Рабин кивнув бородою. Навіть не намагаючись торгуватися.
— Спільному благу, — зауважив без особливого натиску канонік, — послужать ці гроші. І спільній, я би так сказав, справі. Чеські єретики загрожують нам усім. Звичайно, найбільше — нам, правовірним католикам, але й ви, ізраеліти, не маєте причин любити гуситів. Зовсім, сказав би я, навпаки. Досить згадати березень двадцять другого року, кривавий погром у празькому Старому Граді. Потім — побоїща євреїв у Хомутові, Кутній Горі і Піску. Так що у євреїв, Хіраме, буде нагода бодай пожертвою своєю причинитися до помсти.
— Моєю є помста, — не відразу відповів Хірам бен Еліезер. — Так каже Господь, Адонай. Нікому, рече Господь, не відплачуйте злом за зло. А Господь наш, як свідчить пророк Ісая, щедрий на прощення.
— Крім того, — тихо додав рабин, бачачи, що канонік мовчить, приклавши руку до чола, — гусити мордують євреїв усього лише шість років. Що таке шість років порівняно з тисячею?
Отто Беесс підняв голову. Його очі зблиснули холодним, як сталь.
— Ти погано закінчиш, друже Хіраме, — проскрипів він. — Я боюся за тебе. Іди з миром.
— А тепер, — сказав він, коли за євреєм зачинилися двері, — нарешті настала твоя черга, Рейнмаре. Порозмовляймо. Не звертай уваги на секретаря і клірика. Це люди довірені. Вони є, але так, ніби їх немає.
Рейневан відкашлявся, та канонік не дав йому заговорити.
— Князь Конрад Кантнер прибув до Вроцлава чотири дні тому, на святого Лаврентія. З почтом, що складається із жахливих пліткарів. Сам князь теж не з тих, хто вміє зберігати таємницю. Таким чином, не тільки я, а й майже весь Вроцлав уже орієнтується в перипетіях позашлюбної афери Аделі, дружини Гельфрада де Стерча.
Рейневан знову кахикнув, опустив голову, не в змозі витримати просвердлюючий погляд. Канонік склав руки, ніби для молитви.
— Рейнмаре, Рейнмаре, — промовив він з дещо штучною екзальтацією. — Як ти міг? Як ти міг так грубо порушити закон Божий і людський? Сказано-бо: хай шанованим буде подружжя і ложе непорочним, бо розпусників і чужоложців засудить Бог. Я ж іще від себе додам, що чоловікам, яких надто часто обманюють, надто повільною здається відплата Божа. І надто часто вони воліють відплачувати самі. І відплачувати жорстоко.
Рейневан кашлянув іще голосніше і схилив голову ще нижче.
— Ага, — здогадався Отто Беесс. — За тобою вже женуться?
— Женуться.
— На п'яти наступають?
— Наступають.
— Юний дурень! — промовив після хвилинного мовчання священик. — У Наррентурмі тебе треба замкнути, от що! У Вежі блазнів. Ти б дуже добре пасував до її мешканців.
Рейневан шмигнув носом і зобразив на обличчі, як йому здавалося, каяття. Канонік покивав головою, глибоко зітхнув, сплів пальці.
— Не міг стриматися, чи як? — запитав він зі знанням справи. — Ночами снилася?
— Не міг, — зізнався Рейневан, червоніючи. — Снилася.
— Знаю, знаю, — Отто Беесс облизнув губи, а його очі раптом заблищали. — Знаю я, що солодкий плід заборонений, що хочеться, ой як хочеться тулити до себе перса незнаної. Знаю я, що медоточать губи чужої дружини, а уста її від оливи масніші. Але, врешті-решт, повір мені, мудро вчать Proverbia Соломонові: «та гіркий її кінець, мов полин, гострий, як меч двосічний», amara quasi absinthium et acuta quasi gladius biceps. Стережися, сину, щоб не згоріти за неї, як той метелик у вогні. Щоби не піти за нею до смерті, не згинути у Безодні. Послухай мудрі слова Писання: «Віддали ти від неї дорогу свою, і не зближайсь до дверей її дому», longe fac ab еа viam tuam et ne adpropinques foribus domus eius.
— He зближайсь до дверей її дому, — повторив канонік, а з його голосу мов вітром здуло проповідницьку екзальтацію. — Послухай-но, Рейнмаре Беляу. Як слід затям слова Священного Писання і мої. Добре запам'ятай. Послухай поради: тримайся подалі від відомої тобі особи. Не роби того, що збираєшся зробити, того, що я читаю в очах твоїх, шмаркачу. Тримайся від неї подалі.
— Так, велебний отче.
— Згодом ця афера забудеться. Стерчів треба буде пострашити Курією і ландфридом, піддобрити звичаєвим відшкодуванням у двадцять гривень, звичайний штраф у розмірі десяти гривень треба буде сплатити магістрату Олесниці. Усе це не набагато перевищує вартість доброго породистого коня, стільки ти зможеш зібрати з допомогою брата, а якщо знадобиться, я додам. Твій дядько, схоластик Генріх, був мені добрим другом. І вчителем.
— Вдячність хай буде…
— Але я нічого не зможу зробити, — різко перебив канонік, — якщо тебе виловлять і приб'ють. Ти це розумієш, нарваний дурню? Ти повинен раз і назавжди вибити собі з голови думки про дружину Гельфрада Стерчі, вибити собі з голови таємні відвідини, листи, посланців, усе. Ти повинен зникнути. Виїхати. Раджу — в Угорщину. Вже, зараз, не гаючись. Ти зрозумів?
— Я хотів би спочатку до Бальбінова… До брата…
— Категорично забороняю, — обрізав Отто Беесс. — Твої переслідувачі напевне це передбачили. Як, зрештою, й візит до мене. Запам'ятай: якщо вже втікати, то втікати по-вовчому. У жодному разі не тими стежками, якими колись ходив.
— Але брат… Петерлін… Якщо я й справді повинен виїхати…
— Я сам через довірених посланців повідомлю Петерліна про все. Тобі ж туди їздити забороняю. Ти розумієш це, шаленцю? Тобі не можна ступати стежками, які знають твої вороги. Тобі не можна з'являтися в місцях, де вони можуть на тебе чекати. А це значить, що в жодному разі не до Бальбінова. І в жодному разі не до Зембиць.
Рейневан голосно зітхнув, а Отто Беесс голосно вилаявся.
— Ти не знав, — процідив він. — Не знав, що вона в Зембицях. Це я, старий дурень, тобі таємницю зрадив. Ну що ж, слово не горобець… Але це не має значення. Байдуже, де вона. У Зембицях, у Римі, у Константинополі чи в Єгипті, байдуже. Ти не наблизишся до неї, сину мій.
— Так, не наближуся.
— Ти й сам не знаєш, як сильно я хотів би тобі вірити. Вислухай мене, Рейнмаре, і вислухай уважно. Я дам тобі листа, зараз накажу секретареві його написати. Не бійся, його буде відредаговано так, що зрозуміти його зможе тільки адресат. Візьмеш листа і зробиш так, як переслідуваний вовк. Стежками, якими ніколи не ходив і на яких тебе не шукатимуть, поїдеш до Стшегома, у монастир кармелітів. Віддаси мого листа тамтешньому пріору, а він познайомить тебе з одним чоловіком. Йому, коли ви залишитеся віч-на-віч, скажеш: вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік. Тоді він тебе запитає: де? Відповіси: Вроцлав, Нове Місто. Запам'ятав? Повтори…
— Вісімнадцяте липня, вісімнадцятий рік. Вроцлав. Нове Місто. Але навіщо все це? Не розумію.
— Якби стало по-справжньому небезпечно, — спокійно пояснив канонік, — я тебе не врятую. Хіба що якби я постриг тебе в ченці і засадив до цистерціанців, під замок і за глуху стіну, а цього, я думаю, ти волів би уникнути. У всякому разі, в Угорщину я вивезти тебе не зможу. Той, кого я рекомендую, зможе. Він забезпечить тобі безпеку, а якщо треба буде, захистить. Це хтось доволі неоднозначний, із суперечливим характером, у спілкуванні часто неприємний, але доведеться тобі це перетерпіти, бо у певних ситуаціях він незамінний. А тому запам'ятай: Стшегом, монастир братів ордену Beatissimae Virginis Mariae de Monte Carmeli, поза міськими стінами, на дорозі до Свидницької брами. Запам'ятав?
— Так, велебний отче…
— Вирушай негайно. У Стшеліні тебе й так бачили надто багато людей. Зараз одержиш листа — і в дорогу.
Рейневан зітхнув. Він мав цілком щирий намір ще побалакати з Урбаном Горном де-небудь за пивом. Горн викликав у ньому велику повагу й замилування, а в парі зі своїм псом Вельзевулом піднімався в його очах щонайменше до рівня лицаря Івена з Левом. Рейневанові страшенно хотілося зробити Горнові одну пропозицію, що стосувалася справи саме лицарського характеру, — спільними зусиллями звільнити одну пригноблену жінку. Він також думав попрощатися з Доротою Фабер. Та що вдієш, не можна легковажити порадами та ігнорувати накази таких людей, як канонік Отто Беесс.
— Отче Отто?
— Слухаю?
— Ким є той чоловік зі стшегомських кармелітів?
Отто Беесс якийсь час мовчав.
— Тим, — сказав він нарешті, — для кого немає нічого неможливого.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
у якому спочатку все дуже і дуже добре. А потім не дуже.
Рейневан був веселий і щасливий. Його переповнювала радість, і все довкола захоплювало своєю красою. Пречудовою була долина Верхньої Олави, що врізалася вигинами в зелені пагорби. Пречудово біг дорогою вздовж ріки присадкуватий гнідий жеребець, подарунок каноніка Отто Беесса. Прекрасно співали в міжгіллі дрозди, ще прекрасніше — жайворонки серед лугів. Лірично гули бджоли, жуки і ґедзі. Легесенький зефір, що віяв з узгір'їв, доносив п'янкі аромати — то жасмину, то черемхи. А іноді лайна — поблизу виднілися людські обійстя.
Рейневан був веселий і щасливий. І мав на те причини.
Йому не вдалося, попри всі зусилля, ні зустрітися, ні попрощатися з недавніми супутниками, і він шкодував за цим. Особливо ж його розчарувало таємниче зникнення Урбана Горна. Але якраз спогад про Горна надихнув його діяти.
Крім гнідого жеребчика з білою стрілкою на чолі, канонік Отто додатково обдарував його на дорогу капшуком, що був до того ж набагато важчим, ніж калитка, отримана тиждень тому від Конрада Кантнера. Зважуючи капшук у руці та з ваги здогадуючись, що всередині аж ніяк не менше тридцяти празьких грошів, Рейневан вкотре переконувався у вищості духовного стану над лицарським.
Цей капшук змінив його долю.
Річ у тім, що в одному зі стшелінських шинків, які він відвідав у пошуках Горна, Рейневан зустрів фактотума каноніка, отця Феліціяна, який похапцем виїдав з ринки засмажену грубими кружальцями ковбасу і запивав жир важким місцевим пивом. Рейневан, як тільки побачив його, відразу ж зрозумів, що треба зробити. Йому навіть не довелося докладати для цього зайвих зусиль. Ксьондзик, побачивши капшука, аж облизався, і Рейневан вручив йому його без найменшого жалю. І навіть не рахуючи, скільки ж там насправді було грошей. Звичайно, він негайно отримав усю необхідну інформацію. Отець Феліціян сказав усе, ба більше, він був готовий додатково видати кілька секретів, почутих на сповіді, однак Рейневан чемно відмовився, оскільки імена покаянних ні про що йому не говорили, а їхні гріхи і грішки не цікавили його взагалі.
Він виїхав зі Стшеліна вранці. Майже без шеляга за душею. Однак веселий і щасливий.
Проте їхав він зовсім не туди, куди велів канонік. Не головним трактом на захід, через Дубові гори, південним підніжжям Радуні до Свидниці та Стжегома. Цілком усупереч категоричній забороні, повернувшись до масиву Радуні і Шленжі спиною, Рейневан їхав на південь, угору за течією Олави, дорогою, що вела до Генрикова і Зембиць.
Він випростався в сідлі, ловлячи ніздрями чергові приємні запахи, принесені вітром. Пташки співали, пригрівало сонечко. Ах, який прекрасний був увесь світ! Рейневанові хотілося закричати з радості.
Прекрасна Аделя, Гельфрадова дружина — про що сказав йому отець Феліціян в обмін на капшук вагою близько тридцяти грошів, — хоч, здавалося, була взята в облогу своїми швагерами Стерчами у ліготському монастирі цистерціанок, спромоглася-таки втекти й обдурити переслідувачів. Вона втекла до Зембиць, щоб зачаїтися там у монастирі кларисок.
«Щоправда, — розповідав ксьондзик, вилизуючи ринку, — щоправда, зембицький князь Ян, довідавшись про все, суворо наказав монашкам видати дружину свого васала. Він посадив її під домашній арешт, поки не буде з'ясовано питання імовірного чужолозтва. Одначе, — тут отець Феліціян міцно відригнув кислим пивним духом, — хоча гріх і волає о пімсту, ця жінка в Зембицях у безпеці, з боку Стерчів їй уже не загрожують ні самосуд, ні насилля, ні кривда. Князь Ян, — тут отець Феліціян висякався, — недвозначно застеріг Апеча Стерчу, ба навіть пригрозив йому на допиті пальцем. Ні, Стерчі вже не зможуть зробити братовій нічого поганого… Кишка у них затонка».
Рейневан спрямував гнідого через жовтий від коров'яку і фіолетовий від люпину луг. Йому хотілося сміятися і кричати з радості. Аделя, його Аделя, показала Стерчам дулю, зробила з них дурнів і тюхтіїв, обвела їх навколо пальця. Вони думали, що обклали її в Ліготі, а вона — шасть! І тільки її й бачили. Ох, як, напевно, шаленів Віттіх, як лаявся і метав безсилі прокльони Морольд, як кров ледь не залила Вольфгера! А Аделя галопом, уночі, на сивій кобилі, з розвіяною косою…
«Чекай-но, — схаменувся Рейневан. — В Аделі немає коси».
«Мені треба взяти себе в руки, — подумав він холоднокровно і вдарив жеребчика під боки. — Адже Ніколетта, амазонка зі світлою, як солома, косою, нічого для мене не значить. Так, вона врятувала мене, відвела від мене переслідувачів, за це я при нагоді віддячуся їй. Ба, впаду їй до ніг. Але я кохаю Аделю і тільки Аделю, саме Аделя є володаркою мого серця і моїх думок, я думаю тільки про Аделю, мене взагалі не цікавлять ні та світла коса, ні той блакитний погляд з-під соболиної шапочки, ні ті малинові вуста, ані ті зграбні кругленькі стегна, що охоплюють боки сивої кобили…
Я кохаю Аделю. Аделю, до якої мені тепер залишилося проїхати всього-на-всього якихось три милі. Якби я пустив коня чвалом, то був би біля зембицької брами ще до того, як проб'є полудень.
Спокійно, спокійно. Не можна гарячкувати. Треба мислити тверезо. Спочатку, користуючись нагодою, що це по дорозі, я мушу відвідати брата. Бо коли я звільню Аделю з-під князівського арешту в Зембицях, ми з нею втечемо в Чехію або Угорщину. І тоді я можу вже ніколи не побачити свого брата Петерліна. Тому я повинен попрощатися з ним, усе пояснити. Попросити його благословення».
Канонік Отто заборонив це робити. Канонік Отто наказав — по-вовчому, в жодному разі не людними стежками. Канонік Отто попередив, що погоня може чекати десь поблизу Петерлінової садиби.
Але Рейневан і на це мав спосіб.
В Олаву впадала притока, річка, а радше навіть струмок, захований в очереті, ледве примітний під балдахіном вільх. Рейневан рушив струмком угору. Він знав дорогу. Дорогу, яка вела не до Бальбінова, де Петерлін жив, а до Повойовиць, де він працював.
Перший сигнал, що до Повойовиць уже близько, подав за якийсь час саме цей струмок, берегом якого ішов Рейневан. Струмок почав смердіти, спочатку трохи, потім сильніше, а потім просто нестерпно. Одночасно вода змінила колір, причому радикально — на брудно-червоний. Рейневан виїхав з лісу — і вже здалеку побачив причину цього: величезні дерев'яні стояки сушарні, з яких звисали пофарбовані штуки полотна і сукна. Переважала червона барва — колір саме сьогоднішнього дня, про що вже сповістив струмок, але були також полотна блакитні, темно-сині та зелені.
Рейневан знав ці кольори, які тепер уже більше асоціювалися з Петером фон Беляу, ніж тинктури родового герба. Зрештою, в цих кольорах була якась там дещиця і його участі: він допомагав братові одержувати барвники. Глибокий, живий пурпур фарбованого в Петерліна сукна і полотна народжувався із секретної композиції трьох складників — багрянцю, синяка і марени. Усі відтінки синього Петерлін одержував, змішуючи сік чорниці із синильником, причому синильник, мало поширений у Шльонську, він вирощував сам. Синильник, змішаний з шафраном і крокусом, давав чудовий відтінок свіжої яскравої зелені.
Вітер раптом подув у бік Рейневана, принісши із собою такий сморід, від якого аж сльозилися очі і скручувалися волосинки у ніздрях. Компоненти фарб, відбілювачі, луги, кислоти, соди, глиноземи, попіл і жири — усі вони були досить смердючими, неабияк смерділа також зіпсована сироватка, у якій, згідно з фламандською рецептурою, замочували льняне полотно на останній стадії процесу відбілювання. Але все це і близько не могло зрівнятися із запахом основного засобу, який використовувався в Повойовицях, — вистояної людської сечі. Сечу, яку у величезних діжках витримували близько двох тижнів, потім у великих кількостях використовували у валяльні при звалюванні сукна. Як наслідок, повойовицька сукновальня, а разом із нею і вся околиця, тхнула сцяками, як вселенське лихо, а за сприятливого вітру сморід міг доходити навіть і до цистерціанського монастиря в Генрикові.