Надія Дмитрівна вчила їх бути ідеальними домогосподарками, тобто у її розумінні, крім основної професії, встигати «з честю» нести на собі тягар домашньої роботи. Вираз «із честю» належав до улюблених її виразів: як у кожної діяльної людини, її лексикон був не надто різноманітним, бо значно більше, ніж говорити, їй подобалося щось робити, а розмови забирали час, протягом якого можна було встигнути зробити щось корисне. Вона вважала, що купування фабричних консервів, як і продуктів-напівфабрикатів, принижує честь жінки. Не менше принижують її і випадки, коли чоловік змушений допомагати на кухні чи в іншій домашній роботі, бо сама вона чогось не встигає. Приниженням, на думку вчительки праці, була будь-яка спроба жінки полегшити собі роботу, і така спроба не могла мати іншого пояснення, окрім ганебної ліні.
Таким чином, Лілі довелося зіткнутись із зовсім іншим наповненням слова «приниження». Бо коли Дарина вважала принизливим готування вареників на кухні в той момент, коли чоловік розслабляється перед телевізором, то Надія Дмитрівна вважала навпаки, що чоловік, який пхається на кухню, — це поразка жінки, бо зрозуміло ж, що чоловіки від природи не здатні до жіночої роботи. Питанням було тільки те, хто з цих двох мав рацію. Можливо, самодостатність Надії Дмитрівни та її переконаність, що чоловіку вдома можна дозволяти лише трохи більшу свободу, ніж, скажімо, фікусу чи домашнім тваринам, значно більше принижувала чоловіків і насправді була якимось гіперфемінізмом, наділеним майже ніцшеанськими рисами у своєму ставленні до чоловіків як до апріорі слабших. Настільки слабших, що не здатні навіть витримати жорстокості цього присуду і тому їм необхідно говорити, що вони сильніші, бо по-іншому їхня психіка не витримає і зламається.
Надія Дмитрівна вчила своїх учениць готувати найпростіші страви, шити, в’язати, вишивати й обметувати серветки. Це останнє заняття давалося Лілі найкраще, і часом їй навіть щастило виконати норму, встановлену для школярів на позаурочних заняттях із праці, на яких вони обметували серветки на швейних машинках із ніжним приводом, а потім ці серветки здавали на фабрику. Незрозуміло було, чи отримував за це гроші хоч хтось і хто саме це був, учням же після двох років такої практики роздали лише посвідчення швей-мотористок із якимось там навіть не найгіршим розрядом. Монотонність цієї праці не заважала Лілі думати, і вона мріяла про щось своє, переважно чомусь про щось сумне і недосяжне.
Можливо, такий ефект справляли на неї заґратовані вікна цього напівпідвального приміщення і бляшані панелі на стінах, які разом із масивними металічними воротами й неосвітленими сходами робили це місце схожим на табір праці, який, насправді, був покликаний змінити звичні уявлення про філософську категорію приниження.
Стосунки Надії Дмитрівни з Лілею загалом були достатньо мирними. Усвідомлюючи, що Лілі ніколи не стати ідеальною домогосподаркою, яка «з честю» виконуватиме домашню роботу, Надія Дмитрівна дивилася на Лілині промахи крізь пальці. Тільки двічі Лілі довелося зіткнутися зі сталевими нервами і вмінням Надії Дмитрівни продемонструвати, що ж означає приниження для жінки, яка себе поважає.
Перший раз це трапилося тоді, коли вони вчилися готувати оладки з яблуками. Це була традиційна страва їхніх із Дариною недільних сніданків і чи не єдина, яку Ліля досить часто готувала, тож не надто дослухалася до пояснень вчительки, поспішаючи зробити все першою, аби перемогти в організованому вчителькою змаганні між рядами. Вона швиденько порізала на дрібні шматочки яблука й змішала їх із тістом, приготованим на кефірі з яйцями, цукром та борошном. Кожен із трьох рядів мав приготувати свою порцію оладок, щоб потім частуватися навзаєм за чаюванням. І Лілі справді вдалося зробити все якнайшвидше — здивована Надія Дмитрівна покуштувала оладку і навіть сказала, що це смачно, але поставила Лілі трійку. Уже аж за чаюванням з’ясувалося, що на цьому уроці вони вивчали інший рецепт приготування оладок: яблука потрібно було чистити, різати акуратними колами, котрі смажилися, вмочені в тісто-кляр, набагато рідше й пухкіше за приготоване Лілею.
Ліля ще довго пам’ятала свої сльози, розмазані по щоках у темному коридорі, де вона просиділа решту уроків, і рішення ніколи в житті не смажити яблук у клярі.
Виконати це рішення було набагато простіше, ніж витримати наступний конфлікт із Надією Дмитрівною.
Трапилося це тоді, коли вони вчилися шити сорочки. Ліля, свідома своїх більше ніж скромних здібностей до шиття, відразу вибрала найпростішу модель із суцільно викроєними рукавами й коміром без застібок. Трохи схожу на косоворотку. Тоді саме такі були в моді. Вона купила для сорочки просту тканину, якийсь жовтий сатин, аби не морочитись із слизьким шовком, як це робили більшість її однокласниць. Але всі ці полегшення не допомагали. У якийсь момент, — Ліля досі не могла б сказати, у який саме, — вона зайшла у глухий кут і просто не знала, як продовжувати роботу. Надія Дмитрівна вперто ігнорувала її, вважаючи, що така халявна модель зовсім не робить честі Лілі і дівчина повинна впоратися з цим без сторонньої допомоги. Ліля продовжувала мордуватися біля своєї сорочки більше двох чвертей, — за цей час її однокласниці встигли пошити собі цілий гардероб. А в кінці з’ясувалося, що зшити цю сорочку взагалі неможливо, бо замість правого і лівого рукавів Ліля викроїла два лівих. І усвідомила це в останній день чверті, коли їм потрібно було здати готові вироби й отримати оцінку за чверть. Тепер Лілі раптом стало ясно, чому Надія Дмитрівна так старанно оминала її весь цей час, ні разу не підійшовши протягом цілої чверті, аби допомогти зшити викроєний виріб. Мабуть, так вона хотіла продемонструвати усьому класу, як виглядає особа, позбавлена справжньої жіночої честі. Лілі стало страшно. Зовсім не через те, що оцінка з праці зіпсує її відмінний табель, хоча і це було, ясна річ, прикро. І навіть не через те, що, дізнавшись про її лажу, всі будуть сміятись і ще довго підколювати. Вона сама не могла б назвати причину свого страху, який охопив її раптово — їй аж потемніло в очах, серце на мить завмерло, а потім загнано заколотилося, нагадуючи центрифугу, яка різко зупиняється і з важким поскрипуванням розганяється у протилежний бік, перед очима раптом почали з’являтися якісь танцюючі карлики у жовтих сорочках із рукавами, заправленими всередину. Карлики замість рук мали тільки долоні, причіплені до шиї на тоненьких шворочках, і ці долоні, підняті догори, крутилися вправо і вліво під нечутну музику, а в повітрі раптом різко запахло чебрецем. Від цього запаху Ліля отямилась і почула, що Надія Дмитрівна голосно вимовляє її прізвище, — з її роздратування, мабуть, випливає, що вимовляє вона його не вперше. Ліля піднялась і на ватяних ногах посунула до дошки, тримаючи в руках сорочку, глянути на яку не наважувалася.
— Гм, дивно, — сказала Надія Дмитрівна. — Хіба у тебе була не жовта сорочка без ґудзиків, — здивовано запитала вона.
Ліля опустила очі й побачила перед собою ідеально зшиту рожеву шовкову блузку зі стієчкою і ґудзиками спереду. Їй ніколи не вдалося б пошити щось аж таке складне.
— Ти вирішила показати мені одну зі своїх блузок? — недовірливо поцікавилася Надія Дмитрівна. — Чи ти справді пошила її? Я не пригадую такої моделі у вашому класі.
Ліля розгублено мовчала: вона не знала, звідки на її столі взялася блузка.
— Надіє Дмитрівно, — підняла руку Софійка, яка сиділа за Лілею, — вона дійсно сама це пошила, я бачила. Подивіться, ось викрійки.
— Так, так, вона пошила, — підтвердили ще кілька однокласниць, що сиділи поруч. — Ми бачили.
Надія Дмитрівна підійшла до машинки, за якою працювала Ліля, недовірливо роздивилася викрійку, підняла з підлоги обрізки рожевого шовку, мовчки повернулася до свого столу і поставила Лілі п’ятірку за чверть.
Ще дорогою додому Ліля викинула блузку в смітник. Вона ненавиділа рожевий колір, а тим більше штучний шовк, із якого було пошито сорочку.
Ще раз вона згадає про цей епізод, коли від неї піде той, хто так і не став батьком її дитини, на той момент ще не народженої, піде до старшої за себе і за Лілю жінки, невродливої і вульгарної. Цього ніхто не зрозуміє, і більшість знайомих намагатимуться переконати його не робити цього. Ліля не намагатиметься: вона розмірковуватиме над дивною природою людських спогадів, про які прийнято думати, що вони виривають із забуття тільки приємне, а неприємному дозволяють зникнути. Ліля не могла б сказати, що згодна з цим, — у її спогадах багато неприємного, можливо, навіть більше, ніж приємного. І вона не розуміє, що є причиною цього. Специфіка її власної пам’яті, яка забуває приємне, хоча мала би робити навпаки, чи здатність психіки змінювати ставлення до минулого. Погане не зникає з пам’яті. Воно залишається, як глибокий поріз залишає по собі шрам. Але змінюється ставлення до нього, зникає гострота відчуттів та емоцій, натомість з’являється ностальгія, без якої не обходиться ніщо, пов’язане з минулим, і неприємні речі виглядають уже по-іншому, ніби крізь товщу води з дна неглибокого ставу, але вже не прозорого, як колись, а затягнутого тонкою плівкою ряски. І це не викликає огиди, а лише м’яке тепло, бо, яким би не було минуле, воно завжди приваблює інтимністю знаних лише тобі деталей, спогадами про зниклі вже реалії часу, якими можна ділитися з однолітками й відчувати спільність, недоступну ні старшим, ні молодшим за тебе. З майбутнім усе зовсім навпаки, особливо з приємним майбутнім. Коли довго чекати якоїсь радісної події чи здійснення якогось бажання, то відразу потрібно готуватися до розчарування, бо саме очікування, як відомо, завжди приємніше від того, чого чекаєш. Очікування майбутнього чимось схоже на момент прийняття важливого рішення, коли, з одного боку, усвідомлюєш власну привілейованість і можливість самостійно вирішувати власну долю, а з іншого — не можеш поворухнутися від панічного страху, пов’язаного з занадто великою відповідальністю, що до неї зобов’язує свобода прийняття рішень. Коли знайомі намагалися жаліти Лілю й звинувачувати в безглуздій жорстокості біологічного батька її дитини, вона не знала, як пояснити їм, що шкодувати насправді потрібно його. Адже людина, яка приймає рішення, розплачується за нього набагато жорстокіше, ніж та людина, за яку все вирішують. У ролі жертви боляче лише раз, достатньо знайти в собі сили подолати прикрість й образу, і потім життя повертається до звичайних і приємних речей. Зовсім по-іншому все відбувається у протилежній ролі, коли спершу потрібно пережити довгий період болючих сумнівів, далі докорів сумління, а потім ще і зневаги оточення. А якщо за цей час стосунки її колишнього коханого з його теперішньою коханою охололи, що нескладно припустити, то до всього цього малоприємного букету додається ще й розчарування. Ні, зовсім не Лілю потрібно було жаліти в цій ситуації. Їй подобалося власне минуле, і вона часто з обережністю перебирала в пам’яті епізоди з нього, які давали їй утіху й можливість принаймні в уяві вирватись із безнадійної повторюваності буднів і побачити, що серед цієї монотонності часом залишаються непоміченими речі, про які згодом хочеться згадати, навіть якщо час і вибірковість пам’яті й видозмінюють їх до невпізнаваності. І не має значення, наскільки приємними є ці спогади, — вони в кожному разі є тільки в одному примірнику, і навіть найкраща шкільна подруга, з якою ви завжди сиділи за одною партою, пригадуватиме щось інше, по-іншому, або взагалі не пригадуватиме.
Як-от, наприклад, із рожевою блузкою. Коли Ліля востаннє бачилася з чоловіком, що міг би стати батьком її тоді ще не народженої дитини, він прийшов із жінкою, з якою тепер збирався жити. І на цій жінці була рожева блузка. Точнісінько така сама, як та, що колись невідомо звідки з’явилася на Лілиній шкільній парті і яку вона згодом викинула в смітник. Тільки більша на кілька розмірів і з плямами поту попід пахвами. Побачивши це, Ліля розсміялася і зрозуміла, що їм немає про що розмовляти. Софійка, яка пішла з нею на зустріч, так і не зрозуміла, в чому була справа.
Настя і листя
Після того як Ліля закінчила навчання й повернулася до рідного міста, вони жили втрьох з Дариною і Настею, донькою Лілі. Улюбленою розвагою Насті було спостерігати за листям на деревах. Ніщо не тішило її так, як осіннє опадання листя: вона народилася влітку, тому почала свої спостереження саме з опадання, потім усю зиму вона розпачливо показувала на голі гілки й починала плакати, а весною знову страшенно тішилася появі зелених листочків і цвітінню дерев, за яким спостерігала з не меншим захопленням, — такого захоплення не викликали в неї ані пташки, ні песики, ні навіть котики, якими у її віці захоплюються діти. «Листя» було першим словом, яке Настя навчилася вимовляти, і Дарина, яка гуляла з малою в той момент, навіть трохи повагалася, чи не означає це по-дитячому спотворене «Настя».
— Листя, — упевнено й чітко повторила мала, і сумніви зникли.
Відтоді як з’явилася Настя, у Дарини раптом вивільнилося багато часу. Вона продовжувала працювати, але тепер уже тільки на півставки, щоб більше часу проводити вдома й гуляти з малою. Їй було трохи дивно почувати себе у ролі бабці, тому вона уникала слова онука, а Настя називала її Дариною. Прогулянки стали дуже важливим елементом існування Дарини — вона ні за що не погодилася б відмовитися від них і повернутися знову до того забіганого, зосередженого на дурницях і побуті ритму, у якому жила досі.
Спершу вона гуляла у мікрорайоні, де вони жили і що складався з висотних «спальних» будинків, панельних або цегляних, різниця у якості між якими була невеликою, — тут на кожному кроці стояли понурі цілодобові кіоски з вибитими шибами та товарами першої необхідності, чільне місце серед яких займав, ясна річ, алкоголь. Іншим важливим елементом архітектурного ландшафту були продуктові базари, чомусь аж п’ять, і всі п’ять поширювали довкола себе нестерпний сморід, мабуть, тому, що платні туалети довкола не користувалися серед працівників особливим попитом. Біля кожного продуктового ринку обов’язково ліпилися одна до одної розкладачки секонд-гендів, на яких Дарина любила шукати одяг для них із Лілею та Насті. Були в цьому районі і дитячі майданчики, на яких вперто бавилися діти, хоча і важко було збагнути, що саме їх туди приваблювало — розламані гойдалки, розкидані там і сям дохлі миші чи пісочниці без піску: навіть якщо хтось із батьків не витримував і привозив самоскид піску, насипавши його великою горою посеред майданчика, то вже через два-три дні з цієї гори все одно залишалася жалюгідна купка, — все решта безслідно зникало.
Колеса дитячого візочка застрягали поміж нерівними бетонними плитами тротуару, провалювались у глибокі ями на асфальті та буксували в болоті неасфальтованих стежок. І десь приблизно через місяць Дарина відчула, що більше не може щодня спостерігати за стрімким множенням сателітарних тарілок на балконах, стрімкішим за яке було лише зростання куп сміття, накиданого довкола помаранчевого кольору контейнерів, які зрідка вивозили комунальні служби. Кілька разів на день вміст цих контейнерів старанно екзаменувався місцевими бомжами, кількість і респектабельний зовнішній вигляд яких (ті самі секонд-генди) спонукав до припущення, що між ними були не лише бомжі, а і якась специфічна богемна публіка, якій порпатися по смітниках видавалося рентабельнішим, ніж заробляти на життя.
І тоді Дарина почала виїздити до центру, брала з собою в термосі їжу для Насті й проводила майже цілі дні на вузьких вуличках середмістя. Вона завжди мріяла жити в котромусь із таких будинків, де ще функціонують австрійські водотяги, на підвіконнях під’їздів стоять вазони, а стіни сходової клітки оточені старезними матовими дзеркалами у масивних бронзових рамах. Але на таке помешкання їй ніколи б не вистачило грошей, а якби вистачило, то тільки на якесь в аварійному стані, ремонт якого був би надскладним завданням і коштував би значно більше, ніж саме помешкання. Вона давно не бувала на таких вуличках, а ще давніше гуляла тут так неквапливо, розглядаючи орнаменти решіток на підвальних вікнах та балконах, ліпнину на фасадах, сигнатури на каналізаційних люках з минулого й позаминулого століть. Стрімке зростання кількості сателітарних антен біля балконів уражало й тут, але значно болючішим було те, що відбувалося з вікнами. Майже щодня Дарина натрапляла на процедуру вибивання із котроїсь стіни сецесійних дерев’яних рам, на місце яких понурі чоловіки в комбінезонах намагалися притулити металопластикові конструкції стандартних розмірів. Для цього їм потрібно було щоразу проявити фантазію: наприклад, повідбивати ліпнину і заліпити гіпсокартоном овальні луки над вікнами, щоб нічого не заважало білити фасад довкола вікна у яскраво-зелений, скажімо, колір, чи причепити на місці повідбиваної ліпнини прозорий пластмасовий дашок. Вона почала носити з собою фотоапарат і фіксувала те, що зникало в неї на очах. За кілька місяців назбирала три великих альбоми світлин.