— Слухай, а може, це навіть добре, що вона така? — кажу Чорногорі. — Усі гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть віддати. Он, ці, як їх, абстракціоністи…
— Пофантазуй-пофантазуй… — бурчить Роман. І знову зосереджено шкрябає підборіддя. — Ти, бачу, філософ. Хоча… Можуть віддати і до музею. У мистецтві все може бути. Раптом започаткуєш нову течію в сучасній скульптурі. Так що давай, закінчуй. Чесно кажучи, самому мені гномики вже набридли. Хочу взятися за Івасика-телесика на лебеді, але не знаю, як до нього підступитися. Це складна робота.
— Нічого, спробуй, — раджу тепер уже я. — А раптом із шиєю Івасика нам пощастить більше.
Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фігуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дізнавшись, що він знімається у фільмах, я вже рідко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
— А знаєш, — наважуюся нарешті, — коли тебе не було, приходила Інга.
— Он як! Візит ввічливості. — І я бачу, що насправді моє повідомлення не справило на нього ніякого враження. — Це, здається, ота дівчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
— Ага, — іронічно посміхаюся, — познайомились.
— Раніше вона простоювала тут годинами і дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
— Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знімаєшся в кіно? Хочеш стати справжнім актором?
— Ні, звичайно, — спокійно відповідає Роман. — Актором — ні. Ну глянь на мене, хіба я схожий на актора?
Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
— От бачиш, — розводить руками Чорногора, так і не дочекавшись моєї відповіді. — Все, що стосується акторства — легенди. Ми з тобою різьбярі і залишимо йорданській малечі таких чоловічків-крокодильчиків, що всі ойкнуть. Головне — щоб ти полюбив цю справу.
— І що ти спускався у човні з водоспада — теж легенда? — допитуюся в нього.
— Ні, про човен і водоспад — правда, — несподівано визнає Роман. — Єдина правда з усього, що тобі розповідають про мене у цій тайговій Атлантиді.
— Навіщо ж ти так ризикував?
— Тобі цього не зрозуміти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправді для мене важливо перевірити самого себе. Адже тобі теж не раз хотілося дізнатись, на що вистачить сміливості, а на що — ні. Зумієш подолати свій страх чи страх подолає тебе. Я справді хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерські групи при кіностудіях. Але щоб стати професійним каскадером, треба чимало знати і вміти — водити машини різних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джіу-джітсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-різному, але я вирішив готуватися до нього серйозно.
— Ще б пак. До такої професії будь-хто готувався б серйозно, — погодився я, тішачись, що Інга все ж таки сказала правду.
— І незабаром ти знову зніматимешся у фільмі?
— Хотілося б, — нерішуче мовив Роман. — Аби тільки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кіностудію.
— Ще й фільм, напевне, про війну… — вже не можу приховати заздрості.
— Ага, про війну, — мрійливо всміхнувся Чорногора, вловивши мій настрій. — Про групу розвідників, яка діє у ворожому тилу. Хлопці потраплятимуть там у такі ситуації, що без каскадерів їм не обійтись. Та й трюки, скажу тобі, карколомні. Але мене це не лякає, — скуйовдив моє волосся. — Справді не лякає, — задумливо додав Роман. — 3 таких фільмів і починається шлях у каскадери.
Ні, що не кажіть, а на знайомства мені сьогодні щастить. Після обіду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залізничного вокзалу, щоб відшукати батька. Я вже був неподалік цієї будівлі, якій бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водій, худорлявий рудоволосий чоловік, висунувся з кабіни й уважно придивився до мене:
— Слухай, а може, це навіть добре, що вона така? — кажу Чорногорі. — Усі гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть віддати. Он, ці, як їх, абстракціоністи…
— Пофантазуй-пофантазуй… — бурчить Роман. І знову зосереджено шкрябає підборіддя. — Ти, бачу, філософ. Хоча… Можуть віддати і до музею. У мистецтві все може бути. Раптом започаткуєш нову течію в сучасній скульптурі. Так що давай, закінчуй. Чесно кажучи, самому мені гномики вже набридли. Хочу взятися за Івасика-телесика на лебеді, але не знаю, як до нього підступитися. Це складна робота.
— Нічого, спробуй, — раджу тепер уже я. — А раптом із шиєю Івасика нам пощастить більше.
Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фігуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дізнавшись, що він знімається у фільмах, я вже рідко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
— А знаєш, — наважуюся нарешті, — коли тебе не було, приходила Інга.
— Он як! Візит ввічливості. — І я бачу, що насправді моє повідомлення не справило на нього ніякого враження. — Це, здається, ота дівчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
— Ага, — іронічно посміхаюся, — познайомились.
— Раніше вона простоювала тут годинами і дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
— Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знімаєшся в кіно? Хочеш стати справжнім актором?
— Ні, звичайно, — спокійно відповідає Роман. — Актором — ні. Ну глянь на мене, хіба я схожий на актора?
Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
— От бачиш, — розводить руками Чорногора, так і не дочекавшись моєї відповіді. — Все, що стосується акторства — легенди. Ми з тобою різьбярі і залишимо йорданській малечі таких чоловічків-крокодильчиків, що всі ойкнуть. Головне — щоб ти полюбив цю справу.
— І що ти спускався у човні з водоспада — теж легенда? — допитуюся в нього.
— Ні, про човен і водоспад — правда, — несподівано визнає Роман. — Єдина правда з усього, що тобі розповідають про мене у цій тайговій Атлантиді.
— Навіщо ж ти так ризикував?
— Тобі цього не зрозуміти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправді для мене важливо перевірити самого себе. Адже тобі теж не раз хотілося дізнатись, на що вистачить сміливості, а на що — ні. Зумієш подолати свій страх чи страх подолає тебе. Я справді хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерські групи при кіностудіях. Але щоб стати професійним каскадером, треба чимало знати і вміти — водити машини різних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джіу-джітсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-різному, але я вирішив готуватися до нього серйозно.
— Ще б пак. До такої професії будь-хто готувався б серйозно, — погодився я, тішачись, що Інга все ж таки сказала правду.
— І незабаром ти знову зніматимешся у фільмі?
— Хотілося б, — нерішуче мовив Роман. — Аби тільки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кіностудію.
— Ще й фільм, напевне, про війну… — вже не можу приховати заздрості.
— Ага, про війну, — мрійливо всміхнувся Чорногора, вловивши мій настрій. — Про групу розвідників, яка діє у ворожому тилу. Хлопці потраплятимуть там у такі ситуації, що без каскадерів їм не обійтись. Та й трюки, скажу тобі, карколомні. Але мене це не лякає, — скуйовдив моє волосся. — Справді не лякає, — задумливо додав Роман. — 3 таких фільмів і починається шлях у каскадери.
Ні, що не кажіть, а на знайомства мені сьогодні щастить. Після обіду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залізничного вокзалу, щоб відшукати батька. Я вже був неподалік цієї будівлі, якій бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водій, худорлявий рудоволосий чоловік, висунувся з кабіни й уважно придивився до мене: