А Бог тільки народився. Не почув Уляниних молитов. До білого ранку промордувалася – не горить піч, хоч трісни. Повну хату диму напустила, дихати нема чим. Спробувала відчинити дверцята невеличкої грубки з чавунними кільцями для приготування їжі, що вона до печі приліпилася, – хоч би її розтопити. Де там! Застрягли дверцята намертво. Уляна вже й кільця з плити познімала, спробувала зсередини ті дверцята розхитати – не йдуть, підлі. Знову до печі – та гори вже! Ніяк!
Вийшла на подвір’я, на хутір глянула – он він, увесь перед очима. Шість старих хат – по три на кожному боці вулички без назви й імені. На одному боці Улянина хата, поряд – Троянова, далі – Сашка Задуми, що він практикує йогу й органічне життя, обливається водою навіть взимку, зве себе Сандживом, а місцеві перекрутили та Санькою-жидом кличуть. На протилежному боці три покинуті будівлі стояли – Реп’яхова, з журавлем та жовта, що її колишні господарі сто років тому яскравою фарбою виділили. Уляна думала: ніколи до них люди не повернуться. А воно он як.
Зітхнула, посунула до живих душ. Стукнула у віконце Троянове.
– Валерію Михайловичу! Вийдіть на хвилинку.
Махнула худому бороданю Сандживу, що він саме вискочив на подвір’я з відром води:
– Сашку, справа є!
За п’ять хвилин увесь наявний контингент Лупиного хутора топтав сніг посеред вулички. Ані Валерій Михайлович Троянов, поважний сивий пан в окулярах із золотою оправою, ані бадьорий, як огірок, тридцятирічний програміст Сашко-Санджив анітрохи не здивувалися появі нової сусідки.
– Певно, з наших… З екопоселенців, – припустив Санджив. – Природа стукає в серця. Кличе.
– Щось вона не дуже готова до зустрічі з природою, – відказала Уляна.
– Однаково, чому її до нас прибило. Піч треба полагодити, – постановив Троянов, подмухав на голі долоні, упевнено посунув до Майчиної хати, наче професор у пічній справі: зараз за хвилину сажу витрусить, тягу перевірить, сірником чиркне – бітте!
А воно ж тільки збоку просто здається. Вошкалися, вошкалися з тою піччю – не їсть дров, зараза. Уже й ходи пошкребли, як могли, сажі відер десять надвір виносили – і самі в тій сажі. Уже й тягу перевірили – наче тягне, а піч однаково димом усередину дмухає. Та так активно, Уляні довелося вікна повідчиняти, аби хату провітрити.
– У Капулетці треба йти, – здався Троянов. – Гороха покликати.
– У Різдво?… – скептично усміхнувся Санджив. – Та він у будень зранку п’яний, а на свята…
– От і добре, що свята. Пляшку йому поставимо, – постановила Уляна. – У мене самогонка є.
Майка прокинулася в Уляниній хаті від запаху сухих груш і гострого болю в животі. Підхопилася мимоволі, буцнулася маківкою об стелю – аж запаморочилося. Впала на теплу ковдру, збентежилася, та події минулої ночі виринули із підсвідомості, перш ніж потріскані вуста прошепотіли: «Де це я?…»
Долоньки до живота – та вгамуйся ж ти, біль! – визирнула з печі: у затишній кімнатці нікого. На білених стінах віники сухих трав, біля дверей на табуретці відро з водою, стіл покритий цупкою квітчастою скатертиною, фото усміхненого хлопця в бейсболці святковою ялинкою по центру. При стіні платяна шафа із дзеркалом: у Майчиної бабці така сама дверима рипіла, любила малою ховатися в ній від старенької. А біля печі на стільці Майчині речі акуратно розкладені. Зиркнула на себе: труси, футболка, гольфи. Хто ж її роздягав?…
Заспішила вдягнутися скорше, бо ще увійде хтось знадвору, а вона отут голяка… Зіскочила з печі, та до стільця не дійшла – побачила в печі горщик, принюхалася – м-м-м… І так їсти захотілося, хоч вмри!
Диво – не дійсність. Несла в руках гарячий горщик-сонце, поставила на стіл, набрала повнісіньку ложку… І що то за така смачнюща жовта каша? Так захопилася й не почула, як рипнули двері.
– З Різдвом… – почула.
Ком у горлі. Знічено зиркнула на худорляву сумну Уляну.
– І тут… люди є?
– Люди всюди… – відказала ґаздиня.
Майка – ага. Мотильнула косами. До стільця.
– Піду… – буркнула, наче не зраділа новині. Люди всюди, всюди люди! Джинси, светрик, шапка, шалик. Геть.
Уляна мовчки спостерігала, як вдягається дивна гостя. Худенька бліда дівчина з русявим волоссям, цікавим кирпатим носиком і глибокими сірими очима під рівнесенькими чорними бровами здавалася такою старезною й мудрою, наче все на світі наперед знала, тож і не витрачала сил і слів на зайву метушню. Уляна й собі слова вкоротила:
– Проводжу.
– Сама.
– Там у тебе гості.
– Які гості? – Майка обкрутила шалик навколо шиї, зиркнула на горщик – у шлунку тепло. Знітилася: нажерлася і не подякувала…
– Піч лагодять, – сказала жінка.
Майка почервоніла до скронь, плечима розгублено знизала.
– Дякую… Каша – ульот.
– Звичайна каша. Ходімо.
Майка вийшла на ґанок, роззирнулася зачудовано – мамо рідна! Новий сніг вкрив усе навкруги – хати в білих шапках, соснові віти попрогиналися, луг чистим вирівняно, навіть на колодязі-журавлі зверху біла пімпочка. Над головою небеса блакиттю розстаралися. І без краю то, без краю. Наче боже око стежить пильно, аби ніхто не сіпнувся те диво зіпсувати.
Ступила з ґанку в чистий сніг. Геть не холодно. Пішла по подвір’ю до хвіртки: так он ти який, Лупин хутір. Учора й не роздивилася. Ліворуч від Уляниної хати ще дві примостилися: з димарів прозорі цівки. Не порожні? Просто навпроти – за двадцять кроків, рукою дотягнешся – її хатинка сіра, поряд покинута будівля з колодязем-журавлем і ще одна, жовта, як звіробій, напівзруйнована.
– Зачекай, дров прихопимо. – Уляна причинила двері, підхопила сани, посунула до невеличкого дровника біля хати.
– Нащо?
– А піч чим топитимеш? – Кидала на сани березові цурпалки голими руками. І не холодно їй?
Майка пошкандибала до дровника, притулилася до старої груші (і чому тут стільки груш?!).
– Мене Майєю звати, – видушила винувато. – А ви Уляна?
Жінка кивнула.
– Ви ж… не тутешня?
– А що? Видно?
– Чомусь… видно.
– Не тутешня.
– Давно тут?
– З півроку.
– Чому?
– А ти? – Уляна розігнулася, на дівча сумно зиркнула.
– Хочу.
– От і я схотіла, – відказала невесело. Смикнула мотузку, що вона до саней кріпилася. – Допоможеш чи самій тягти?
Різдвяний ранок – а де та радість?
Майка разом з Уляною тягне важкі сани, каша розповзлася – не тільки в шлунку. У голові. Що це вона утнула? Нащо те все – глухий хутір, хата, ліси-луки-груші… Людям у Різдво клопоту дала. Наче назавжди припхалася. Наче жити їй тут…
Відчай жовчю – аж зупинилася. Дідько, бігти звідси! Автобуси ж… А… Раз на тиждень. Нічого. Пішки до Капулетців, звідки хтось та їхатиме до траси, далі автостопом до Києва.
– Втомилася? – Уляна перехоплює мотузку, волочить сани далі. – Доганяй.
Майка човгає вслід, зиркає навкруги зацьковано: яке ж усе чуже, вороже… І поле те біле, і гайок той клятий, і ліс! І хутір, і небеса…
Під хатою натоптано – сіро. Недопалок у снігу. У хаті троє чоловіків біля печі вошкаються.
– Доброго дня.
Двоє підхопилися – один поважний сивий, другий молодий бородатий.
– Троянов. Валерій Михайлович, – у сивого низький густий бас, від того тепло.
– А я Санджив, – бородань усміхається по-дитячому довірливо. Суне до Майки, простягає руки. – Дай долоні.
– Нащо?
– Відчую твою енергетику.
– Не треба.
– Добре, – легко погоджується, лопоче, не зупинити: – Моя хата крайня до лісу. Заходь при нагоді.
– Нащо?
– Просто так.
Сивий Валерій Михайлович кахикає в кулак, дивиться на Майку уважно.
– Як вас звати, юна пані?
Майка не встигає відповісти. До хати ввалюється Уляна – повні руки дров. Кидає їх посеред кімнатки.
– Її звати Майєю.
– Майя в санскриті – ілюзія, – з чогось радіє Санджив. – Отака приголомшлива реальність.
Майці паморочиться. Слова переплутуються в голові. Чому вона тут? Хто ці люди? Про що вони зараз… Ілюзія? Певно. І сама не відає, чи є вона ще, чи вже немає…
– Саню, сірників дай! – Біля печі розгинається третій. Теж молодий, та лице тьмяне, наче в пилюці. Супиться, вправно відчиняє дверцята грубки, жмакає газету, кладе її на підлогу. На газету викладає тоненьких цурпалків решіткою – шар уздовж, шар упоперек. Підхоплює всю ту конструкцію – і не розвалюється ж! – пхає у грубку. Сірником чирк! У грубці спалахує полум’я.
– Толю, ти геній! – усміхається Санджив.
Тьмяний хитається, хапається за Санджива, аби не звалитися. Та він же п’янючий!
– Пляшка де? – похмуро кидає Уляні.
– Буде тобі пляшка, – спокійно відказує та. – Спочатку кажи, що зробив.
– А не бачиш? – геній Толя киває в бік грубки.
– А піч?
– Ходи вичистив. Глиною з герметиком тріщини замазав. Тиждень сохнутиме, – ледь ворушить язиком. – Щоби не топили, бо знову… межигірка… Піч із межигірки… То добре. Стоятиме…
– Як же без печі тиждень? – Уляна ніяк не вгамується. Уже й пляшку з кишені дістала, уже й простягнула п’янчузі, а все розпитує, наче їй тут скніти.
– Грубка є! Дров, звісно, більше візьме… Зате на ній готувати можна. І зігріє…
– Дякую, Анатолію.
– А… Пусте. – Геній ховає пляшку, підхоплює важку торбу з інструментом. Прощайте. Суне-хитається, припадає на ліву ногу. Та воно ще й кульгаве!
Майка стовбичить посеред кімнатки, на очі навертаються сльози. Тьмяний пішов. Сивий Валерій Михайлович уже каптур куртки на лоба насунув, бородань крутить шалик навколо шиї, Уляна на двері зиркає. Люди тануть, наче сніг. Їй тут одній лишатися?
– Може, допомогти чимось? – Уляна склала дрова рівною гіркою, вимела підлогу, підсунула до грубки ящик, накрила його рядниною – от і крісло.
Майка лишень хитає головою – ні.
– Я під вечір зайду. Розповім, як із грубкою впоратися.
– А зараз із нею… що робити? – Майці страшно.
– Дрова підкидай.
Уляна останньою виходить із сірої хатки, залишає по собі на столі дві білі свічки й сірники. Майка дивиться їй услід, помічає на вхідних дверях важкий засув – і без ключа можна замкнутися зсередини, ніхто не втрапить.
Так і буде! Бац тим засувом. Руки тремтять. Тиждень… Тільки до наступної п’ятниці. Грошей трохи лишилося. Печиво «Зоологічне», чай… До грубки спиною прилипла – тепло. Тиждень витримає. Вікна чимось завісить, павутиння віником збере, тапчан до грубки підсуне…
Згадала про грубку, роздратувалася – нема часу й посидіти. Усе годувати ненажеру. Присіла біля грубки навпочіпки, голими руками за гарячі чавунні дверцята вхопилася…
– Дідько! – відхопила руки, на підлогу впала. – Матінко…
На попечених пальцях пухирі.
– Клятий, вонючий хутір! Клята, вонюча хата! Клята, довбана піч!
Води! Де?! А нема! Вискочити з хати, долоні у сніг. Боже ж, як боляче! Пухирі лопаються, на пальцях кров. Клятий хутір! До дверей. А там засув. Як скривавленими пальцями торкнутися?…
Майка труситься біля дверей, ліктем упирається в засув – піддайся ж, бачиш же… Засув хрипить, ніби хто йому в горлянку вчепився, зрушає… Майка вибігає на подвір’я, падає на коліна, руки у сніг. Ілюзія може далеко завести, та й на краю землі реальність дарує тільки справжній біль.
Поштарка Галя хоч і ходила до храму, як настрій, постувала й ніколи не працювала в церковні свята, та Різдво починала святкувати не зрання, а вже під вечір, коли по телевізору показували концерти й фільми про Спасителя, бо чого його зранку пити – впадеш до вечора, а в Галі печінка хворобою скривджена, серце стукотить.
Вошкалася-вошкалася по хаті, уцілілі банки на полицях порозставляла, згадала про дивну дівчину з Лупиного хутора – смикнула чоловіка, що той саме зібрався на ставку рибу вудками від сплячки пробудити.
– Запрягай коняку, Іване! – наказала. – Поїдемо.
– Куди?
– На Лупин хутір.
– Якого?
Галя хотіла було ляснути кулаком по стільниці, щоби Іван менше слів витрачав, а скорше б коняку в сани впрягав, та – Різдво! – зітхнула.
– Треба, Ваню… – мовила лагідно.
Дістала мішок, накидала в нього цибульки, картоплі, моркви, буряків, шмат сала зверху. Що ще? Олійки пляшечку, хлібину домашню рушником огорнула, капустки квашеної, цукерок із десяток у целофановий пакетик. От і гостинчик.
– Там самого мідного дроту кілька бухт, – тряслася на підводі, доповідала чоловікові. – Ватянки ще цілі, чоботи будуть тобі для твоєї риболовлі.
– А в мішку що преш? – буркнув Іван.
– Не з порожніми ж руками в Різдво до людини їхати. Грошей за те лахміття шкода, а картоплі в нас до літа вистачить…
Коли поштарка, як та колядниця, з повнісіньким мішком вломилася до Майчиної барлоги, дівча трусилося на ящику біля холодної грубки й гірко плакало.
– От лихо! – Галя кинула мішок, присіла біля Майки, побачила попечені пальці, зойкнула. – Як це ти?! А грубка чого холодна? Толька Горох варнякав: і піч поправив, і грубку…
А з Майки сльози горохом.
– Та годі, годі! – поштарка заметушилася, гукнула чоловіка: – Іване! А ходи-но. Кістки розімнемо.
Як заходилися – дим коромислом.
Олійку Майці на попечені пальці. Поверх носовичками. Та все не мовчки: добре, що після кожного похорону хустинки тобі пхають. От і згодилися. Іван грубку за мить розтопив, Галя березового гілля насмикала, павутиння по кутах познімала, пилюку позмітала, старі ковдри та подушки у квітчастих наволоках повибивала та біля грубки розкидала – просихайте. Відро знайшла, змоталася до колодязя – води наносила, заходилася картоплю чистити. Аж спітніла. Куртку геть.
– Іване! Каструлю шукай!
А нема! Пательня чавунна, глиняні горщики сумнівні – ніяк у них картоплю не зварити.
– А ми на сальці посмажимо!
Майка прилипла до ящика, пальці тремтять-пульсують, не згинаються – хіба з ложки нагодують.
– Галю… – прошепотіла раптом. – У цій вонючій дірі жити неможливо.
Галя аж заніміла на мить від несподіванки.
– А де?! – Руки в боки, на Майку, як на гівно. – У городі вашому?! Та вам дроти поперерубуй – повиздихаєте! А ми собі піч розтопимо – уже й тепло, уже й їсти є на чому приготувати…
Набундючилася. Пательню на грубку – лясь! Сало шкварчить, топиться. Зверху картопля кружальцями.
– Іване! Збирай лахміття. Їхатимемо.
Майка знітилася.
– Ви ж на горище хотіли ще… Шкури лисячі…
– Та хай би їх міль нанівець проїла, щоби я ще за ними лізла!
– Нащо ображатися, Галю?…
Поштарка брови звела. Івана за рукав – гайда! А тому й невтямки, що в жінки настрій змінився.
– Як риби наловлю, то й тобі свіжої передам, – усміхнувся дівчині.
– А «передавалка» не лусне? – гаркнула поштарка. На Майку зиркнула. – Ти якого припхалася?! У мордяки нам тут плювати?!
Ех… Були б у Майки пальці дієздатними, кулькова ручка, блокнот чистий. Записала б: «Сьоме січня. Лупин хутір. Контакт з аборигенами похєрачила. Сама».
Сама-самісінька… У хаті задуха. Картопля підгорає, а начхати. Вогонь би знову не втратити! Попеченим пальцям усе діло. Светрик зняти, ганчірку до дверцят прикласти, аби відкрити грубку та дров укинути – пальцями, пальцями. Та що ж за підлість!
– Жери вже! – стогнала, засовувала в грубку березові цурпалки.
Тільки впоралася – пательня димить. Ліктем її від вогню.
– А картоплю чим мішати?… – Ані ложок, ані виделок. І ножа нема, що Галя ним картоплю чистила.
Роззирнулася – біля печі на підлозі блискучий металевий шпатель із жовтою гумовою ручкою. Яка ж корисна річ – Майка і картоплю ним помішала, і окраєць хліба відрубала, і замість ложки…
Наїлася, шпатель у картоплю, на подушки біля грубки впала – не встану, хоч убийте! Ноги гудуть, пальці плачуть, у животі сокира – та все ріже, ріже…
– Нічого, козли, ви мене ще згадаєте… – прошепотіла затято. А кому?
Очі заплющила, аби не розревтися, і… заснула. Отака біда.
Грубка чесно тріщала – вставай! Сонце у вікно блимало, по обличчю промінцем – прокинься! Миша зважилася шарудіти, груша й собі – рип. Де там! Скрутилася біля теплого, відпливла в добрі сни – не повернеться. Година минула, друга, третя… Грубка згасла, сонце впало, миша наїлася хлібних крихт, подалася до своєї домівки, тільки груша знай рипіла – ой, згине… І де та Уляна?! Казала ж: «Надвечір прийду».