Хуржик здвигнув плечима, процідив крізь зуби:
— А ще чого він захотів? Наймичку! А жебрачки, що милостиню просить під церквою, не хоче? Не буде цього! Не буде йому мого благословення! Якщо хоче женитися, то будь ласка! Знайдемо дівчину з достойної сім’ї — і хай жениться! А наймичку брати — ні! Я не дозволю!
— Але ж, тату, нікого іншого мені не треба,— несміливо заперечив Василь.—А що наймичка — то й хай! Слава Богу, багатства у нас досить!
— Який ти розумний! А ти його надбав?— скипів Хуржик.
— Семене!— втрутилася в розмову Ганна.— Ну, що бо ти говориш! Ти ж не наймита збираєшся женити, а сина! Єдиного сина!
— Тому й не дозволяю, що це єдиний син, а не якийсь там наймит! Та з нас будуть усі Лубни сміятися!
— Ну, й хай сміються,— буркнув Василь.— Не дуже страшно!
— Тобі не страшно, а мені соромно буде.
— А кого ж ти хотів би мати за невістку, Семене?— спитала Ганна.
Вона розхвилювалася. Рожеві плями аж палали на її блідих щоках, сиві коси розмоталися по подушці, а змарнілі очі блищали хворобливим блиском.
Хуржик сердито гримнув:
— Та чи мало в Лубнах дівок? І з пристойних родин! Ну, хоча б у Оріхівських — яка гарна дівчина! За нею вони, мабуть, і корчму віддадуть...
— Дуже треба мені ваша корчма!— не здавався Василь.— Не з корчмою ж мені жити!
Останні синові слова боляче хльоснули Хуржика по серцю. Вони нагадали йому його власне женихання, коли він зазирнув на добро померлого хазяїна і одружився з його вдовою. Чи ж зазнав він щастя?
— Досить! Занадто ти розумний став!— і вдарив долонею по столу.— Ти ще молодий женитися! Молоко на губах не висохло, а туди ж! Та й не час! Мати хвора лежить, ледь жива. Я через тиждень-другий іду в Крим... А тобі приспічило!.. Викинь дурощі з голови! Іди! Розпустився!
Мало не плачучи від образи, Василь вийшов з кімнати і причинив за собою двері.
Ганна важко відкинулася на подушку, дивилася на чоловіка осудливо, навіть з гнівом.
— Ну, навіщо ти його так? Хлопцеві вже вісімнадцять літ — міг би й женитися... Чи, може, самому закортіло?
— Що-о?— Хуржик аж підскочив на стільці.— Ти знову за своє?
— Те, що чуєш! Василь теж уже помітив, як ти глипаєш на дівчину... Хоч би Бога побоявся! Хоч би смерті моєї діждався! Сором який!.. Я забороняю тобі думати про неї! Вона ж не пара тобі, бо ровесниця синові! А якщо не послухаєш, а зробиш по-своєму, я прокляну тебе! З того світу встану — і прокляну!
Хуржик схопився і кинувся до дверей:
— Тьху на тебе, дурноверха!— плюнув і вискочив з кімнати.
5.
Весна радісно дзвеніла жайворонковими піснями, стріляла бруньками в золоте сонце і голубе небо. Земля одягалася в зелені шати. І чумаки все частіше навідувалися до Хуржика, питали:
— Коли ж вирушаємо, отамане? Чи не пора? У всіх уже все готово: закупили пшениці, меду та воску, полотна та сукна, щоб не їхати порожняком до Криму і щоб усе це продати з лихвою, найняли наймитів, заготовили харчів на дорогу... Ждемо твого наказу!
Хуржик зволікав. У нього теж усе було приготовлено до походу. Правда, замість пшениці він накупив пшона та гречаної крупи, а замість меду та воску — ковальських виробів: підків, ухналів, серпів та наральників, що високо цінувалися на кримських торговищах. Найняв іще двох наймитів — на підмогу Івасеві, який, звичайно, не міг сам упоратися з десятьма мажами, розділеними на три “батових”
Отож усе було готове до походу. Затримувала Хуржика лише хвороба дружини, котрій останнім часом погіршало. Він з дня на день ждав її смерті, однак смерть не поспішала, десь барилася. І Хуржик мимоволі змушений був зволікати з від’їздом.
Врешті не витримав. У суботу ввечері зайшов у кімнату до хворої, присів на ліжко.
— Ганно, мені пора. Прийшов попрощатися.
Хвора заплакала.
— І ти залишаєш мене таку? Почекай! Я вже довго не протягну...
— Ну, що ти, Ганно! Чого ти так! Ти ще будеш жити! І мене діждешся з поїздки! А я тобі гостинців з Криму привезу — і кав’яру, і ізюму, і хурми...
— Які вже там гостинці!..— прошепотіла жінка ледь чутно.— Аби сам вернувся живий-здоровий! А як мене не застанеш, то доглянь нашого сина, Василя... Дитину мою...
— Догляну,— буркнув Хуржик.— Будь спокійна!
— А сам повдівствуй рік, а тоді женись... Ти ще не старий чоловік... Але молодої не бери, бо буде тобі лихо... Бери таку, як сам,— вдову...
— Ну, що ти себе хорониш, Ганно, раніше строку! Не думай такого!— вигукнув Хуржик, відчувши в серці несподівану жалість до вмираючої. А що вона помре скоро, у цьому не мав він сумніву, бо вже на ладан дихала.
— Е-е, відчуваю я, що це мої останні дні чи години...
— Ну, то прощай, Ганно! І не згадуй мене лихом!— Хуржик узяв її худу, холодну руку і поцілував.
— А може б, ти не їхав, Семене?— знову заблагала вона.— Хто мене поховає?
— Василь уже дорослий... Усе зробить як слід,— запевнив він вмираючу, не розуміючи, якого болю завдає їй.—А їхати я мушу... І втратився, і товариство жде...
Ганна знову заплакала.
— Ну, їдь! І хай тебе Бог простить!
6.
Ранок у неділю видався теплий, безхмарний. За Сулою почав підніматися край неба — там спочатку посвітлішало, зарожевіло, а потім запалало, запалахкотіло, мов на пожежі. І раптом з-за далекого темного обрію висунувся вузенький серпик сонця і почав швидко рости.
Народжувався новий день.
Чумацька валка вже стояла на ярмарковому майдані, посеред Лубен, побіля церкви, — готова до походу. Попереду — три Хуржикові “батові”, тобто кілька маж, пов’язаних між собою міцними вірьовками. Біля передньої мажі — Івась, посередині та в кінці “батових” — строкові наймити, яких Хуржик найняв на час поїздки в Крим, — молоді, дебелі хлопці Пилип та Кирило. А далі, скільки сягало око, стояли мажі інших лубенських чумаків. Хто вів із собою три, хто п’ять возів. Але кожен чумак мав ще наймита або сина. Чи й двох наймитів, бо далека дорога вимагала важкої, безперервної праці. Обабіч валки, що ось-ось мала рушити, стояли родичі — батьки, матері, тітки, діти. Мовчазні лиця, сумні очі. Проводжання в таку далеку дорогу — то завжди прощання. І не завжди з надією на зустріч.
Коли сонце виглянуло з-за небокраю, Хуржик зняв шапку — перехрестився.
— Ну, з Богом!
Після того взяв з переднього воза сокиру, розмахнувся — і кинув на дорогу перед передніми волами. Це був прадавній чумацький звичай-ворожба. Потому двоє найближчих чумаків принесли долото та свердло і поклали поверх сокири, утворюючи хрест. Вони ж подивилися, як упала сокира: якщо лезом на схід — буде удача в дорозі, якщо на захід — чекай невдачі, на південь — повернуться чумаки з прибутком, на північ — і своє втратять.
— Браття, удача буде нам! Сокира дивиться на схід сонця!— загукали чумаки.— Рушаймо!
І тоді всі — хто йшов у дорогу і хто проводжав — стали на коліна, перехрестилися, почали прощатися. Останні обійми, останні поцілунки.
Хуржик обняв сина, тричі поцілував.
— Прощай, Василю! Бережи матір!
— Їдь здоровий, тату,— відповів Василь.— Хай тебе Бог береже!
Хуржик гукнув на весь майдан:
— Рушаймо, чумаки! Рушаймо! Час не жде! З Богом!
Скрипнули ярма — валка рушила.
Проводжаючі плакали, промовляли, напучували:
— Господи, благослови їх!
— Бувайте здорові!
— Дай, Боже, в час добрий!
До Івася підбігла Катря, потупилася, подала вузлика.
— Ось, тримай! Вишила тобі сорочку! І хай тебе Бог береже в далекій дорозі! Повертайся швидше — чекатиму! А то так на серці важко!
— Спасибі, люба! Чекай — прийду!
Він засунув вузлика за пазуху і пугою ляснув над волами.
— Гей, гей!
Стара Параска помахала рукою Хуржикові, що скочив на коня.
— Щасливої дороги, чумаченьки! Нехай вас Бог благословить і заховає від усього лихого: недоброго ока, злого пристрілу та від зайця, що перебігає дорогу!
Всі йшли за валкою, аж поки вона не виїхала з Лубен, а там ще довго стояли і махали руками, вигукуючи останні побажання:
— Господи, повстрічай в добрий час!
— Бувайте здорові!
— Хай вам щаслива дорога стелиться!
Врешті валка переїхала Тернівську толоку і, спустившись у глибокий узвіз, скрилася з очей.
Люди мовчки почали розходитися.
Тим часом чумаки обігнули Лису гору, переїхали міст через Сулу і понад річечкою Солоницею потягнули на схід. Верстви за дві від Сули, де на узвишші виднілися сліди старого, напіврозсунутого, зарослого бур’яном та дерезою ретраншементу, Хуржик дав знак зупинитися.
Це була перша на довгому шляху чумацька “станція”, тобто зупинка. Буде їх ще безліч, але ця була особлива. Розпрягши волів і нагнавши їх на пологий берег, до водопою та до зеленої паші, чумаки зійшлися до ретраншементу, де стояв отаман, Коли всі зібралися, Хуржик сказав:
— Браття, а станьмо на коліна та пом’янемо славного лицаря українського, раба Божого Северина Наливайка, котрий разом з Військом Запорізьким, із людом православним, посполитим, з жінками та дітьми своїми билися тут до смерті, до загину з шляхетським військом гетьмана польського Жолкевського! Хай Бог береже його світлу душу!
Усі стали на коліна, перехрестилися. Потім сіли кружка на траві, і бувалий чумак Безкровний, колишній запорожець, промовив стиха:
— Пролилося тут козацької крові немало... Може, й сидимо ми зараз на чиїхось кістках. Бо хто знає, що ховає під собою ця свята земля!
А Івась запитав:
— Дядьку Михайле, а чому саме тут повстанці Наливайка отаборилися? Чому вони не тікали далі — за Хорол, за Псло та Ворскло? Навіщо дали себе оточити? Адже ж і малому ясно, що з оточення вирватися важко, майже неможливо!
Безкровний подумав, розгладив вуса.
— Бачите, не все так просто, як молодому думається. От я, приміром, не раз і не два із запорожцями потрапляв у вороже оточення. Ну й що? І досі живий -здоровий. Бо ми окопувалися, витримували ворожий натиск, відбивалися, а потім або проривалися, коли ворог не чекав, або таємно вночі вислизали з табору і тікали... Так думали і наливайківці. Відступали вони здалеку, аж з Поділля, переправилися через Дніпро і попростували в незаймані степи — на Слобожанщину, що була нічиєю землею. Там і думали поселитися, щоб жити слободою. Та під Лубнами раптом дізналися, що їх наздоганяє Жолкевський... Що робити? Знялися повстанці — і за Сулу. Думали підпалити міст за собою, та мокре дерево не зайнялося, бо вночі пройшов дощ, і гусари Жолкевського услід за повстанцями переправилися на лівий берег Сули, а друге військо форсувало Сулу убрід під Лубнами і перетнуло шлях відступаючим на річці Войнисі, притоці Солониці. Отож повстанцям, серед яких було багато, майже половина, жінок та дітей, змушені були окопатися і витримати багатоденну облогу, аж поки сили їхні не були вичерпані. Голод, хвороби, розбрат довершили справу. Не допомогли ні безмежне геройство, ні сміливі вилазки, ні кінні атаки. Табір упав. Наливайко був схоплений, відвезений у Варшаву і там четвертований посеред головного майдану столиці Речі Посполитої при великому збіговиську народу.
— Кажуть, у наливайківців була ціла бочка золота. Де ж воно поділося?— запитав хтось із молодих.— Невже ніхто ним не скористався?
— Чув і я про золото,— погодився Безкровний.— Кажуть, Наливайко, відчуваючи скруту, закопав його десь тут, а де — ніхто того не знає.
— Отже, воно під землею?— спитав той же голос.— От би знайти та відкопати!
— Га-га-га!— зареготали чумаки.— Чого Пилип захотів! Бочку золота! Що б тоді було?
— Та вже було б видно, що з ним робити,— відповів незворушно вайлуватий Пилип, Хуржиків наймит.
— Проциндрив би гарненько у шинку, та й по всьому!— докинув його напарник по наймах Кирило, насмішник і жартівник.— Ще й нас забув би до столу запросити!
— Я не твого батька син,— огризнувся той.— Був би мішок золота, тоді й побачив би!
— Годі вам пустословити!— гарикнув на них Хуржик.— Завели пустомелі! Трохи відпочили — тепер вози мазати!
Чумаки і наймити нехотя почали підводитися. Хтось буркнув:
— О! Починається чумацька неволя!
Справді, це була важка й набридлива робота. Кожного дня — двічі мазати вози. Однак кожен знав: не помажеш — не поїдеш! Тому хоча й нехотя, а побрели до своїх возів.
Пилип з Кирилом зупинилися біля своїх батових, а Івась глянув на господаря, ніби запитав: а якже мені — одному?
Хуржик прикрикнув:
— Гей, ви! Не кожен сам собі, а всі разом! Починайте з першої мажі!
Хлопці щось буркнули у відповідь, але ослухатися не посміли.
Івась витягнув з-під полудрабка міцний дубовий кілок, кинув хлопцям.
— Пилипе, я підніматиму воза, Кирило стягуватиме колесо, а ти бери мазницю та змащуватимеш вісь! Нумо, за роботу!
Мажа була важка, навантажена різним товаром, але Івась, підставивши кілок під переднє праве колесо,— а це було давне чумацьке повір’я — починати з правого переднього, бо інакше жди поломки вісі,—легко підняв правий бік передка.
— Знімай, Кирило!
Кирило скинув колесо, власне, не скинув зовсім, а стягнув на край вісі, і Пилип швидко зачерпнув кописткою густої мазі, що пахла дьогтем і лоєм, і змастив її. Після цього Кирило надів колесо.
— Готово! Опускай!
Івась опустив воза — перейшов до другого колеса. А їх же в десяти мажах аж сорок! Надірвеш пупа, доки змажеш! Та не раз, а двічі на день! Бо мастило довго не тримається: пісок і дорожня пилюка змішуючись з маззю, перетворюється на справжній терпуг що швидко переїдає дерев’яну вісь.
Та й саму дерев’яну мажу — і колеса, і передок, і задок, і дишель, окрім ярем,— чумак змушений двічі за похід змазувати дьогтем. Мабуть, тому чумацький віз і зветься мажею. Це — щоб від дощу дерево не намокало та щоб у ньому трухлявина чи шашіль не заводилися. Від того і ходить чумак весь вимазаний у дьоготь, а люди думають, що він сам свій одяг змазує дьогтем, щоб уберегтися від страшної хвороби — чуми, якої легко було захопити в Криму.
Коли всі колеса були змазані, наймити пригнали волів. Кожен віл знав своє місце і звично підставляв шию під ярмо. Однак були й норовисті — упиралися, намагалися втекти. У Івася був такий — по прізвиську Лисий, бо мав білу лисину на лобі. Ніяк не хотів ставати. Івась схопив його за роги і силоміць, підганяючи пугою, притягнув до ярма, примовляючи:
— Ший! Ший!
Тобто — шию, шию вставляй між чашовиною і підшийком! А коли Лисий таки вставив шию, швидко встромив у дірки залізну занозу.
— Не крутись мені!— і пригрозив пужалном.
Хуржик уже сидів у сідлі. Пересвідчившись, що всі воли уярмлені, гукнув:
— В дорогу! З Богом! Рушай!
Він рукою махнув Івасеві, що стояв біля передньої мажі, — і валка рушила.
Шлях попереду був багатьом знайомий. З Лубен — на Хорол, узвозом — донизу і поза Лисою горою на міст через Сулу, на Солоницю, а звідти — на Ромоданівський шлях, що вів до Кременчука, на переправу через Дніпро.
Валка виїхала з Солониці в степ і розтягнулася на цілу верству. Хуржик їхав верхи на коні. Серце його сповнювалося радістю. За багато років чумакування — спочатку наймитом, а потім і господарем — він полюбив це небезпечне, але прибуткове ремесло. Так, це було ремесло, бо чумакування потребувало і знань, і уміння, що давалися нелегко, і подолання багатьох небезпек. Та, окрім Цього, воно п’янило свободою. Під тобою — безмежна земля, над тобою — безкрає небо, що припікає сонцем чи поливає холодним дощем. І ти серед цього безмежжя — маленька пташинка, вільна, але часто беззахисна. І це почуття волі та беззахисності перед природою, єднання з нею вельми, подобалося Хуржикові. Не треба думати ні про землю, ні про сіножаті, ні про худобу та коней, ні про господарські будівлі. Все це залишилося далеко позаду, в минулому, а тут — степ та небо, сонце та вітер, ніч та день, а ще — безконечна дорога, поскрипування коліс та ярем, запахи полину, чебрецю та квиління чайки над степовим озерцем. Воля!