— Дай спокій. Я не спав цілу ніч. Голова — як чавун… Пішов у кабінет, впав на диван, провалився в сон. Невдовзі
Ніна розштовхала, подала чашечку кави.
— Випий, проясниться…
Він байдуже випив, віддав чашечку. Згаслим поглядом провів по її постаті. Вона злякано дивилася на нього.
— Що це з тобою сталося? Грип? Так ні, нема гарячки. Михасику, може, лікаря викликати?
— Не треба… Минеться…
— Тоді збирайся. Пора йти. Люди ж зійдуться, чекатимуть… Я тобі допоможу…
Ніна принесла чорний костюм — ідеально випрасуваний. Вбрався, постояв перед дзеркалом, дивився під ноги. Дружина бігала навколо, здмухувала неіснуючі пушинки, поправляла щось.
— Як бог. Михасику, ти повинен вчинити фурор. Пам’ятай, там будуть жінки. Не забудь віддати належне вченій раді, керівникові…
Він мовчав. Слова Ніни не доходили до свідомості, гасли в просторі. Папки, діаграми. Все це зібрала Ніна. Взяла його під руку, повела… Вони під’їхали до університету, знайшли там опонентів.
Михайло вітався з кимось, комусь потискував руки, усміхався. А в підсвідомості вперто ворушилася думка: «Навіщо, навіщо, навіщо? Доктор наук? Навіщо? Високе становище? Навіщо? Для кого? Йому непотрібно. Ніна обійдеться без звання. Андрійко? Хай пробиває сам шлях у житті. Не хочу, не хочу, не бажаю…»
А руки машинально розвішували діаграми, малюнки. Збиралися члени вченої ради, займали місця. Гомоніла аудиторія. Перемовлялися між собою опоненти та учений керівник Будьласка. Пильно дивився з кутка приміщення на Михайла Лігосов — очі мов скляні, між бровами зморшка. Певне, він добре розуміє стан Сагайдака.
Ніна підійшла до чоловіка, прошепотіла:
— Дзвонила в ресторан. Там все готове.
— Що готове? — байдуже запитав Михайло.
— Бенкет. Ти що — спиш? Бадьорись, Михасику. Сто двадцять душ буде на бенкеті. Весь цвіт…
Він одвернувся. Будьласка дав знак. Можна починати. Аудиторія замовкла, очікувала. Михайло провів поглядом по схемах, по мальованих галактиках, туманностях, зоряних роях, системах. Все те здалося йому таким мізерним і бідним, плоским і школярським. Що він їм скаже — цим поважним ученим? Повторить їхні ж думки? А вони за добре зубріння присвоять йому гучне звання…
— Вельмишановна учена радо! Шановні опоненти! Друзі! Відколи пралюдина стала людиною мислячою — Ношо заріепз — всі покоління прагнули розгадати таємницю світобудови. Паралельно суспільному поступові йшов розвій космологічних доктрин. Від уявлень про небо на залізних стовпах до теорії відносності, від Землі, що тримається на черепасі, до Метагалактики, що розлітається в безмір, породжена Праатомом.
Світова схематика, походження Всесвіту в світлі релятивізму, — вів далі Сагайдак. — Ключ до цього нам дає теорія відносності. Що ж, побачимо, коли відкриємо тим ключем двері Пізнання? Ось я виходжу вночі на вулицю, в поле, під зоряне небо, дивлюся, захоплююся величчю неосяжності. Пишаюся знанням, яке дало мені розуміння неймовірних глибин Космосу. Я — нікчемна пилинка, коли порівняти мене з масштабами Світобудови, але розумом своїм зазираю в невимірні глибини Часу… в той страхітливий момент, у ту апокаліптичну мить, коли була розірвана Єдність…
Ніночка з жахом дивиться на Михайла, робить застережливі жести, науковий керівник з подивом переглядає сторінки автореферату, не може знайти того, що раптом почав говорити Сагайдак. А дисертант, злорадно закусивши вудила здорового глузду, вже розпанахує навпіл тканину врівноваженості і не бачить нічого — ні облич, ні діаграм, ні дружини, ні вченої ради. Орган звучить у Безмірності, б’є болісними акордами в його серце, грає величний Реквієм на смерть Ганнусі. Чуєте? її нема! Цілого світу нема! Це більше, ніж галактика, значніше, ніж всі галактики безмежності!
— Друзі! Осколки Єдиного Поля породили безліч світів. І всі вони замкнуті, ізольовані. Чому? Просто! Дуже просто! Сучасна наука дала прекрасну відповідь. Вона створила чудову ідею гравітаційного колапсу. Замкнутий світ. Ні фотона, ні атома, ні звуку… так, так, ні словечка не проникне з тієї гравітаційної пастки! Ось тут, поряд з нами, існує безліч інших світів, але вони — незримі. То ж наші брати, то частки тієї Праєдності, а з’єднатися — не можна!
— Михайле Кузьмовичу, — прошепотів професор Будьласка, — навіщо так багато кучерявості. Сухіше, точніше…
— Кучерявості? — визвірився на керівника Михайло. — В мене серце кров’ю обливається. Для мене це не красива фраза, а найголовніша проблема буття. Чому розбивається єдність? Чому, я вас запитую? Маємо гострий розум, зазираємо в невимірні глибини Космосу, і це чудово, геніально! Та враз — автомашина налітає на мене, вбиває, я падаю. Вмираю…
— Михайле Кузьмовичу, — прошелестіло зловісне попередження професора Будьласка. — Ви ухилилися…
Ніна ламає руки, робить якісь судорожні жести Лігосов, здивовано перезираються члени вченої ради. А Михайло, розпалюючись, веде далі, стиснувши кулак і стукаючи ним у груди:
— Я вмираю. І лежить мій холодний труп у морзі або ще десь — самотній, одрізаний від життя. Що тоді станеться з Метагалактикою, з полум’яними зорями? Чи існують вони, чи, може, гаснуть, надають у безодню разом зі мною? Що мені до світової схематики, коли моя любов, моя туга, моє захоплення згасло разом зі смертю тіла? Що мені до того, вельмишановні члени вченої ради?..
Аудиторія завирувала. Будьласка схвильовано крикнув:
— Захист не відбудеться. Дисертант захворів. Ніно, невже ви не бачили, в якому він стані? Лікаря, негайно лікаря…
— Я не хворий! — люто крикнув Михайло, вимахуючи паличкою-вказівкою. — Це ви хворі! Понавигадували всяких доктрин, а людське серце прочитати не вмієте! Лицеміри, ошуканці! Геть!
Ніна повисла на руках в чоловіка, ззаду підбіг Лігосов, обурено зашепотів:
— Ти збожеволів! Істерична баба! Ніночко, допоможіть мені!..
Розгублена юрба, гнівні обличчя учених. Що йому до того? Вінок пливе по темній-темній річці, серед моторошних скель, і Ганнуся не може наздогнати його. Ось головне, а не схематика Всесвіту.
Лігосов з Ніною вели Михайла додому. Дружина ненависно шепотіла, ніби випльовувала отруйні слова:
— Боже мій, все зруйнував! З ним щось сталося! Збожеволів! Пропали всі плани, бенкет на сто двадцять чоловік. А гроші ж заплачено, назад не повернеш! Які збитки, який сором!
— Мишку, — сердито сказав Лігосов, — я все прекрасно розумію. Але ти сволота. Сволота і неврастенік. Чуєш?
— Іди ти к чорту, — визвірився Михайло, тручаючи його. — Чого ти від мене хочеш?
— Сходи до лікаря. Або я тебе одвезу. Полікуйся трохи. Минеться. Захист перенесуть на інший день…
— Я домовлюся, — благально сказала Ніна. — Михасику, поїдемо до психіатра. В тебе щось не гаразд…
— Божевільного з мене хочете зробити? — з тихою люттю запитав Сагайдак. — Не вийде. Самі йдіть у Кирилівку. Там ваше місце. А я більше не хочу грати комедії. Захисту не буде. Так і знайте…
— Тоді я розведуся з тобою, — верескнула Ніна. — Йди, куди хочеш! Мені набридли твої вибрики, сентиментальний істеризм, твоя ідіотська депресія! Не хочу!
— От і все, — враз зупинився Михайло. Він якось знітився, ніби став менший на зріст, погляд погас. — Ти сама сказала. Я йду, куди хочу. Женю, повідом в обсерваторію… Я не вийду на роботу. Відпустка за власний рахунок. Не можу. Ну… сам поясниш…
— Куди ж ти?
— До матері… Побуду в селі… Не можу інакше, Женю…
Ніна спідлоба дивилася на чоловіка, мовчала. Михайло круто повернувся, не попрощавшись, рушив до фунікулера. Спустився до річкового вокзалу, взяв квиток на теплохід, який зупинявся біля рідного села.
Так, тільки так. До рідних сердець, до простору, до волі. Може, там знайдеться ласка, заспокоєння, може, там вщухне буря і настане благословенна тиша. Мамо, поспішаю до тебе… Розрай, дай надію… А не даси — навіщо тоді мені жити? Навіщо сонце, коли вмерла моя квітка — одна-єдина в неосяжному Безмірі?..
Слово п’яте. ВЕСІЛЛЯ
Теплохід минув мости, Жуків острів. Пропливли буйні луки, лози, човни рибалок, намети на берегах. З півдня вставали кучеряві темно-сині хмари, від них до землі снувалися сірі пасма дощу. Яскраво спалахнула розірвана дуга веселки. Михайло сидів на носі теплохода, дивився на райдугу, на пінисту гриву хвиль, па імлисту далину. М’яке поєднання барв і звуків літнього дня заспокоювало, згасло напруження сутички, думка входила в усталене річище. Але холод лишався. Крига в душі. Розтануло чи вмерло сердечне ставлення до подій і явищ, інтелект загострився й нещадно зривав запону з віри в життєвий глузд.
Всі народжуються. Всі вмирають. Це правда. Один раніше, інший пізніше. Найбільше горе забувається. Найбільша радість минає. І не лишається нічого — ні радощів, ні горя. Хіба лише спогад. А потім і спогад тане. Минають віки, тисячоліття. Минають цикли геологічних зрушень. З’являються й зникають в мороці небуття міріади тварин, мислячих істот. Мов піна під днищем теплохода. Як бульбашки від крапель дощу на воді…
Лігосов у чомусь правий. Ми брешемо самі собі. Ми вигадуємо смисл життя, щоб убити страх перед неосяжністю, якій байдуже до наших мук і страждань, радощів і надій. Вона просто не помічає нас, як слон не бачить, не може бачити мокриць, яких чавить йогами в своїй важкій ході до певної мети. Чи є смисл у Вічності? Цього ми не знаємо і ніколи не зможемо дізнатися. Ми — піна під ногами Безміру, ми — бризки від великого пахтання Єдиного Життя.
Михайло загострював мозок, вибирав з надрів свідомості найболючіші, найпекучіші визначення, щоб не лишити надії, щоб не обдурювати самого себе знову й знову. Людина, людство. Заради них діється все прекрасне й огидне на планеті. І те, й інше — обман. Нема ні людини, ні людства. Ми бачимо це, знаємо, і все-іаки хочемо обману, самообману, аби побути хоч хвилину в наркотичному чаду ілюзії. Церкви, ідеї, доктрини — скільки їх. Всі обіцяють, втішають. І нічого не дають. Лише скороминущі блага для адептів та проповідників, які, може, ще нещасніші за своїх підлеглих, бо обманюються честолюбною фікцією влади, якої не мають.
О страшна мара! Майя, ілюзія, як говорив Свамі! До якої ж межі доходить її сила?
Людина вмирає, віддає своє життя на олтар громадського життя, і їй обіцяно, що життя її не пропаде даремно, що воно наблизить жаданий час загального звільнення й добробуту. І це — обман! Не можна досягти недосяжного, не можна безодню прагнення наповнити здійсненнями, навіть найзначнішими. Бо смерть приходить і все забирає з собою — величність і нікчемність, славу й ганьбу, багатство й бідність. Все — в людині, а вона — ефемера, піна в безмірному океані Вічності.
І людство — теж химера, бо воно роз’єднане. Нема людства, є хаотичне сплетіння осіб, сімей, народів, націй. Кожен вигадує особистого бога, прагнучи поставити його вище всіх інших.
Фантастичні мрії? Сподівання на те, що наука Грядущого воскресить всіх нас із небуття, поверне до відчуття й усвідомлення? Це нерозумно й неспівмірно. Що таке ми для Майбутнього? Слід копита па березі Безмежжя, де проїхав на коні життя вершник, ім’я якому — Таємниця. Смішно й гірко…
Той піщаний п’ятачок поміж лозами над Десною, де вона поклала голову мені на груди, — для мене Всесвіт і найвище досягнення. Нащо мені галактики, нащо мені дивовижні форми інших світів, далекі химерні істоти, велетенські планети, страшні квазари, безодні молочних шляхів. Нащо воно мені? Дайте мені силу повернути час, ще раз поглянути в очі Ганнусі. Заберіте від мене все — звання, вміння моє, освіту, службове становище. Я хочу бути пастухом, як її тато… або лісорубом чи бокорашем. Ми б з нею сиділи на полонині, дивилися в небо, тримали б руку в руці. І не треба нічого… Нічого… Проте, й це брехня… Минуло б життя, і знову — невблаганна смерть. Розлука. Я перший, чи вона. Все одно. Туга, безглуздість.
Забути все. Затулити запоною. Інтелект — занадто болісний дарунок буття. І до того ж безглуздий. Досить було б мавпі стрибати по деревах, вистачило б з неї інстинкту. Якомусь хвостатому Адаму закортіло дізнатися щось про зірки? Маєш проклятий дарунок з дерева Зла й Добра. Будь як Бог. А вірніше, як жебрак, що має в торбині безцінний діамант, а йде по пісках пустелі. Навколо ні краплі води, щоб втишити спрагу. Лише міражі на обрії та чорні смерчі розпуки…
Може, щезнути з цього світу? Одсікти химерну пуповину життя? Спокій, тиша, небуття… Ні, не можна. Я можу припинити лише те, що сам розпочав. Життя моє вже не належить мені. Воно пов’язане незримими ланками з життям інших людей. Треба йти далі, віддати борг іншим. Борг матері, батьку, дитині, товаришам. Втекти з поля життя — це дезертирство. Солдати не втікають з поля бою. Треба пройти до кінця…
А своє, близьке… хай воно буде в недосяжній глибині серця… Я закрию його, поховаю…
Драстуйте, луки мої кохані! Давно я не бачив вас. Чи пам’ятаєте мене?
Кладка кинута з теплохода на піщану кручу. Михайло зійшов по ній на луг. За ним шкандибала старенька бабуся з двома великими клунками через плече. Сагайдак допоміг їй перейти на берег. Теплохід посигналив, відчалив. Весело завуркотівши моторами, поплив далі, вниз по Дніпру.
— Може, допомогти вам, бабо? — запитав Михайло.
— Чого там? Донесу, — прошамкала бабуся. — Піддай, синашу…
— Та ні, я все ж таки молодший од вас. Незручно. Буду йти поруч, а в руках — нічого…
— То й що. Ви, молоді, звичні ходити порожняком. А ми — як воли. Здавна зучені. Як нема на плечах поклажі — аж дивно. Ну та коли такий поштивий — неси. Спаси біг тебе, синашу. Ти, може, тутешній?
— Тутешній, бабо.
— Чи не Сагайдаків?
— Еге ж. Михайло…
— Отож я бачу — твар наче батькова. В гості, чи що?
— Та так…
— Ага. А чого ж без чамайдана? Хіба не надовго?
— Не знаю. Як складеться, — неохоче відповів Михайло. Він широко ступав по траві, толочив квіти, збивав кашку з високих стеблин щавлю. Бабуся дріботіла поруч, не одставала, гомоніла про своє.
— А я оце сиділа-сиділа на припічку, думаю — дай поїду до Києва. Одне діло, що ще раз Київ побачу, давно не була, а друге — хлібця м’якенького куплю…
— А хіба в селі нема?
— Та привозять з району, продають. Тільки такий глевкий, що можна собак ним вціляти. А в Києві — м’якенький. Зуби в мене повипадали. Двійко залишилося, от я й не вгризу. А київський хлібець іде добре. Можна й яснами товкти. Колись, як було борошенце, сама пекла. В печі. Найбільше любила пекти житній хліб. Пахучий, ніздрюватий. Твоя мати Мокрина теж добрий хліб пекла. Я позичала в неї. Давно це було, до війни…
— А тепер чого ж не печуть?
— А зледачіли. Легше в сільмазі купити. Та й борошно не в кожного є. Звикли — нічого. А воно, як подивлюся я, щось не туди йде…
— Як не туди?
— А так. Наче й техніка, радіво, телевізори всякі, а чогось нема. Сидять вечорами коло мигалки тієї, витріщать очі, дивляться. І старі й малі. А колись було — з вечора аж до раночку пісні понад селом котяться. З одного кінця один гурт дівчат та хлопців виспівує, а зтого — другий. Чуєш — вже третій обізвався. Ще краще. Аж серце мре — так гарно. Зіроньки сяють, місяць пливе в небі, сади цвітуть. Старим людям — і то хочеться постояти на вигоні, згадати жениханнячко та милуваннячко. Гарно було, гарно, що й казати… Або вечорниці… Зберуться в коло та всякі історії розповідають одне одному — страшні чи веселі. Бувальщини або казки. А тепер позабували…