— Не можна так нечемно говорити зі старшими, — шепоче він.
— До чого тут нечемність? — не розумію. — Може, вони нас і не покличуть. Скільки пройти до цієї печери і не побачити найцікавішого. А він: «Чемність, старші…» Хіба ми з тобою діти?
— Якщо вже зібралися йти, то кінець мотузки залишіть мені, — сказав старий, так і не підвівшись від вогнища.
— Розумно, — погодився Орест. І подав старому кінець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменів і знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман і Орест рушили, крикнув:
— Якщо мотузка закінчиться, краще повертайтеся!
— А ми підемо слідом, — прошепотів я Чингісові. — Тримаючись за мотузку.
— Це ідея, — погодився Чингіс. — Так і зробимо.
Першим ішов Роман Чорногора. За ним — Орест… Якийсь час ми бачили їх постаті, потім — лише рухливий промінь ліхтарика. А згодом зник і він.
Час і нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повітря. І теж потираю руки. Як Роман, якого останнім часом усіляко намагаюся наслідувати.
— То що, пішли? — запитує Чингіс. — Давай мені ліхтарик. Я піду попереду.
Дід Курун розуміє, про що ми шепочемося, зацікавлено озирається, але мовчить. І ми рушаємо.
Вічний Мисливець щось гукає нам услід. Але я вже не можу зрозуміти його слів. Мене зачаклували темрява підземелля, якийсь таємничий шерхіт, що долинає невідомо звідки. Дивно, але у проході нема жодного каменя. І стіни такі гладенькі, наче хтось обтесував їх. Невже й справді обтесували?
В кількох місцях ми бачимо відгалужені ходи. Вони значно вужчі й нижчі. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслід за мотузкою. Подумки я хвалю обачність Вічного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нікуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнів: а раптом Роман і Орест самі заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь із тих проходиків? А раптом святилище шаманів лишилося десь обіч нашого шляху?
— Чингісе!! — неголосно кличу я.
— Що? — озирається він, спрямовуючи промінь ліхтарика мені під ноги.
— А тобі не здається, що цьому підземеллю не буде кінця?
Чингіс якусь хвильку мовчить.
— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохід, що з'явився ліворуч мене. Не знаю чому, але мені здається, що там хтось стоїть. І дивиться на мене. І я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингіса.
— А чому не чути Романа? Давай покличемо.
— Не треба. Сам знаєш, що вони тоді подумають про нас. Скажуть: «Злякалися».
— Нічого. Зате знатимемо, де вони. І взагалі… Так буде веселіше.
— Не можна так нечемно говорити зі старшими, — шепоче він.
— До чого тут нечемність? — не розумію. — Може, вони нас і не покличуть. Скільки пройти до цієї печери і не побачити найцікавішого. А він: «Чемність, старші…» Хіба ми з тобою діти?
— Якщо вже зібралися йти, то кінець мотузки залишіть мені, — сказав старий, так і не підвівшись від вогнища.
— Розумно, — погодився Орест. І подав старому кінець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменів і знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман і Орест рушили, крикнув:
— Якщо мотузка закінчиться, краще повертайтеся!
— А ми підемо слідом, — прошепотів я Чингісові. — Тримаючись за мотузку.
— Це ідея, — погодився Чингіс. — Так і зробимо.
Першим ішов Роман Чорногора. За ним — Орест… Якийсь час ми бачили їх постаті, потім — лише рухливий промінь ліхтарика. А згодом зник і він.
Час і нам вирушати. Щоб якось зняти напруження, я глибоко вдихаю повітря. І теж потираю руки. Як Роман, якого останнім часом усіляко намагаюся наслідувати.
— То що, пішли? — запитує Чингіс. — Давай мені ліхтарик. Я піду попереду.
Дід Курун розуміє, про що ми шепочемося, зацікавлено озирається, але мовчить. І ми рушаємо.
Вічний Мисливець щось гукає нам услід. Але я вже не можу зрозуміти його слів. Мене зачаклували темрява підземелля, якийсь таємничий шерхіт, що долинає невідомо звідки. Дивно, але у проході нема жодного каменя. І стіни такі гладенькі, наче хтось обтесував їх. Невже й справді обтесували?
В кількох місцях ми бачимо відгалужені ходи. Вони значно вужчі й нижчі. Але ми не звертаємо в жоден з них, а петляємо вслід за мотузкою. Подумки я хвалю обачність Вічного Мисливця. Ми не випускаємо мотузки з рук, нікуди не звертаємо, та все одно в мене зринає сумнів: а раптом Роман і Орест самі заблудилися? Може, давно треба було звернути в якийсь із тих проходиків? А раптом святилище шаманів лишилося десь обіч нашого шляху?
— Чингісе!! — неголосно кличу я.
— Що? — озирається він, спрямовуючи промінь ліхтарика мені під ноги.
— А тобі не здається, що цьому підземеллю не буде кінця?
Чингіс якусь хвильку мовчить.
— Не може ж воно тягтися через увесь Хабаровський край аж до океану.
— Хтозна, може, й тягнеться, — бурчу я, мерзлякувато озираючись на черговий прохід, що з'явився ліворуч мене. Не знаю чому, але мені здається, що там хтось стоїть. І дивиться на мене. І я намагаюся швидше проскочити його, тримаючись ближче до Чингіса.
— А чому не чути Романа? Давай покличемо.
— Не треба. Сам знаєш, що вони тоді подумають про нас. Скажуть: «Злякалися».
— Нічого. Зате знатимемо, де вони. І взагалі… Так буде веселіше.