Ніколас Спаркс
* * *
Іскра між двома світами
Коли декілька років тому я подорожувала Америкою, якось наш водій показав на берег річки Огайо, заставлений трейлерами і всілякими халабудами: «А ось тут живе біла голота». Мовив він це без зневаги: більшість людей, що належать до маргінального суспільного прошарку, живуть так, бо не зуміли пристосуватись до життя стандартного американця: котедж на виплат, авто, двійко діток, собака. Вулиці з однаковими будинками й однаковими травниками перед ними, які треба підстригати щотижня, я бачила у Вермонті. Жодних ознак індивідуальності, хіба що можна повісити на фасаді американський прапор. Трейлер і котедж – два способи життя, який кому до вподоби, у суспільстві, котре називають суспільством рівних можливостей. Я не знаю, у якому будинку мешкає популярний письменник Ніколас Спаркс, але точно не у трейлері чи халабуді. Як автор бестселерів він може дозволити собі будинок індивідуального планування. Його романи виникають із іскри, що спалахує від тертя двох світів: світу білої голоти і світу законослухняних американців, що мають медичне страхування і справно платять податки. Іскра – це добре. Щирий католик і мораліст Ніколас Спаркс, напевно, не має проблем із політкоректністю. Його книги ніколи не спричинять скандалу й не потраплять до списку забороненої літератури. Їх читають із задоволенням, бо в них є справжні чоловіки і справжні жінки, і почуття їхні справжні, виписані знавцем людської душі.
Романтична історія кохання Довсона й Аманди, які належать до діаметрально протилежних суспільних прошарків, на чому автор постійно наголошує, щоб ми не забули, має вигляд цілком реалістичної і психологічно вмотивованої. Утім, і містика тут присутня. До останнього моменту не знаєш, хто ж цей загадковий чоловік у синій штормівці, який переслідує Довсона в нелегких життєвих ситуаціях. Але містика в романі американського письменника з’являється не для того, щоб ускладнити сюжет чи просто розважити читача. Схоже, сам автор змушує нас розплющити ширше очі й роздивитись довкола в пошуках посланців долі, які спонукають нас до певного вибору. Хтось мусить нам давати підказки, бо життя – це вічна школа. А хто їх посилає, знає кожна релігійна людина.
На тлі сучасної літератури, яка прагне вразити, епатувати читача, роман Ніколаса Спаркса має вигляд дещо старомодний. Зате в ньому присутня майже забута нині обов’язкова складова літературного твору, яку описав ще Аристотель. КАТАРСИС. Катарсис – це коли після прочитання твору в людині щось зрушується і її охоплює піднесення. Вона бачить перед собою яскраву й гармонійну картину світу і своє місце в ньому. Література без катарсису штовхає нас в обійми диявола, бо, побувавши у вигаданому світі, при поверненні ми розгублені та вразливі. Але щоб створити цей стан катарсису, потрібно написати якісний художній твір із переконливими образами. Гепі-енд якщо й буде, то з присмаком іронії чи гіркоти. Наскільки образи Ніколаса Спаркса переконливі – судити тобі, шановний читачу. Антигерої в романі без жодної світлої плямки, герої – без жодної чорної. Але поруч із ними живуть люди звичайні, такі, як ми, легко впізнавані. Про них великий син Америки Волт Вітмен писав: «Юрби чоловіків та жінок у звичайних костюмах, якими цікавими видаєтесь мені ви!» У кожному разі зичу вам щасливої подорожі шляхами провінційної Америки.
Ця книга – художній твір. Імена, персонажі, місця та події є продуктом уяви автора або використовуються фіктивно. Будь-яка схожість з реальними подіями, місцями або особами, живими чи мертвими, є випадковою.
Для Скота Швіммера, чудового друга
Подяка
Деякі романи писати складніше, ніж інші, і «Найкраще в мені» саме з цієї категорії.
«Найкраще в мені» було непросто писати – не набридатиму переліком причин – однак без підтримки згаданих нижче людей я, мабуть, і досі працював би над ним. Тому, без зайвих церемоній, розпочну.
Дякую Кеті, моїй дружині. Коли ми зустрілися, це було кохання з першого погляду, і нічого не змінилося за всі ті роки, що ми були разом. Ти найкраща, і я завжди щасливий називати тебе своєю дружиною.
Дякую Майлзові, Раянові, Лендону, Лексі і Саванні. Ви – радість мого життя, і я пишаюся вами всіма. Як мої діти, ви завжди будете найдорожчими для мене.
Дякую Терезі Парк, моєму агентові. Після закінчення першої чернетки роману я дійшов до крутого повороту, і ви заслуговуєте на подяку не лише через допомогу з доведенням роману до ладу, але й терпінням – як же стійко ви чекали, доки я завершу роботу над ним! Мені дуже пощастило мати такого агента. Спасибі!
Дякую Джеймі Раабу, моєму редакторові. Ваша робота над порятунком цього роману була, як завжди, вражаючою, а ваші поради – безпомильними. Ви не лише прекрасний редактор, але й чудова людина. Спасибі!
Дякую Хауї Сандерсу та Кеї Хаятьяну, моїм кіноагентам. Я плекаю щиру віру в те, що честь, розум і пристрасть – це основа будь-яких добрих робочих стосунків. Ви обидва завжди виявляєте саме ці риси, і я вдячний за все, що ви зробили для мене. Мені пощастило працювати з вами.
Дякую Денісу Дінові, продюсерові «Послання у пляшці» та інших моїх екранізацій. Звичайно, ви стали більше, ніж просто партнером по роботі. Ви стали моїм другом і справді покращили моє життя. Велике вам спасибі за все.
Дякую Марті Боуену. Ви чудово попрацювали як продюсер фільму «Любий Джоне». Я вдячний не лише за допомогу, але й за дружбу. Спасибі за все, що ви зробили, і я радий, що ми знову працюємо разом.
Дякую Девідові Янгу, генеральному директорові Hachette Book Group: без сумніву, ви зробили мене «Щасливчиком», і я ціную все, що ви робите. Спасибі.
Дякую Еббі Кунс та Емілі Світ з Park Literary Group. Щиро вдячний за всю роботу, яку ви виконуєте заради мене. Ви обидві робили для мене більше, ніж можна було уявити. Я навіть не можу повністю висловити вам свою вдячність. О, Емілі, вітаю з весіллям.
Дякую Дженіфер Романелло, моєму агентові з реклами з GCP, янголові-охоронцеві мого туру. Grazie за все, як завжди. Ви найкраща.
Дякую Стефані Йегер, моєму асистентові. З часів роботи над «Ночами в Роданті» ви забезпечували спокійний плин мого життя. Я вдячний вам за все, що ви робите.
Дякую Куртене Валенті та Грегу Сілверману з «Уорнер Бразерс». Дякую, що дали шанс мені і моєму роману, без попереднього читання. Це було нелегким рішенням, але я вдячний за ваш вибір. Насамперед я дуже радий працювати з вами обома знову.
Дякую Райану Кавана і Такеру Тулі з Relativity Media, а також Віку Годфрі. Я неймовірно схвильований екранізацією «Тихої гавані» і хотів би подякувати всім вам за надану мені можливість працювати з вами ще раз. Це велика честь, і я не забуду цього, і знаю, що ви робите величезну роботу.
Дякую Адаму Шанкману та Дженіфер Гібгот за чудову роботу над екранізацією «Останньої пісні». Я вам довірився, і ви не підвели. Цього я ніколи не забуду.
Дякую Лінн Харріс та Маркові Джонсону. Розпочати працювати з вами колись давно було найкращим рішенням у моїй кар’єрі. Я знаю, що з того часу ви зробили дуже багато фільмів, але, щоб ви знали, я завжди буду вдячний вам за екранізацію «Щоденника».
Дякую Лоренцо Ді Бонавентура за адаптацію «Пам’ятної прогулянки». Плин часу ніяк не зменшує моєї любові до цього фільму.
Дякую Девідові Парку, Шарон Кресні, Флегу та усім іншим із Grand Central Publishing та United Talent Agency. З того часу, коли з вами провели «Три тижні з моїм братом», минуло п’ятнадцять років – рівно стільки ми з вами знайомі. Дякую вам за все!
1
У Довсона Коула галюцинації почалися після вибуху на платформі – у день, коли він міг загинути.
Він був певний, що за чотирнадцять років на платформі бачив усе. У 1997 році на його очах гелікоптер втратив управління просто перед посадкою й, умить перетворившись на вогняну кулю, розбився об палубу, завдавши Довсону опіків спини другого ступеня, коли той намагався врятувати хоч когось з екіпажу. Тринадцятеро людей, більшість з яких перебувала в гелікоптері, загинули. Чотири роки потому, коли на платформі обвалився кран, металевий уламок завбільшки приблизно із баскетбольний м’яч ледве не зніс Довсонові голову. У 2004-му він став одним із тих кількох працівників, що залишилися на вежі, коли налетів ураган «Іван»: швидкість шквального вітру сягала понад сто миль на годину, а хвилі були такі, що, дивлячись униз на опори, які ледве трималися, він мимохіть думав про парашут. Небезпека чигала усюди: люди послизалися, все навкруги ламалося, а синці й порізи були невід’ємною частиною життя команди. Довсон бачив за цей час більше переломів, аніж міг би перелічити, дві епідемії харчових отруєнь, що звалили з ніг усю команду, а два роки тому, у 2007-му, на його очах став тонути корабель постачання, який тільки-но відійшов від вежі; в останній момент його витяг катер берегової охорони, який проходив поблизу.
Але цього разу все було дещо інакше. Оскільки витоку не сталося, – у цьому випадку системи безпеки запобігли б значним викидам – національна преса майже не приділила цій пригоді уваги й через декілька днів усі про неї забули. Та для тих, хто там був, то був нічний кошмар. Аж до моменту вибуху все йшло як завжди. Довсон оглядав насосні станції, коли один із резервуарів несподівано вибухнув. Ще до того, як він устиг усвідомити, що трапилось, його жбурнуло ударною хвилею об стіну сусіднього ангара. Далі полум’я охопило усе навколо. Уся вежа, вкрита патьоками нафти й мастила, миттю перетворилася на пекло, що поглинало платформу. Далі два сильні вибухи струсонули вежу ще дужче. Довсон пам’ятав, як намагався відтягти декілька тіл подалі від полум’я, але четвертий вибух, ще дужчий, ніж попередні, підняв його у повітря вдруге. Спогади про падіння у воду – падіння, якого він міг не пережити, – були розпливчастими. Наступне, що він пам’ятав, – як його носило хвилями Мексиканської затоки десь за дев’яносто миль від луїзіанської бухти Вермільйон.
Як і більшість інших, він не встиг натягти рятувального костюма чи дістатися до плота, але з-поміж хвиль бачив, як якийсь чорнявий чоловік махає йому рукою, наче закликаючи Довсона пливти до нього. Довсон, знесилений і контужений, став вигрібати у той бік, борючись із океанськими хвилями. Важкі від води одяг та черевики тягли його на дно, а коли руки і ноги майже відмовили, він зрозумів, що невдовзі загине. Йому здавалося, що він уже близько, проте величезні хвилі, що здіймалися навколо нього, не давали змоги у цьому пересвідчитися. І тоді серед розкиданих по поверхні уламків він помітив загублений кимось рятувальний пояс, і, зосередившись з останніх сил, вхопився за нього. Пізніше дізнався, що на час, коли його підібрав корабель-постачальник, що вирушив до місця пригоди, він провів у воді майже чотири години і що його віднесло майже на милю від платформи. Його витягли на борт, віднесли в каюту до інших уцілілих. Довсона трусило від переохолодження, в очах темніло. І хоч усе навколо здавалося йому розмитим – пізніше його стан діагностували як «струс середнього ступеня» – він розумів, як насправді йому пощастило. Він бачив людей зі страшними опіками на руках і плечах, у когось із вух текла кров, хтось страждав від численних переломів. Більшість із них він знав на ім’я. На платформі було не так багато місць, де люди могли б проводити вільний час; фактично, це було невелике селище посеред океану, і всі рано чи пізно зустрічалися в кафетерії, кімнаті відпочинку чи у спортзалі. Однак один чоловік видався незнайомим – той, хто начебто роздивлявся його прямісінько через переповнену кімнату. Темне волосся, приблизно сорок років, одягнений у синю штурмівку, яку, напевне, позичив хтось із команди. Довсонові цей чоловік здавався зайвим, він скидався швидше на конторського працівника, аніж на простого нафтовика. Чоловік помахав рукою, і Довсон відчув, як волосся на потилиці стає сторчма: одразу виринули спогади про силует посеред хвиль. Це був той чоловік. Але перш ніж Довсон усвідомив джерело своєї тривоги, хтось накинув йому на плечі ковдру й повів углиб кімнати, де чекав медпрацівник.
Коли він повернувся на своє місце, темноволосого чоловіка вже не було. Протягом наступної години корабель підібрав ще більше вцілілих, і в міру того, як до тіла поверталося відчуття тепла, Довсона дедалі більше цікавило, що трапилося із рештою його команди. Людей, з якими він пропрацював багато років, не було видно. Пізніше він дізнався, що загинуло двадцять чотири особи. І більшість тіл, хоч і не всі, було знайдено. Оклигуючи в лікарні, Довсон весь час намагався осмислити факт, що деякі родини так і не отримали можливості попрощатися із загиблими.
Після вибуху сон важко давався – не через страхи, а через постійне відчуття, наче за ним стежать. Він почувався… одержимим, як би смішно це не звучало. Удень і вночі йому постійно ввижався невловний рух десь на периферії зору, але скільки б він не оглядався, не знаходив нікого й нічого, щоб пояснити це відчуття. Йому було цікаво, чи справді він втрачає глузд. Лікар волів пояснити усе посттравматичною реакцією на стрес, завданий нещасним випадком, і тим, що мозок Довсона таким чином видужує від струсу. Таке пояснення мало рацію, але Довсонові від того легше не ставало. Він покірно кивнув у відповідь, отримав рецепт на снодійне, але за ліками так і не пішов.
Поки жорна правосуддя перетирали справу, Довсона було відправлено в оплачувану відпустку на півроку. Три тижні потому компанія запропонувала йому компенсацію, й він підписав папери. На той час до нього встигло звернутися зо п’ять юристів із пропозицією першим подати колективний позов, але йому не хотілося морочитися. Він погодився на компенсацію і того ж дня перевів кошти у готівку, якої було достатньо, аби справляти враження заможної людини. Далі він пішов до свого банку і переслав кошти на рахунок на Кайманових островах. Звідти їх було переведено на рахунок у Панамі, який вдалося відкрити без зайвої тяганини, а вже звідти – у місце призначення. Як завжди, простежити за коштами було майже неможливо.
Він лишив собі достатньо, аби оплатити оренду та інші витрати. Йому не треба було багато. Довсон мешкав у одномісному вагончику в кінці ґрунтової дороги в одному з передмість Нового Орлеану, і всі, хто проходив повз його житло, певно, вважали, що єдиною прикметою вагончика було те, що він не потонув під час «Катріни» у 2005-му. Покритий подертими й вицвілими пластиковими панелями, вагончик примостився на шлакоблоках – тимчасовому фундаменті, який із плином часу виявився постійним. У вагончику були одномісна спальня, санвузол, захаращений куток для гостей і кухня, де ледве влізав малесенький холодильник. Гідроізоляції майже не було, і вологість так пожолобила підлогу за довгі роки, що Довсона не полишало враження, наче він пересувається похилою ковзанкою. Лінолеум у кухні тріснув по кутах, крізь подертий килимок просвічувала підлога, а невелике приміщення прикрашав мотлох, придбаний у крамницях вживаних речей. На стінах не було жодного фото. І хоч він жив там майже п’ятнадцять років, почувався там радше не як удома, а як у місці, де можна попоїсти, поспати і помитися.
Та хоч яким старим був Довсонів вагончик, виглядав він не гірше за будинки в Ґарден Дистрікт. Довсон завжди відзначався любов’ю до охайності. Двічі на рік він зашпаровував тріщини й заробляв шви, щоби захистити помешкання від комах та дрібних гризунів, і щоразу, коли збирався на платформу, начисто відшкрібав підлогу у кухні й ванній за допомогою засобів для дезінфекції й перевіряв, щоби в кухонних шафках не лишилося нічого, що могло би зігнити чи запліснявіти. Найчастіше його зміни в морі тривали по тридцять днів, а потім він мав тридцять днів відпочинку, тому всі не сховані в герметичні бляшанки продукти встигали зіпсуватися за час його відсутності, особливо влітку. Одразу після повернення додому Довсон заново віддраював і провітрював оселю, усіляко намагаючись позбутися запаху цвілі.