І він потягнувся, щоб зняти з себе Георгіївський хрест.
Поль Джонс перехопив його руку.
— Ні, ні, друже мій, ви чесно заслужили нагороду — і носіть її на здоров’я! До того ж чутка про це дійде до головнокомандуючого, і він затаїть гнів на вас! А я цього не хочу. Я знаю, чого вам коштувало відродити славне Запорізьке Військо і флот після руйнації його з наказу імператриці та того ж таки князя Потьомкіна і що це Військо означає для вашої батьківщини — України. Тож заради цього бережіть свою репутацію і не загострюйте відносин з головнокомандуючим. До того ж я знаю, що ви просили у нього дозволу поселитися з козаками після війни на землях, що прилягають до Чорного моря, від Бугу до Дністра, і він обіцяв вам це. Не зруйнуйте своєю необачністю цієї обіцянки! А за вашу душевність я щиро вдячний вам. Я високо ціную її.
— Мабуть, ви маєте рацію, адмірале,— охолонув Головатий.— Однак при нагоді я дам зрозуміти Сіятельному, що вчинив він негаразд.
Така нагода не примусила довго чекати на себе.
Наступного дня Потьомкін викликав його в штаб. За широким столом, на якому лежала карта гирла Дніпра та його околиць, сиділи адмірал Нассау-Зіген, адмірал Мордвинов та начальник штабу генерал Попов, завжди стриманий, підтягнутий, середніх літ та середнього зросту чоловік.
Потьомкін був стурбований. Його єдине живе око неспокійно бігало по карті.
— Панове,— сказав він.— государиня настійливо вимагає якнайшвидше взяти Очаків. Користуючись нашими млявими діями тут, на півдні, Швеція має намір напасти з моря на Санкт-Петербург. Але Очаків — міцний горішок. Тривала наша облога не принесла нам успіху. Чому? Та тому, що Гасан-паша укріпив острів Березань, зробивши його базою для постачання залоги Очакова боєприпасами та харчами. Цей острів, мов остюк в оці, не дає мені спати. Поки ми його не візьмемо, нічого й думати про взяття Очакова! Що будемо робити?
Він по черзі обвів поглядом кожного з присутніх. Усі мовчали, бо самі знали, як нелегко буде взяти той невеликий острів, що, будучи розташований за дванадцять верств від Очакова, сторожував вхід до Дніпровського лиману. Раніше він належав запорожцям, які, вирушаючи в похід через море на Туреччину чи на Крим, відпочивали на ньому, лагодили чайки та запасалися водою, а в далекі князівські часи слугував київським, новгородським та варязьким купцям так само, як пізніше козакам. А тепер турки звели на ньому міцну фортецю — і взяти її нелегко. Нассау-Зіген кілька днів обстрілював її, але не взяв.
— Чого мовчите?
— Думаємо, ваше сіятельство,— озвався Головатий.— Березань — справді міцний горішок.
— Тим більше честі переможцям.
— Почесті — замала плата, ваше сіятельство. Крові там доведеться пролити чимало!
— Що ж ти ще хочеш, отамане?
— Підтвердження на землі для козаків понад морем та Бугом. А також кожному учасникові нагороду — Георгіївський хрест чи медаль! Кожному! А не так, як за бій біля Кінбурна,— вибірково. Навіть адмірал Джонс залишився без нагороди...
— Чому саме Георгіївський хрест?— Потьомкін пропустив мимо вух останнє зауваження Головатого.
— Хрест Святого Георгія дає його власникові великі пільги, а також звільняє рядових козаків від тілесних покарань. Останнє для вільнолюбивих запорожців дуже важливе. Погодьтеся, що кара різками надто образлива для козака.
— Гаразд. Обіцяю всім хрест Святого Георгія — тільки візьми той острів!—сказав Потьомкін.— І землі кожному по п’ятдесят десятин! Згода?
— Згода,— відповів Головатий.
— Тоді бажаю запорожцям успіху.— Потьомкін підвівся, даючи зрозуміти, що нарада закінчилася.
5.
Тієї ночі вигоріли дві вулиці. На щастя, погода була безвітряна, тиха, людей зібралося багато, і вони поливали стріхи сусідських будівель водою, покривали їх мокрими ряднами, зуміли відстояти від вогню решту Лубен.
Від Хуржикового обійстя залишився колодязь із журавлем та вхідний льох, де зберігалася приготовлена для весілля страва. А там, де стояли просторі будівлі, лежали чорні купи золи та попелу, диміли смердючими димами.
Зійшло сонце.
Посеред двору бовваніли чотири постаті: Катря з матір’ю та сестричкою і стара Хуржикова наймичка Параска. Катря — простоволоса, зчорніла, в мокрій білій сорочці, вимазаній у кіптяву та сажу, тремтіла від холоду й ледве трималася на ногах. З одного боку її підтримувала мати, з другого — перелякана Настуня.
Всі були прибиті, розгублені.
Лише Параска не втратила самовладання.
— Не журися, голубонько,— втішала вона Катрю.— Все минеться, все забудеться! Будь рада, що залишилася жива. Бо могло ж бути гірше — згоріла б, як Семен. Та, мабуть, і Василя не оминула така ж доля. Коли б був живий, то досі б об’явився! А то, бач, немає,— мабуть, теж згорів, бідолаха...
— Мабуть,— байдужно відповіла Катря.
Вона, здається, не розуміла, в якому світі живе. Все їй було чуже й байдуже. Згоріло “її” господарство? Хто сказав, що воно "її”? А хоч і “її”, то й що з того? Згоріло —то й згоріло. Мало що в світі губиться, зникає, пропадає... Он зник, згорів її хазяїн, чи то пак від учора — законний чоловік, зник його син, а тепер її пасинок Василь. В цю жахливу ніч, напевне, в усьому світі померло немало людей. Хтось за ними плаче, побивається, тужить. Усьому свій час. Половина світу плаче, а половина скаче. Так було, так буде завжди. Ось і тобі , Катре, прийшов час лиха! Лиха? А хіба, коли вінчалася з Хуржиком у церкві, ти була щаслива, мала в серці радість?
їй усе було байдуже. Вона навіть не відчувала холоду, бо сорочка ще Й досі на ній не висохла, прилипала до тіла, а ранкова прохолода змушувала мимоволі здригатися.
— Я піду — пошукаю тобі щось сухе,— сказала Параска.— Бо простудишся...
— Як хочеш,—тихо проказала Катря, не вникаючи у слова старої.
Параска поколивала до пожарища. Там, просто на землі, лежало в безладді Хуржикове добро, викинуте поспіхом з хати, і Параска сподівалася, що, може, знайде якусь вдяганку для Катрі.
У цей час з вулиці до двору завернули три чоловіки з ціпками. У переднього на грудях тьмяно блищала мідна бляха — знак влади.
Катря не знала, як його звати, але знала, що міський справник. В першу хвилину вона здивувалась. Чого йому тут треба? Шукає когось? Але ці думки миттю відлетіли від неї і забулися. Шукає — то й хай шукає. Яке їй до нього діло?
Чоловіки підійшли.
Справник, немолодий уже, огрядний, з сизо-червоним носом, що свідчило про його близьке знайомство з усіма лубенськими шинкарями, ткнув пальцем убік Катрі і хрипко запитав:
— Катерина Хуржикова?
Катря підвела безтямні очі, перепитала:
— Катерина Хуржикова?
Здається, вона спочатку не усвідомлювала, що мова йде про неї. Лише згодом схаменулася і відповіла:
— Це я.
Справник узяв її за лікоть.
— Ходімо з нами!
Вона навіть не поцікавилася, чому має йти з ними. Повернулася — і пішла. Тільки мати кинулася вслід — перехопила справника.
— Паночку, куди ви її ведете? Для чого?
— А ти хто, жінко?— вирячився на неї справник.
— Я мати Катрина.
— А-а, мати... Ведемо її в управу — дещо запитаємо. Бачиш — скільки хат згоріло! Та й хазяїн із сином згорів... Люди вимагають розслідувати, хто в цьому винен.
— То хіба ж Катря винна?
— Не знаю. Вона ж була господинею всьому цьому. Суддя вияснить... І не заважай, бабо! Не вештайся під ногами! Геть!
Він відіпхнув жінку і швидко почимчикував з двору.
Боса, розпатлана, у невисохлій сорочці, Катря покірно йшла поміж чоловіками, злякано зиркаючи на людей, що юрмилися з самого ранку на вулицях. Люди були змучені після пожежі, злі. До неї долітали слова, що змушували її все нижче і нижче опускати голову. Що вони говорять!
— Боже, яка страшна! Як марюка!— кинув хтось збоку.
— І в сажі!
— Як відьма! Тільки й того, що не на мітлі!
— Та, кажуть, вона відьма і є! І чоловіка спалила, і пасинка!
— Та таку саму спалити треба!
— Ніхто нічого не знає,— заступився чийсь голос.— Що-бо ви говорите?
— Е-е, не кажіть! Правда випливе на поверхню! Хтось та знає? Недарма кажуть: поле краде, а ліс бачить!
Катрине серце похололо. Це ж вони про неї! Це ж її звинувачують! Боже, що вони творять!
Вона стрепенулася і раптом прозріла. З очей злетіла, мов полуда, якась чорна мара, що окутала її вночі під час страшного потрясіння. Це ж недарма ведуть її до суду! Бо підозрюють у підпалі хатини, внаслідок чого загинули Семен та Василь і вигоріло кілька десятків дворів, а могло вигоріти все місто. Перед нею ніби день розвиднився — і вона ожила.
— Ви куди ведете мене?— зупинилася і рішуче спитала справника.
Той аж очі витріщив. Оце тобі на: плохенька вівця раптом заговорила!
— Там побачиш! Іди!
— Не піду! Подивіться — я ж майже гола! Мокра? Невмита! А ви мене на люди! Сором який!
— Нічого! Йди! Не вкрадуть тебе тут! Тягніть її?
— Кого тягти? Мене? Я не злочинниця!
— Там буде видно — злочинниця чи ні. А зараз — іди! Беріть її!
Два дебелі дядьки схопили її попід руки — повели на майдан, прямо до холодної, похмурої дерев’яної будівлі без вікон. Катря пручалася, опиналася, намагалася вирватися, але дядьки тягнули силоміць, а притягнувши, відчинили міцні дубові двері і пхнули в темну комірчину. Катря впала на солому, що зашелестіла під ногами. Позаду заскреготав металевий замок.
Для неї це був ще один удар. Теж, як і пожежа, несподіваний і жорстокий. Якусь хвилину чи дві вона лежала майже без свідомості, приголомшена страшною несправедливістю, що хтозна-звідки звалилася на її голову. Потім поволі повернулася до тями, підвелася, сіла під стіною, обхопивши коліна руками.
Холодний відчай заповзав у серце. Що робити? Що її жде? Сиділа довго і думала довго, перебираючи в пам’яті події минулого дня та минулої ночі. І ні в чому не знаходила своєї вини. Хіба в тому, що не врятувала Хуржика? А як було врятувати? Сам він був, мов квач, п’яний, а підняти його і викинути через вікно надвір не мала вона сили. Ні свідомо, ні через необережність хатину не підпалювала. То в чому ж її вина?
Так у роздумах, у терзаннях і сумнівах просиділа вона довго. А коли в церкві задзвонили до вечерні, знову заскреготав іржавий замок і почувся грубий голос:
— Виходь!
Катря вийшла. Яскраве надвечірнє сонце різонуло по очах — аж боляче стало. Новий вартовий, молодий дебелий парубійко, замкнувши замок, оглянув її, хмикнув:
— Ну й гарна! Ти хоча б солому з кіс повитрушувала! Та заплела їх або закрутила на потилиці! А то — ніби відьма!
— Яка я тобі відьма?— огризнулася Катря.— Мелеш казна-що!
— Так люди кажуть!
— Які люди?
— Ну, не базікай! Рушай!— посуворішав парубок.— І не здумай тікати! Все одно дожену — ще й ноги переб’ю!— і показав замашного кийка.
— А куди ти мене ведеш?
— Там побачиш! — А потім спокійніше додав: — У міський суд. Суддя требує!
Він привів її до так званого присутственого місця, тобто міської управи, приземкуватого цегляного будинку, де розмістилася канцелярія міського голови та міського суду. У чималій незатишній кімнаті за столом сидів лисий літній чоловік у казенному мундирі. Катря ніколи його не бачила, і він видався їй смішним. Його голий череп був блискучий, мов дзеркало. Вуса й бороду він голив, зате на ситих щоках, від вух до підборіддя, теліпалися дві сиві мички, що у панів, як чула Катря, називалися бакенбардами. А посеред них, над ротом, стримів, мов дуля, маленький кирпатий ніс. Очі були безбарвні і круглі, мов у сови. В інший час Катря усміхнулася б, але зараз було не до сміху.
— Привів, пане суддя,— сповістив парубок і підштовхнув Катрю наперед.— Кланяйся і сідай отам, біля столу!
Катря вклонилася і сіла на нефарбовану, вишмульгану до блиску дерев’яну лаву. Суддя підвів на неї свої совині очі, його рідкі вилізлі брови поповзли вгору.
— Ти чого майже гола?
— Все вбрання згоріло, добродію. Сама ледве жива вистрибнула у вікно.
— Ти знаєш, хто я?
— Мені сказали, що ви суддя.
— Так, суддя Пухляков... Сергій Іванович... І покликав я тебе сюди для того, щоб дізнатися про причини виникнення пожару, від чого потерпіло немало людей. Вони вимагають покарання зловмисників, якщо такі виявляться.
— Причім же я тут?— спитала Катря.
— Як?— вирячився Пухляков.— Ти ж хазяйка!
— Ну, яка я хазяйка... Я наймичка...
— Ти вчора стала законною дружиною Семена Хуржика, як мені сказали знаючі люди. І пожар трапився в тій хатині, куди твій муж повів тебе після весілля на шлюбне ложе... Гм-гм... Отож ти мусиш знати, з чого все почалося. Розповідай!
Катря розповіла, як було.
— І все?— суддя недовірливо похитав головою.— Кажеш, Хуржик як тільки ліг на ліжко, так і заснув? А ти часом не тріснула його чимось по голові?
— Що ви, паночку? Хіба я вбивця? Для чого б це я робила?
— Кажуть, ти з великою неохотою пішла за Хуржика.
— Ну й що? Хіба це причина, щоб убити чоловіка? То я просто не стала б з ним під вінець!
— Е-е, це все не просто! Так би ти й залишилася наймичкою, а після вінчання все Хуржикове добро по спадку належить тепер тобі...
Катря зблідла.
— Бог з вами! Що ви говорите, добродію! Яке добро? Воно все згоріло!
Пухляков покрутив головою, заліз рукою під мундир і зі смаком почухав груди.
— Е-е, жінко, не кажи! Встигли вигнати за ворота коней, волів, корів, свиней, овець. Згоріла лиш птиця... А земля! Хіба це не багатство? Покійний, царство йому небесне, був не з бідних!
Він усе знав.
— Та що ви мені приписуєте! — вигукнула Катря.— Я йшла за нього по добрій волі і без задньої мислі!
— Однак ти жива, а він згорів! І син його десь подівся. Мабуть, теж згорів.
— За Василя я нічого не знаю. Його в хатині не було. А чоловік був п’яний...
— Ти залишилася єдиною спадкоємницею Семена Хуржика і, як я зрозумів, не просто вдовою, а ... гм-гм... непорочною дівою... — Пухляков тихенько засміявся —хе-хе-хе! Сміх його був неприємний, підступний.
Катря почервоніла по самі вуха і промовчала.
— У тебе, кажуть, був коханий, Хуржиків таки наймит Івась Бондар. Він під час поїздки в Крим десь, кажуть, подівся. Але ніхто не бачив його мертвим. Отже, не виключено, що він живий, десь переховується у тихому закутку і жде від тебе звістки, щоб з'явитися і посісти місце Семена Хуржика... Тепер ти уторопала, що ваш намір білими нитками шитий?
Катря аж задихнулася від гніву.
— Та що ви навигадували, пане! Мені і в сні не могло таке приснитися, як ви мені приписали! Я не хочу слухати ваших вигадок! Відпустіть мене додому!— голос її зміцнів, у ньому раптом почулася внутрішня сила, що здивувала і насторожила суддю.
— Я нічого не навигадував,—твердо сказав він,— а розповів тобі те, що говорить народ!
— Який народ? Я хочу його бачити!
— Є свідок... Ти хочеш його бачити?
— Хочу!— вигукнула Катря, зрозумівши, що над нею нависла неабияка небезпека і потрібно оборонятись.
Пухляков простягнув руку до невеличкого дзвоника і подзвонив. На порозі з’явився парубок.
— Грицьку, приведи свідка!
Катря напружилася — втупила насторожений погляд у двері і не відривалася від них, аж поки вони знову відчинилися і в їх темному отворі виросла жіноча постать.
Луша? Катря аж кинулася, та суддя застережно постукав пальцем по столу і різко гримнув:
— Сиди!
Тим часом Луша не вагаючись, пройшла до столу і сіла навпроти Катрі. Весь її вигляд говорив про те, що ця кімната їй уже знайома і що настроєна вона рішуче: сміливо дивилася на Катрю і зовсім не тушувалася, не ніяковіла перед суддею.
Пухляков знову потарабанив пальцями по столу, повернув свої очиці на Лушу:
— Свідок, як тебе звати?
— Лукерія Сідлецька,— відповіла та.— А по-простому — Луша.
— Ти цю жінку знаєш?— показав на Катрю.
— Ще б пак! Ми були наймичками у покійного Семена Хуржика.