Випита горілка, міцна й пекуча, вдарила в мозок, моторошно-солодкою хвилею прокотилася до ніг. Повернулася назад. Гойднулася лампа, обличчя гостей. Клим, тикаючи пальцем через стіл у груди Михайлові, репетував, бризкав слиною.
— Ні, ти скажи… скажи! Прав я чи ні! Прав чи ні?
— Неправда, є душа в людини, — твердо сказав Михайло. — Яка це людина — без душі? Бездушними звуть дуже поганих людей, злих…
— Слово!.. Слово!.. Ти до діла скажи, до діла! Я сам читав брошуру, сам читав… Чорним по білому написано — нема душі… Га? А «душа» — то слово… Еге, ти мене не спіймаєш! Га-га-га!
— Ніщо не пропадає, — сказав Михайло. — Все передається далі й далі. Добро і зло, наука, знання. Так і ми залишимося в ділах наших, в дітях…
— Еге, таке ми чули! Так то ж не душа!..
— Душа, — вперто заперечив Михайло. — А все інше щезає. Живе тільки пісня, казка, знання…
— Де воно в чорта живе! — гукнув Клим. — Колись он які були козаки! Самому луциперу в очі плювали, татарві та ляхам страху наганяли, а їхні діти — самогон дудлять та всякі, як їх — твісти викобенюють! Га-га-га! От тобі й живе!..
— Правду каже Михайло, в пісні народна душа, — розчулено озвався дядько Харко. — Заспіваймо нашої, старовинної. Мокрино, починай, а ми — підтягнемо…
Мати одкашлялась, тихесенько, проникливо заспівала, тримаючись рукою за щоку:
— Повій, вітре буйнесенький,
Та з глибокого яру…
Посмутніли обличчя гостей, схилилися додолу голови.
Туга стисла серце Михайла безжалісною рукою. Покотилися сльози з очей. Життя моє, Ганнусю, чому так рано пішла від мене? Навіщо покинула серед пустки, під порожнім небом?..
Він налив собі велику склянку перваку, винив, аж забило дух. Мати смикнула за сорочку, благально прошепотіла:
— Не треба, синочку… Синочку, не треба…
— Хай п’є, Мокрино! — Басом заревів Кпим, бликаючи налитими кров’ю очицями. — Тільки й нашого! Хай п’є! Учений чи товчений — га-га-га! — всі люблять горілку… бо вона, голубонька, гріє душу… чи то пак, нема душі! Заплутався я, ну та біс з ним! Наливай і мені. Та горілку жінкам не давай, хай їм… ик!.. наливка! Пісню, кумонько!. Пісню!
Кума Марина охоче поклала ложку і почала виводити високим дзвінким голосом:
Перед очима Михайла пливли розмаїті кола, але він ще тримався річища свідомості, намагався піймати думку пісні. Віками, десятками віків плине сумна скарга лицарів… Шукачів… Де вона — доля? Де знайти її? Чи є вона? А може, лиш міраж, насмішка над бідними ляльками, створеними для гри примхливою природою?
А чоловічі баси гнівно скаржилися, дорікали покійним матерям і пращурам:
Сусіда Клим з дзенькотом поставив склянку на стіл, безтурботно підхопив драматичну мелодію:
«Так, так, — дзенькнуло в затьмареній свідомості Михайла. — Об піл головою. Щоб нікому не дошкуляти, щоб нікого не мучити. І одразу все стане на своє місце. Тиша. Барвінок виросте на горбку. Співатимуть пташки. Ха-ха. Сентименти. А все ж таки… гарно… І природу можна обдурити… обвести навколо пальця… Ха-ха-ха…»
Михайло підвівся, вийшов з-за столу. Гості не звертали на нього уваги, співали іншої пісні. Тільки мати наздогнала сина в сінях, благально прошепотіла:
— Тримайся, Мишку. Не можна ж так…
— Як, мамо?
— Я ж бачу. Ти сам не свій. Вона тебе зурочила. Ще зі світу згубить…
— Хай згубить, мамо. Що мені до того?..
— У тебе син є, Мишку… Та й сам ти не старий…
— Мамо… ти мудра в мене… ти найрідніша моя… — Михайло важко впав на лавочку, притягнув до себе матір. — Але що я подію з собою? Нецікаво мені без неї… Для себе? Нащо мені для себе? Син? Він ближче до матері. Не пропаде… Ви — вже самі добудете…
— Що ти таке мовиш, синочку? — лякалася мати. — Наче, не дай бог, надумав щось погане…
— Та пі… ще не надумав… Може, надумаю…
— Одведи й заступи, — перехрестилася мати. — Навіть не думай, викинь таку думку з голови. Як любив її, то не можеш накласти руки на себе. Яка ж то любов, коли вона веде до згуби страшної?
— А знаєш… ти правду сказала. Гарно сказала, мамо… Любов для життя… А яке життя… коли її нема? Страшно й дивно…
— Глянь на небо, синочку… Глянь, які зорі… Аж серце мре…
Михайло звів очі вгору. Мерехтливе вогнище далеких світів увійшло в душу, мов цілющий бальзам. Безладні мислі розпорошилися, примовкли, неспівмірні й нікчемні перед величчю неба. Мати з сином сиділи мовчки, прислухалися до вселенської тиші, а в те тривожне мовчання вривалися запальні голоси:
— Ні, ти скажи мені, скажи, не викручуйся… де він — Бог? Понавигадували, начіпляли… а де він? Хто його бачив?
— Людина — бог, — глухо відказав коваль. — Все в ній. І світло, і ніч. А що — неправду кажу? Людина й мурує, і руйнує. Ти мені не заперечуй, Климе. Ти любиш базікати багато. Не кип’ятись, а слухай. Я оцими руками гори залізяччя перекував. Скільки косарок та комбайнів чи плугів од мене пішло на поля…
— Так ти хто — бог? — хрипко засміявся Клим. — Творець?
— Бог, — з гідністю відповів коваль. — А хто руйнує, вбиває — чорт. Найбільший бог, я тобі скажу, це — хлібороб, сіяч. Вийде навесні в поле, сійне жменю зерна в ріллю, а восени — засіки ломляться. Ого, ще й який бог — людина. Богіша од усіх богів!..
У хаті замовкли, певне, оцінюючи філософію старого Кузьми. А мати поворухнулася, прошепотіла:
— Гарно батько сказав. Та все ж таки перебільшує. Дуже багато в людях ще поганого, дрібного. І не стільки поганого, як дрібного. Нікчемного. Я люблю дивитися на зорі. Ти, мабуть, од мене любов ту перейняв. Вийду, гляну… і здається мені все земне таким мізерним, неважливим…
— А що ж важливе, мамо?..
— Огонь… Зірки, сонце — все горить, палає. Все небо в огні… А ми так… мокрі якісь… чадимо. Ото життя… Якби так жити — в огні… Може, колись і ми станемо зірками. Бабуся моя колись мені таку казку розповідала… Що праведні люди стають зірками, щоб світити іншим, тим, які йде не піднялися вгору…
— Ти що… віриш у безсмертя?..
— Не знаю… Я малописьменна. Тобі видніше… А все ж таки задумуюсь часто: а де я була, як мене не було?
— Химерне… запитання…
— Чому ж… ще як дівкою була, все отак було замислюся і цілий вечір думаю. Аж голова болить. Вже мені потім учитель один казав, що я дурне питаю… а воно знов і знову крутиться: де я буду, як мене не буде?
— Ти теж туди, мамо… Філософи всіх віків… мудрують над тими запитаннями… Пробач, матусю, мені погано… я прогуляюся… Піду в ліс…
— Дивися ж, синку, не заблудися…
— Ха-ха… та я тут всі виходи знаю… навпомацки розшукаю дорогу…
— Не дуже хвалися… Нові посадки, кущі, багато чого змінилося… А ти ще напідпитку…
Михайло, похитуючись, зійшов з ґанку, помахав рукою, рушив до воріт.
— Нічого… я все знаю… Голова чиста… тільки ноги важкі, як свинцеві… Трохи просвіжуся…
Вийшов за обійстя, минув горби. Голоси п’яних гостей тихішали, десь вили собаки. Пружні лози хльоскали по обличчю, з-під ніг духовито пахтів чепчик. Хиталися зорі в небі, танцювали якийсь грайливий танець. Михайло зупинився, глибоко зітхнув. У роті гидко смерділо самогоном. Він сплюнув, схилився до землі, вирвав, намацавши в пітьмі пучку чепчику, пожував. Терпкі стебла холодили піднебіння, язик. Він сів на горбку. Потім ліг, розкидавши руки, горілиць.
Красо моя невимовна! Навіщо ти? Маниш, обіцяєш, заспокоюєш. Може, є розгадка? В чому ж вона? Скажи… Для кого ти убралася в зоряні вінки, в шати пахучі?..
Нічна волога пронизує кості. Встати б. Не хочеться. Руки й ноги неслухняні. Склеплюються очі. Приємно, страшно. Крізь примружені вії мерехтить зоряне колесо. Обертається. І здається Михайлові, що він прикутий до неосяжності, серед безодні. Нема кого покликати, нема на кого сподіватися. Хто розкує, хто розіб’є кайдани, коли він сам — закатований і кат? Кричи, гукай — лише космічна безодня іронічно відгукується на відповідь…
Тужливо, тяжко, невимовно тривожно…
Грає серед пітьми веселка, наближається. Хто це? Невже ще є жива душа серед безмежжя? Невже є?
Він розплющив очі. Під сосною стоїть Ганнуся. Вбрана в тем-но-синю сукню, помережану зірками. Війок з білих лілей на чолі, китиці калини. Личко усміхнене, лагідне. Тільки очі сумні.
Михайло не здивувався. Серце болісно затріпотіло, та в свідомості майнула думка: «Як же це? Вона ж там, у похмурому підвалі».
— Ти жива, Ганнусю? — тихенько озвався він.
— Жива, коханий, — кивнула Ганнуся.
— Де ти тепер?
— У нас великий сад. І багато-багато квітів. Нас восьмеро дівчат. Ми доглядаємо квіти. Скільки не йди — все квіти, квіти, червоні маки. А людей не видно. Я сумую за людьми.
— Ти до мене прийшла, Ганнусю? Ти пожаліла мене?
— Я винна перед тобою, коханий, — схиливши голову, мовила Ганнуся. — Не прийшла тоді. Ти дуже мучився. Пробач мені. Вставай, Михайле, підемо вінчатися. Вже й дружки мої чекають. Одгуляємо наше весілля.
— Ходімо, — згодився Михайло. Легко підвівся з горбка, поплив над землею, взяв Ганнусю за прозору руку. Дівчина затріпотіла, в очах її спалахнуло щастя. Вони разом рушили понад лозами до густого лісу.
Поміж деревами переливається жар-цвітом папороть, кидає срібні полиски на трави, на кущі терну й глоду. Ліс мовчазний, ніби зачарований. А ось і галявина. Посередині — багаття. Довкола стоять семеро високих дівчат, усі в білому. Золоті коси тугими хвилями спадають на тонкий стан, вії у всіх опущені, очей не видно. Тихо, беззвучно горить полум’я, іскри не скачуть з нього, і від того Михайлові стає моторошно. Та ось дівчина промовляє до Ганнусі:
— Подруженько, чи вже ви готові до весілля?
— Готові, — дзвенить голос Ганнусі.
Дівчина втоплює глибокий страшний погляд в Михайла, пронизує його наскрізь.
— Чи любиш Ганнусю?
— Люблю, — помертвілими губами шепоче Михайло.
— Чи міцно, чи навіки?
— Навіки, дівчино. Глянь в серце моє, коли можеш бачити…
— Бачу, — вже лагідніше мовила дівчина і усміхнулася ледь помітно. — Добре, козаче. А чи повінчаєшся з нею?
— Хочу вінчатися.
— А ти, Ганнусю, чи кохаєш його?
— Кохаю, сестро.
— Навіки?
— Навіки, назавжди, подружки мої.
— Будеш вінчатися?
— Буду. Я готова, сестри мої.
— Станьте посеред вогнища, — наказала дівчина.
Ганнуся глянула на Михайла. Він якусь мить сумнівався, острах пронизав серце. Як же так? Вогонь спопелить їх, яке ж це вінчання?
— Не бійся, — суворо мовила дівчина. — Ти сказав, що кохаєш її віковою любов’ю. Вічне не боїться вогню. Певний себе, козаче? То йди сміливо…
Полум’я охоплює молодих. Тепло, приємно. Темними привидами стоїть стовічний ліс, колихаються казкові дівчата. Одна з них починає співати тоненьким тихим голосом:
А Ганнуся, не випускаючи руки Михайла, відгукується на заклик сестер щирим речитативом:
Задумалася старша дівчина, склала руки на грудях, тужливо запитує:
— Ім’ям любові поєдную Михайла і Ганнусю, — урочисто сказала дівчина, а подружки радісно повторили її слова і захоплено додали:
— На віки вічні! На віки вічні!
— Поцілуйтеся, — мовила дівчина. — Ви тепер нерозлучні. У всіх світах, у всіх світах.
Посипалися зорі з неба, наче пелюстки квіток, заясніли на плечах, на косах, на віях Ганнусі. Михайло схилився до вуст дружини, хотів поцілувати. Вона пройшла крізь нього, мов хмаринка. Він лячно повернувся за нею. Ганнуся засміялася, попливла над галявиною в колі сестер. Він кинувся слідом за нею, щоб наздогнати, обняти, відчути живе, тепле тіло.
Здалека чувся регіт, змикалися глухою стіною дерева, папороті, згасало світло, пропали зорі.
Тиша. Морок. Небуття.
Задубіли руки. Не ворухнуться ноги.
Боляче в грудях.
— Сину, синочку! Що ж це з тобою? Ой боже мій, та він же зовсім захолов!
— Тихо, стара, не кричи! Скоріше несіть додому та в кожух! Не треба було стільки йому пити!
Хитаються сосни, поскрипує пісок, побивається мати, як ранена пташина. Зазирає в обличчя. Михайло всміхається, шепоче:
— А я… обвінчався, матусю…
— Що ти кажеш, синочку? Ой, зурочила вона тебе, зав’язала світ! Ой синочку мій безталанний! Що ж буде з тобою?
— Все добре, мамо… Вона моя… Нас вінчали дівчата біля вогнища…
— Марить, — почувся похмурий батьків голос. — Треба б лікаря.
— Де його тут візьмеш? Фершал — та й той п’яниця. Треба до Києва везти. Кузьмо! Біжи до голови, хай дає машину. Ой боже ж мій, отака халепа! Це я винна, бачила, що він негодящий, а пустила…
— Годі, стара, побиватися. Не поможе. Я побіжу за машиною, а ти закип’яти молоко та з медом дай йому. Трохи одійде!
— Ой, мед же тут не поможе!..
Гаряче молоко капає на губи, на груди. Михайло відсторонюється, усміхається матері.
— Не треба… я не хворий… Я щасливий… Вона прийшла до мене… тепер вона — моя… на віки вічні… на віки вічні…
Розкривається безодня. Не втриматись, не зупинитись. Летить у неї все — свідомість, серце, тіло. Лиховісне падіння. Коли воно скінчиться? Ні зірок, ні вогню, ні голосу.