля, і Катря подумала, що бабуся займається не лише ворожінням, а й знахарством та замовлянням.
— Сідай, дитино, отуди до столу, на лаву, і розповідай чого прийшла, — сказала Гомониха, сама сідаючи насупроти, на ослінчик.— Лихо яке чи хвороба?
Катря поклала свого вузлика з яйцями та пирогами на стіл, а сама присіла на лаву.
— Лихо, бабусю,— промовила стиха.— А від хвороби Бог милував!
— Яке ж лихо? Дівоче?
— Дівоче, бабусю... Поїхав мій суджений з чумаками в Крим по сіль та й не повернувся...
— Це що ж — Хуржиків наймит?— раптом запитала старенька.— Івась?
Катря була здивована і вражена.
— А звідки ви знаєте?
— Ну, світ чутками повниться! Лубен — жменька одна, все на виду! Та й розмов про хлопця восени було багато. Я навіть кидала карти на нього.
Катря аж скрикнула:
— Ну, й що, бабусю?
— Тоді був живий, а зараз не знаю.
— Тоді був живий!— вигукнула радісно дівчина.— То й зараз живий!
— Ну, хто зараз те знає?— заперечила стара.— Минуло багато часу...
— То поворожіть знову! Я ж для того й прийшла!
Ворожка перенесла лучину до столу, поставила в порожній глечик. Дістала досить-таки засмальцьовані карти — почала розкладати на столі. Довго водила над ними пальцем, плямкала губами.
— Ну, що, бабусю?— не стрималася Катря.— Що карти кажуть?
— Не розберу, дочко,— стенула плечима ворожка.— Ніби живий твій Івась... Тільки зі всіх боків у нього вороги... Ось попробую воском на воді вилляти...
Вона принесла миску води, над лучиною в металевій коновці розтопила кілька шматочків воску — і вилила у воду. Розтоплений віск розплився коржем по воді і миттю застиг, покрившись химерним візерунком. Гомониха нахилилася над мискою, зашепотіла:
— Івасику-Іваночку, озовися з краю дальнього! Чи ти живий-здоровий є? Чи загинув у морі синьому? Прилинь хоч на хвилиночку, явися сизим голубом! Прийди, прилинь іздалеку — тут ждуть тебе — не діждуться! Озвися з краю дальнього, Івасику-Телесику!
Віск затвердів і не поламався. Лежав на воді, мов круглий лист латаття, такий запашний і таємничий. Катря дивилася на нього з надією і острахом. Що він скаже?
Гомониха тричі перехрестила його і сказала:
— Дивись, дочко! Твій суджений живий! Він рветься додому, але довкола нього багато перешкод, і я не знаю, чи одоліє він їх, чи ні... Ось бачиш — це він, а круг нього злі люди, що не пускають його до тебе...
Вона пальцем показала на химерні звивини на застиглій поверхні воску, на якісь неясні лінії.
— Через тиждень або через два ти й сама можеш поворожити. Зараз бачиш, краї нерівні і темні — це злі сили, а коли стануть рівними і світлішими, то — на краще. А як будуть грубими й ламаними, то буде хлопцеві біда! Та сподівайся на краще! Завжди сподівайся на краще! І все буде добре!
— Дякую, бабусю,—сказала Катря.— Мені стало легше на душі. Івась живий! Чує моє серце!
5.
Поль Джонс спустився вниз по дерев’яних сходах. Караульний солдат відкинув перед ним важкий полог, і контр-адмірал увійшов у просторе підземне приміщення, де сиділо на нефарбованих дерев’яних лавах кілька офіцерів. Всі вони ждали прийому у “найсвітлішого”.
Однак Потьомкін наказав у першу чергу провести до нього “американця”.
Джонс був вражений пишністю підземних апартаментів головнокомандуючого, так званого “польового штабу”. Стіни оббиті сукном, підлога заслана килимами, меблі щонайкращі, і доставка їх сюди, у ці віддалені степи, коштувала, мабуть, немалих грошей. Всюди картини в позолочених рамах, бронзові свічники. На столі — карта Чорного моря та прилеглих країн.
В цьому затишному кабінеті, за масивним столом, сиділо троє — сам Потьомкін, контр-адмірал принц Шарль Нассау-Зіген та начальник канцелярії князя генерал Попов. Двоє дверей з кабінету вели далі, у внутрішні покої, що, мабуть, правили за житло для князя.
Поль Джонс з розповідей свого молодого ад’ютанта склав майже повне уявлення про Потьомкіна, але мусив признатися собі, що реальність перевершила його. Це був крупний чоловік з вольовим обличчям і пронизливим поглядом крицево-сірих очей, одне з яких, ліве, було невидющим. Над очима широко розметнулися дугоподібні брови, що майже зрослися над переніссям, а невисокий, похилий назад лоб свідчив не так про розум, як про волячу упертість та азіатську хитрість його власника. Широкі, важкі щелепи ще більше відтіняли ці риси російського вельможі. Було йому десь під п’ятдесят.
Контр-адмірал зупинився посеред кімнати, відсалютував двома пальцями і чітко проказав:
— Поль Джонс, капітан американського флоту, контр-адмірал її імператорської величності.
Всі троє якусь хвилину мовчки розглядали його. Потім Потьомкін вийшов з-за столу, обійшов адмірала навкруги, ніби прицінювався, чого той вартий, і аж потім став насупроти і простягнув йому руку.
— Вельми радий вашому приїзду, адмірале. Ви прибули дуже вчасно, капудан-паша Ескі-Гасан зі своїм флотом уже з’явився біля Очакова і горить бажанням помірятися з нами силами. Змушений вас засмутити: нещодавно злий шторм, що тривав п’ять днів, розкидав наш флот по Чорному морю, багато кораблів потопив. А Ескі-Гасан привів з собою все, що мала Туреччина. Правда, він розділив свій флот навпіл, — одна частина стоїть на рейді проти Очакова, а друга — дрейфує поблизу Болгарії, щоб захистити Босфор від можливого прориву туди наших кораблів. Але від цього нам не легше: ми втратили чисельну перевагу.
— Я розумію вас, ваша ясновельможність, — сказав стримано Джонс.— Але повірте мені: як на суші, так і на морі перемагають не чисельністю, а вмінням!
— От-от! Я на це і сподіваюсь! — Потьомкін відступив на крок і оглянувся на тих, що сиділи за столом.— Ви не знайомі? Тоді дозвольте вам представити контр-адмірала принца Нассау-Зігена, командуючого нашим флотом, та генерала Василя Степановича Попова, мою праву руку в штабі.
— Генерала я справді не знаю, а ім’я принца Нассау-Зігена мені добре відоме,— сказав Джонс.— Та й хто ж у Європі не чув про подвиги адмірала?
Він легким нахилом голови привітав обох воєначальників, під керівництвом яких, як він зрозумів, йому доведеться відтепер служити.
Особливої радості від того, що безпосереднім його начальником буде принц Нассау-Зіген, він не відчував, бо багато чув про крутий норов принца, його запальність і самолюбство. Його бурхливе життя було предметом розмов і пліток паризьких салонів, і в тих розмовах та плітках часто-густо проявлялося більше дамського захоплення, ніж тверезого чоловічого схвалення.
Справді, цей напівнімець, напівфранцуз з дитячих літ був улюбленцем долі. Ще підлітком йде на війну і хоробро б’ється за Францію і короля проти досвідчених вимушгруванців Фрідріха II. Потім бере участь в кругосвітній подорожі знаменитого французького мореплавця Бугенвіля, подорожує по Африці, зазнаючи при цьому безліч небезпечних пригод. І особливо прославився під час англо-французької війни тим, що зробив відчайдушну, але безуспішну спробу захопити з моря Гібралтар... Справді, хоробрість його була безмежна, хоча дуже часто мала присмак безглуздої авантюрності. Якщо ж додати до цього, що в Парижі він зажив сумнівної слави бретера та дуелянта, то ото й буде досить повний портрет цього міжнародного авантюриста.
Доки Джонс пригадував усе, що чував про Нассау-Зігена, Потьомкін узяв переданий йому Поповим папір і сказав:
— Адмірале, поки ви повільно подорожували сюди на перекладних, ми, отримавши звістку про ваш наступний приїзд, вирішили надати під ваше командування шість запорозьких вітрильників, що входять до флоту Вірного Війська Запорізького. Настають гарячі дні! Ми мусимо взяти Очаків — таке побажання імператриці, і наш об’єднаний флот має зіграти в цьому не останню скрипку. Гадаю, ваше уміння допоможе нам досягти перемоги.
— Дякую за довір’я, — схилив у поклоні голову Поль Джонс.
— Їдьте до Коша, тобто у ставку запорожців. Там вже вас чекають.
6.
Того ж дня адмірал у супроводі запорізького ескорту прибув до Коша. Правду кажучи, він був дещо розчарований холодним прийомом у штабі Потьомкіна, а особливо тим, що йому доручено лише шість галер, бо сподівався на більше, і всю дорогу до Бузького лиману відмовчувався, лише інколи проявляючи цікавість до військ, що траплялися по дорозі. Зате оживився, коли побачив запорожців, їхні курені, церкву та силу козаків, човнів, чайок та галер, що стояли у затоці під захистом жовто-зеленої стіни весняних верб. І зовсім був приємно вражений, коли назустріч йому виїхав сам кошовий отаман Сидір Білий з полковниками, а з кораблів гримнув гарматний залп на його честь.
Сидір Білий сказав коротке вітальне слово, назвавши його на французький лад не Джонсом, а Жонесом, а також “першим американським капітаном” та “грозою володарки морів”, тобто Англії.
Зовсім не сентиментальний, але вже битий життям, старіючий морський вовк раптом відчув, як з грудей до горла підкотився гіркни клубок, а на око набігла зрадлива сльоза. На батьківщині про його подвиги давно забули.
Отаман відвісив гостю традиційний запорізький уклін, почоломкався і ним і запросив до свого куреня. Разом з гостем та отаманом туди повалили і полковники та значні козаки.
Тут адміралові довелося зазнати ще кілька зворушливих хвилин. У невисокій, але досить просторій хатині, прибраній вишитими рушниками, що висіли над іконами та вікнами, стояв довгий стіл, застелений барвистим настільником та заставлений безліччю мисок, полумисків, пляшок та жбанів з різноманітною їжею, переважно рибною, вином, горілкою та пивом.
Кошовий показав гостеві на почесне місце —- на покуть, під образи. Сам сів біля нього. Мічман Недашківський трохи приблизився і опинився в самому кінці, біля дверей, потерпаючи від думки, що адмірал потребує перекладав, але пропхатися наперед не було вже змоги — так густо вмостилися козаки.
— Що робити, Іваку?— запитав він Івася, що сидів поруч.
Івась, якому кошовий кивнув, щоб теж зайшов, підсміювався:
— Та не хвилюйся, мічмане! Якось буде! Випити та закусити можна і без товмача.
Мічманові врешті нічого не залишалося, як погодитися з ним.
І почалася запорізька учта.
Першу чарку, як водиться, Сидір Білий підняв за гостя. І козацькі старшини раптом дружно загукали:
— Жонес! Жонес! Віват!
Для адмірала це була чергова несподіванка. Виявляється не лише козацький вождь, а й інші козаки знають його, цінують його колишні бойові подвиги і навіть вітають його по-французьки! Було від чого дивуватися і розчулюватися.