— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пішли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звідки?
— З Дністровська. І то досить велика. Зайдіть, одержите.
— Та це ж, напевне, надійшли наші книжки! — здогадався я.
— Які книжки?
— Які ми зібрали для йорданської школи. Вікоша, Натка, увесь клас збирав.
— Ого! Тоді ходімо.
Це справді була посилка з книжками. А в посилці ми знайшли листа, під яким стояли підписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий «А» клас дністровської середньої школи № 1 доручає учневі Валерію Любичу передати школярам міста Нордана зібрану для них невеличку бібліотеку. А ще — пропонує школярам із Нордана листуватися і взагалі дружити.
Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодці. Але все ж таки дивно.
— Ти, звичайно, не повіриш, якщо скажу, що це ідея нашого Валерки, — всміхнулася мати.
Якийсь час батько дивився то на матір, то на мене з таким подивом, наче не вірив очам своїм.
— Ще кілька таких новин і я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цілком серйозно сказав він. — А це вже небезпечно… Ні, краще сказати: «Непедагогічно».
— Знайшов ким пишатися, — зітхнув я. — Он Чингіс — інша справа. Сьогодні він вистежив велику рись. І вбив її. Ось ким можна пишатися.
А сам подумав: «Ну чому це не я застрілив Велику Кішку? Було б про що розповідати в класі».
— Неправда, — втрутився Чингіс. — Першим стрілив дід.
— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вічний Мисливець не поцілив би? Або Велика Кішка ще встигла б кинутися на Романа?
— Що ти? Цього не могло бути. З такої відстані Вічний Мисливець не міг промахнутися.
— Все одно це твоє перше полювання. І разом з дідом ти врятував життя Роману Чорногорі. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зібрати кілька книжок!
— Так, але своїм полюванням тішуся тільки я. Ну ще кілька людей. А вашим книжкам радітимуть усі учні школи.
— Навіть якби ти й убив цю Велику Кішку, все одно ні в твоїй школі, ні в усьому нашому Дністровську ніхто не повірив би тобі. — Жартома «заспокоїв» мене батько. — Хто там, у степовому містечку, повірить, що існує така печера, і така легендарна Велика Кішка?
— Яка спеціально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерій Любич і вбив її, — погоджуюся з ним.
— Федоре Васильовичу! — покликала батька. — Добре, що ви не пішли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.
— Посилка? — здивувався батько. — Не може бути. Звідки?
— З Дністровська. І то досить велика. Зайдіть, одержите.
— Та це ж, напевне, надійшли наші книжки! — здогадався я.
— Які книжки?
— Які ми зібрали для йорданської школи. Вікоша, Натка, увесь клас збирав.
— Ого! Тоді ходімо.
Це справді була посилка з книжками. А в посилці ми знайшли листа, під яким стояли підписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий «А» клас дністровської середньої школи № 1 доручає учневі Валерію Любичу передати школярам міста Нордана зібрану для них невеличку бібліотеку. А ще — пропонує школярам із Нордана листуватися і взагалі дружити.
Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:
— Як це вони додумалися? Хороша справа, молодці. Але все ж таки дивно.
— Ти, звичайно, не повіриш, якщо скажу, що це ідея нашого Валерки, — всміхнулася мати.
Якийсь час батько дивився то на матір, то на мене з таким подивом, наче не вірив очам своїм.
— Ще кілька таких новин і я змушений буду все життя пишатися своїм сином, — цілком серйозно сказав він. — А це вже небезпечно… Ні, краще сказати: «Непедагогічно».
— Знайшов ким пишатися, — зітхнув я. — Он Чингіс — інша справа. Сьогодні він вистежив велику рись. І вбив її. Ось ким можна пишатися.
А сам подумав: «Ну чому це не я застрілив Велику Кішку? Було б про що розповідати в класі».
— Неправда, — втрутився Чингіс. — Першим стрілив дід.
— Яке це має значення? — обурився я. — А раптом Вічний Мисливець не поцілив би? Або Велика Кішка ще встигла б кинутися на Романа?
— Що ти? Цього не могло бути. З такої відстані Вічний Мисливець не міг промахнутися.
— Все одно це твоє перше полювання. І разом з дідом ти врятував життя Роману Чорногорі. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зібрати кілька книжок!
— Так, але своїм полюванням тішуся тільки я. Ну ще кілька людей. А вашим книжкам радітимуть усі учні школи.
— Навіть якби ти й убив цю Велику Кішку, все одно ні в твоїй школі, ні в усьому нашому Дністровську ніхто не повірив би тобі. — Жартома «заспокоїв» мене батько. — Хто там, у степовому містечку, повірить, що існує така печера, і така легендарна Велика Кішка?
— Яка спеціально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерій Любич і вбив її, — погоджуюся з ним.