— Adsumus!
— Провидіння, — Стінолаз підняв голову, а очі його зблиснули відбитим світлом полум'я, — посилає нам, браття мої, чергову нагоду знов поразити ворогів Господа і ще раз покарати недругів віри. Настав час завдати чергового удару! Запам'ятайте, о браття, це ім'я: Рейнмар із Беляви. Рейнмар із Беляви, званий Рейневаном. Послухайте…
Лицарі в каптурах нахилилися, слухаючи. Ісус, падаючи під вагою хреста, дивився на них із фрески, а в його візантійських очах був безмір дуже людського страждання.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
у якому йдеться про справи, які — здавалося б — мають між собою так мало спільного, як соколине полювання, династія П'ястів, капуста з горохом і чеська єресь. А також про диспут, стосовно того, чи треба, а якщо треба, то кому і коли, дотримувати слова.
Над річкою Олесничкою, яка круто в'ється між чорними вільховими заплавними лугами, купками білих беріз і зеленесенькими луками, на узвишші, з якого видно було стріхи й дими села Борова, князівський кортеж зробив дещо триваліший постій. Але не для того, щоби перепочити, а зовсім навпаки. Для того, щоби втомитися. Себто по-панськи розважитися.
Коли вони під'їжджали, з боліт зірвалися хмари птаства: качок, чирянок, куликів, рибалочок і навіть чапель. Бачачи це, князь Конрад Кантнер, пан на Олесниці, Тшебниці, Мілічу, Сьцінаві, Волові і Смогожеві, а разом із братом Конрадом Білим — також і на Козьлі, негайно наказав почту зупинитися і подати йому його улюблених соколів. Князь просто-таки маніакально обожнював соколине полювання. Олесниця і фінанси могли почекати, вроцлавський єпископ міг почекати, політика могла почекати, весь Шльонськ і весь світ могли почекати — на те тільки, щоби князь міг побачити, як його улюбленець Рябий дере пір'я з крякв, та пересвідчитися, що Срібний мужньо поводитиметься в повітряній сутичці з чаплею.
Тому князь пускав коня учвал по очеретах і заплавних лугах, мов одержимий, а разом з ним гасали — так само відважно, хоча й трохи тому, що мусили, — його найстарша донька Агнєшка, сенешаль Рудігер Хаугвіц та кілька пажів-кар'єристів.
Решта почту чекала в лісі. Не злазячи з коней, бо ніхто не міг знати, коли князеві набридне. Закордонний гість князя ненав'язливо позіхав. Капелан бурмотів — либонь, молитву, скарбник рахував — мабуть, гроші, міннезінгер складав — очевидно, вірші, фрейліни князівни Агнєшки обговорювали — напевне, інших фрейлін, а молоді лицарі розганяли нудьгу, об'їжджаючи і досліджуючи навколишні зарості.
— Егей, Бичок!
Генрик Кромпуш різко зупинив коня і розвернув його, вельми здивований, після чого нашорошив вуха, намагаючись з'ясувати, від котрого-то з кущів хтось покликав його стиха його власним фамільярним прізвиськом.
— Бичок!
— Хто тут? Ану, покажися!
У кущах заворушилося.
— Свята Ядвіго… — Кромпуш від подиву аж рота роззявив. — Рейневан? Це ти?
— Ні, свята Ядвіга, — відповів Рейневан голосом кислим, як аґрус у травні. — Бичок, мені дуже потрібна допомога… Чий це почет? Кантнера?
Перш ніж до Кромпуша почало доходити, до нього приєдналися ще два олесницькі лицарі.
— Рейневан, — зойкнув Якса з Вишні. — Господи Ісусе, як ти виглядаєш!
«Цікаво, — подумав Рейневан, — як би ти виглядав, якби твій кінь упав одразу за Бистром? Якби тобі довелося всю ніч проблукати болотами й урочищами над Сьвєжною, а ще до сходу сонця поміняти мокрі й заляпані багном лахи на свиснуту із сільського плоту сірячину. Цікаво, як би ти після такого виглядав, прилизаний паничу?»
Третій олесницький лицар, Бенно Еберсбах, який дивився на них доволі понуро, схоже, думав так само.
— Замість того, щоби дивуватися, — сухо сказав він, — дайте йому якусь одежину. Знімай це лахміття, Беляу. Ну, панове, виймайте із в'юків, що там у кого є.
— Рейневан, — до Кромпуша усе ще слабо доходило. — То це ти?
Рейневан не відповів. Натягнув кинуті йому сорочку і каптан. Він був такий лютий, що мало не плакав.
— Мені потрібна допомога… — повторив він. — Навіть дуже потрібна.
— Бачимо і знаємо, — кивком підтвердив Еберсбах. — І ми також думаємо, що дуже. Так дуже, що далі нікуди. Ходи. Треба показати тебе Хаугвіцу. І князю.
— Він знає?
— Усі знають. Твоя справа набула розголосу.
* * *
Якщо Конрад Кантнер із його витягнутим обличчям, видовженим через лисину чолом, чорною бородою і проникливими очима ченця не вельми нагадував типового представника династії, то щодо його доньки Агнєшки сумнівів бути не могло: це яблучко недалеко впало від шльонсько-мазовецької яблуньки. Князівна мала лляне волосся, світлі очі та невеличкий кирпатий веселий носик П'ястівни, вже увіковічений знаменитою скульптурою у наумбургському кафедральному соборі. Агнєшці Кантнерівні, як швидко підрахував Рейневан, було близько п'ятнадцяти років, так що її, очевидно, вже за когось посватали. Рейневан не пам'ятав чуток.
— Встань.
Він встав.
— Знай, — промовив князь, свердлячи його палаючим поглядом, — що я не схвалюю твого вчинку. Мало того, я вважаю його недостойним, ганебним і гідним кари. І щиро раджу тобі пошкодувати, що ти це скоїв, і покаятися, Рейнмаре Беляу. Мій капелан запевняє мене, що в пеклі є спеціальний анклав для чужоложців. Чорти тяжко мучать там грішників на знарядді гріха. У подробиці не вдаватимусь з огляду на присутність тут дівчини.
Сенешаль Рудігер Хаугвіц гнівно фиркнув. Рейневан мовчав.
— Яку сатисфакцію ти даси Гельфрадові фон Стерча, — продовжував Кантнер, — це вже його і твоя справа. Не мені в неї втручатися, тим більше, що й ти, і він — васали не мої, а князя Яна Зембицького. І, в принципі, я повинен відправити тебе до Зембиць. Умивши руки.
Рейневан ковтнув слину.
— Але, — продовжив князь після хвилини драматичного мовчання, — я не Пілат. Це раз. По-друге, пам'ятаючи про твого батька, який під Танненбергом віддав життя при боці мого брата, я не допущу, щоби тебе вбили заради дурної кровної помсти. По-третє, вже настав час узагалі покінчити із кровними помстами й жити, як належить європейцям. Це все. Я дозволяю тобі їхати у моєму почті хоч і до самого Вроцлава. Але на очі мені не лізь. Бо не тішить їх твій вигляд.
— Ваша князівська…
— Іди, я сказав.
Полювання закінчилося остаточно. Соколам понадягали клобучки на голови, впольовані качки і чаплі розм'якали, приторочені до драбин воза, князь був задоволений, його почт теж, бо полювання, яке обіцяло затягтися, тривало зовсім недовго. Рейневан зауважив кілька виразно вдячних поглядів — кортежем уже встигло рознестися, що то саме з огляду на нього князь скоротив полювання і рушив далі. Рейневан небезпідставно побоювався, що рознестися встигло не тільки це. Вуха йому пашіли, як перед першим побаченням.
— Усі, — буркнув він до Бенно Еберсбаха, який їхав поруч, — все знають…
— Усі, — підтвердив зовсім не весело олесницький лицар. — Але, на твоє щастя, не все.
— Що?
— Дурника корчиш, Беляу? — запитав Еберсбах, не підвищуючи голосу. — Кантнер, напевно, прогнав би тебе, а може, й відіслав би тебе зв'язаним до каштеляна, якби знав, що в Олесниці був труп. Так, так, не витріщайся на мене. Юний Ніклас фон Стерча мертвий. Гельфрадові роги як роги, але вбитого брата Стерчі не вибачать тобі нізащо.
— Пальцем… — проговорив Рейневан, кілька разів глибоко вдихнувши повітря. — Я й пальцем не торкнувся Нікласа. Присягаюся.
— А до всього, — Еберсбах демонстративно проігнорував клятву, — прекрасна Аделя звинуватила тебе в чаклунстві. У тому, що ти причарував її і приневоленою скористався.
— Навіть якщо це правда, — відповів після паузи Рейневан, — то її до цього змусили. Погрожуючи смертю. Адже вона у них в руках.
— Аж ніяк, — заперечив Еберсбах. — Від августинців, у яких вона привселюдно звинуватила тебе в диявольських практиках, прекрасна Аделя втекла до Ліготи. За ворота монастиря цистерціанок.
Рейневан полегшено зітхнув.
— Не вірю, — повторив він, — у ці звинувачення. Вона мене кохає. А я кохаю її.
— Прекрасно.
— Ото щоби знав, що прекрасно.
— Але по-справжньому прекрасно, — подивився йому в очі Еберсбах, — стало після того, коли обшукали твою робітню.
— Гм. Оцього я й боявся.
— І дуже правильно. На мою скромну думку, інквізиція поки що не сидить у тебе на шиї тільки тому, що вони ще не закінчили інвентаризувати диявольщини, яку познаходили в тебе. Від Стерчів Кантнер, може, тебе й захистив би, але від інквізиції, мабуть, ні. Коли рознесеться звістка про це твоє чорнокнижництво, він сам тебе їм видасть. Не їдь із нами до Вроцлава, Рейневане. Відлучися кудись раніше і втікай, сховайся де-небудь. Добре тобі раджу.
Рейневан не відповів.
— А між іншим, — кинув знічев'я Еберсбах, — ти справді знаєшся на магії? Бо я, розумієш, недавно познайомився з панною… Ну… Як би то сказати… Придався би якийсь еліксир…
Рейневан не відповів. З голови кортежу долинув окрик.
— Що там?
— Бикув, — здогадався Бичок Кромпуш, підганяючи коня. — Заїжджий двір «Під гусаком».
— І слава Богу, — упівголоса додав Якса з Вишні, — бо я через усе це сране полювання нестерпно зголоднів.
Рейневан і цього разу не відповів. Протяжне бурчання, що видобувалося з його нутрощів, було аж надто промовистим.
Заїжджий двір «Під гусаком» був чималий і напевне популярний, позаяк тут було повно гостей, як місцевих, так і прибулих, що було видно з коней, возів, а також із пахолків та збройних людей, які поралися коло них. Коли почт князя Кантнера із великою помпою і галасливо в'їхав у подвір'я, корчмар уже був попереджений. Він вилетів із вхідних дверей, наче куля з бомбарди, розганяючи птицю і розбризкуючи гній. Він переступав з ноги на ногу і згинався в поклонах.
— Вітаємо, вітаємо. Бог у дім, — мало не задихався він. — Яка честь, яка шана, що ваша ясновельможна милість…
— Щось тут дуже людно сьогодні, — Кантнер зліз із гнідка, якого тримали пахолки. — Кого ж це ти гостиш? Хто ж це тут горщики спорожняє? А чи для нас вистачить?
— Неодмінно, вистачить, неодмінно, — запевнив корчмар, ледве переводячи подих. — Та вже й не людно зовсім… Шльондр, студентів і кметів я вигнав… як тільки ваших милостей на гостинці зобачив. Вільна зусім хата нині, та й ванькир також вільний, йно…
— Йно що? — насупив брови Рудігер Хаугвіц.
— В хаті гості. Поважні й духовні особи… Посли. Я не посмів…
— То й добре, — перебив Кантнер, — що не посмів. — Мені би деспект учинив і всій Олесниці, якби посмів. Гості — це гості! А я — П'яст, а не сарацинський султан, мені не принизливо попоїсти разом із гостями. Ведіть, панове.
У дещо задимленій і заповненій запахом капусти кімнаті й справді не було людно. Як на те, то зайнятий був один лише стіл, за яким сиділи троє чоловіків. Усі — з тонзурами. Двоє носили одяг, характерний для духовних осіб у дорозі, але такий багатий, що вони ніяк не могли бути простими ксьондзами. На третьому була ряса домініканця.
Побачивши, що входить Кантнер, духовні особи підвелися з лави. Той, чиє вбрання було найбагатшим, поклонився, але без надмірної запобігливості.
— Ваша милосте князю Конраде, — промовив він, довівши добру поінформованість, — воістину, це велика для нас честь. Я, з вашого дозволу, Мацєй Кожбок, офіціал познанської дієцезії, з місією до Вроцлава, до брата вашої княжої милості, єпископа Конрада, від його преосвященства єпископа Анджея Ласкажа. А це мої супутники, що, як і я, із Гнєзна у Вроцлав прямують: пан Мельхіор Барфусс, вікарій його велебності Кшиштофа Ротенгагена, єпископа Любушського. А також велебний Ян Неєдлий з Високого, prior Ordo Praedicatorum, що подорожує з місією від краківського провінціала ордену.
Бранденбуржець і домініканець схилили тонзури, Конрад Кантнер відповів легким рухом голови.
— Ваша достойність, ваші велебності, — промовив він дещо гугнявим голосом. — Мені приємно буде спожити їжу в такій зацній компанії. І порозмовляти. Розмов же, якщо це не наскучить вашим велебностям, матимемо чимало і тут, і в дорозі, позаяк і я до Вроцлава їду, зі своєю донькою… Ходи-но сюди, Агнєшко. Поклонися перед слугами Христовими.
Князівна зробила кніксен, схилила голівку, збираючись поцілувати руку, але Мацєй Кожбок зупинив її, поблагословив швидким хресним знаменням над світлою гривкою. Чеський домініканець склав руки, схилив голову, пробурмотів коротку молитву, додавши щось про clarissima puella.
— Оце, — продовжував Кантнер, — пан сенешаль Рудігер Хаугвіц. А це — мої лицарі і мій гість…
Рейневан відчув, як його смикнули за рукав. Послухавшись жестів і сичання Кромпуша, він вийшов разом із ним на подвір'я, на якому й далі тривав спричинений прибуттям князя рейвах. На подвір'ї чекав Еберсбах.
— Я тут про дещо порозпитував, — сказав він. — Вони були тут учора. Вольфгер Стерча. Він сам, та ще шестеро Стерчів. Я випитав також тих, з Великопольщі. Стерчі затримали їх, але не посміли нав'язуватися духовним особам. Але, видно, вони шукають тебе на вроцлавському тракті. Я б на твоєму місці втікав.
— Кантнер, — буркнув Рейневан, — мене захистить…
Еберсбах знизав плечима:
— Воля твоя. І шкура також твоя. Вольфгер дуже голосно і з подробицями розповідає, що він з тобою зробить, коли впіймає. Я на твоєму місці…
— Я кохаю Аделю й не покину її! — спалахнув Рейневан. — Це по-перше. А по-друге… Куди ж мені втікати? У Польщу? Чи, може, на Жмудь?
— Зовсім непогана думка. Щодо Жмуді тобто.
— Зараза! — Рейневан копнув квочку, що крутилася коло ніг. — Добре. Подумаю. І що-небудь придумаю. Але спочатку щось з'їм. Здихаю з голоду, а запах цієї капусти мене добиває.
Далі зволікати було не можна, ще трохи — і хлопці впіймали б облизня. Горщики каші та капусти з горохом, а також полумиски, повні свинячих кісток із м'ясом, було поставлено на головний стіл, перед князем і князівною. Посуд домандровував до краю столу лише після того, як його вмістом насичувалися троє священнослужителів, які сиділи найближче до Кантнерів і, як виявилося, були неабиякі мастаки поїсти. Як на лихо, по дорозі тим мискам траплявся ще й Рудігер Хаугвіц, мастак нітрохи не гірший, а також ширший у плечах навіть від Хаугвіца закордонний гість князя, чорноволосий лицар з обличчям настільки смаглявим, ніби він допіру повернувся зі Святої Землі. Таким чином, у мисках, які нарешті домандровували до нижчих рангом і молодших, не залишалося майже нічого. На щастя, невдовзі корчмар подав князеві велику тацю з каплунами, а ті виглядали й пахли так смаковито, що капуста і жирна свинина дещо втратили попит і потрапили на кінець столу в майже недоторканому стані.
Агнєшка Кантнерівна скубала зубками стегенце каплуна, намагаючись уберегти від жиру, що капав із м'яса, модно розрізані рукави сукні. Чоловіки теревенили про те і се. Черга власне випала на одного зі священиків, домініканця Яна Неєдлого з Високого.
— Я є, — просторікував згаданий, — а радше був пріором у Святого Климентія в празькому Старому Місті. Item магістром Карлового університету. Нині, як бачите, я — вигнанець, що живе із чужої ласки та на чужому хлібі. Мій монастир сплюндрували, а в академії, як легко можете здогадатися, мені було не по дорозі з відступниками і паршивцями на кшталт Яна Пршибрама, Кристіяна з Прахатиці і Якуба зі Стршибора, хай їх Господь покарає…
— У нас тут, — вставив Кантнер, ловлячи очима Рейневана, — є один студент із Праги. Scholarus academiae pragensis, artium baccalaureus.
— У такому разі, — очі домініканця блиснули з-над ложки, — я радив би уважно за ним стежити. Я далекий від того, щоб кого-небудь обвинувачувати, але єресь — мов сажа, немов смола. Як лайно! Той, хто крутиться поблизу, не може не забруднитися.