Більшості угорців і «залізних воїнів» удалося втекти на лівий берег замерзлої Сазави. Але потім лід підломився. Раджу тобі, хлопче, від усього серця: якщо коли-небудь тобі доведеться воювати взимку, ніколи в обладунку не втікай по льоду. Ніколи…
І Рейневан заприсягнувся собі, що — ніколи. Сулимець перевів подих, відкашлявся.
— Як я й казав, — продовжував він, — лицарство, хоч і втратило честь, одначе врятувало шкуру. Переважно. Але піше військо, сотні списників, стрільців, щитників, найманих вояків із Ракус і Морави, озброєних городян з Оломоуца — цих гусити наздогнали і перебили, били страшно, били на протязі двох миль від села Габри до самого Німецького Броду. І сніг на цій дорозі зробився червоним.
— А ви? Як вас…
— Я не втікав із королівським лицарством, не втік і тоді, коли втікали Піппо Спано і Ян фон Хардегг, а вони, треба віддати їм належне, втекли одними з останніх, і не без бою. Я теж, усупереч тому, що балакають, бився, і бився сильно. Посол — не посол, а треба було битися. І я бився не один, стояли біля мене декілька поляків і дещо більше моравських панів. Таких, які не люблять утікати, особливо по крижаній воді. От ми й билися, і скажу тобі лише, що не одна там чеська мати через мене плаче. Але nec Hercules…
Пахолки, як виявилося, не спали. Тому що один із них якраз у цю мить підскочив, ніби його вкусила змія, другий приглушено крикнув, третій голосно брязнув металом, витягаючи корд. Зброєносець Войцех схопився за арбалет. Та всіх заспокоїв різкий голос і владний жест Завіші.
Із темряви щось вийшло.
Спочатку вони подумали, що це згусток, клубок темряви, темніший навіть, ніж сама пітьма, який відбрунькувався з непроглядної чорноти, вирізняючись антрацитовою глибиною в освітлюваному розблисками вогню мерехтливому мороці ночі. Коли полум'я спалахувало сильніше, жвавіше і яскравіше, цей кавалок темряви, анітрохи не втрачаючи своєї чорноти, усе-таки набував форми. І ставав постаттю. Постаттю невеличкою, міцною, з черевцем, постаттю чи то птаха, що настовбурчив пір'я, чи то звіра з наїжаченою шерстю. Втягнену в плечі голову створіння прикрашала пара великих гострих вух, як у кота, які стирчали вертикально і нерухомо.
Войцех поволі, не зводячи з істоти очей, відклав арбалет. Хтось із пахолків звернувся за заступництвом до святої Кінги, проте і його вгамував жест Завіші, жест не різкий, одначе сповнений влади й авторитету.
— Вітаю тебе, прибульцю, — промовив зі спокоєм, який викликав довіру, лицар із Гарбова. — Сідай без страху до нашого вогнища.
Створіння ворухнуло головою, Рейневан помітив короткий спалах величезних очей, у яких червоно відбився вогонь.
— Сідай без страху, — повторив Завіша голосом доброзичливим і твердим водночас. — Тобі не треба нас боятися.
— Я не боюся, — хрипко озвалося створіння. Усі аж остовпіли. Створіння ж простягнуло лапу. Рейневан був би відскочив, якби міг, проте він боявся навіть поворухнутися. І раптом з подивом усвідомив, що лапа вказує на герб на щиті Завіші. Потім, на його ще більший подив, створіння вказало на казанок з відваром трав.
— Сулима і Травник, — прохрипіло створіння. — Справедливість і знання. Чом же мені боятися? Я не боюся. Мене звати Ганс Майн Ігель.
— Вітаємо тебе, Гансе Майн Ігелю. Ти не голодний? Чи, може, хочеш пити?
— Ні. Тільки посидіти. Послухати. Бо почув, як розмовляють. І прийшов послухати.
— Ти — наш гість.
Створіння наблизилося до багаття, згорнулося клубочком, завмерло.
— Та-ак, — знову дуже спокійно промовив Завіша. — На чому це я зупинився?
— На тому… — Рейневан проковтнув слину, повернувши собі здатність говорити. — На тому, що пес Hercules…
— Атож… — прохрипів Ганс Майн Ігель.
— Ага, — спокійно сказав Сулимець, — так воно і було. Nec Hercules, вони нас перемогли. Їх була купа, гуситів себто. Нам і так неабияк пощастило, що на нас навалилася калішська кіннота, адже таборитські ціпники не знають таких слів, як «пардон» або «викуп». Коли мене врешті-решт вибили із сідла, хтось із тих, хто залишався біля мене, Мертвич чи Раровський, устиг крикнути, хто я такий. Що я був під Грюнвальдом з Жижкою і Яном Соколом з Ламберка.
Рейневан тихо зітхнув, почувши знамениті імена. Завіша довго мовчав.
— Те, що було потім, — сказав він врешті-решт, — ви маєте знати. Бо те, що було потім, не може дуже відрізнятися від легенди.
Рейневан і Ганс Майн Ігель мовчки кивнули головами. Минуло чимало часу, перш ніж лицар заговорив знову.
— Тепер, — сказав він, — так щось мені здається, що я собі під старість заробив на анафему чи що. Тому що коли мене з полону викупили і я повернувся до Кракова, то я про все, що тоді, у день Трьох Царів, бачив під Німецьким Бродом, а також все те, на що дивився наступного дня, після здобуття міста, розповів королю Владиславові. Просто розповів. Не дораджував, не ліз із власною думкою, не судив і не засуджував. Просто розповідав, а він, старий хитрий литвин, слухав. І до нього доходило. І ніколи, хлопче, будь певний, нехай навіть сам папа сльози литиме з приводу загрози для святої віри, а Люксембуржець буде лютувати і погрожувати, старий хитрий литвин не пошле на чехів польського і литовського лицарства. І зовсім не через злість на Люксембуржця за вроцлавське рішення, і аж ніяк не за переговори в Пожоні стосовно розділу Польщі, а завдяки моїй розповіді. І зробленого з неї єдино правильного висновку, що польське і литовське лицарство потрібні проти хрестоносців, і нерозумно, зовсім безглуздо було б топити його в Сазаві, Влтаві чи Лабі. Ягайло, вислухавши мою розповідь, нізащо не приєднається до походів проти гуситів. Завдяки, як уже було сказано, мені. Тому я їду на Дунай, на турків, перш ніж мене відлучать від церкви.
— Жартуєте, — промимрив Рейневан. — Та де б вас… Яке відлучення? Такого лицаря, як ви… Жартувати зволите.
— Авжеж — кивнув головою Завіша. — Авжеж, зволю. Але страх є.
Якийсь час вони мовчали. Ганс Майн Ігель тихо сопів. Коні в темряві неспокійно пофиркували.
— Невже, — ризикнув Рейневан, — це кінець лицарям? І лицарству? Піхота, щільна і дисциплінована, пліч-о-пліч, не тільки вистоїть проти кінних панцирників, а й навіть зуміє їх розбити? Шотландці під Баннокбурном, фламандці під Куртре, швейцарці під Семпахом і Моргартеном, англійці під Азенкуром, чехи на Віткові й під Вишеградом, під Судомиром і Німецьким Бродом… Може, це кінець… епохи? Може, закінчується час лицарства?
— Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті-решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів. Ні в чому такому я не хотів би брати участі. Але аж так швидко це не настане, тож не думаю, що я до цього доживу. Між нами кажучи, і не хотів би дожити.
Надовго запанувала тиша. Багаття догоряло, поліна жевріли рубінами, час від часу бухаючи синюватим полум'ям чи гейзером іскор. Котрийсь із пахолків захропів. Завіша тер чоло долонею. Ганс Майн Ігель, чорний, як згусток пітьми, ворушив вухами. Коли в його очах уже вкотре відбилося полум'я, Рейневан збагнув, що істота дивиться на нього.
— Любов, — раптом озвався Ганс Майн Ігель, — має багато імен. А тобі, юний Травнику, саме вона визначатиме долю. Любов. Життя врятує, коли ти навіть і знати не будеш, що це саме вона. Тому що багато імен у Богині. А ще більше — облич.
Рейневан вражено мовчав. Тим же, хто відреагував, був Завіша.
— Так-так, — сказав він. — Пророцтво. Як і будь-яке — малозрозуміле, як і будь-яке — годиться до всього й водночас ні до чого не придатне. Лише без образи, пане Гансе. А для мене? Чи є що-небудь для мене?
Ганс Майн Ігель ворухнув головою і вухами.
— На великій ріці, — сказав він нарешті своїм невиразним, хрипкуватим голосом, — стоїть на горі град. На горі, а вода його омиває. А зветься: Голубиний Град. Погане місце. Не їдь туди, Сулима. Погане місце для тебе той Голубиний Град. Не їдь туди. Зверни із дороги.
Завіша довго мовчав, було видно, що поринув у роздуми. Він мовчав так довго, що Рейневан вирішив, що Завіша перемовчить дивні слова дивної нічної істоти. Однак помилився.
— Я, — урвав своє мовчання Завіша, — меча залізного чоловік. Я знаю, що мене чекає. Знаю свою долю. Знаю її вже майже сорок років, іще з того дня, як узяв у руки меч. Але я не буду озиратися. Не обертатимуся на залишені за конем гундсфельди, псячі могили і королівські підступи, на підлість, на ницість та на безбожність духу. Я не зверну з обраного шляху, милостивий Гансе Майн Ігелю.
Ганс Майн Ігель не промовив ані слова, але його величезні очі спалахнули ще яскравіше.
— Тим не менше, — Завіша Чорний потер чоло, — я волів би, щоб, як і Рейневанові, ти напророкував мені любові. Не смерті.
— Я також, — сказав Ганс Майн Ігель, — волів би. Бувайте.
Створіння раптом збільшилося, дуже настовбурчило шерсть. І зникло. Розчинилося в мороці, у тому самому мороці, з якого виринуло.
* * *
Коні форкали й тупцювали в темряві. Пахолки хропіли. Небо світлішало, над верхівками дерев блідли зорі.
— Надзвичайно, — сказав Рейневан. — Це було надзвичайно.
Сулимець, вихоплений із дрімоти, підняв голову.
— Що? Що надзвичайно?
— Цей… Ганс Майн Ігель. Знаєте, пане Завішо, що… Ну, я мушу визнати… Ви в мене викликали захват.
— Чим?
— Коли він виринув із пітьми, ви навіть не здригнулися. Ба, та у вас навіть голос не затремтів. А як ви потім із ним розмовляли — це було просто дивовижно… А то ж була… Нічна істота. Нелюдь… Чужий нам…
Завіша Чорний з Гарбова довго дивився на нього.
— Я знаю безліч людей… — відповів він нарешті дуже серйозним голосом, — безліч людей, набагато для мене чужіших.
* * *
Світанок був імлавий, вологий, краплини роси цілими гірляндами висіли на павутинках. Ліс був тихий, проте грізний, як сплячий хижак. Коні скоса позирали на випари, що стелилися над землею, форкали, трясли головами.
За лісом, на роздоріжжі, стояв кам'яний хрест. Одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. І вельми запізнілого каяття.
— Тут ми розстанемося, — сказав Рейневан.
Сулимець подивився на нього, але від коментарів утримався.
— Тут ми розстанемося, — повторив хлопець. — Як і вам, мені також не до смаку озиратися на гундсфельди. Як і вам, мені огидна думка про підлість і ницість духу. Я повертаюся до Аделі. Бо… Не має значення, що казав той Ганс… Моє місце коло неї. Я не втікатиму, як боягуз, як дрібний злодюжка. Я буду боротися з тим, з чим мені випаде боротися. Як боролися ви під Німецьким Бродом. Прощавайте, шляхетний пане Завішо.
— Прощавай, Рейнмаре із Беляви. Бережи себе.
— І ви себе бережіть. Хто знає, може, коли-небудь іще побачимося.
Завіша Чорний із Гарбова довго дивився на нього. Нарешті сказав:
— Не думаю.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
у якому Рейневан спершу на власній шкурі дізнається, як почувається вистежений вовк в обложеному лігві, а потім зустрічає Ніколетту Світловолосу. А потім пливе за течією.
За лісом, на роздоріжжі, стояв кам'яний покутний хрест. Одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. І вельми запізнілого каяття.
Плечі хреста закінчувалися у вигляді листочків конюшини. На його трохи розширеній внизу основі було висічено сокиру — знаряддя, за допомогою якого покутник відправив на той світ ближнього. Чи навіть кількох ближніх.
Рейневан уважно придивився до хреста. І дуже негарно вилаявся.
Це був точнісінько той самий хрест, біля якого биті три години тому він попрощався із Завішею.
Винен у цьому був туман, який іще від світанку, неначе дим, стелився полями і лісами, винна в цьому була мжичка, яка дрібними крапельками врізалася в очі, а коли припинилася, то туман став іще густішим. Винен у цьому був сам Рейневан, його втома і невиспаність, його неуважність, викликана безкінечними думками про Аделю фон Стерча та про плани її звільнення. А зрештою, хтозна. Бо, може, насправді винні у цьому були мамуни, звідниці, лісовики, мавки, кобольди, домовики, ірліхти та інше чортовиння, яке масово населяє шльонські дрімучі ліси, спеціалізуючись на тому, щоб зводити подорожніх на манівці? Чортовиння, менш симпатичне і менш доброзичливе, ніж Ганс Майн Ігель, з яким він познайомився вночі, — якісь Гансові родичі та знайомі?
Але шукати винних не мало сенсу, і Рейневан знав про це аж надто добре. Треба було розумно оцінити ситуацію, що склалася, прийняти рішення і діяти відповідно до нього. Він зліз з коня, сперся на покутний хрест і почав посилено розмірковувати.
Замість того, щоби через три години їзди бути вже де-небудь на півдорозі до Берутова, він цілий ранок їздив колами й усе ще був там, звідкіля й виїхав, себто поблизу Бжега, та ще й не далі, ніж за милю від міста.
«А може, — подумав він, — може, мене провадила доля? Може, вона дала мені знак? Може, варто усе-таки скористатися з того, що я так близько, і податися до міста, в дружню лікарню Святого Духа, і там попросити допомоги? Чи краще не втрачати часу і, відповідно до первісного плану, їхати просто в Берутів, у Ліготу, до Аделі?».
«Міста треба остерігатися», — вирішив він, добре поміркувавши. Його добрі, ба навіть дружні зв'язки з бжегськими святодухівцями були відомі всім, а значить, і Стерчам. Крім того, через Бжег проходив шлях до йоаннітської командорії в Малій Олесниці — місця, в якому його хотів ізолювати князь Конрад Кантнер. При тому, що наміри князя були в принципі добрі, при тому, що, з іншого боку, Рейневан абсолютно не мав бажання провести кілька років на покуті в йоаннітів, — хто-небудь з почту Кантнера міг проговоритися або поласитися на гроші, а значить, тоді зовсім не можна було виключати того, що Стерчі зачаїлися біля бжегських рогаток.
«Значить, Аделя, — подумав він, — йду до Аделі. Виручати Аделю. Як Трістан до Ізольди, як Ланселот до Гіневри, як Гарет до Ліонесси, як Гінглен до Есмеральди, як Пальмерін до Полінарди, як Медоро до Анжеліки. Словом, усе це трохи немудро і трохи ризиковано, мало того, трохи по-божевільному, просто левові в пащу. Але, по-перше, цим я можу збити з пантелику переслідувачів, цього вони можуть не сподіватися. По-друге, Аделя в біді, чекає і, мабуть, тужить, а я не можу допустити, щоб вона чекала».
Рейневан аж просвітлів, а разом з ним, немов після доторку чарівної палички Мерліна, почало розпромінюватися й небо. Усе ще було туманно і волого, але вже відчувалося сонце, уже щось там угорі помалу прояснялося, а всюдисуща сірість почала набувати барв. Птахи, які досі понуро мовчали, почали несміливо озиватися, аж доки врешті-решт не розщебеталися остаточно. Краплини на павутинках срібно виблискували. А кілька шляхів, котрі відходили від роздоріжжя, потопаючи в ранковому тумані, здавалися якимись казково-неземними.
А на те, щоби не піддатися омані, теж існував спосіб. Сердячись на себе за те, що був надто самовпевненим і не подумав про це раніше, Рейневан розгорнув ногою бур'яни, якими поросло підніжжя хреста, а тоді пройшовся узбіччям дороги. Швидко і легко знайшов те, що шукав. Перистий луговий кмин, всіяну рожевими квіточками зубчатку, молочай. Очистив стебла від листків, склав їх разом. Трохи часу пішло на те, щоби згадати, як та на які пальці накручувати стеблини, як переплести, як зробити nodus, вузол. Та ще — як звучить заклинання.