Потому надійшла «полярна» ера мого дитинства. Одну за одною я відкопував запаморочливі історії про немислимі та відчайдушні мандрівки Роберта Пірі, Умберто Нобіле, Роберта Скотта, Фредеріка Йохансена та Руала Амундсена. Дізнавшись про підкорення крайніх точок планети, кілька днів без передиху я плював із балкона на голови перехожих, бідкаючись, що народився на півтора століття пізніше, ніж було потрібно. Я просто не міг змиритися з тим цинічним фактом, що обидва полюси – і Північний, і Південний – уже давно підкорено, тому я не зможу поплисти й підкорити їх сам, як це зробили Руал Амундсен і Роберт Пірі, послідовники Фрітьофа Нансена. Ще донедавна такі яскраві барви навколишнього світу зблякли, а життя, здавалося, навіки вічні втратило сенс. Аби хоч якось пом’якшити гіркоту від того пекельного розчарування, я взявся майструвати з картону та дерева модель корабля «Фрам», на якому Нансен вирушав на підкорення Північного льодовитого океану.
За два тижні гордий «Фрам» із піднятими на картонних щоглах паперовими вітрилами стояв у мене на столі. Замість матросів на палубі та реях знаменитого вітрильника я розставив маленьких коричневих ковбоїв (у той час такими, по-моєму, грався весь СНД), після чого ми з Едом, який тоді жив по сусідству, кілька разів на день «плавали» з моєї кімнати на кухню, долаючи страхітливі «крижані» затори в коридорі. Саме під час одного такого плавання мене осяйнуло.
– Знаєш що? – тихенько запитав я свого друзяку.
– Що? – неуважно перепитав Ед.
Для сміливості я набрав у груди якнайбільше повітря та зробив офіційну заяву:
– Я, коли виросту, подорожуватиму.
Ед від здивування й захоплення аж рота роззявив:
– Ух ти!
Через кілька хвилин прийшла тьотя Ніна, Едова мама, та потягла свого «полярника» обідати. Дорогою Ед не стримався і таємничим голосом прошепотів:
– Мамо, а хочеш я тобі розкажу, що мені сьогодні Максим сказав?
– Да, конечно, сынок, – тьотя Ніна, корінна росіянка, зазвичай розмовляла російською мовою. – И что же такого интересного он тебе сообщил?
– Він сказав… він сказав… – маленький Едик хвилювався, несвідомо відчуваючи, що на його очах твориться історія, – він сказав, що коли виросте, то подорожуватиме!
Тьотя Ніна кинула підозрілий погляд на своє чадо. Подумала, що йому слід менше зі мною бачитись, і трохи стурбовано промурмотіла:
– Странный он какой-то, – а затим пішла кудись, заклопотана своїми справами…
Ось так кілька необачно кинутих слів передрекли мою долю.
Будьте обережні зі своїми бажаннями, люди. Особливо з тими, які проговорюєте вголос. Колись вони, трясця, обов’язково втіляться у життя…
* * *
Відтоді спливло два роки. Картонний «Фрам» пожовтів від часу, посірів від пилюки та розпадався на очах. Мій інтерес до славетних полярників, хоробрих підкорювачів крайніх точок планети так само припадав пилом. А проте на зміну йому швидко насувалося інше захоплення…
…То була, як не крути, але дивна книжка. Звісно, вона, як і всі добропорядні книжки про пригоди, виглядала пошарпаною, проте на цьому схожість із нормальними пригодницькими сагами вичерпувалася. Що ж вирізняло? Передусім – назва. Заголовки всіх інших, нормальних пригодницьких книжок, були мені зрозумілими. «Пішки на полюс», «Що з тебе виросте, Фрітьофе?», «Міцний кулак туарегів», «Людина, яку покликало море», «Наодинці під вітрилами навколо світу» тощо. Все чітко та зрозуміло. Проте ця книга була особливою: на її обкладинці красувалися два химерні та спочатку зовсім незрозумілі мені слова – «Аку-аку». Я навіть не знав: може, насправді це одне слово, написане через дефіс. Угорі над заголовком художник- оформлювач зобразив чоловічка в білому капелюсі, який зачудовано витріщається на велетенську статую, розвівши руки чи то від культурного шоку, чи то від захоплення. Невідома скульптура на обкладинці була щонайменше вп’ятеро більша за чоловічка та зображала людину з довгими вухами, витягнутим носом і згорненими на животі руками.
Ще більш химерним і загадковим виявився зміст книги. В ній ішлося про острів із чудернацькою назвою – острів Пасхи. (Як це так, думав я собі, щоб острів назвали наче свято? Тоді, може, десь існує острів Нового року або острів Восьмого березня?). Той острів був нікчемним шматочком суші, загубленим чортзна-де у Тихому океані, – на тисячі миль довкола нього простягається лише океан. А проте крихітний клапоть суходолу колись давно населяла могутня цивілізація, котра без жодних механізмів і спеціальних знарядь зводила десятиметрові кам’яні монументи, котра розвинула власне письмо незалежно від інших світових цивілізацій, а потім… загадково зникла. Далі – ще цікавіше. Древні будівничі мали білу шкіру та вигляд європейців, а їхнє походження й історія появи в Океанії ще й досі, за словами автора, лишається нез’ясовною таємницею. Кожна нова сторінка «Аку-аку» розкривала перед моїм допитливим писком щораз нові й нові загадки, тож незабаром мені почало здаватися, що я читаю книгу не про тихоокеанський острів, а про якусь іншу планету далеко з-поза меж Сонячної системи. А ще мені, пригадую, сподобалося милозвучне ім’я її автора. Був він норвежцем на ім’я Тур Хейєрдал…
Утім, розчарую вас: я не почав мріяти про подорож до острова Пасхи. По-перше, я тоді вже мріяв про Мексику, мріяв до помутніння в очах і до розладів шлунку. А по-друге, острів Пасхи видався мені чимось неземним і нереальним, якимось… наче вигаданим. У мене в голові не вкладалося, як стільки таємниць може поміститися на такій мініатюрній грудочці землі посеред безкрайого океану? Острів бачився настільки далеким, диким і неприступним, що я ні на мить не міг припустити, що звичайний хлопчик з України зможе колись туди потрапити, хай як він про це не мріятиме. Здавалося: я швидше долечу до Марса чи Венери. Тому загадковий край, щільно заставлений таємничими носатими статуями, на довгі роки поринув у надра моєї підсвідомості, затершись серед інших, менш цікавих, але таких недосяжних місць. Простіше кажучи: я про нього забув.
* * *
Зараз, гадаю, саме час зробити невелику паузу та трохи ближче познайомитись із Яном, тим чуваком, який не побоїться труднощів далекого шляху (на кшталт брудних південноамериканських хостелів, заїжджених еквадорських автобусів, які одним колесом постійно нависають над прірвою, сексуально стурбованих перуанок, озброєних до зубів розбишак на кордоні, примх мого впертого характеру тощо) та мужньо посуне за мною до Південної Америки. Від цього моменту Ян виходить на передній план моєї пригодницької історії, тож, хочете ви цього чи ні, віднині вам доведеться миритися з його та моєю присутністю аж до останньої сторінки.
Отож, як вам уже відомо, народився Ян у Празі, в сім’ї відомого чеського дипломата. Робота у Фідлера-старшого була складна й напружена, пов’язана із систематичними змінами місць проживання, через що вже у тримісячному віці маленькому Янові довелося перебиратися до Швеції. Після того він ще немало вештався світом, тягаючись слідом за батьком зиґзаґами його кар’єри. Якийсь час сім’я Фідлерів мешкала у Польщі, Фінляндії, Чехії та навіть Росії. Малому Янові доводилося постійно змінювати не лише школи, де він навчався, але й мови, якими він спілкувався. Певно, саме завдяки цьому чех виріс напрочуд компанійським і товариським. Ставши повнолітнім, Ян вирішив осісти саме у Швеції, де ми з ним і здибались.
Ми познайомилися в Kungliga Tekniska Högskolan, по-нашому – в Королівському технічному університеті. Ян, як і я в той буремний час, знічев’я подався в аспірантуру та паралельно підробляв на посаді асистента у Департаменті промислової екології. Нас із чехом посадили в одному кабінеті за сусідніми столами. Пригадую, я відразу відчув у своєму «співкамерникові» споріднену бунтарську душу. Нам вистачило одного походу «на пиво», щоб заприятелювати, а через два тижні ми вчепилися один в одного, наче два реп’яхи.
Того літа, коли я повернувся із митарств Мексикою, чехові набігло сорок два роки. Але я про це навіть не здогадувався. Дізнався про вік свого друзяки набагато пізніше, вже в Еквадорі, коли випадково зазирнув у його паспорт під час заселення в хостел, і був настільки здивований, що попервах просто не міг повірити власним очам: Ян, і зовні, і внутрішньо, не дотягував навіть до тридцяти п’яти! Багато наших спільних знайомих не давали чехові й тридцятки!
Імовірно, річ у тому, що Ян – затятий вегетаріанець. Він припинив вживати м’ясо ще у двадцять два, начитавшись якихось мудрих книжок про правильне харчування. Крім того, він постійно бовтається у басейні, гасає аж до морозів на велосипеді, ходить у тренажерний зал, словом, спортсмен на всі руки та на всю голову. Ззовні ми з ним дещо схожі, щоправда, Ян трохи нижчий за мене та ширший у плечах. А ще у нього невимовно сині, ніби в демона, очі. Вони неначе заправлені розведеним чорнилом для кулькових ручок. Чехові баньки палають над щоками, немов дві неонові лампочки, через що багато хто не вірить, що то природний колір Янових очей, а не підфарбовані лінзи. Широкий ніс, високий лоб і постійно розтягнутий в усмішці рот доповнюють доброзичливу мордяку мого компаньйона. На його голові на всі боки стирчить коротке русяве волосся, котре не знало гребінця, певно, від народження.
Наостанок, для того щоб остаточно сформувати у вашій уяві образ мого товариша, вам необхідно також засвоїти, що: 1) Ян добре знає п’ять мов (шведську, чеську, англійську, російську та польську); 2) є одним із небагатьох європейців, який розуміє анекдоти про Радянський Союз; 3) за один вечір може випити п’ятнадцять пляшок пива; і 4) до сьогодні неодружений, дітей не має.
Тепер ви знаєте, хто такий Ян і як він виглядає, тому можемо повернутися до розповіді про те, чому такої чудової осені 2008 року я надумав пертися на острів Пасхи…
У той час, коли ми познайомились, Ян зустрічався з однією запальною, неврівноваженою та страшенно ревнивою брюнеткою з колишньої Югославії. Вона ревнувала мого друзяку до всіх без винятку – до його колег жіночої статі з нашого департаменту, до ні в чому не винних дівчат на вулиці, до своєї рідної сестри, до власних подруг, до вуличних ліхтарів, табуреток і навіть до умивальника у ванній. Звали її Міна, і, як і всі дівчата з південнослов’янських республік, вона була запаморочливо гарною, що певною мірою компенсувало недоліки її дурнуватого характеру.
Одного славного теплого вечора наприкінці літа, коли призахідні промені з останніх сил відтісняли холодну північну темряву в найпотаємніші закутки стокгольмських вулиць, ми з Яном, його дівчиною та Ребеккою, шведською подружкою Міни, вибралися в паб подудлити пивка. Настрій всі ми мали чудовий – якраз відповідний безхмарному небу та невловній легкості, що пронизувала тіло наскрізь, варто було лише виткнути носа на вулицю. Наближалися вихідні, ми безперестану жартували й сміялися, ніхто не хотів думати про осінь, що поволі підкрадається з Арктики, та про життя, яке неухильно мчить уперед, хоча чомусь не завше у бажаному напрямку.
Розсівшись за столиком, ми замовили чотири фіали недорогого шведського пива. Ян зажадав, аби я повідав усій компанії про свої пригоди під час походу Мексикою. Я відпив кілька ковтків, кахикнув для серйозності та почав розповідати. Дівки уважно слухали оповідки про бандитів Акапулько, привільні гори Оахаки, непрохідні джунглі Чіапасу. Бесіда плавно плинула поміж безпечних берегів, поки Ян знічев’я не надумав запитати мене:
– Чувак, я от геть не розумію, чому ти не сказав мені, що запланував таку велику подорож? Ет! Я б із задоволенням поїхав із тобою!
У відповідь я лише стенув плечима, мовляв, так, мабуть, треба було: я мусив пройти той шлях сам. А потім, мрійливо стираючи з бокала крихітні краплі сконденсованої вологи, зазирнув чехові просто у вічі та мовив:
– Наступного літа я планую поїхати в Перу. Якщо маєш охоту, чувак, приєднуйся.
Сам того не бажаючи, я застукав Міну зненацька. Дівчина не встигла наступити Яну на черевик, не встигла смикнути його за рукав сорочки, вона навіть рота не встигла розтулити, а Ян, її любий і коханий синьоокий Ян, який ще хвилину тому поважно відчиняв перед нею дверцята та любляче чмокав у щічку, вже горлав як недорізаний на весь паб:
– Та-а-ак, чувак! Та-а-ак!!! Ти ще запитуєш?! Звісно, я їду з тобою! Коли купуємо квитки?
Потому, не звертаючи уваги на невдоволення наших супутниць, ми почали прикидати ймовірні терміни мандрівки та підраховувати бюджет.
Дівки, зрозуміло, набурмосилися. Якось непомітно розмова з подорожей перекинулася на обговорення життєво важливого питання: чи можливі серйозні стосунки між хлопцем і дівчиною на відстані, коли він чи вона постійно в роз’їздах, і чи слід узагалі підтримувати стосунки, коли парочка тривалий час не може займатися сексом. Визнаю: я тоді трохи захопився та навів декілька неспростовних доказів власної чіткої та виваженої позиції із цього питання, після чого Міна підвелася, повідомила Янові, що якщо ще хоч раз побачить мою морду в радіусі трьох метрів, то начистить нею стокгольмську бруківку, та забралася геть, потягнувши за собою Ребекку. Ян сумовито глипнув їй услід, а потому тихо промовив:
– Ну і дідько з нею, ми ж їдемо в Перу…
Я сказав «Ага», після чого ми замовили ще по келиху, щоб відзначити такий несподіваний поворот справ.
О пів на дванадцяту, заправившись по вінця пивом, ніби два пузаті танкери, ми неквапом човгали до Tunnelbana, стокгольмського метро, захоплено обговорюючи майбутню мандрівку до країни інків.
– Безперечно, Ліма, потім Мачу Пікчу, плато Наска. Обов’язково озеро Тітікака, – перераховував я місця, куди доконечно слід навідатися.
– Може… може, кудись ще, крім Перу? – ні сіло ні впало запитав Ян.
Ось тут я затнувся. Неждано-негадано у моїй захмелілій голові зринув давно забутий образ таємничого острова посеред Тихого океану. Він стрімко вирвався із закапелків пам’яті та злетів увись, неначе могутня косатка, що, здіймаючи хмари бризок, вистрибує на кільканадцять метрів із надр океану. Не знаю, як так сталося, але я вмить пригадав велетенські вухаті статуї – одну з найбільших загадок сучасного світу, а разом із ними безліч інших цікавинок, пов’язаних із островом Пасхи.
– Коли ти ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів, туди потрібно летіти, – промимрив я, наче у трансі.
– Що? – перепитав Ян, звівши брови докупи.
– Острів Пасхи, – промовив я не своїм голосом, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття, та всі принади Перу, які ще хвилину тому видавалися такими грандіозними та заманливими, швидко блякнуть і тануть, розсмоктуються, немов клубки ранкового туману під першими світанковими променями.
– Не зрозумів, – мотнув головою мій товариш.
– Я кажу, якщо ти опиняєшся ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів від острова Пасхи, туди потрібно обов’язково летіти. Життя коротке, чувак. Іншого шансу може й не випасти…
Ян не відповів. Я подумав, що він не зрозумів моїх слів або просто не надав їм значення. Однак мине трохи часу і стане зрозуміло, що я дуже помилявся…
Наступного ранку, ще не зовсім протверезівши, я поліз в Інтернет: шукати ціну на квитки до острова Пасхи. За хвилину, дізнавшись вартість перельоту, ледь не прикусив язика та похнюпився, ніби бурундук, в якого поцупили весь зимовий запас горіхів.
Бажання летіти безслідно зникло. Я сидів у позі лотоса, втелющившись у екран ноутбука, де перед носом блимала дуже некрасива цифра з трьома нулями. В грудях, нібито отрута, розпливалося гірке розчарування. Дорого, дідько його вхопи, пекельно дорого… Косатка, яка так високо злетіла вчора ввечері, з громоподібним гуркотом упала назад, у безодню океану.
* * *
Двічі на рік, навесні та восени, на департаменті Промислової екології Королівського технічного університету, до якого ми з Яном були прикріплені як аспіранти, відбуваються так звані PhD-meeting. Так називають виїзні засідання департаменту, на які збираються всі викладачі й аспіранти, щоб поділитися своїми досягненнями за останні шість місяців, відзвітувати про виконану роботу та розказати про плани на майбутнє. На відміну від формалізованих і нудотних кафедральних зборів, які проводять в українських університетах, європейський PhD-meeting має більш неформальний характер. Зазвичай для такої зустрічі коштом департаменту бронюють готель десь за межами Стокгольма, куди з’їжджаються всі учасники засідання. Протягом дня у конференц-залі обговорюють нагальні питання, а ввечері викладачі й аспіранти перекочовують до готельного бару, де за келихами пива продовжують спілкування на вільні теми.