— Не дуже, — посміхнувся велебний Галль. — Хільдегарда Бінгенська — пророчиця, прозвана Рейнською Сивіллою. Померла в ореолі святості.
— Гм. Але якщо ви стверджуєте… А це що таке? Джон Герард, «General… Historie… of Plantes». Цікаво, по-якому це, либонь, по-жидівському. Але й це, мабуть, ще один святий. А тут у нас «Herbarius» Томаса Богемського.
— Як ви сказали? — підняв голову ксьондз Якуб. — Томаса Чеха?
— Так тут написано.
— А ну покажіть… Гм-м… Цікаво, цікаво… Усе, виявляється, залишається в сімейному колі. І навколо рідні обертається.
— Якої рідні?
— Настільки рідної, — Лукас Фрідман і далі, здавалося, цікавився тільки своїми перснями, — що далі нікуди. Томас Чех, або Богемець, автор цього «Гербарію», — прадід нашого Рейнмара, любителя чужих жінок, який наробив нам стільки колотнечі і клопотів.
— Томас Богемець, Томас Богемець, — зморщив чоло бургомістр. — Званий також Томасом Медиком. Чув. Він був другом котрогось із князів… Не пам'ятаю…
— Князя Генріха VI Вроцлавського, — тут же спокійно пояснив злотник Фрідман. — Справді, цей Томас був його другом. Кажуть, то був великий учений, талановитий лікар. Учився в Падуї, у Салерно і Монпельє…
— Казали також, — втрутився Гофріхтер, який уже кілька хвилин кивками голови підтверджував, що вже також собі пригадав, — що він був чарівником і єретиком.
— Учепився ти, пане Яне, — скривився бургомістр, — того чаклунства, як вош кожуха. Дай спокій.
— Томас Богемець, — зазначив злегка суворим тоном пробощ, — був духовною особою. Вроцлавським каноніком, потім навіть суфраганом дієцезії та почесним єпископом Сарепти. Був особисто знайомий із папою Бенедиктом XII.
— Про цього папу також різне казали, — не збирався відступати Гофріхтер. — А чарівники траплялися і серед інфулатів. Інквізитор Швенкефельд свого часу…
— Та облиште ви нарешті, — обірвав його ксьондз Якуб. — Нас тут зараз не це має цікавити.
— Отож-бо, — підтвердив злотник. — І я якраз знаю, що. У князя Генрика не було нащадка чоловічої статі, а тільки три дочки. Із наймолодшою, Маргаритою, наш ксьондз Томас дозволив собі завести роман.
— І князь не заперечував? То їхня дружба була аж такою міцною?
— Князь на той час уже упокоївся, — знов пояснив злотник. — А княгиня Анна або не бачила, до чого йде, або не хотіла бачити. Томас Богемець тоді ще не був єпископом, але мав прекрасні відносини з рештою Шльонська: з Генріхом Вірним у Глогові, Казимиром у Цешині та Фриштадті, свидницько-яворським Болеком Малим, битомсько-козельським Владиславом, Людвіком із Бжега. Бо ж уявіть собі, панове: той, хто не просто буває в Авіньйоні у Святого Отця, а ще й може витягти з нього сечовий камінь так спритно, що після операції в пацієнта не тільки залишається кутасик, а ще й навіть йому встає. Якщо навіть не щодня, то все-таки… Хоч, може, це й звучить трохи кумедно, проте я анітрохи не жартую. Прийнято вважати, що саме завдяки Томасові ми ще й донині маємо П'ястів на Шльонську. Позаяк він однаково вправно допомагав і чоловікам, і жінкам. А також парам, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
— Боюся, — сказав бургомістр, — що ні.
— Він примудрявся допомогти подружжю, якому не таланило в спальні. Тепер розумієте?
— Тепер так, — кивнув головою Ян Гофріхтер. — Значиться, вроцлавську князівну він теж обробив, мабуть, за всіма правилами медичного мистецтва. Природно, що з того була дитина.
— Природно, — підтвердив ксьондз Якуб. — Справу вирішили звичайним способом. Маргариту замкнули в сестер-кларисок, дітвак же опинився в Олесниці, у князя Конрада. Конрад виховував його як сина. Томас Богемець ставав дедалі значнішою фігурою, до того ж усюди: у Шльонську, у Празі в імператора Карла IV, в Авіньйоні, тому кар'єра хлопця була забезпечена ще з дитинства. Духовна кар'єра, ясна річ. Залежно від того, наскільки розумним він виявиться. Був би дурним — одержав би сільську парафію. Був би середньо дурним — його зробили б абатом де-небудь у цистерціанців. Був би розумним — на нього чекав би капітул котроїсь із колегіат.
— І яким же він виявився?
— Недурним. Вродливим, як батько. І відважним. Ніхто ще нічого не встиг зробити, а майбутній ксьондз уже бився з великополянами при боці молодшого князя, майбутнього Конрада Старого. І бився так хоробро, що не було виходу — довелося посвятити його в лицарі. І дати наділ. Так-то і помер ксьондзик Тимо, хай живе рітер Тимо Бегем з Беляви, фон Беляу. Лицар Тимо, який невдовзі непогано породичався, взявши за жінку наймолодшу доньку Гайденрайха Ностіца.
— І Ностіц видав доньку за ксьондзівського байстрюка?
— Ксьондз, батько байстрюка, став тим часом вроцлавським суфраганом і єпископом Сарепти, знався зі Святим Отцем, зробився радником Вацлава IV та був запанібрата з усіма князями Шльонська. Старий Гайденрайх, напевне, сам радо висватав за нього свою донечку.
— Може бути.
— Зі шлюбу Ностіцівни з Тимо де Беляу народилися Генрик і Томас. У Генрикові, видко, озвалася дідова кров, бо він став священиком, закінчив навчання в Празі й до смерті, зовсім недавньої, був схоластиком у Святого Хреста у Вроцлаві. Томас же взяв за дружину Богушку, доньку Мікші з Проховіц, і народив із нею двох дітей. Петра, прозваного Петерліном, і Рейнмара, прозваного Рейневаном. Петерлін, тобто Петрушка, і Рейневан, тобто Пижмо. Такі-от овочево-трав'яні когномени, уявлення не маю, чи то самі вони собі їх повигадували, чи це фантазія батька. Він же, якщо вже про нього згадка, поліг під Танненбергом.
— На чиєму боці?
— На нашому, християнському.
Ян Гофріхтер похитав головою, відсьорбнув із кухля.
— А цей Рейнмар-Рейневан, який звик підбиратися до чужих жінок… Хто він між августинцями? Облат? Конверс? Послушник?
— Рейнмар Беляу, — всміхнувся ксьондз Якуб, — медик, який навчався в празькому Карловому університеті. Ще до університету хлопчина вчився в кафедральній школі у Вроцлаві, потім вивідував таємниці травознавства у свидницьких аптекарів та в святорухівців у Бжегському притулку для старих і хворих. Саме святорухівці й дядько Генрик, вроцлавський схоластик, помістили його до наших августинців, які спеціалізуються на лікуванні травами. Хлопець щиро і з захватом, доводячи своє покликання, попрацював для шпиталю і лепрозорію. Потім, як було сказано, вивчав медицину в Празі, також, зрештою, за протекцією дядька і на гроші, що їх дядько мав від канонії. В університеті, певно, дуже старався, бо вже за два роки став бакалавром мистецтв, artium baccalaureus. З Праги виїхав відразу після… Гм-м…
— Відразу після дефенестрації, — не побоявся докінчити бургомістр. — І це переконливо доводить, що його ніщо з гуситською, теє-то, єрессю не пов'язує.
— Ніщо його з нею не пов'язує, — спокійно підтвердив злотник Фрідман. — Я добре знаю це від сина, який у той час також навчався в Празі.
— Дуже добре також склалося, — додав бургомістр Захс, — що Рейневан повернувся у Шльонськ, і добре, що до нас, до Олесниці, а не в Зембицьке князівство, де його брат по-лицарськи служить князеві Янові. Це добрий хлопчина й розумний, хоч молодий, а в лікуванні зіллям настільки вмілий, що мало кого такого знайдеш. Жоні моїй чиряки, які в неї на, теє-то, тілі з'явилися, вилікував, а доньку від постійного кашлю збавив. Мені на очі, які сльозилися, дав відвар — і минулося, ніби рукою зняло…
Бургомістр замовкнув, прокашлявся, засунув руки в обшиті хутром рукава делії. Ян Гофріхтер на нього поглянув з розумінням.
— Отак-то, — заявив він, — нарешті в мене в голові прояснилося. З цим Рейневаном. Я вже все знаю. Хоч і по-байстрючому, але кров п'ястівська. Син єпископа. Улюбленець князів. Родич Ностіців. Небіж схоластика вроцлавської колегіати. Для синів багатіїв — товариш з університету. До того ж, немовби всього цього не досить, успішний медик, мало не чудотворець, який уміє завоювати вдячність владоможців. А від чого ж це він вас вилікував, велебний отче Якубе? Від якої, цікаво знати, хвороби?
— Хвороби, — холодно відповів ксьондз, — це не тема для обговорення. Отож скажу без подробиць, що вилікував.
— Таку людину, — додав бургомістр, — не варто втрачати. Шкода дозволити такому загинути від кровної помсти тільки тому, що він про все забув заради пари прекрасних, теє-то, очей. То нехай же він служить громаді. Хай лікує, якщо вміє…
— Навіть, — фиркнув Гофріхтер, — з використанням пентаграми на підлозі?
— Якщо вона зцілює, — серйозно сказав ксьондз Галль, — якщо допомагає, якщо погамовує біль, то навіть так. Такі здібності — це дар Божий, Господь обдаровує ними зі Своєї волі та з тільки Йому одному відомим наміром. Spiritus flat, ubi vult, шляхи Господні несповідимі.
— Амінь, — підсумував бургомістр.
— Коротше кажучи, — не здавався Гофріхтер, — така людина, як Рейневан, винною бути не може? Про це йдеться? Га?
— Хто без вини, — відповів з кам'яним обличчям Якуб Галль, — нехай першим кине камінь. А Бог нас усіх розсудить.
На якусь хвилину запала тиша, така глибока, що чути було шурхотіння крил нічних метеликів, які билися у вікна. Від вулиці Святого Яна долинув протяжний і співучий голос міського сторожа.
— Отже, підсумовуємо, — бургомістр випрямився за столом так, що вперся в нього животом. — У розгардіяші в граді нашому Олесниці винні брати Стерчі. У матеріальних збитках і тілесних ушкодженнях, завданих на ринку, винні Стерчі. У втраті здоров'я його велебністю пріором Штайнкеллером, а не приведи Господи, і в його смерті винні брати Стерчі. Вони і тільки вони. Що ж до того, що сталося з Нікласом фон Стерча, то це було нещасним, теє-то, випадком. Так я і представлю події князеві, як тільки він повернеться. Згода?
— Згода.
— Consensus omnium
— Concordi voce.
— А якби Рейневан десь об'явився, — додав після хвилинного мовчання велебний Галль, — то раджу тихцем його спіймати і зачинити. Тут, у карцерику нашої ратуші. Заради його ж власної безпеки. Поки справа не вляжеться.
— Добре було б, — додав, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, — зробити це швидко. Перш ніж про всю цю аферу стане відомо Таммо Стерчі.
* * *
Виходячи з ратуші просто в темряву вулиці Святого Яна, купець Гофріхтер краєм ока вловив рух на освітленій місяцем стіні вежі — невиразний силует, що пересувався, трохи нижче вікон міського сурмача, але вище вікон кімнати, де щойно закінчилася нарада. Глянув, прикриваючи очі, щоб не засліплювало, від світла ліхтаря, який ніс слуга. «Якого чорта, — подумав він і негайно перехрестився. — Що це там лазить стіною? Пугач? Сова? Кажан? А може…»
Гофріхтер здригнувся, ще раз перехрестився, аж на самі вуха насунув кунячий ковпак, закутався в шубу і швиденько подався у бік дому.
Тому він і не побачив, як велетенський стінолаз розправив крила, злетів із підвіконня і безшелесно, як привид, як нічна примара, почав ширяти над дахами міста.
* * *
Апечко Стерча, пан з Ледної, не любив бувати в замку Стерцендорф. Причина була одна-єдина, до того ж проста: Стерцендорф був садибою Таммо фон Стерча, глави, старійшини і патріарха роду. Або, як казали деякі, — тирана, деспота і мучителя.
У кімнаті було задушливо. І темно. Таммо фон Стерча не дозволяв відчиняти вікон, побоюючись, щоб його не продуло, віконниці теж весь час мали бути закриті, бо світло разило очі каліки.
Апечко був голодний. І весь у дорожній куряві. Але ніколи було ані поїсти, ані почистити вбрання. Старий Стерча не любив чекати. І не мав звичаю частувати гостей. А надто родичів.
Тому Апечко ковтав слину, щоби промочити горло, — випити йому, звісно ж, нічого не подали — і переповідав Таммо олесницькі події. Робив він це неохоче, але що ж — мусив. Каліка чи ні, паралітик чи ні, але Таммо був патріархом роду. Патріархом роду, який не терпів непослуху.
Старий слухав повідомлення, вмостившись у кріслі у звичній для нього неймовірно перекособоченій позі. «Старий покручений пердун, — подумав Апечко. — Клятий поламаний дідуган».
Причини стану, в якому перебував патріарх роду Стерчів, не до кінця і не всім були відомі. Згода панувала стосовно єдиного — Таммо звалив удар, бо Таммо розлютився понад усяку міру. Одні стверджували, що старець розгнівався, дізнавшись, що його особистий ворог, ненависний вроцлавський князь Конрад одержав єпископське свячення і став наймогутнішою особою на Шльонську. Інші запевняли, що фатальний вибух спричинила теща, Анна з роду Погожелів, якій підгоріла улюблена страва Таммо — гречана каша зі шкварками. Як воно було насправді, невідомо, однак результат був наочний і не помітити його було неможливо. Після цього випадку Стерча міг рухати — зрештою, дуже незграбно — тільки лівою рукою і лівою ногою. Його права повіка була завжди опущена, з-під лівої, яку йому іноді вдавалося підняти, цівочкою сочилися слизуваті сльози, а з кутика перекошеного в потворній гримасі рота текла слина. Нещастя призвело також до майже цілковитої втрати мови, з чого взялося і прізвисько старого — Балбулус. Заїка-недоріка.
Але втрата здатності говорити не потягла за собою того, на що сподівалася вся рідня, — втрати контакту зі світом. О ні. Пан Стерцендорфа, як і раніше, тримав рід у кулаку, і всі його боялися. І те, що він хотів сказати, казав, бо в нього завжди напохваті був хтось, хто міг зрозуміти й перекласти людською мовою його булькотіння, хрипіння, гугнявлення і крики. Цим кимсь, як правило, була дитина — котресь із численних внуків або правнуків Балбулуса.
Зараз мову його тлумачила десятирічна Офка фон Барут, яка, сидячи біля ніг старця, наряджала ляльку в клаптики кольорового шмаття.
— Так от, — Апечко Стерча закінчив розповідати і, відкашлявшись, перейшов до висновків. — Вольфгер через посланця просив повідомити, що зі справою впорається швидко. Що Рейнмара Беляу буде схоплено на вроцлавському тракті і його покарають. Однак зараз руки у Вольфгера зв'язані, бо трактом подорожує олесницький князь з усім своїм двором та різні важливі духовні особи, тож поки що нема як… Нема як погоню вести. Але Вольфгер присягається, що виловить Рейневана. Що йому можна довірити честь роду.
Повіка Балбулуса підскочила, з рота витекла цівочка слини.
— Ббббх-бхх-бхх-бхубху-бххуаха-ррххха-пххх-ааа-ррх! — пролунало в покої. — Ббб… хрррх-урррхх-бхуух! Гуггу-ггу…
— Вольфгер — довбаний кретин, — переклала тонесеньким мелодійним голосочком Офка фон Барут. — Дурень, якому я не довірив би навіть коновки із блювотинням. А єдине, що він може вхопити, — це його власний кутас.
— Батьку…
— Ббб-брррх! Бххррхуу-пхр-рррххх!
— Мовчати! — переклала, не піднімаючи голови, зайнята лялькою Офка. — Слухати, що я скажу. Що наказуватиму.
Апечко терпляче перечекав хрипи і скрипи, дочекався їхнього перекладу.
— Передусім, Апеч, велиш з'ясувати, — наказував Таммо Стерча вустами дівчинки, — якій берутовській бабі було доручено наглядати за бургундкою. І до якої не дійшла справжня мета цих благодійних походів бургундки до Олесниці. Імовірно, вона була в змові з перелюбницею. Бабі тридцять п'ять розмашистих різок. По голій задниці. Тут, у мене, на моїх очах. Хай я маю хоч трохи тієї радості.