Пізніше я гадав, що зватиму її матірю, та не благословив Господь моєї гадки.
Часто відвідував я нашу вбогу порожню хату. Скажіть: що може бути сумніше за пустку?
Я й досі памятаю те тяжке сумне вражіння, що тоді мене обгортало!
На страсному тижні великого посту священик, обходячи з молитвою, відвідав і мою бідолашну добродійку; побачивши мене, взяв до себе, обіцяючи вивести мене в люди.
У священика був син Ясь моїх літ. Не знаю чому, — він мені відразу не сподобався.
Мене посадовили за граматку разом із Ясем. Це було мені дуже недовподоби, а проте я вчився успішно, а Ясь був тупий. Яся хвалили, а про мене казали, що я ледащо й тупиця. Мене ображала така несправедливість, і я став тікати від попа до своїх добродіїв. Звідси мене знову приводили назад до попа, а піп жорстоко карав мене за втечі.
Раз якось утік я від попа до своїх приятелів, але, боячись увійти до них у хату, пересидів цілий день у буряні під тином, вижидаючи, чи не вийде сестра з хати (я звав вдовину дочку сестрою). Нарешті вона вийшла; я обізвався до неї й попросив хліба. Вона винесла мені великий окраєць хліба й шматок сала. Я крізь сльози поцілував її й сховався в густому сливняку.
Вгамувавши голод, почав я думати про ночівля. До попа піду — битимуть; до вдови піду — вона до попа відпровадить, і однаково битимуть! Піти ночувати до своєї пустки — боязко. Отак мізкуючи, вийшов я за царину.
А за цариною стояли копи зжатого жита. Не вагаючись, я пішов до кіп, примостився під першою копою й заснув сном праведним. Вночі прокинувся й чую, десь далеко вовки виють. І досі не можу забути того прикрого почуття! Не був то страх за життя, а якась мішанина страху та огиди.
Потроху вовче виття почало затихати, і я, скорчившися з холоду, вкрився снопом та й знову заснув.
Рано-вранці розбудив мене гарапником лановий.
— Ти що тут робиш? — спитав він мене грізно.
— Сплю, — відповів я.
— Я тобі дам "сплю"! Найшов місце спати! Хіба в тебе нема хати?
— Є, дядечку, та тілько пустка, — відповів я крізь сльози.
— Ну, а батько-мати в тебе є?
— Нема, дядечку, я сирота!
— Ну, коли сирота, то ходи за мною.
Він повернув коня на дорогу, вдарив його злегка гарапником і поїхав, а я йшов босоніж по колючій стерні; у мене все тіло тремтіло з холоду та з остраху.
— Чи не поведе він мене, — думав я собі, — крий Боже, до попа? Подумавши так, я хотів був тікати від нього до села й сховатись десь у буряні, але ж він щохвилини оглядався на мене й спрямував свого коня в протилежний від села бік; привів мене до панського двору й віддав до рук управителя, оповівши йому, де і як мене знайшов.
Управителем був добрий старенький пан Кошулька; [він] звелів пошити мені з дімодільної пістрі куртку й штани, і я став у нього за домашнього козачка. Прожив я в нього осінь та зиму; малощо краще мені було в пана Кошульки, ніж у попа; ріжниця була тілько та, що мене не вчили грамоти, а били й щипали, хто хотів. Якось навесні побачила мене на дворі стара графиня (управитель жив в одному дворі з нею, тілько в окремому фліґелі). Покликала вона мене до себе, спитала, як на імя, й пішла собі до покоїв. Другого дня після того кравець узяв з мене міру й пошив одежу, та вже не з пістрі, а сукняну, з тонкого дорогого сукна; справили мені чоботи й шапку, а до того я й так ходив.
Коли все було готове, дали мені чисту сорочку, чого раніш не бувало. А як мене вмили, зачесали й одягли в нову суконну одежу, тоді сам пан Кошулька вдяг новий синій фрак із мідяними ґудзиками й повів мене до графині. Черговий гайдук доповів їй про нас. Графиня веліла покликати нас до приймального покою, де ми її довго чекали, і пан Кошулька ввесь час стояв. Мені дивно було, що в покої так багато стільців, а він не сідає.
Пізніше я гадав, що зватиму її матірю, та не благословив Господь моєї гадки.
Часто відвідував я нашу вбогу порожню хату. Скажіть: що може бути сумніше за пустку?
Я й досі памятаю те тяжке сумне вражіння, що тоді мене обгортало!
На страсному тижні великого посту священик, обходячи з молитвою, відвідав і мою бідолашну добродійку; побачивши мене, взяв до себе, обіцяючи вивести мене в люди.
У священика був син Ясь моїх літ. Не знаю чому, — він мені відразу не сподобався.
Мене посадовили за граматку разом із Ясем. Це було мені дуже недовподоби, а проте я вчився успішно, а Ясь був тупий. Яся хвалили, а про мене казали, що я ледащо й тупиця. Мене ображала така несправедливість, і я став тікати від попа до своїх добродіїв. Звідси мене знову приводили назад до попа, а піп жорстоко карав мене за втечі.
Раз якось утік я від попа до своїх приятелів, але, боячись увійти до них у хату, пересидів цілий день у буряні під тином, вижидаючи, чи не вийде сестра з хати (я звав вдовину дочку сестрою). Нарешті вона вийшла; я обізвався до неї й попросив хліба. Вона винесла мені великий окраєць хліба й шматок сала. Я крізь сльози поцілував її й сховався в густому сливняку.
Вгамувавши голод, почав я думати про ночівля. До попа піду — битимуть; до вдови піду — вона до попа відпровадить, і однаково битимуть! Піти ночувати до своєї пустки — боязко. Отак мізкуючи, вийшов я за царину.
А за цариною стояли копи зжатого жита. Не вагаючись, я пішов до кіп, примостився під першою копою й заснув сном праведним. Вночі прокинувся й чую, десь далеко вовки виють. І досі не можу забути того прикрого почуття! Не був то страх за життя, а якась мішанина страху та огиди.
Потроху вовче виття почало затихати, і я, скорчившися з холоду, вкрився снопом та й знову заснув.
Рано-вранці розбудив мене гарапником лановий.
— Ти що тут робиш? — спитав він мене грізно.
— Сплю, — відповів я.
— Я тобі дам "сплю"! Найшов місце спати! Хіба в тебе нема хати?
— Є, дядечку, та тілько пустка, — відповів я крізь сльози.
— Ну, а батько-мати в тебе є?
— Нема, дядечку, я сирота!
— Ну, коли сирота, то ходи за мною.
Він повернув коня на дорогу, вдарив його злегка гарапником і поїхав, а я йшов босоніж по колючій стерні; у мене все тіло тремтіло з холоду та з остраху.
— Чи не поведе він мене, — думав я собі, — крий Боже, до попа? Подумавши так, я хотів був тікати від нього до села й сховатись десь у буряні, але ж він щохвилини оглядався на мене й спрямував свого коня в протилежний від села бік; привів мене до панського двору й віддав до рук управителя, оповівши йому, де і як мене знайшов.
Управителем був добрий старенький пан Кошулька; [він] звелів пошити мені з дімодільної пістрі куртку й штани, і я став у нього за домашнього козачка. Прожив я в нього осінь та зиму; малощо краще мені було в пана Кошульки, ніж у попа; ріжниця була тілько та, що мене не вчили грамоти, а били й щипали, хто хотів. Якось навесні побачила мене на дворі стара графиня (управитель жив в одному дворі з нею, тілько в окремому фліґелі). Покликала вона мене до себе, спитала, як на імя, й пішла собі до покоїв. Другого дня після того кравець узяв з мене міру й пошив одежу, та вже не з пістрі, а сукняну, з тонкого дорогого сукна; справили мені чоботи й шапку, а до того я й так ходив.
Коли все було готове, дали мені чисту сорочку, чого раніш не бувало. А як мене вмили, зачесали й одягли в нову суконну одежу, тоді сам пан Кошулька вдяг новий синій фрак із мідяними ґудзиками й повів мене до графині. Черговий гайдук доповів їй про нас. Графиня веліла покликати нас до приймального покою, де ми її довго чекали, і пан Кошулька ввесь час стояв. Мені дивно було, що в покої так багато стільців, а він не сідає.