1
Бабу прикінчили під вечір.
У темному закутку поряд із кролячими клітками.
– І шо то ми, куме, з нею так довго вошкалися?… – спитав Петро Реп’ях, кремезний здоровань років сорока без особливих прикмет: якби не наївні очі й соляра під нігтями, і не згадаєш, із ким здоровкався.
Кум Микола Галаган Реп’яхові по сиську. Та кістка важка, гонор під кадиком.
– Ніж у тебе тупий!
Потягся до напівпорожньої пляшки і тільки-но намірився набульбенити, аж під вікном – хрусь.
Куми враз протверезіли. Реп’ях шию гусаком.
– А я казав… Треба було бабу за потічок тягти. І там уже…
– Атас! – Миколу хрустом із пантелику не зіб’єш. У сіно за кролячими клітками впав.
Петро до нього накарачках.
– Куме… Боронитимемося чи одразу здамося?
Галаган усміхнувся дияволом, ухопив вила, що вони із сіна стирчали, учепився очима в розхитані двері: мовляв, і що то за зараза біля моїх кролів шастає?!
Двері собі – рип. Микола напружився, на щоках жага битви, аж пашать. Яке «здаватися»?! Боронитиметься, поки не лусне!
Очі примружив.
– Тьху ти! – розігнувся, вила кинув. – Полкане! А ти тут якого біса вештаєшся?!
Дільничний міліціонер Віктор Палич Полукан (з давніх-давен прилипло «Полкан», хоч трісни!) – грубий дядько з гарбузяним пузом, на якому жодна одежина не застібалася, – переступив поріг кролятника, насупив брови. Дістав із кишені новенький алкотестер.
– Так, хлопці! – кумам. – Починаємо допит на місці злочину. Ходи, Миколо. Дмухатимеш мені в цю штуку.
– Якого?!
– Ускладнимо ваше становище обтяжливими обставинами. П’яним більше по сраці дають. – І алкотестер йому. – Дмухай!
Галаган вдихнув та як дмухне в пластикову трубочку, що вона негармонійно стирчала з файного приладу. Алкотестер смикнувся й показав абсолютну відсутність алкоголю.
Полкан очам не повірив. Принюхався.
– Горілка ж?… Горілка! Ану, ще дмухни.
– Давай я, – зацікавився Реп’ях, виліз із сіна. Обережно прийняв до рук блискучий пристрій. – Новісінький…
– А то! – похвалився дільничний. Реп’яха в бік. – Ну!
Петро обережно приклав вуста до пластикової трубочки. Ху! Що? Нема…
– Та як «нема»?! – збеленився Полкан, аж кашкет міліцейський на потилицю з’їхав. – Ви ж тут, суки, так повпивалися, що й на ногах не тримаєтеся! І пляшка он! І не одна! Ану, віддай техніку!
Висмикнув алкотестер у Реп’яха та сам як дмухне в трубку. Пристрій зойкнув – ой, Божечку! – три проміле!
– Ну, слава Богу! Працює, – Полкан аж зопрів од хвилювання. – А я думаю… Оце так! Хлопці з ДАІ на день дали… Жінку налякати хотів. А воно вже й зламалося.
– Що то є три проміле? – зацікавився Галаган.
– Кордон. До трьох проміле – ще середній ступінь сп’яніння. А від трьох до чотирьох – уже важкий.
– То ти на кордоні?
– І вдень, і вночі. Служба, бля! – Дільничний натяг кашкет на брови, насупився сердито. – Ну, що? Коліться! Тітку Галю ви вбили?
– Яку Галю? – здивувався Реп’ях.
– Та ясно яку – поштарку Галю! Виїхала вдень на дирчику з Добриків до нас у Капулетці. Старій Горпині пенсію везла. І без сліду зникла біля лісу за півкілометра від Капулетців! Ані поштарки! Ані дирчика! Ані грошей!
– Моторолера шкода, – сказав Петро. – Я його поштарці зі старих «Берліна» і «Туриста» зліпив. Гарний апарат вийшов. Два мішки картоплі разом із тіткою на гірку пер.
Полкан пику скривив недовірливо, в’ївся в кумів оченятками.
– Що ви мені тут, суки, крутитеся, як вужаки на сковорідці? Дирчика їм шкода! А грошиків не шкода? Уже й пропили? Горілку де взяли?
– Купили, – вишкірився Галаган. Та на Реп’яха киває. – У Петрової Томки в магазині.
– А гроші у вас звідки? Тітку Галю пограбували і вбили?!
– Та всралася нам та Галя! – психонув Галаган. – Петро хату продав. Ото й гуляємо…
– Яку хату? Материну? Ту, що на Лупиному хуторі? – не повірив Полкан.
– А то в мене десять хат! – буркнув Петро. Та відступає від дільничного. Відступає.
– Ах, ти ж короста! – обурився мєнт. – Я ж тобі чотириста гривень давав, щоби ти мені ту хату на дрова продав. Я ж за тобою півроку ходив, як та курва за гаманцем! Я ж…
Галаган йому чарку – тиць! Обмий і ти гарну справу!
– Я ж… – Полкан стопку до рота. Хлобисть – і поплив! Упевнено перетнув кордон. Хитнувся.
Куми його попід руки та до дерев’яного столу поряд із кролячими клітками. Жмут сіна під ніс – занюхай, командире! Нема закусі. Скінчилася.
Полкан – вулкан. Сіно – до біса. На Петра звіром:
– І хто… ті руїни купив?
– Одна городська. Така собі Майя. Дачниця, певно.
– От бля… – геть засмутився Полкан. – Наливай! – Чарку підняв. – За тітку Галю-покійницю. Хай їй земля пухом!
Рукавом занюхав, на мить завмер, до кумів потягся.
– Коліться, суки! Ви поштарку вбили? Я ж чув… Довго бабу різали, бо ніж у вас тупий.
Галаган усміхнувся в’їдливо, зібрав зі стола сирні крихти, вкинув до рота.
– Сирну бабу в жінки з холодильника поцупив, хай би вона… – сказав. – Давилися солодким, горілку закусювали. А що робити? Усі нормальні люди баб на Пасху ліплять, а моя Оксана і на Різдво завжди спершу сирну бабу під гніт ставить, а потім уже до куті береться.
* * *
Майка все товкла собі – до Різдва б щезнути. До сміху, вертепів, радощів, зорі ясної, щоби – пропадіть ви всі! – не знайшли, хоч би хто й потикався.
Трусилася в напівпорожньому рейсовому автобусі – сунув від столиці на північ. На сусідньому сидінні веселі баби горілкою гріються: певно, усі яйця-сир-сметану в Києві розпродали.
– Будеш?
Ні! Я не з ваших. До вікна прилипла: скоріше б ті Капулетці! Години три мордуватися, бо село те за двісті кілометрів від Києва, у лісах неподалік Добриків, де є сільрада, школа і пошта, магазин і Лариса Вікторівна – фігуриста дівчина-нотаріус у кабінеті зі штучними квітами на облупленому підвіконні. Три дні тому Майка геть зморилася, поки Лариса Вікторівна довго й ретельно готувала договір купівлі-продажу старої хати з десятьма сотками землі в Капулетцях, яку кремезний дядько Петро Реп’ях за три тисячі доларів продав громадянці Майї Михайлівні Гілці. Радості не приховував, правди не обійшов.
– Ти б подумала добре… Улітку там ще жити можна, – признався дивній дівчині. – А зараз – ніяк. Піч надто стара. Валиться.
– Нормально, – відказала тоді Майка.
– І людей поряд негусто. Поряд хати покинуті.
– І що?…
Реп’ях із Ларисою Вікторівною перезирнулися: ох, дурна! Хіба нормальна на таке горе поласиться? Та ще й так легковажно, щоби й не оглянути хату перед тим, як за неї грошики викласти?… Скріпили угоду підписами, Майка простягнула Петрові бакси, і хоч той збирався пояснити новій хазяйці старої материної хати, як краще до Капулетців дістатися, та, побачивши зелені, одразу плани змінив: гайнув до добриківського перукаря Грині могорич ставити, бо то Гриня свого часу сфотографував стару хату й виклав в Інтернет. Ще й дописав під світлиною похиленої будівлі посеред здичавілих груш: «Продається міцна хата в селі Капулетці. Навкруги – заповідні ліси, луки й озера. Романтична барлога для душевного спокою».
Аби не те оголошення, Майка ніколи б і не дізналася, що є на білому світі Капулетці. Прикипіла до розкладного крісла в чужій київській квартирі, линдала всесвітнім павутинням – де сховатися? Добре б на Гоа… Не тому, що в прагненні до простого життя далекі місцини давно облюбували зарозумілі дауншифтери і тепер жваво ділилися істеричними враженнями амебного животіння. Там сонця пекучого через край. Випалило б Майку до кісток, не померла – розтанула б, розвіялася на попіл. Та грошей і на півквитка до оманливого Сходу не вистачить. Дев’ятсот гривень, що їх кинули, як собаці кістку, – бери, не вдавися.
– Куди ж?… – Розпач, туман.
Наштовхнулася в Інтернеті на світлину білої хати під грушами, вразилася – моя. Світанок, молоко, олені виходять із лісу, над головою лелеки, попід хатою ружі, навкруги – ані душі. Нема людей. Яке ж щастя! Заметушилася – так, так! Не в чужих краях згинути, у зачарованій хатинці забути, що у світі є люди. І хоч за будівлю в невідомих Капулетцях просили три з половиною тисячі баксів, тієї ж миті зателефонувала хазяєві.
– За три куплю, – запропонувала відчайдушно. – Якщо до Різдва встигнемо договір купівлі-продажу оформити.
Петро не зволікав. Збрехав дружині Томі, яка в капулетцівському магазині бізнес правила, що врешті здихався материної хати за півтори тисячі доларів. Крутнувся до Добриків, умовив Ларису Вікторівну не зачиняти нотаріальну контору до Різдва, документи докупи зібрав і попросив Бога, щоби несподівана здобич не зірвалася з гачка. Та коли бліда, як та примара, худенька дівчина з русявими косами й настороженими сірими очима увійшла до нотаріальної контори, Реп’яха такі жалі взяли, хоч вовком вий. І чого ж та клята совість завжди просинається так невчасно?!
– Ти теє… не надто молода, щоби на землі жити? – запитав обережно. – Рочків тобі скільки?
– Двадцять один, – брови звела, зиркнула войовничо – дядькові враз перехотілося в чужі справи носа встромляти.
– Дорогу до Капулетців показати? – тільки й буркнув.
– Сама знайду, – відрізала Майка.
У переддень Різдва, коли куми тільки вкрали сирну бабу в Миколиної жінки з-під рук і подалися до кролятника грішити, рейсовий автобус, що він зазвичай раз на тиждень через Добрики й Капулетці аж до глухої Радості з рипом дістається, заглух у Добриках – кінець забаві! Майка з легким рюкзаком і важким серцем останньою вишкреблася із сумнівного транспорту.
– До Капулетців скоро поїдемо? – наївно запитала літнього водія в шкіряній шапці з каракулевими вухами.
– За тиждень.
– А як мені зараз треба?
– Пішки лупися.
– Далеко?
– Дванадцять кілометрів. Лісом швидше.
Майка не зважилася дертися незвіданим навпростець. Закинула рюкзак на плечі, обмотала шию шаликом, – морозяка до кісток пробирає, – посунула обмерзлою асфальтівкою на північ.
– А пофіг. – Снігом-льодом. – Дійду.
Рюкзак смикав за плечі – повертай! Сірі хмари розсипалися пудрою – і вже не роздивитися клятий шлях: усюди біле нетоптане.
– Та дійду! – Шалик із шиї. І не зимно вже. Піт гарячий від горла до грудей.
За півгодини брьохання за спиною зникли Добрики, вкриту снігом асфальтівку обступили зелені стіни, небеса раптом розсяялися, випхнули сонце на сцену – світи.
Майка зупинилася посеред дороги. Роззирнулася приголомшено: білки віти розгойдують, круки на узбіччі копирсаються, а не псують триєдиної гармонії – біле, зелене, блакить.
Ковтнула тугу – от і має, що хотіла. Нема людей. Сама. Єдина в цілому Всесвіті.
– Гей! Дитино! – почула раптом за спиною.
Здивувалася вкрай. Озирнулася рвучко – під сосною на поваленій деревині при дорозі сиділа немолода, рум’яна, мов яблучко, пишна жіночка в зелених вовняних штанях, порепаних чоботях, довгій синій куртці, розшитій блискучими стразами, і червоній шапочці. Поряд колесами догори лежав чудернацький моторолер, схожий на першу спробу людства схрестити трицикл, трактор «ТТЗ» і контейнер для морозива.
– Воду чисту маєш? – спитала жіночка.
Майка мовчки дістала з рюкзака пляшечку, простягнула яскравій пані.
– Не лізе пігулка в горлянку насуху, – зітхнула та. – А серце ж, кляте, давить, аж рука віднімається.
Вкинула до рота білий кругляшок, відковтнула півпляшечки. Із цікавістю зиркнула на дівчину.
– Щось я тебе не впізнаю. Ти часом не баби Дусі онука?
Майка головою мотильнула – ні. Жіночка насупилася, наче обов’язково мала ідентифікувати незнайомку.
– І неговірка…
– Я на Капулетці правильно йду? – врешті спитала Майка.
– А… то ти в Капулетці. – Тітка забула про кляте серце, підхопилася, як молода, смикнула до колін блискучу куртку. – А до кого?
– До себе.
– О! Новини України!
– Хату купила.
– А-а-а… І в кого?
– У Петра Реп’яха.
– Стару материну? Оту, що на Лупиному хуторі за селом? Ой, людоньки… Та вона ж для життя негодяща!
– А мені не для життя.
– На дрова?
– Не на дрова, – роздратувалася Майка. От причепилася!
– А для якої ж такої біди?
– Для своєї. – Пішла геть.
– Стій! – гукнула тітка. – Ти цією асфальтівкою до вечора ноги битимеш. Ходи за мною. Коротший шлях знаю.
– Ви теж у Капулетці?
– Доводиться… раз на місяць, – зітхнула тітка, смикнула моторолер, поправила металеві ланцюжки на колесах, потягла в ліс.
Колюче гілля подряпало Майчине лице враз, розбурхало відвертість: уже не дратувалася настирливим тітчиним запитанням, попливла в тріскучій балаканині.
– Майєю звешся? Ох, прикре ім’я. Маятися тобі, дитино, і маятися, – торохтіла жінка. – А я Галя. Пошта на мені. Отак.
– І що? Не маєтеся?
– Та яке там. З ранку до ночі…
– А Галя…
– Отож-бо! А ти хату бачила?
– Ні.
– Після Петрової матері там немало краму лишилося. На горищі старі лисячі шкури й досі висять. І таранка суха. І валянки.
– Нащо мені лисячі шкури?
– Не потрібні? – пожвавішала Галя. – То я візьму?
Майка плечима знизала – беріть! Учепилася очима в темну стіну сосен, що їх ніби хто спеціально так густо насадив, світу білого не вгледіти.
– Ще довго?
– Та вже майже прийшли, – оптимістично запевнила поштарка.
Певно, щаслива. Час їй – болото: міси, поки ноги носять. Майка вже й зголодніла, і проковтнула півпачки «Зоологічного» печива, і допила воду з пластикової пляшечки, а за соснами – тільки сосни, кінця-краю нема. І тільки коли сонце скакнуло з небес ближче до верхівок дерев, ліс обірвався й перед Майкою розстелився засніжений білий луг, за яким посеред височенних старих груш скупчилися кілька старих хат.
– Оце і є Капулетці?
– Е ні, дитино, – відказала Галя. – Село за березовим гайочком ліворуч, а це Лупин хутір. Аби ми з тобою шляхом сунули, то спочатку б втрапили в Капулетці, потім би через гай і потічок до хутора перебиралися, а там місток геть хиткий… А лісом скоро, правда ж? Онде твоя власність. Крайня, – вказала на невеличку, вкриту снігом хатинку. Першою до обійсть пішла.
Майка сунула слідом, схвильовано роздивлялася місцину. Густий сосновий ліс височів за хатами і праворуч від них. По курсу – луг, ліворуч – прозорий березовий гайок, до якого від хат крутилася крива ґрунтова дорога. Майка вгледіла широкий потічок за гаєм, за потічком вдалині – свіжопофарбовані хати. Отам, значить, Капулетці? А в оголошенні писали – хата в Капулетцях… І нащо після того любити людей?
Увіп’ялася поглядом у власне майно – чи файного кота в мішку купила? – серце впало. Зблизька біла хата сіра від самотності, тріщини зморшками – стара, давня… Синя фарба на віконцях облупилася, шифер мохом поріс, дошки на порозі попрогнивали-попровалювалися. Двір величезними старими грушами забитий – аж ніч під ними! За хатою кілька низьких сараїв попритулялися один до одного, навколо них дощатий парканчик похилився. Господарський двір, не інакше. Певно, там колись дрова складали, граблі-лопати, гуси-кури метушилися…
– Ну, як? – почула поштарчин голос.
– Ніяк, – ледь не розревлася.
Уже на захаращеному подвір’ї, порослому дикими грушками й сухим бур’яном, що він де-не-де стирчав з-під снігу, з’ясувалося, що Галі в господарстві не тільки лисячі шкури згодяться. Упевненим рухом розчахнула рипучу хвіртку, пішла по будяках до будівлі.
– Ключі маєш?
– Реп’ях казав – під грушею.
– Та тут самі груші! – Поштарка заходилася мацати під деревами. Та все не мовчки. – Зараз оглянемо твої хороми. Як що не треба, то я приберу. Щоби не валялося тобі тут зайве.
Такі «хороми» Майка бачила тільки в Пироговому, де в Музеї національної архітектури і побуту просто неба розкидані давні хати з різних регіонів України. З невеличкого – метрів шість – коридорчика троє дверей, як три дороги: прямо підеш – попадеш у малу комору, завалену граблями-лопатами-кошиками-лемехами і навіть прядкою, ліворуч повернеш – у ще одну, мало придатну для життя кімнатку втрапиш, де упереміш горщики, каструлі, міцна лава, дрова і багнюки до біса, а як праворуч захочеш – то отут тобі вся краса на двадцяти квадратних метрах: і сіра потріскана піч, і тьмяні Ісус із Богоматір’ю під рушниками в куті, і дебелий тапчан на важких дерев’яних ногах, і чималий стіл із двома віденськими (їй-богу!) стільцями, і пишна скриня, і вигадлива поличка з глиняними мисками, пришпандьорена до стіни величезними гвіздками.