— І ніхто не забирає звідти м'ясо?
— Ніхто. Такий закон тайги.
Ми, як могли, підремонтували піч і запалили в ній. Через кілька хвилин по хатині почав розвіюватися терпкий запах лісового вогнища, а разом з ним — і тепло. У відчинені двері ми бачили тайгу. Світило тепле сонце, зеленіла трава, червоніли кущі богульника. Ми сиділи в хатині біля самісінької печі і вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих і знесилених, від палючого морозу, від погибелі.
Ми ламали і підкидали у вогонь сухе гілляччя й обмірковували, як би поводились, якби доля справді закинула нас далеко в тайгу, і йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тоді, як рятувалися? Власне, все це більше цікавило мене, ніж Чингіса, проте він досить охоче фантазував разом зі мною. І, слухаючи його, я щораз більше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скільки всіляких премудрощів перейняв від свого діда-мисливця, як уважно придивляється до поведінки старших, запозичаючи їх досвід. Зрештою, ми однолітки. Я теж живу на березі річки, а навколо нашого містечка — придністровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанів, які з ранньої весни до пізньої осені пасуть свої отари у степу, до далеких балках? І чи цікавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?
Тільки тут, у Нордані, я по-справжньому почав розуміти, як багато часу згайнував зі своїми дитячими фантазуваннями і як мало цікавився усім, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрічатись… Так, до зустрічі з Чингісом, Вічним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навіть не замислювався над цим. А шкода… Тепер я розумію, що шкода…
Посидівши отак ще з півгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу і залишили його біля печі. Можливо, доля справді занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потім ми підмели в хатині саморобними віничками, протерли віконце, половина якого була забита, а половина завішена якоюсь плівкою. Переконавшись, що пічка вже холодна, зачинили двері хатини, підперли її двома каменюками, а вгорі ще й накинули на защіпку, щоб ведмідь не вдерся. Бо каміння та стовбур він може відкинути.
Я знову відчув, що мені не хочеться залишати цю хатину. Ніби прожив у ній багато років. І весь час оглядався на неї.
— Якщо хочеш, ми ще навідаємося сюди, — помітив це Чингіс.
— Хочу. — Ми знайомі з ним якихось три тижні. Але тільки тепер я відчув, що подружився з Чингісом. І, якби залишався в Нордані, він був би моїм найщирішим другом.
Перш ніж податися до містка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, і Чингіс показував мені ведмежі сліди, стовбури дерев, подряпані кігтями рисі, та якесь зілля, яким користувалися усі нанайські знахарі.
В такий спосіб він учив мене «говорити з тайгою».
Пізній вечір. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Мені ж читати не хочеться, я підсідаю до столу і теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там і до чого. Але батько одразу ж помітив це і невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини «чаклування над проектом» він не любить, щоб хтось сидів поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспішав дати йому спокій.
— Нічого цікавого для тебе в цих паперах нема, — не стримався нарешті батько. — Знайди собі якесь заняття.
— Нехай, он, за підручник сідає, — докинула мати. — Незабаром у школу.
Але за підручниками я вже сидів. І тепер мені цікаво було дізнатися, над чим чаклує батько.
— Скажи, тобі подобається, що я дружу з Чингісом?
— Не маю нічого проти, — відповів батько, сьорбаючи свій чай і не відриваючи погляду від креслення.
— Ти навіть не уявляєш, як він багато знає про тайгу, мисливців, полювання.
— Нічого дивного: виріс у тайзі. Та все одно ходити з ним на той бік річки не раджу. Я вже казав тобі, що виходити за межі селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Іноді звірі з'являються майже на околицях.
— Дивно. Звідки ти дізнався, що ми ходили туди?
— Бачили вас. До речі, міг би й сам сказати.
— Міг, звичайно… А знаєш, з Чингісом не страшно, — мовив я, скоса зиркаючи на матір. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такі прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотації, а мати лає. Напевне, у них такий розподіл обов'язків. — Він уміє «говорити» з тайгою. І вийде з будь-якого скрутного становища.
— І ніхто не забирає звідти м'ясо?
— Ніхто. Такий закон тайги.
Ми, як могли, підремонтували піч і запалили в ній. Через кілька хвилин по хатині почав розвіюватися терпкий запах лісового вогнища, а разом з ним — і тепло. У відчинені двері ми бачили тайгу. Світило тепле сонце, зеленіла трава, червоніли кущі богульника. Ми сиділи в хатині біля самісінької печі і вдавали, що це пристановище рятує, нас, змерзлих і знесилених, від палючого морозу, від погибелі.
Ми ламали і підкидали у вогонь сухе гілляччя й обмірковували, як би поводились, якби доля справді закинула нас далеко в тайгу, і йшлося на люту зиму. Що б ми вчинили тоді, як рятувалися? Власне, все це більше цікавило мене, ніж Чингіса, проте він досить охоче фантазував разом зі мною. І, слухаючи його, я щораз більше переконувався у тому, як багато знає цей хлопчина, скільки всіляких премудрощів перейняв від свого діда-мисливця, як уважно придивляється до поведінки старших, запозичаючи їх досвід. Зрештою, ми однолітки. Я теж живу на березі річки, а навколо нашого містечка — придністровський степ. Але що я знаю про життя рибалок? Або чабанів, які з ранньої весни до пізньої осені пасуть свої отари у степу, до далеких балках? І чи цікавився коли-небудь їх побутом, звичками, їх переказами, легендами?
Тільки тут, у Нордані, я по-справжньому почав розуміти, як багато часу згайнував зі своїми дитячими фантазуваннями і як мало цікавився усім, що мене оточує: краєм, у якому живу, людьми, з якими доводилось зустрічатись… Так, до зустрічі з Чингісом, Вічним Мисливцем та Романом Чорногорою, я навіть не замислювався над цим. А шкода… Тепер я розумію, що шкода…
Посидівши отак ще з півгодини, ми подалися в тайгу, назбирали хмизу і залишили його біля печі. Можливо, доля справді занесе сюди взимку якогось стомленого мисливця. Не знатиме, кому й дякувати. Потім ми підмели в хатині саморобними віничками, протерли віконце, половина якого була забита, а половина завішена якоюсь плівкою. Переконавшись, що пічка вже холодна, зачинили двері хатини, підперли її двома каменюками, а вгорі ще й накинули на защіпку, щоб ведмідь не вдерся. Бо каміння та стовбур він може відкинути.
Я знову відчув, що мені не хочеться залишати цю хатину. Ніби прожив у ній багато років. І весь час оглядався на неї.
— Якщо хочеш, ми ще навідаємося сюди, — помітив це Чингіс.
— Хочу. — Ми знайомі з ним якихось три тижні. Але тільки тепер я відчув, що подружився з Чингісом. І, якби залишався в Нордані, він був би моїм найщирішим другом.
Перш ніж податися до містка, ми ще пройшлися тайгою понад берегом, і Чингіс показував мені ведмежі сліди, стовбури дерев, подряпані кігтями рисі, та якесь зілля, яким користувалися усі нанайські знахарі.
В такий спосіб він учив мене «говорити з тайгою».
Пізній вечір. Батько, як завжди, сидить над кресленнями. Мати читає книжку. Мені ж читати не хочеться, я підсідаю до столу і теж краєчком ока зазираю в проект, намагаючись збагнути, що там і до чого. Але батько одразу ж помітив це і невдоволено зиркнув на мене. Я знав, що в хвилини «чаклування над проектом» він не любить, щоб хтось сидів поруч. Та ще й зазирав у папери. Одначе цього разу я не поспішав дати йому спокій.
— Нічого цікавого для тебе в цих паперах нема, — не стримався нарешті батько. — Знайди собі якесь заняття.
— Нехай, он, за підручник сідає, — докинула мати. — Незабаром у школу.
Але за підручниками я вже сидів. І тепер мені цікаво було дізнатися, над чим чаклує батько.
— Скажи, тобі подобається, що я дружу з Чингісом?
— Не маю нічого проти, — відповів батько, сьорбаючи свій чай і не відриваючи погляду від креслення.
— Ти навіть не уявляєш, як він багато знає про тайгу, мисливців, полювання.
— Нічого дивного: виріс у тайзі. Та все одно ходити з ним на той бік річки не раджу. Я вже казав тобі, що виходити за межі селища без дорослих у нас заборонено. Це тайга. Іноді звірі з'являються майже на околицях.
— Дивно. Звідки ти дізнався, що ми ходили туди?
— Бачили вас. До речі, міг би й сам сказати.
— Міг, звичайно… А знаєш, з Чингісом не страшно, — мовив я, скоса зиркаючи на матір. Дуже боявся, що вона почне лаяти за такі прогулянки. У нас завжди так: батько читає нотації, а мати лає. Напевне, у них такий розподіл обов'язків. — Він уміє «говорити» з тайгою. І вийде з будь-якого скрутного становища.