— Wirfe saltze…
Якась жінка тонко і спазматично зареготала. Якийсь баритон уїдливо пародіював літургію меси під супровід дикого гигикання решти. Хтось бив у бубон.
Із мороку вибрів скелет. Трохи покрутився, тоді присів на могилу, та так і сидів, обхопивши схилений череп кістлявими руками. Невдовзі поруч із ним вмостилася кошлата істота з величезними ступнями. Ці свої ступні істота взялася самозабутньо чухати, при цьому зойкаючи і постогнуючи. Замислений кістяк зовсім на неї не зважав.
Поруч пройшовся мухомор на павучих ногах, а за ним незабаром прочалапало щось, що виглядало достоту як пелікан, проте замість пір'я мало луску, а його дзьоб був повний гостроверхих зубів.
На сусідню могилу заплигнула величезна жаба.
І було там ще щось. Щось, що — Рейневан міг заприсягтися — весь час за ним стежило, не зводило з нього очей. Воно було повністю сховане в темряві, невидиме навіть при світлі блискавок. Але, уважно придивившись, можна було помітити очі, що світилися, немов спорохнявілі пеньки. І довгі зуби…
— Wirfe saltze, — він сипонув перед собою сіль, якої залишалося вже небагато. — Wirfe saltze…
Зненацька його увагу привернула світла пляма, що повільно рухалася. Рейневан стежив за нею, дочікуючись наступної блискавки. Коли зблиснуло, він, на своє здивування, побачив одягнену в білу похоронну сорочку дівчину, яка зривала і складала в кошик лапату цвинтарну кропиву. Дівчина його теж помітила. Трохи повагавшись, підійшла, поставила кошик. Вона не звернула ані найменшої уваги ні на заклопотаного скелета, ні на кошлате створіння, яке щось виколупувало між гігантськими пальцями величезних ступень.
— Для задоволення? — запитала вона. — Чи з обов'язку?
— Е-е-е… з обов'язку… — він подолав страх, зрозумів, про що вона його запитала. — Брат… Мого брата вбили. Він тут лежить…
— Ага, — вона відкинула волосся з чола. — А я тут, бачиш, кропиву збираю…
— Щоби пошити сорочки, — зітхнув він через якийсь час, здогадуючись. — Для братів, зачарованих у лебедів?
Вона довго мовчала, потім сказала:
— Дивний ти. Кропива для полотна, що так то так. На сорочки. Але не для братів. Я не маю братів. А якби мала, я б ніколи не дозволила їм надягти такі сорочки.
Вона гортанно засміялася, побачивши його вираз обличчя.
— Для чого ти взагалі з ним теревениш, Елізо? — проговорило оте зубасте, невидиме в темряві. — Чи тобі не шкода отак марнувати зусилля? Вранці пройде дощ, розмиє ту його сіль. Тоді йому можна буде відгризти голову.
— Це недобре, — промовив, не підводячи черепа, замислений кістяк. — Недобре.
— Авжеж, недобре, — підтвердила дівчина, яку назвали Елізою. — Це ж бо Толедо. Один із нас. А нас уже мало залишилося.
— Він хотів побалакати із мертвяком, — пояснив, з'явившись, наче з-під землі, карлик із зубами, які стирчали з-під верхньої губи. Карлик був череватий, як гарбуз, його голий живіт світився з-під закороткої пошарпаної камізельки.
— З мертвяком хотів він побалакати, — повторив карлик. — Із братом своїм, який лежить тут похований. Хотів отримати відповіді на запитання. Але не отримав.
— Отже, варто допомогти, — сказала Еліза.
— Звичайно, — сказав кістяк.
— Атож, брекекек, — сказала жаба.
Сяйнула блискавка, прокотився грім. Зірвався вітер, зашумів у траві, закрутив і сипонув сухим листям. Еліза, не вагаючись, переступила через розсипану сіль, сильно штовхнула Рейневана в груди. Той упав на могилу, вдарився потилицею об хрест. В очах блиснуло, потім потемніло, потім знову зблиснуло, одначе цього разу то була блискавка. Земля під спиною затряслася. І почала обертатися. Навколо затанцювали тіні, миготливі силуети, два кола, які по черзі крутилися навколо могили Петерліна.
— Барбело, Гекате, Гольда!
— Magna Mater.
— Ей-я!
Земля під ним захиталася і нахилилася так круто, що Рейневан різко розкинув руки, щоб не зсунутися і не впасти. Ноги даремно шукали опори. Однак він не падав. У вуха врізалися звуки, спів. В очі вривалися видіння.
Adsumus, каже Персеваль, стоячи навколішки перед Граалем. Adsumus, повторює Мойсей, згорбившись під вагою скрижалей, які несе з гори Синай. Adsumus, говорить Ісус, падаючи під тягарем хреста. Adsumus, в один голос повторюють лицарі, що зібралися за столом. Adsumus! Adsumus! Ми тут, Господи, зібралися в ім'я Твоє.
Замком іде відлуння, як гучний грім, як відзвук далекої битви, як гуркіт тарана об міські ворота. І повільно завмирає в темних коридорах.
— Прийде Viator, Мандрівець, — говорить молода дівчина з лисячим обличчям і колами навколо очей, у вінку з вербени і конюшини. — Хтось відходить, хтось приходить. Apage! Flumen immundissimum, draco maleficus… He питай імені, воно — таїна. З їдячого вийшло їстівне а з сильного вийшло — солодке. А хто винен? Той, хто скаже правду.
Залишаться ті, що зібралися, ув'язнені у підземеллі; вони будуть замкнені у в'язниці, а через багато років будуть покарані. Стережися Стінолаза, стережися нетопирів, стережися демона, що знищує ополудні, стережися й того, хто йде в пітьмі. Любов, говорить Ганс Майн Ігель, любов збереже тобі життя. «Ти шкодуєш? — запитує дівчина, що пахне лепехою і м'ятою. — Шкодуєш?» Дівчина нага, нага наготою невинною, nuditas virtualis. Її ледь видно в пітьмі. Але вона настільки близько, що чути її тепло.
Сонце, змія і риба. Змія, риба, сонце, вписані в трикутник. Валиться Narrenturm, вежа блазнів, розлітається на друзки turris fulgurata, уражена блискавицею вежа. Бідний блазень падає з неї, летить униз, до загибелі. «Це я той блазень, — промайнуло в Рейневановій голові, — блазень і божевільний, це я падаю, лечу в провалля, на дно».
Чоловік, оповитий полум'ям, із криком біжить по тонкому снігу. Костел у вогні.
Рейневан трусонув головою, щоб відігнати видіння. І тоді, у спалаху чергової блискавки, побачив Петерліна.
Привид, нерухомий як статуя, засвітився раптом неприродним світлом. Рейневан побачив, що це світло, немов сонячне проміння крізь діряві стіни куреня, пробивається з численних ран — у грудях, в шиї та внизу живота.
— Боже, Петерліне, — простогнав він. — Як тебе страшно… Вони заплатять мені за це, клянуся! Я відімщу за тебе… Відімщу, братику… Клянуся…
Видіння зробило різкий рух. Виразно заперечуючий, у цьому русі була заборона. Так, це був Петерлін, більше ніхто, крім батька, не жестикулював так, коли проти чогось заперечував або щось забороняв, коли сварив маленького Рейневана за пустощі або безумні ідеї.
— Петерліне… Братику…
Такий же жест, але ще різкіший, ще раптовіший і ще виразніший. Він не залишав сумнівів. Рука, що вказує на південь.
— Утікай, — озвалося видіння голосом Елізи, яка збирала кропиву. — Утікай, малий. Далеко. Якнайдалі звідси. За ліси. Перш ніж тебе поглинуть підземелля Вежі блазнів. Утікай, біжачи через гори, скачучи по пагорбах, saliens in montibus, transiliens colles.
Земля скажено заоберталася. І все обірвалося. Поринуло у пітьму.
* * *
На світанку його розбудив дощ. Він лежав навзнак на могилі брата, нерухомий і отупілий, а краплі розбризкувалися на його обличчі.
* * *
— Дозволь, юначе, — сказав Отто Беесс, канонік собору Святого Йоанна Хрестителя, препозит вроцлавського капітулу. — Дозволь мені стисло переповісти все те, що ти мені тут наговорив і що змусило мене не повірити власним вухам. Отож Конрад, єпископ вроцлавський, маючи можливість схопити за сраку Стерчів, які його щиро ненавидять, і яких ненавидить він, не робить нічого. Володіючи майже неспростовними доказами, що Стерчі причетні до кровної помсти й убивств, єпископ Конрад не робить жодних кроків у цій справі. Так?
— Саме так, — відповів Гвіберт Банч, секретар вроцлавського єпископа, юний клірик з вродливим личком, чистою шкірою і лагідними оксамитними очима. — Так вирішено. Жодних кроків проти роду Стерчів. Навіть претензій. Навіть допитів. Єпископ прийняв це рішення в присутності його велебності суфрагана Тильмана. І в присутності того лицаря, якому доручено розслідування. Того, котрий сьогодні вранці приїхав до Вроцлава.
— Лицар, — повторив канонік, не відриваючи погляду від ікони, на якій було зображено страсті святого Варфоломія, — єдиної, крім полиці зі свічниками і розп'яттям, прикраси на голих стінах кімнати. — Лицар, котрий уранці приїхав до Вроцлава.
Гвіберт Банч проковтнув слину. Ситуація, що й казати, була для нього не з найзручніших. Ніколи вона такою не була. І ніщо не вказувало на те, що коли-небудь це може змінитися.
— Отож-бо. — Отто Беесс затарабанив пальцями по столу, зосереджений, здавалося, виключно на святому, якого катували вірмени. — Отож-бо. І що ж це за лицар, сину мій? Ім'я? Рід? Герб?
— Кгм, — кашлянув клірик. — Ні імені не було названо, ні роду. Та й герба він не носив, у все чорне будучи зодягнений. Проте я його вже в єпископа бачив.
— Ну, і як же він виглядає? Щоб я не мусив тягти тебе за язик.
— Нестарий. Високий, худорлявий. Чорне волосся до плечей. Ніс довгий, наче дзьоб… Tandem, погляд якийсь такий… пташиний… Пронизливий… In summa, приємним його назвати важко… Але видно, що мужній…
Гвіберт Банч раптом замовк. Канонік не повернув голови, навіть не перестав тарабанити пальцями. Він знав потаємні еротичні схильності клірика. Якраз те, що канонік їх знав, дозволило йому зробити Банча своїм інформатором…
— Далі.
— Так от, саме цей лицар-прибулець — який, до речі, не виявив у присутності єпископа ні покірності, ні навіть збентеженості, — здав реляцію у справі розслідування вбивства панів Барта з Карчина і Петера фон Беляу. І така була та реляція, що його велебність суфраган у якийсь момент не стримався і почав сміятися…
Отто Беесс мовчки звів брови.
— Мовив той лицар, що винні євреї, позаяк поблизу місць обох злочинів було чути foetor judaicus, притаманний юдеям сморід… Щоб цього смороду позбутися, жидовини п'ють, як відомо, християнську кров. Тож убивство, продовжував прибулець, не зважаючи на те, що велебний Тильман реготав до кольок, має ознаки ритуального, і винних слід було б шукати в найближчих кагалах, особливо в бжегському, позаяк рабина з Бжега якраз тоді й бачили в околицях Стшеліна, до того ж у товаристві молодого Рейнмара де Беляу… Того, якого знає ваша велебність…
— Знаю. Кажи далі.
— На таку заяву велебний суфраган Тильман заявив був, що це казка, що обидва вбиті загинули від мечів. Що пан Альбрехт фон Барт був великої сили воїн і природжений фехтувальник. Що ніякий рабин, чи з Бжега, чи звідки б то не було, не дав би собі ради з паном Бартом, навіть якби вони билися талмудами. І знову взявся реготати до сліз.
— А лицар?
— Сказав, що якщо не євреї убили шляхетних панів Барта і Петера де Беляу, то це зробив диявол. Що, в підсумку, на те саме виходить.
— І що на це єпископ Конрад?
— Його достойність, — відкашлявся клірик, — поглядом спопелив велебного Тильмана, незадоволений, видно, його веселощами. Й одразу ж промовив. Вельми суворо, серйозно й офіційно, а мені наказав це записати…
— Припинив розслідування, — випередив канонік, дуже повільно вимовляючи слова. — Просто припинив розслідування.
— Достоту так, от ніби ви при цьому були. А велебний суфраган Тильман сидів і словом не озвався, але вираз на обличчі мав дивний. Єпископ Конрад обміркував це і сказав, та гнівно так, що істина на його боці, історія це підтвердить, і що це ad maiorem Dei gloriam.
— Так і сказав?
— Саме цими словами. Тому не ходіть, велебний отче, з цією справою до єпископа. Ручаюся, нічого не доможетеся. А крім того…
— Що «крім того»?
— Сказав той прибулець єпископу, що якщо в справі цих двох убивств буде хто-небудь втручатися, подавати петиції або домагатися продовження розслідування, то він вимагає, щоб його про це повідомили.
— Він вимагає, — повторив Отто Беесс. — А що на це єпископ?
— Головою кивав.
— Головою кивав, — повторив канонік, теж киваючи. — Ну-ну. Конрад, П'яст Олесницький… Головою кивав…
— Кивав, велебний отче.
Отто Беесс знову глянув на образ, на катованого Варфоломія, з якого вірмени здирали довгі смуги шкіри за допомогою величезних кліщів. «Якщо вірити «Золотій легенді» Якуба Ворагінського, — подумав він, — то над місцем муки здіймався пречудовий аромат троянд. Ще чого! Мука має дуже поганий запах. Над місцями тортур смердить, тхне, відгонить тельбухами. Над усіма місцями страт і мук. І над Голгофою теж. Там теж, голову дам на відсіч, троянд не було. Був, як влучно сказано, foetor judaicus».
— Прошу, хлопче. Візьми.
Клірик, як завжди, спершу потягнувся за гаманцем, але потім зненацька відсмикнув руку, ніби канонік подавав йому скорпіона.
— Велебний отче… — промимрив він. — Таж я не заради… Не заради нікчемних грошей… Тому лишень, що…
— Візьми, сину, візьми, — перебив з покровительською усмішкою канонік. — Я тобі вже казав, і за інших обставин, що інформатор повинен одержувати плату. Зневажають насамперед тих, хто доносить задарма. Заради ідеї. Зі страху. Від злості або ж із заздрості. Я тобі вже говорив: більше, ніж самою своєю зрадою, Юда заслужив на презирство тим, що зрадив дешево.
* * *
Погода після полудня була гарна і тепла — приємна переміна після кількох сльотавих днів. У променях сонця блищала дзвіниця костелу Марії Магдалини, блищали дахи кам'яниць. Гвіберт Банч потягнувся. У каноніка він змерз. Кімната була у тіні, від мурів віяло холодом.
Крім приміщення в будинку капітулу на Тумському Острові, препозит Отто Беесс мав у Вроцлаві будинок на Шевській, неподалік ринку, там він зазвичай приймав тих, чиї візити мали залишитися непоміченими, в тому числі, звичайно, і Гвіберта Банча. Тому Гвіберт Банч вирішив скористатися з оказії. Повертатися на Острів йому не хотілося. Було малоймовірно, щоб єпископ потребував його ще до вечірні. А з Шевської було три кроки до однієї добре знайомої клірикові пивнички за Курячим ринком. У пивничці ж можна було витратити дещицю отриманих від каноніка грошей. Гвіберт Банч свято вірив, що, позбуваючись грошей, він позбувається гріха.
Гризучи куплений на вуличному лотку прецель, він, щоб скоротити шлях, повернув у вузький провулок. Тут було тихо і безлюдно, настільки безлюдно, що з-під його ніг кинулися навсібіч налякані появою людини щури.
Тут він почув шелест пер і лопотіння крил. Озирнувся — і побачив великого стінолаза, який незграбно сідав на фриз над замурованим вікном. Прецель випав Банчеві з рук, клірик швидко позадкував, відскочив.
На його очах птах сповз по стіні, скрегочучи пазурами. Розплився. Виріс. І його постать змінилася. Банч хотів крикнути, але не зміг видобути голосу з перехопленого спазмом горла.
Там, де щойно був стінолаз, тепер стояв знайомий клірикові лицар. Високий, худорлявий, чорноволосий, вбраний у все чорне, з проникливим пташиним поглядом.
Банч знову розкрив рот — і знову не видобув з нього нічого, крім тихого хрипіння. Лицар Стінолаз наблизився плавною ходою. Підійшовши зовсім близько, посміхнувся, підморгнув і склав губи, посилаючи клірикові дуже еротичний поцілунок. Перш ніж клірик зрозумів, у чому річ, він краєм ока помітив блиск леза, що ним Стінолаз вдарив Банча в живіт; на стегна хлюпнула кров. Стінолаз вдарив удруге, у бік, ніж заскрипів на ребрах. Банч гепнувся спиною об стіну: третій удар майже прицвяхував його до неї.
Тепер він уже міг кричати, і був би крикнув, але не встиг. Стінолаз підскочив і одним широким махом перерізав йому горло.